Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Громадянство України має такі важливі ознаки:

1) стійкий характер, оскільки не змінюється під впливом зовнішніх факторів (наприклад, коли громадянин виїжджає за межі Української держави) та існує безперервно в часі – з моменту набуття особою українського громадянства до її смерті (або припинення у встановленому законом порядку);

2) правовий характер, наслідком якого є виникнення взаємних прав і обов’язків особи та держави, їх взаємної відповідальності.

Інститут українського громадянства ґрунтується на певних принципах, ідеях, які зв’язують між собою його різноманітні аспекти. Серед них:

1) принцип єдиного громадянства, закріплений Основним Законом (стаття 4), що є необхідною умовою існування унітарної держави. Цей принцип виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Практика біпатризму (подвійного громадянства) у сучасному світі не схвалюється, оскільки породжує несприятливі правові наслідки як для осіб, так і для держав. Так, від осіб із подвійним громадянством кожна із держав може вимагати виконання необхідних саме їй громадянських обов’язків;

2) принцип невід’ємності громадянства (стаття 25), який відповідає положенням Загальної Декларації прав людини від 10.12.1948 року. Кожна людина має право на громадянство, незалежно від походження, расової чи національної належності, статі, релігійних переконань чи політичних поглядів тощо. Суть цього положення в тому, що всім комплексом прав людина може володіти, тільки маючи громадянство певної держави. Держава не може позбавити людину громадянства навіть у разі вчинення нею злочину, наприклад, державної зради;

3) принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму), який органічно пов’язаний з попереднім положенням;

4) принцип визнання права людини на зміну громадянства (стаття 25). Так, примусове утримування в громадянстві означатиме обмеження свободи людини, тому є недопустимим;

5) принцип недопущення автоматичної втрати громадянства чи його автоматичного набуття, наприклад, внаслідок укладення чи припинення шлюбу. Громадянство України втрачається тільки на підставі юридичного факту – видання Указу Президента України в порядку, передбаченому законодавством;

6) принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) принцип збереження громадянства незалежно від місця проживання (стаття 25). Громадяни перебувають під суверенітетом держави, навіть якщо вони проживають за її межами. Україна гарантує піклування і захист цим громадянам, але може вимагати від них виконання громадянських обов’язків.

Підстави набуття громадянства України визначені законом. Громадянство України набувається: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок встановлення батьківства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Головною постійно діючою підставою є набуття громадянства за народженням (інакше називається філіацією від фр. “filiation” – повторення, наступництво). У свою чергу, воно набувається на основі двох принципів: “права крові” та “права ґрунту”. “Право крові” означає, що дитина набуває громадянства батьків незалежно від того, де вона народилася; “право ґрунту” – що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. Українське законодавство закріплює обидва принципи. Так, наприклад, особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України; особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, так само є громадянином України; новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Це підтверджується свідоцтвом про народження, а після досягнення особою 16-річного віку – паспортом громадянина України.

Набуття громадянства України за територіальним походженням означає: особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України “Про правонаступництво України”, а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Прийняття до громадянства України, або натуралізація, здійснюється за клопотанням іноземця або особи без громадянства за таких умов:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. Можливі винятки, наприклад, щодо особи, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах; для осіб, яким надано статус біженця чи притулок в Україні, термін безперервного проживання становить три роки;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства становить державний інтерес для України.

Законодавством встановлено, що до громадянства України не приймається особа, яка: 1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Поновлення у громадянстві України (репатріація) можливе для осіб, які раніше перебували у громадянстві України, але з певних причин його втратили. Порівняно з натуралізацією, порядок репатріації є спрощеним, наприклад, особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення громадянства, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Не поновлюється в громадянстві особа, яка втратила його внаслідок подання неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Ці та інші підстави набуття громадянства України дають змогу зробити висновок, що українське законодавство про громадянство закріплює змішану систему набуття громадянства , надаючи перевагу принципу “права крові”.

Припинення громадянства України – це припинення правового зв’язку між особою і Українською державою, що відбувається за такими підставами:

1) внаслідок виходу з громадянства України. Вихід з громадянства, або експатріація (від лат. ex – колишній, patria – батьківщина) здійснюється за клопотанням самої особи. Закон передбачає відмову в клопотанні, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Вихід з громадянства дозволяється, якщо особа одержала гарантії про прийняття її в іноземне громадянство (для запобігання апатризму). Вихід дитини з громадянства України відбувається за клопотанням батьків, які виходять з громадянства України, але якщо дитина досягла 15-річного віку, потрібна її згода;

2) внаслідок втрати громадянства України в порядку, передбаченому законом. Громадянство України втрачається: а) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; б) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; в) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; г) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; д) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Питання, пов’язані з громадянством, уповноважені вирішувати: Президент України, Комісія з питань громадянства при Президентові України, спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади і підпорядковані йому органи, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном.

На сучасному етапі розвитку України, у зв’язку зі здійсненням глибоких демократичних перетворень, утвердженням соціальної та правової держави, надзвичайно важливого значення набуває проблема конституційного статусу людини і громадянина. Статус людини – це її місце і роль у суспільстві, статус громадянина – це комплекс взаємних прав та обов’язків людини і держави. Конституція закріплює основи правового статусу, відображаючи те, що властиве усім членам суспільства й усім громадянам.

Конституційний статус людини і громадянина – це загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту основних прав і свобод.

Права, свободи і обов’язки людини і громадянина зафіксовані у розділі ІІ чинної Конституції. В Основному Законі права і свободи розглядаються не як даровані державою блага, а як ті, що належать людині від народження, є невідчужуваними та непорушними. Правам людини відповідають обов’язки держави – затверджувати і забезпечувати їх реалізацію і захист.

Конституційні права і свободи – це закріплені Конституцією України певні можливості, які дозволяють кожному обирати вид і спосіб своєї поведінки для найповнішого задоволення своїх потреб та інтересів. За допомогою цих прав і свобод регулюються найбільш важливі суспільні відносини і зв’язки громадянина з державою. Вони втілюють у собі ідеї демократизму, гуманізму і справедливості, є основою для всебічного розвитку особи, передбачають активну участь громадян в управлінні державою. Відмінність між поняттями “право” і “свобода” полягає в тому, що для реалізації права необхідні певні позитивні дії з боку держави (наприклад, право на освіту забезпечується державою через систему державних і комунальних навчальних закладів), а свобода переважно розуміється як невтручання держави у поведінку людини (свобода віросповідання, свобода думки і слова тощо)

Конституційний обов’язок – це міра належної поведінки, яка необхідна для нормального функціонування суспільства і держави. Кожен повинен підпорядковуватися певним правилам, щоб при використанні власних прав і свобод не порушити прав і свобод інших суб’єктів. Таким чином, права, свободи і обов’язки тісно пов’язані між собою. Реалізація прав і свобод нерідко залежить від належного виконання обов’язків, наприклад, кожен має право на освіту, але здобути вищу освіту в державних чи комунальних навчальних закладах можна, тільки отримавши обов’язкову повну загальну середню освіту.

Основними принципами, які перетворюють сукупність прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в систему, є принципи:

1) відповідності норм національного права міжнародно-правовим стандартам у сфері прав людини. Аналіз статей розділу ІІ Конституції України свідчить про те, що майже всі статті так чи інакше відображають зміст Загальної Декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини та Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966 р.), Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.) та ін. Таким чином, права і свободи людини і громадянина в Україні перебувають під міжнародно-правовим захистом;

2) невідчужуваності та непорушності основних прав людини, які вона отримує від народження (стаття 21). Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах, тому їх не можна відібрати чи обмежити;

3) рівності прав і свобод, тобто визнання рівних можливостей за усіма людьми, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, політичних поглядів і релігійних переконань тощо (стаття 24);

4) єдності прав і обов’язків (стаття 23), який полягає в тому, що кожен є носієм як прав, так і обов’язків. Здійснення прав породжує обов’язки, наприклад, після реалізації права чоловіка і жінки на укладення шлюбу виникають їх взаємні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї (ст.51); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, але при цьому зобов’язаний не завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст.41) та ін.

5) гарантованості прав та свобод людини і громадянина (стаття 22), який означає забезпечення фактичної реалізації і всебічної охорони прав і свобод. Це є основним обов’язком держави, найважливішим напрямком її діяльності (стаття 3);

6) невичерпності прав і свобод людини і громадянина (стаття 22). Цей принцип означає відкритість переліку конституційних прав і свобод людини, передбачає можливість наступного розширення такого переліку, виникнення і державного забезпечення нових прав людини і громадянина. Розвиток прав і свобод людини може існувати та існує поза Конституцією. По-перше, є такі права і свободи людини, які зафіксовані у міжнародно-правових актах і документах, офіційно схвалених (ратифікованих) у встановленому порядку, але у Конституції з певних причин поки що не відображені. По-друге, є й можуть бути такі права та свободи людини і громадянина, які закріплено у законах чи інших нормативно-правових актах, хоча у Конституції вони не згадуються. Зміст і обсяг цих прав та свобод можна розширювати, але це залежить від можливостей держави, передусім від рівня її економічного розвитку;

7) заборони незаконного обмеження прав і свобод – при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст.22); конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.64). Конституція передбачає строкове обмеження окремих права і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, але навіть за таких умов не може бути обмежене право на життя, свободу та особисту недоторканість та ряд інших невід’ємних прав людини.

Права і свободи людини визначають різні аспекти її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при їх забезпеченні, охороні й захисті. Тому поділ прав і свобод людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. У вітчизняній юридичній літературі права і свободи людини і громадянина поділяються за різними критеріями:

1) за суб’єктами розрізняють права і свободи людини та права і свободи громадянина;

2) за видами суб’єктів права можуть бути індивідуальні і колективні;

3) за генезисом (походженням) – природні і похідні;

4) за значенням розрізняють основні і доповнюючі права і свободи;

5) за часом виникнення – права першого, другого і третього поколінь. При цьому перше покоління прав пов’язується із зародженням конституціоналізму (право на життя, свободу і особисту недоторканість, захист від необґрунтованого арешту і затримання, судовий захист, виборче право тощо). Друге покоління прав людини сформувалося у першій половині ХХ століття (право на працю, соціальний захист, освіту, доступ до досягнень науки і культури). У другій половині ХХ століття виникло третє покоління прав людини (право на безпечне довкілля, на інформацію, комунікацію тощо);

6) за ступенем абсолютизації права і свободи поділяються на такі, що підлягають обмеженню і такі, що взагалі не можуть бути обмеженими.

7) за сферою суспільного життя, з якою вони пов’язані, права і свободи поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні.

8) за змістом (цей критерій поширений у міжнародній практиці) розрізняють три групи прав людини: особисті (громадянські); соціально-економічні і культурні; політичні.

Особисті, або громадянські права і свободи складають основу правового статусу особи. До них належать право на життя та захист свого життя від протиправних посягань, на повагу до гідності людини, на свободу та особисту недоторканість, на недоторканість житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте життя; на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії.

Соціально-економічні та культурні права пов’язані з діяльністю людини в господарській сфері, у сфері культури та духовного життя. Серед цих прав: право власності, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, на оплату праці, не нижчу від встановленої законом та своєчасне одержання заробітної плати, право на власність, на підприємницьку діяльність; право на соціальне страхування, право на створення профспілок; право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень тощо. До культурно-духовнихправ людини належать право на освіту, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право на користування об’єктами культурної спадщини.

Особливістьполітичних прав і свободполягає в тому, що їх носіями можуть бути громадяни Української держави. Вони визначають можливості громадян брати участь у здійсненні влади, у керівництві державними справами та суспільно-політичному житті. До політичних прав і свобод належать: свобода думки і слова, свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації та на участь у професійних спілках, право доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування право на участь у всеукраїнському та місцевому референдумах, право вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Конституція України надає громадянам право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації.

Гарантії конституційного статусу людини і громадянина – це сукупність норм і принципів, які забезпечують їх практичну реалізацію та всебічну охорону. Серед них можна виділити загальні і спеціальні (юридичні) гарантії. До загальних гарантій належать:

1) економічні гарантії: можливість володіти, користуватися і розпоряджатися власністю, рівноправність усіх форм власності, соціально-орієнтована ринкова економіка, свобода підприємницької діяльності тощо;

2) політичні гарантії: держава як організація влади народу і для народу, форми безпосередньої і представницької демократії, місцеве самоврядування, політичний плюралізм та ін.;

3) організаційні гарантії – систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів щодо створення сприятливих умов для користування громадянами своїми правами і свободами.

Спеціальні, або юридичні гарантії – це правові засоби забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина. Юридичні гарантії встановлені державою у Конституції та законах України. До них належать:

Ø право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 55);

Ø право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів чи осіб (стаття 56);

Ø право знати свої права та обов’язки (стаття 57);

Ø недопустимість зворотної дії закону (стаття 58). Це означає, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались правопорушеннями;

Ø право на правову допомогу (стаття 59), тобто вільний вибір захисника своїх прав;

Ø право не виконувати явно злочинні накази і розпорядження (стаття 60);

Ø презумпція невинуватості (стаття 62). Презумпція – від лат. praesumptio – означає “припущення”. Закріплена Конституцією презумпція невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку і не підтверджена обвинувальним вироком суду. При цьому ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Крім того, особа не несе відповідальності за відмову давати показання чи пояснення щодо себе, членів сім¢ї чи близьких родичів (стаття 63);

Ø недопустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина, за окремими винятками, передбаченими Конституцією (стаття 64). Наприклад, в умовах воєнного чи надзвичайного стану на певний строк може бути обмежена свобода пересування, право вільно вибирати місце проживання та залишати територію України;

Ø право на судовий захист порушених прав і свобод, який в Україні здійснюють суди загальної юрисдикції (розділ VIII), а також Конституційний Суд України (розділ XII), який дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту прав і свобод.

Ø право звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який є аналогом інституту омбудсмена, що діє у багатьох державах. Уповноважений призначається і звільняється з посади органом законодавчої влади, щорічно представляє парламенту доповіді про дотримання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Уповноважений Верховної Ради з прав людини приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства про порушення їх прав і свобод. Він не вирішує справу по суті, але роз’яснює заходи, яких має вжити особа, що подала звернення, направляє його у відповідні органи і контролює розгляд цього звернення. Сфера діяльності українського омбудсмена – відносини між особою і представниками держави; справи, у яких громадяни взаємодіють між собою, до його компетенції не входять.

Усі вище перелічені гарантії покликані наповнити конституційні права і свободи людини і громадянина реальним змістом.

Невід’ємним елементом конституційного статусу людини і громадянина є обов’язки, закріплені Основним Законом Української держави. Обов’язки характеризуються такими рисами: 1) виконання обов’язку обумовлюється не стільки бажанням людини, скільки бажанням держави; 2) обов’язок означає, що людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям; 3) виконання обов’язку забезпечується державним примусом (юридичною відповідальністю).

Стаття 65 проголошує обов’язком громадян України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів. Виконання цього обов’язку виражається передусім у забезпечені оборони й безпеки України. З метою забезпечення обороноздатності держави утворюються Збройні Сили України та встановлюється загальний військовий обов’язок. Суб’єктами цього обов’язку є громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 25 років, які не мають права на звільнення чи відстрочку. Громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу у Збройних Силах, проходять альтернативну (невійськову) службу – на підприємствах, установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я тощо. За ухилення від призову на строкову військову службу встановлена кримінальна відповідальність (стаття 335 Кримінального кодексу України).

Державні символи України – це її Державний герб, Державний прапор та Державний гімн (стаття 20). Кожен громадянин повинен з повагою відноситися до державної символіки. Публічна наруга над символами державного суверенітету кваліфікується як злочин (стаття 338 Кримінального кодексу України).

Стаття 66 покладає на особу обов’язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані нею збитки. Виконання цього обов’язку включає раціональне використання природних ресурсів, запобігання негативному впливу господарської та іншої діяльності людини на довкілля, охорону пам’яток історії та культури тощо. Невиконання чи неналежне виконання обов’язку може тягнути цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність винної особи.

Важливим конституційним обов’язком є сплата податків і зборів у порядку й розмірах, встановлених законом (стаття 67). Податки є основним джерелом надходжень до державного бюджету, кошти із якого держава використовує для забезпечення обороноздатності, розвитку економіки, освіти, науки, соціальний захист тощо. Збори (обов’язкові платежі) надходять до державних цільових фондів (наприклад, Пенсійного фонду України). Серед податків і зборів, які справляються на території України, розрізняють загальнодержавні (ПДВ, акцизний збір, податок на доходи фізичних осіб, плата за землю, збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та ін.) і місцеві (комунальний податок, збір за припаркування автотранспорту, ринковий збір та ін). Контроль за правильністю і своєчасністю сплати податків і зборів здійснюють державні податкові органи. На громадян, винних у неподанні або невчасному поданні декларації про доходи чи включенні до декларацій перекручених даних, накладаються адміністративні стягнення; ухилення від сплати податків чи зборів, що призвело до ненадходження коштів у значних, великих чи особливо великих розмірах, тягне кримінальну відповідальність (стаття 212 Кримінального кодексу України).

Обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (стаття 68) має загальний характер. Виконання цього обов’язку забезпечить людині реалізацію власних інтересів і задоволення потреб. Знання Конституції та законів Української держави є передумовою для соціальної, політичної, правової діяльності людини. Але незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Під юридичною відповідальністю розуміють обов’язок особи зазнати державного примусу за вчинене правопорушення. Головною метою юридичної відповідальності є покарання правопорушника і охорона правопорядку. У зв’язку з низьким рівнем правової культури населення та великою кількістю правопорушень юридична відповідальність встановлюється цивільним, трудовим, адміністративним і кримінальним законодавством України.