Значення і всезагальність віри в безсмертя

Всі, хто не вірить у безсмертя, думають, що наша святиня – життя загробне – лише утішлива мрія, яка прикрашає наше важке і прозаїчне життя своїми мареннями, але сама – лише марення, не більше: померла людина, зітліє і розвіється тіло... і все зникне, як туман. І ці думки, засновані на нашій повній байдужості до свого духовного світу, на нашому релігійному неуцтві, на потуранні своїм тваринним пристрастям, приводять багатьох до жахливого кінця. Лише вірою в своє безсмертя людина осягає свою мету на землі. Багато самовбивць покінчили з собою (і нині кінчають) через одну і ту ж духовну хворобу – відсутність вищої ідеї життя в душах їхніх.

У наш важкий і відповідальний час матеріалізм, заперечуючи в людині людину з душею, з правами на безсмертя проповідує якусь правду, якусь чесність, якісь прагнення до кращого порядку, до благородних цілей. В той час зауважуючи, що все це робиться непотрібним при тому випадковому порядку буття, де люди, за його словами, товпляться, як мурашки в спеку у величезному стовпі, зіштовхуються, метушаться, розмножуються, живляться, гріються і зникають у безладному процесі життя, щоб завтра дати місце іншому такому ж стовпу. Якщо це так, тоді не варто працювати над собою, щоб до кінця життя стати кращим, чистішим, правдивішим, добрішим. Навіщо? Для повсякденності в декілька десятків років? Для цього потрібно лише запастися, як мурашці, зернами на зиму, умінням жити такою чесністю, синонім якої – «спритність», такою кількістю зерен, аби вистачило на життя, інколи дуже коротке, аби було тепло, зручно... Які ж ідеали в мурашок? (Гончаров).

У наших сім’ях про вищі цілі життя майже не згадується, а про ідею безсмертя не лише зовсім не думають, а навіть нерідко відносяться до неї з насмішкою, глузливо. І це при дітях, та, мабуть, ще із тоном повчання. Питання про безсмертя – саме життєве: все наше життя, як особисте, так і суспільне, тримається на вірі в безсмертя душі та майбутнє життя.

Віднімаючи від себе небо і роблячи себе виключно земною істотою, людина відносить себе до худоби безглуздої і уподібнюється їй. Зараз багато людей – християни лише за паспортом. Багато хто навіть ходить у церкву і молиться, а в безсмертя душі своєї навряд чи вірить, просто, про це не думає. Є й інші натури: ззовні часто грубі і розпусні, а тим часом їх природа, мабуть, для них самих невідома, давно сумує за вищими цілями в сенсі життя.

Безсмертя людини полягає в тому, що душа її після смерті тіла продовжує жити окремо від тіла і людина продовжує своє існування в іншому світі, в іншій формі та за інших умов. Смерть не перериває існування людини, а лише видозмінює його. На землі люди називають одних живими, а інших – мертвими. Але хто ж мертвий? Це не людина, а частина людини – тіло. Воно і віддано землі, а головна частина людини, образ і подібність Бога, душа – жива! Вона перейшла в світ загробний і живе там. Бог не є Бог мертвих, а Бог живих і земне життя наше є лише початок приготування до життя вічного, нескінченного. Немає і не було жодного народу, який не чекав би майбутнього життя. Це відчуття властиве Душі людській. Пригадайте Єгипет, Грецію, Рим, Індію... Звичайно, форма вираження цього майбутнього життя, характер і ступінь його розвитку не у всіх народів однакові. Язичницькі релігії уявляють, найчастіше, більш чи менш ясні гадання про істину безсмертя душі, і лише християнство відкрило віру в безсмертя і загробне життя, повну достовірність його, бо воно не людське вчення, а Богооткровенна істина.

Пригадайте старогрецького письменника, історика Плутарха, який багато в своєму житті подорожував, багато бачив різних країн, народів і ось, що він написав: «Обійдіть всю землю, ви побачите багато у всьому відмінностей; ви побачите поселення, де немає ніяких законів; побачите людей, які не знають, що таке гроші; зустрінете міста без укріплень; цілі племена, що не мають житла, але ніде ви не знайдете країн або народу, серед яких не будувалися б вівтарі і жертовники, де не спалювалися б жертви і не возносилися б молитви до неба». Є релігійне відчуття, отже, є і те, що в ньому відчувається. Є Бог у нас – отже, Він є. Це сподівання на вічне життя, яке споконвіку існувало в людському дусі як щось надприродне. Воно отримало повний і досконалий розвиток у християнстві.

З вражаючою силою переконання говорить, наприклад, апостол Павло про воскресіння і майбутнє життя в перших Посланнях до Коринфян і Солунян. Загробне життя стало у апостолів предметом твердої і непохитної впевненості, тому що їм дано було бачити своїми очима це посмертне життя в особі воскреслого Христа. Ця благодатна віра надихала перших християн, вона ж яскраво світилася в житті Святих Божих і майже на наших очах так яскраво виявлялася, наприклад, у житті преп. Серафима Саровського, старця Амвросія Оптинського, о. Іоана Кронштадтського, які ще на землі неначе переступили таємничу грань світу цього і жили далеко за його межами. Вони мали лише благодатне знання про майбутнє життя, відблиск якого немов відображався на їх, завжди по-дитячому радісних, обличчях і в захоплених мовах, як людей, подібно апостолу Павлу, що випробували «захоплення до третього неба» і чули там «невимовні слова».

Ось і нам у християнському житті необхідне благодатне знання про майбутнє життя або тверда впевненість у вічне життя, світлом і диханням якої завжди жили і живуть істинно віруючі християни. «Заповідь Його є життя вічне! Тим часом для нас, у переважній більшості, вічне життя є туманне питання філософії, яке матеріалісти і атеїсти абсолютно заперечують, ґрунтуючись на тому, що їх цар – розум – не приймає цього. Правда, знаходяться серед них «добродійники людства», які говорять і піклуються про «загальне благо» людей. Але прислухайтеся до мов цих проповідників загальнолюдського благополуччя: ви чуєте постійно високі фрази про самопожертвування, про свободу, братерство і т. і., одного лише ви не знайдете в цих мовах – слова «Бог» і «Христос». Виявляється, ні Бог, ні Христос не потрібні цим мрійникам, які хочуть влаштувати загальне благополуччя на землі без Божої допомоги і тому свідомо відрікаються від християнства. А зречення від християнської релігії рівнозначно запереченню в житті будь-якого морального сенсу. Справедливо ще в давнину сказано Тертуліаном, що душа наша за природою християнка.

Люди, що наближаються до досконалості, що досягли чистоти серця, що «набували Духу Божого», знаходячись ще в світі, мають відвагу перед Вседержителем, входять у чертог Його, де ангели і духи святих. Ще будучи в тілі, вони твердо знають, що працюватимуть із Христом тому, що ще тут, на землі, пізнали насолоду Божественного осяяння і дію сили Його. Надприродні дари Богоспілкування, що отримується душею, яка ще знаходиться в тілі, служить лише заставою небесних благ, про які не може людині і розповісти, бо немає у нас образів, немає слів для їх зображення. Вже в земному житті, піднявшись на вершини духовної висоти, ці святі люди переживають блаженство і радість, подібні до вічної небесної радості в майбутньому віці. Вони були ще тут ангелами, зцілюючи усілякі душевні і тілесні хвороби, преображались на молитві, сяючи Фаворським світлом: їм покорялися стихії, їм поклонялися люди і звірі, рослини, вода і повітря.

Свої думки, бачення, споглядання вони залишили нам у своїх творіннях і ось на підставі цих творінь, як осяяних зверху, ми і говоритимемо про майбутнє життя, життя по той бік гробу.