Особи, що отримують майно за заповітом є спадкоємцями — універсальними правонаступниками, які переймають усі права та обов’язки спадкодавця.

Якщо в заповіті міститься заповідальний відказ (легат), то відказоодержувачі (легатарії) розглядаються як сингулярні правонаступники.

Спадкодавець може призначити в заповіті спадкоємцем будь-яку особу, незалежно від наявності родинних зв’язків з нею. Однак НЦК встановлює певні обмеження: передбачає право законних спадкоємців на певну обов’язкову частку, яку їм зобов’язані виплатити спадкоємці, зазначені в заповіті. Батьки та чоловік чи дружина, що пережили іншого з подружжя, незалежно від змісту заповіту в будь-якому разі мають право на отримання половини частки, яка б належала їм за законом (обов’язкова частина).

Відповідно до законодавства ФРН особи, які мають право на таку «обов’язкову частку» (Pflicht-teil), у випадку, якщо їхні інтереси не забезпечені в заповіті, можуть пред’явити вимоги до спад­коємців за заповітом про виплату їм грошового еквівалента відповідної частки. Розмір обов’язкової частки становить 1/2 того майна, що належало б їм у разі спадкування за законом (параграф 2303 НЦК).

Спадкодавець має право в будь-який час відмінити заповіт у цілому чи частково, для чого він може внести до нього відповідні зміни, укласти новий заповіт або знищити старий. Нотаріально посвідчений заповіт у разі зміни волі спадкодавця, має бути вилучено з установи, де він зберігається. Право зарубіжних країн допускає скасування заповіту на підставі закону, яке здійснюється, як правило, у разі розірвання шлюбу, якщо заповіт було складено на користь чоловіка чи дружини.

За нормами Французького цивільного кодексу (ст. 967) заповітом визнається будь-який документ, зі змісту якого очевидна воля особи вчинити заповідальне розпорядження. Право скласти заповіт має особа, яка досягла повноліття або емансипована неповнолітня особа, що досягла 16 років. Неемансиповані неповнолітні, що досягли 16 років, можуть скласти заповіт на 1/2 частину майна, яке належить їм на праві власності, і яким вони могли б розпорядитися, якби були повнолітніми.

Якщо ж такий неповнолітній бере участь у воєнних діях, то на період цих дій він в змозі укладати заповіт на користь дружини (чоловіка) або своїх родичів до шостого ступеня включно нарівні з повнолітніми особами.

Французьке право допускає власноручний і нотаріально посвід­чений заповіт. Власноручний заповіт повністю виписується, датується та підписується рукою спадкодавця (ст. 970). Нотаріально посвідчений заповіт вчиняється двома нотаріусами або одним нотаріусом у присутності двох свідків. Його текст записується (друкується) під диктовку спадкодавця, який обов’язково повинен перечитати його після складання. У змісті заповіту робиться спеціальний запис про дотримання всіх правил його вчинення (ст.971). Підписують заповіт усі присутні: спадкодавець, свідки та нотаріус.

Функції нотаріуса з посвідчення заповіту за певних життєвих обставин можуть виконувати спеціально визначені для кожного випадку особи: командири військових підрозділів, капітани суден, судді, посадові особи муніципалітетів та ін.

Таємний заповіт також відомий французькій правовій системі: спадкодавець передає його в закритому й запечатаному вигляді нотаріусу та двом свідкам, повідомляє, що зміст цього документа складає його заповіт, підписаний ним особисто та написаний влас­норучно чи механічним способом. Усе сказане заповідачем, а також дата й місце вчинення, опис конверта та печатки фіксується у відповідному нотаріальному акті, який вчиняється на конверті (чи самому документі).

На відміну від німецького французьке право не розмежовує спадкоємців і відказоодержувачів; усі називаються легатаріями. Заповідальні розпорядження (легати) у французькому праві можуть бути універсальними, частковими та сингулярними[4]. За універсальним легатом заповідач передає спадкоємцям (легатаріям) усе майно, яке залишається після його смерті, за частковим — частину майна, якою він згідно з законом має право розпорядитися, за сингулярним — конкретну річ. За змістом часткові чи сингулярні легати можуть бути аналогічними заповідальному відказу. Усі легатарії відповідають за зобов’язаннями спадкодавця в межах одержаного в спадщину майна.

Інтереси найближчих родичів спадкодавця захищаються у французькому праві шляхом обмеження частки майна (вільна частка), якою спадкодавець може самостійно розпорядитися за час життя (quotite disponible) через продаж, дарування чи складання заповіту; інша частина майна резервується (reserve) в інтересах родини.

На долю дітей та інших низхідних родичів у будь-якому разі припадає (резервується) від 1/2 до 3/4 спадкового майна. Якщо немає низхідних, то висхідні родичі прямої лінії отримують від 1/4 до 1/2 частини майна. Якщо в спадкодавця на момент смерті була одна дитина, то резервується 1/2 майна, якщо дві дитини — 2/3, якщо три і більше дітей — 3/4 всього майна. Під дітьми розуміються також онуки й правнуки та інші прямі родичі, що спадкують за правом представлення.

Інтереси подружжя забезпечуються наданням їм узуфрукту на частину майна або довічної ренти.

Заповіт може бути скасовано чи змінено за ФЦК (ст. 1035) тільки шляхом складання нового заповіту або нотаріально посвід­ченим актом про зміну волі заповідача. Відміна заповідальних розпоряджень є дійсною й у тому разі, якщо новий заповіт виявиться нездійсненним. У разі розірвання шлюбу, заповіт, що був складений на користь чоловіка чи дружини, скасовується.

В Англії та США, як уже зазначалося, на відміну від країн кон­тинентального права майно спадкодавця переходить спочатку до його особистого представника, який розраховується з усіма кредиторами, тому спадкоємці не розглядаються як універсальні правонаступники. Не проводиться розмежування між спадкоємцями та відказоодержувачами (легатаріями). Спадкоємці, які одер­жують майно за заповітом, називаються devisees, якщо йдеться про реальне майно, і legatees, коли успадковується персональне майно. Однак практичне значення такого розподілу є мінімальним, оскільки в даний час діє єдиний порядок спадкування реального й персонального майна.

За англійським законодавством здатність вчиняти заповіт виникає лише з досягненням повноліття (18 років). Виняток зроблено для моряків у плаванні та військовослужбовців, які в змозі укладати заповіт з 14 років.

Право Англії на відміну від країн континентальної Європи передбачає лише одну основну форму заповіту, яку було встановлено ще в 1837 році. Він має бути вчинений у письмовій формі, підписаний заповідачем (чи за його вказівкою іншою особою)і засвідчений не менш, аніж двома свідками в його присутності. Заповіт може бути написаний власноручно чи за проханням заповідача іншою особою, чи надруковано машинописним способом, чи оформлено у вигляді криптограми або оформлено шляхом поєднання цих способів.

Військовослужбовці, які перебувають на дійсній службі, а також моряки в умовах дальнього плавання мають право укладати усні заповіти в присутності свідків або письмові заповіти без підписання чи посвідчення їх свідками. Однак, це єдиний виняток, який дозволяє відступати від загального правила.

Зміст заповіту залежить від волі особи, яка його укладає. Прин­цип свободи заповіту виражений в праві Англії більш чітко. У законодавстві й судовій практиці немає таких понять, як «резерв» чи «обов’язкова частка». На сьогодні дружина чи чоловік (у тому числі колишні, якщо вони не уклали нового шлюбу), які пережили іншого з подружжя (спадкодавця), неповнолітні й непрацездатні діти спадкодавця, у тому числі ще не народжені, а також утриманці та деякі інші особи, не пов’язані зі спадкодавцем кровною спорідненістю, мають право просити суд про призначення для них «розумного» утримання з маси спадкового майна, якщо їх інтереси не були забезпечені заповітом.

Скасування заповіту повністю або в певній частині може бути здійснене заповідачем у будь-який час на його розсуд через: складання нового заповіту, який прямо відміняє попередній або суперечить йому; відкликання заповіту; вилучення офіційно депонованого заповіту.

Скасування заповіту в силу закону в англійському праві має місце внаслідок розірвання шлюбу (щодо заповітів на користь чоловіка або дружини) та в разі укладення заповідачем нового шлюбу.

За законодавством штатів США право на укладення заповіту виникає з досягненням повноліття (18—21 років) і набуттям повної цивільної дієздатності. Деякі штати встановили більш ранній вік досягнення здатності до вчинення заповіту (Джорджія — з 14 років). Закони та судова практика вимагають, щоб заповідач був «компетентним»[5], тобто розумів, що він робить, і визнають недійсними заповіти, складені недієздатними, душевнохворими осо­бами, а також вчинені із застосуванням насильства, погрози, обману, помилки тощо.

Практично всі штати США перейняли основні риси англійської форми заповіту: письмової з посвідченням двома свідками. Форма заповіту, встановлена Цивільним кодексом Луїзіани, відповідає французькому зразку. Інші відмінності, що спостерігаються в законодавстві окремих штатів, не мають принципового характеру. Вони передбачають, наприклад, необхідність посвідчення заповіту не двома, а трьома свідками. Деякі штати допускають можливість складання власноручних заповітів.

Принцип свободи заповіту, безперечно, притаманний праву США. Разом з тим, допускається своєрідне обмеження — прий­няття рішення «проти заповіту», яке встановлюється на користь чоловіка чи дружини, що пережили іншого з подружжя. Заповідач не може позбавити свого чоловіка (дружину) спадщини. Закони штатів, як правило, визнають за дружиною (та чоловіком) право одержати встановлену законом частину — 1/3 майна заповідача. Дружина чи чоловік мають право вибору спадкувати за законом, якщо положення заповіту ставлять їх у менш вигідне становище. Вони мають також право на одержання «розумного» утримання з майна спадкодавця, яке обмежується певним строком.

Скасування (відкликання) заповіту за правом США здійснюється аналогічно до порядку, встановленого в англійському праві.

Право зарубіжних країн відрізняє від заповітів договори про спадкування, сторонами яких є, з одного боку, спадкодавець, а з іншого — одна чи кілька осіб, що управомочені на одержання певного майна спадкодавця після його смерті. Такий договір зобов’язує сторони вже з моменту його укладання і не може бути розірваним в односторонньому порядку.

9.3. Спадкування за законом
у різних цивільно-правових системах

Спадкування за законом у всіх названих країнах відбувається за умови, якщо немає заповіту або він визнаний недійсним, або особи, що названі в ньому як спадкоємці, відмовляються від спадщини. Закон встановлює перелік осіб, до яких переходить майно померлого у таких випадках. До них насамперед належать найближчі родичі спадкодавця, однак коло таких осіб і порядок закликання їх до спадкування в зазначених країнах неоднаковий.

Німецьке законодавство встановлює систему парантел. Паран­телою є група кровних родичів, утворена спільним пращуром і його низхідними. Спадкоємці розподіляються за парантелами таким чином:

перша парантела — усі низхідні спадкодавця (діти, внуки, правнуки чоловічої та жіночої статі);

друга парантела — батьки спадкодавця та їхні низхідні (до неї входять батьки, рідні брати й сестри, діти й племінники, онуки та внучаті племінники і т.д.);

третя парантела — дід і бабуся спадкодавця (по батьківській і материнській лініях) та їх низхідні (це всі родичі прямої лінії споріднення, рідні дядьки й тітки та їх низхідні);

четверта парантела — прадіди й прабабусі спадкодавця (по батьківській і материнській лініях) та їхні низхідні (фактично це всі родичі прямої лінії споріднення, двоюрідні діди й бабусі та їхні низхідні);

п’ята і наступні парантели — прапрадіди й прапрабабусі спад­кодавця та їхні низхідні. і т.д. Кількість парантел законом не обмежується, тобто до спадкування можуть закликатися будь-які родичі, у тому числі й значно віддалених ступенів. За відсутності спадкоємців за законом майно переходить до держави.

Представники кожної з парантел закликаються до спадкування лише у випадку, якщо немає родичів попередньої парантели. Представники четвертої та наступних парантел успадковують, якщо більш близьких родичів та іншого з подружжя немає в живих.

Разом з родичами першої, другої та третьої парантел спадкують чоловік або дружина, які пережили спадкодавця. Якщо немає родичів першої, другої чи третьої парантел, то все майно успадковує чоловік чи дружина померлого. Той з подружжя, який пережив спадкодавця й закликається до спадкування разом з першою паранте­лою, одержує 1/4, а з другою або з третьою — 1/2 частину майна.

Усередині першої парантели майно поділяється порівну між дітьми спадкодавця. Інші низхідні родичі (внуки, правнуки) успадковують за правом представлення: внуки у рівних долях успадковують частку, яка належала б їхньому батькові (матері)
у випадку, якби він був живий і т.д.

У разі закликання до спадщини представників другої парантели майно ділиться порівну між батьками спадкодавця; якщо одного з них немає в живих, то його частка переходить до низхідних родичів за правом представлення, а якщо таких немає, — до іншого з батьків.

У третій і наступних парантелах діють аналогічні принципи — висхідні родичі мають перевагу перед низхідними й відсторонюють їх від спадкування. Майно ділиться порівну між батьківською й материнською лініями (правило «тріщини»)[6]; у разі відсут­ності родичів в одній лінії все майно поділяється серед родичів іншої лінії; низхідні родичі успадковують у порядку представлення.

Згідно з законом спадкоємці можуть бути позбавлені права спадкувати в разі вчинення ними замаху на життя спадкодавця чи навмисного спричинення його смерті, заподіяння шкоди здоров’ю, примушенні його до складання заповіту.

У Франції класифікація спадкоємців за законом і послідовність їх закликання до спадкування здійснюється за системою розрядів (ordres). Ця система об’єднує кровних родичів у групи залежно від їхньої передбачуваної близькості до спадкодавця. ФЦК передбачає п’ять розрядів спадкоємців за законом:

перший розряд — діти та інші прямі низхідні родичі спадкодав­ця (онуки, правнуки і т.д., які спадкують за правом представлення);

другий розряд — батьки спадкодавця, а також його брати і сес­три та їхні низхідні родичі до 12 ступеня включно, які спадкують за правом представлення;

третій розряд — дід, бабуся та прямі висхідні родичі більш дальніх ступенів спорідненості;

четвертий розряд — інші (крім рідних братів і сестер) родичі бокової лінії до шостого ступеня споріднення (двоюрідні брати і сестри, дядьки, тітки і т.д. до троюрідних братів і сестер включно).

Наявність хоча б одного з родичів попереднього розряду усуває від спадкування родичів усіх наступних розрядів.

ФЦК розрізняє п’ять ліній родства: низхідну, висхідну по батькові та висхідну по матері, бокову по лінії батька та бокову по лінії матері. У кожній лінії більш близькі родичі усувають від спадкування більш далеких родичів, за винятком випадків, коли більш віддалені спадкують за правом представлення. Так, онуки спадкодавця одержують за правом представлення таку частку спадщини, яка належала б їх батькові (тобто синові спадкодавця), якби він не помер раніше самого спадкодавця. Успадковують у такому порядку тільки прямі низхідні спадкодавця та низхідні його братів і сестер.

Спадкоємці другого, третього і четвертого розряду по материнській і батьківській лініях закликаються до спадкування окре­мо. Якщо в другому розряді бокових родичів немає, то висхідні другого і третього об’єднуються в один розряд.

Низхідні родичі однакового ступеня споріднення успадковують у рівних частках. Якщо спадкове майно ділиться між батьківською та материнською лініями (правило «тріщини»), усередині кожної з них усі спадкоємці також одержують рівні частки.

Якщо до спадкування закликаються батьки та брати і сестри спадкодавця, то кожний з батьків одержує 1/4 майна, інше — брати і сестри в рівних частках (теж діє правило «тріщини»).

Усі висхідні родичі (батьки, дід, бабуся, прадід, прабабуся) та бокові родичі по батьківській і материнській лінії спадкують за правилом «тріщини».

Інший з подружжя, який пережив спадкодавця (чоловік або дружина померлого), не віднесений до окремого розряду, але успадковує перед родичами четвертого розряду, усуваючи їх від спадщини[7]. Його інтереси забезпечуються також наданням йому узуфрукту чи довічної ренти.

Чоловік чи дружина спадкодавця одержують відповідне майно чи права на нього, якщо не були розлучені зі спадкодавцем за його життя й не перебували в сепарації[8], залежно від того, які ще родичі закликаються до спадкування. Якщо родичів першого, другого й третього розрядів немає, то чоловік (дружина) померлого одержує майно у власність. Якщо закликаються до спадкування родичі першого розряду, то він (вона) одержує право на узуфрукт 1/4 частини спадкового майна, якщо родичі інших розрядів — узуфрукт на 1/2 майна, якщо є спадкоємці тільки однієї з ліній (батьківської чи материнської) — чоловік (дружина) одержує узуфрукт на 1/2 майна та право власності на батьківську чи материнську долю (кого немає).

Закон передбачає позбавлення права на спадщину осіб, які є спадкоємцями за законом, однак засуджені за вбивство чи замах на вбивство спадкодавця, які висунули проти спадкодавця свідомо неправдиве звинувачення у вбивстві, повнолітні спадкоємці, які знали про вбивство спадкодавця, однак не повідомили про це правосуддю (за винятком близьких родичів убивці та його дружини (чоловіка).

Якщо немає спадкоємців за законом (і немає заповіту), майно, яке залишилося від спадкодавця, як відумерле переходить у влас­ність держави.

Спадкове право в країнах англо-американської правової системи відрізняється від розглянутих вище країн, оскільки привілейоване місце серед спадкоємців за законом відведене дружині чи чоловікові, які пережили іншого (спадкодавця).

В Англії, той з подружжя, що пережив іншого — спадкодавця, є основним спадкоємцем. Розмір його частки в спадковому майні залежить від того, чи є у спадкодавця низхідні, батьки, а також брати і сестри та їх низхідні.

Насамперед він має виключне право на одержання у власність будинку, саду, гаража, меблів та інших предметів домашнього вжитку[9]. Якщо є низхідні родичі, то він має право на одержання фіксованої грошової суми, розмір якої встановлюється лорд-канцлером, а також право на довічне користування половиною майна спадкодавця, вільного від боргів. Інша половина майна переходить до низхідних — дітей або онуків (за правом представлення).

Якщо низхідних родичів немає, але є батьки або брати і сестри, то дружина (чоловік) спадкодавця має право на одержання фіксованої грошової суми в більшому розмірі, а також права власності на половину іншого спадкового майна. Другу половину майна у такому разі одержать батьки на праві власності, а якщо їх немає в живих — брати і сестри спадкодавця на засадах довірчої власності.

Якщо немає нікого з названих родичів спадкодавця (низхідних, батьків, рідних братів і сестер), то все майно передається на праві власності іншому з подружжя, тобто тому, який залишився в живих.

Якщо немає чоловіка чи дружини, які пережили іншого з подружжя (спадкодавця), то до спадкування закликаються родичі в такому порядку:

1) низхідні родичі (діти, внуки, правнуки і т.д.);

2) батьки;

3) повнорідні брати і сестри;

4) неповнорідні брати і сестри;

5) діди і бабусі по лінії матері й по лінії батька;

6) повнорідні дядьки і тітки;

7) неповнорідні дядьки і тітки.

Батьки спадкодавця та інші повнолітні низхідні родичі одержують майно у власність, усі інші, у тому числі неповнолітні низхідні, — на засадах довірчої власності, що утворюється на основі закону (statutory trust), в якій вони виступають вигодонабувачами (бенефіціаріями).

Перелік спадкоємців за законом, встановлений на випадок спадкування майна особи, яка не залишила заповіту, у США визначається законодавством штатів. Більшість штатів перейняли англійську систему: тому з подружжя, який пережив іншого, надається перевага перед іншими спадкоємцями за законом і закріплюються черги спадкоємців. Деякі штати затвердили для себе подібну до німецької систему парантел (Флорида, Міссурі, Пенсільванія, Іллінойс).

Спадкоємцями за законом у США є той з подружжя, що пережив спадкодавця (його дружина, чоловік), діти й інші низхідні, які спадкують за правом представлення, а також кровні родичі небіжчика: батьки, рідні брати і сестри, інші родичі, які неоднаково визначаються законодавством окремих штатів по чергах чи розрядах. Коло спадкоємців за законом у більшості штатів не обмежується яким-небудь ступенем споріднення.

Переважна більшість штатів дотримуються такої моделі спадкування за законом: інший з подружжя одержує 1/3 майна спадкодавця[10] на праві власності або володіння й користування; діти отримують 2/3 частки його майна. Частка чоловіка (дружини), що пережив, зростає до 1/2 майна, якщо в спадкодавця є тільки одна дитина чи її низхідні.

За законами багатьох штатів чоловік (дружина) у будь-якому разі мають, поряд з цим, право на одержання фіксованої суми (право на так звані «перші долари»), яка складає в різних штатах від 2 тис. до 100 тис. доларів або на отримання рівноцінного персонального майна. Розмір цієї суми може зростати, якщо немає низхідних родичів — спадкоємців.

У випадку, якщо низхідних родичів немає, спадкують батьки та рідні брати і сестри, а той з подружжя, що пережив, одержує 1/2 частину майна, яке залишилося. Якщо немає ні низхідних родичів, ні батьків спадкодавця, то все майно переходить у власність (або у володіння чи користування) дружини (чоловіка).

Якщо спадкодавець був неодруженим (в т.ч. розлученим чи вдівцем), то все його майно переходить до його родичів — спадкоємців за законом. Насамперед це його низхідні (діти, а також онуки і правнуки), батьки, інші висхідні й родичі бокової лінії. Неповнолітні висхідні та родичі бокової лінії одержують майно на засадах довірчої власності, у якій виступають бенефіціаріями. Порядок закликання до спадкування й розмір спадкових часток цих осіб по-різному визначається законами окремих штатів.

Закони деяких штатів включають до кола осіб, до яких може відійти майно спадкодавця, так званих «крайніх спадкоємців», якими є родичі чоловіка (дружини) спадкодавця[11].

За законодавством Англії та США майно спадкодавця, який не залишив спадкоємців, розглядається як відумерле й переходить до держави без будь-яких обтяжень.

9.4. Реалізація спадкових прав
у країнах континентальної
та англо-американської
правових систем

Порядок прийняття спадщини в зарубіжних правових системах насамперед залежить від діючого в тій чи іншій державі принципу спадкового правонаступництва. Право країн романо-германської системи виходить з поняття спадкування як універсального правонаступництва, яке означає, що до спадкоємців переходить усе майно спадкодавця, уся сукупність прав і обов’яз­ків, які існували в нього на момент смерті. У такому разі спадкоємець зобов’язаний нести відповідальність за борги спадкодавця без обмежень, навіть за межами одержаного ним активу спадкового майна. Обмеження такої відповідальності спадкоємця досягається в німецькому праві через установлення управління спадщиною або відкриття конкурсу (пар. 1975 НЦК), а у французькому — шляхом прийняття спадщини з умовою складання опису майна, тоді він відповідає в межах активу спадкової маси (ст. 802 ФЦК).

Законодавство Німеччини (пар.1947 НЦК) встановлює, що всі права й обов’язки переходять до спадкоємців у момент смерті спадкодавця без вчинення ними будь-яких спеціальних дій. Суд може видати спадкоємцям за їхньою заявою свідоцтво про право спадкування або про розмір їхньої частки в спадковому майні.

Спадкоємець має право протягом шести тижнів з моменту, коли він дізнався про своє право на спадкування, відмовитися від нього. Якщо спадкодавець проживав у іншій державі або на момент його смерті спадкоємець знаходився за кордоном, то зазначений строк продовжується до шести місяців. Відмова оформляється у вигляді заяви, яка подається до суду в справах спад­кування. Якщо строк для відмови закінчився або він пропущений спадкоємцем, вважається що останній прийняв спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, не має права відмовитися від неї згодом.

Якщо спадкування відбувається на основі заповіту, то його виконання покладається на виконавця заповіту (пар. 2197—2200 НЦК), особа якого визначається або в змісті самого заповіту, або за дорученням заповідача третіми особами, або призначається судом. Виконавець заповіту реалізує заповідальні розпорядження та управляє спадковою масою до її поділу між спадкоємцями. Таке право надається на певний строк, який визначається волею спадкодавця і може тривати до 30 років. Після закінчення встановленого строку виконавець заповіту зобов’язаний передати спадкове майно особам, зазначеним у заповіті, відповідно до волі заповідача та забезпечити інтереси відказоодержувачів. Якщо виконавець заповіту здійснює управління спадковим майном протягом тривалого часу, то спадкодавці мають право вимагати від нього надання щорічного звіту.

Виконавець заповіту зобов’язаний: відразу після прийняття на себе обов’язків передати спадкоємцям перелік об’єктів, що входять до спадкової маси, і надати їм допомогу в одержанні інвентаризаційного опису; відповідати перед спадкоємцями та відказоодержувачами за шкоду, яка виникла внаслідок порушення ним своїх обов’язків; здійснювати заходи, необхідні для збереження предметів спадкового майна. Він має право претендувати на вип­лату йому винагороди за виконання зазначених обов’язків, а також звернутися до суду із заявою про відмову від виконання фун­кцій виконавця заповіту.

За законодавством Франції спадкоємці за законом і універсальні легатарії автоматично стають власниками спадкового майна з моменту смерті спадкодавця без додаткового спеціального акту судових органів (мають так звану сезину (saisine). З цього моменту кредитори спадкодавця вправі пред’являти до них вимоги.

Універсальні легатарії, які призначені у власноручному чи таємному заповіті, можуть вступити у володіння лише на підставі судової постанови. Сингулярні легатарії також не мають сезини, та для здійснення своїх прав повинні звернутися з вимогою до універсальних легатаріїв, спадкоємців за законом, або спадкоємців «резервної» частки.

Спадкоємець може відмовитися від спадщини, для чого повинен подати письмову заяву до секретаріату суду другої інстанції округу, на території якого відкрита спадщина. Така заява має зворотну силу й може бути складена в будь-який момент протягом 30 років із часу відкриття спадщини.

Заповідач також може призначити одного чи кількох виконавців заповіту, зазначивши їхні імена в змісті заповіту. Рухоме майно чи його частина за вказівкою спадкодавця може передаватися у володіння виконавця заповіту на строк не більше одного року й одного дня з моменту відкриття спадщини.

Виконавець заповіту повинен у присутності спадкоємця скласти опис спадкового майна; має право опечатати його, якщо серед спадкоємців є неповнолітні, повнолітні, що потребують опіки, або відсутні особи; здійснити продаж рухомих речей зі спадкової маси, якщо не вистачає коштів для розрахунків з легатаріями. Він зобов’язаний слідкувати за здійсненням волі заповідача та скласти звіт про свою діяльність після закінчення одного року з дня смерті спадкодавця.

У країнах англо-американської правової сім’ї всі спадкоємці як за законом, так і за заповітом, як вже зазначалося, не розглядаються як універсальні правонаступники, вони успадковують тільки звільнене від боргів майно спадкодавця. Відповідно встановлюється особливий порядок прийняття спадщини та реалізації спадкоємцями їхніх спадкових прав.

В Англії та США діє специфічний механізм переходу спадкового майна: воно переходить до особистого представника спадкодавця, який призначається в змісті заповіту та затверджується судом зі справ спадщини (виконавець заповіту — executor). Якщо особистий представник не вказаний заповідачем у заповіті, а також у разі спадкування за законом, він призначається судом з кола спадкоємців або інших осіб (адміністратор — administrator).

Спадкове майно передається особистому представникові спадкоємця на умовах довірчої власності (трасту), в якій він виступає довірчим власником і управляє майном в інтересах спадкоємців (бенефіціаріїв) та відповідно до волі спадкодавця.

Довірчий власник здійснює всі необхідні дії, пов’язані з управ­лінням довіреним йому майном, зокрема: погашає борги спад­кодавця відповідно до встановленої законом черговості, пред’яв­ляє вимоги до боржників спадкодавця; укладає необхідні для нормального функціонування майна (підприємства) угоди; у разі потреби звітує перед судом про всі вчинені ним дії; передає звільнене від боргів майно спадкодавця спадкоємцям за заповітом чи за законом відповідно до розміру належної кожному з них частки.

Таким чином траст, що встановлений заповітом або виникає в процесі реалізації спадкових прав на основі закону, дозволяє спадкоємцям одержувати вигоди від майна, звільняючи їх від обов’язків управління цим майном до того часу, поки воно не буде звільнене від зобов’язань спадкодавця.

Трасти, які виникають у таких випадках, слід відрізняти від трастів, які засновані та починають діяти за життя довірителя (спадкодавця) і спрямовані на уникнення розподілу власності піс­ля смерті засновника[12]. Такі трасти можуть бути відкличними (довіритель має право скасувати його в будь-який час) і безвідкличними. Якщо траст не відкликається до часу смерті засновника, то майно не буде частиною його власності, що передається за заповітом, оскільки правовий титул вже переданий довіреній особі протягом життя довірителя.

[1] Див.: Гражданское и торговое право капиталистических государств... — С. 533—535.

[2] Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-право­вое исследование... — С. 525.

[3] Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование... — С. 513—514.

[4] Див.: Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование... — С. 524—526.

[5] Бернхем В. Вступ до права та правової системи США... — С. 425.

[6] Згідно з правилом «тріщини» усе спадкове майно ділиться на дві рівні частини: одна для спадкоємців — родичів батьківської лінії, інша — для родичів материнської лінії.

[7] У літературі зустрічається й інше тлумачення відповідних норм ФЦК: той з подружжя, який пережив, належить до 4 розряду, а зазначені тут родичі бокової лініії споріднення — до п’ятого розряду. Див. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование... — С. 494—496.

[8] Сепарація — встановлення судом режиму окремого проживання подружжя.

[9] Історично це майно одержало назву «особистої рухомості» (personal chattels); у сучасних умовах цей термін дещо не відповідає справжньому змісту.

[10] У деяких штатах ця частка складає 1/4 майна спадкодавця.

[11] У вітчизняному праві ці особи називаються свояками (батьки, брати і сестри та інші родичі дружини, чоловіка)

[12] Бернхем В. Вступ до права та правової системи США... — С. 427.