Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Інституціоналізм як теоретична основа розвитку національної економіки




 

 

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

. Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення

«інституцій», закріплення їх у вигляді законів). Як правило, «інститути» визначають як форму прояву «інституцій». Так, «економічні інститути» — приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням «інституцій», тобто навичок, звичаїв. Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться як щодо


теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, антропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розрахунків. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти вдаються до історичних та описово- статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної економіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагмтичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну від психологічної школи граничної корисності інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання — «робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну концепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули постулат

«гармонії інтересів».

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

Ранній інституціоналізм. У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:

1) соціально-психологічний,

2) соціально-правовий,

3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929)

- син норвезького селянина-емігранта, Веблен опублікував свою першу працю

«Теорія бездіяльного класу», в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Цій проблемі були присвячені й наступні його праці:

«Привілейовані групи і стан промислової техніки» (1919), «Інженери і система цін» (1921), «Абсентеїстська власність» (1924) та інші.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предмета економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу економічних явищ, Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в історії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного відгалуження — інституціоналізму.

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками досліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соціальних груп людей, зумовлену соціальними мотивами,

«соціальною психологією».

Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює


ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його концепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середовищем. А оскільки нормальний розвиток суспільства відбувається лише за відповідності його інституціональної структури навколишньому середовищу, то інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.

Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, звільнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Веблен виступає за реформування капіталізму, рекомендуючи замінити бізнесменів промислово-технічною інтелігенцією. Індустрією має керувати не бізнес, а інженери чи технологи. Вони, стверджував Веблен, створюватимуть генеральний штаб індустріальної системи, котрий візьме під контроль усе суспільство.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб.

Методологія інституціоналістів передбачала:

1) широке використання описово-статистичного методу;

2) історико-генетичний метод;

3) як вихідну та основоположну — категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон'юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем "соціальної психології" суспільства).

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Р. Коммонс (1862 — 1945), досліджуючи такі колективні інститути, як сім'я, профспілки, торговельні об'єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини та інші, пріоритетну увагу приділяв юридично-правовим інститутам, і став лідером юридичної течії інституціоналізму. При цьому він виходив з неприйняття ідеї класової боротьби робітників, а також, говорячи його словами, прагнення "зробити систему бізнесу ефективною настільки, щоб вона була варта збереження".

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості, згідно з якою вартість товарної продукції є не що інше, як результат юридичного узгодження "колективних інститутів". До останніх він зараховував об'єднання корпорацій, профспілок, політичних партій, які відображають професійні інтереси соціальних груп і прошарків населення.

Марксистському вченню про класову боротьбу Дж. Коммонс протиставив положення про проведення державної реформи в галузі законодавства і створення керівництва, запропонованого лідерами різних "колективних інститутів". Він був переконаний у необхідності створення такого уряду, який був би підзвітний громадській думці і проводив демонополізацію економіки.

Еволюція капіталізму вільної конкуренції у фінансову стадію —

центральна ідея його основних праць — "Правові основи капіталізму" (1924),


"Інституціональна економіка. Її місце в політекономії" (1934) та ін. У них розглядаються проблеми, викликані "соціальним конфліктом" через "нечесну" (монополістичну) конкуренцію підприємців. Державні правові рішення в рамках економічних реформ, як гадає автор, дозволять усунути протиріччя і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративного капіталізму.

Кон'юнктурно-статистичний напрям. У. Мітчелл у своїй основній публікації "Лекції про типи економічної теорії" (1935) виходив насамперед з ідей Т. Веблена. Наслідуючи його, він наполягав на взаємозв'язку економічних проблем з неекономічними, особливо з проблемами соціології, культури та іншими, які зумовлюють психологію, поведінку і мотиви діяльності людей.

Особливу популярність у США У. Мітчеллу принесло визнання його основоположником Національного бюро економічних спостережень і одним із першовідкривачів циклічних явищ в економіці. Він вважав можливим і необхідним державний вплив на економіку в сфері грошових, фінансових і кредитних відносин у взаємозв'язку із соціально-культурними проблемами і урахуванням психологічного аналізу.

Він прихильник державного регулювання економіки. Одним із важливих методів регулювання, за Мітчеллом, є планування. З допомогою планування він сподівався вирішити складні економічні й соціальні проблеми суспільства.

Відтак можна сказати, що Мітчелл застосовує технологічний підхід до аналізу закономірностей суспільного розвитку. У цілому погляди Мітчелла були позитивно оцінені економістами й соціологами. Проте його критикували за описовий характер досліджень і брак теоретичного аналізу.

Неоінституціоналізм. Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Рональд Коуз (1910 р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат —

«Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни.

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.

На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні


ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропорту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх.

Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 1960-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Б'юкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема:

«Формула згоди» (1962), «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Б'юкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті рр. XX ст., проте її початки сягають

30-х рр., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпорація із організації приватної власності перетворюється на «соціальний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з теорією

«народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокремились і перебувають у різних руках». У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпорації), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, які продаються мільйонам споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація перестала навіть «віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі

«атомістичної фірми за умов конкурентного ринку».

Концепція «соціального партнерства». Перші концепції «соціального партнерства» з'явилися ще наприкінці XIX ст. коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». Після другої світової війни принцип «соціального партнерства» поширюється у багатьох західноєвропейських країнах. З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, Д. К. Гелбрейт та інші.


Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і класові конфлікти. «Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо у великих корпораціях, — пише, наприклад, Гелбрейт, — усе більше набирають мирного характеру... це є наслідком того, що інтереси, колись різко ворожі, тепер переважно перебувають у гармонії». Відбувається нібито «об'єднання» й

«поглинання» класових інтересів завдяки тому, головне, що робітникові дається певний комплекс соціальних гарантій і мотивом діяльності корпорацій «уже не є прибуток».

Теорії «індустріального суспільства». Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інституціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму.

Родоначальником концепції «індустріального суспільства» вважають американського економіста Дракера, який у 1940-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Майбутнє індустріальної людини» (1942),

«Ідея корпорації» (1946), «Великий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949).

Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Центральним інститутом «індустріального суспільства» є велике спеціалізоване підприємство. Дракер визначає два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне й соціалістичне. Капіталістичне «індустріальне суспільство» Дракер називав «вільним», а соціалістичне — «рабським».

У 1960-х рр. теорію «індустріального суспільства» розвинули американський соціолог і економіст Уолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.

Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання:

1) традиційне суспільство,

2) підготовка передумов для піднесення,

3) піднесення,

4) рух до зрілості,

5) ера високого масового споживання.

«Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст. розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона автономна і щодо економіки та політики.

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального


суспільства», яка підсумовувала й розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити «синтетичну», як він казав, теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності сучасного капіталізму.

Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індустріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку.

Гелбрейт став також відомим як автор теорії «врівноважуючої сили», яку він виклав у праці «Американський капіталізм: концепція врівноважуючої сили» (1952). Суть теорії полягає в тім, що усунення конкуренції внаслідок концентрації капіталу не призводить, проте, до утворення монополій, оскільки той самий процес породжує нейтралізуючу, «врівноважуючу силу» у вигляді великих об'єднань покупців і постачальників. Як «врівноважуючу силу» Гелбрейт розглядає різноманітні кооперативні організації, фермерські об'єднання, профспілки, різні торговельні об'єднання тощо.

Гелбрейт — представник неоінституціоналізму, котрий, на думку його прихильників, відрізняється від традиційного як соціально-економічними умовами формування, так і постановкою проблеми.

Неоінституціоналізм — це економічна теорія індустріальної економіки, яка не тільки розвинулась, а й перетворюється тепер на суспільство масового споживання”.

У «індустріальному суспільстві» формується, як зазначає Гелбрейт, нова класова структура. За умов «зрілої корпорації» і панування «техноструктури» нібито зникає конфлікт між багатими і бідними. Йому на зміну приходить новий конфлікт, породжений науково-технічним прогресом — між «класом освічених» і «неосвічених та малоосвічених». Вирішальною силою

«індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частинною якого є «техноструктура». Ця теорія Гелбрейта, на його власне визнання, мала на меті спростувати марксистське вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.

Велику роль в «індустріальному суспільстві» Гелбрейт надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподіл національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково- технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій. їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації Гелбрейт розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.

Майбутнє «індустріального суспільства» він зв'язує з діяльністю інтелігенції, яка на противагу «техноструктурі» керуватиметься тільки економічними пріоритетами, сприятиме розвитку «естетичних цінностей», спрямуванню «індустріальної системи» на служіння широким соціальним інтересам.

Концепція «постіндустріального суспільства» є своєрідною проекцією

«індустріального суспільства». Спочатку теоретики «постін-дустріалізму» розглядали його тільки як поліпшений варіант «індустріалізму», але згодом їхня концепція стала значно критичнішою. Вони почали критикувати


«індустріалізм» за недостатність ціннісної орієнтації, за технократизм.

Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку буржуазного суспільства, а з іншого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса у розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які займались проблемами перспектив розвитку капіталізму, і навіть заявляє, що «всі ми постмарксисти».

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п'ятьма ознаками: 1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

2) переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;

3) провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;

4) орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;

5) прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології».

Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм.

 

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-04-04; просмотров: 78; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты