Призначення покарання, загальні начала та критерії

Покарання і види покарань Зміст

Вступ

Впродовж історичного розвитку кримінального законодавства система покарань піддавалася змінам, які залежали від політичного устрою, економічної ситуації, громадської думки і інших соціальних детермінант. При цьому система покарань завжди майже дзеркально відображала рівень моральності, культури і спільної цивілізованості суспільства. Наприклад, в середні віки домінуюча у той час в суспільстві ідея про страхітливу силу покарання породила такі системи кримінальних покарань, які були покликані залякати населення своєю жорстокістю. Значне місце відводилося в цих системах кваліфікованим видам страти, покаранням, фізично і що духовно калічить людей.

Складність пізнання суті покарання пов'язана не лише з різним підходом в науці до визначення місця кари в покаранні, але і з різними поглядами учених на природу самої кари. У юридичній літературі немає одноманітності в розумінні змісту кари як суті покарання. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, які доставляє засудженому покарання.

Історія кримінального права дає нам сумну картину людської винахідливості, направленої до дослідження засобів і способів спричинення найбільшого страждання людям, що накликали на себе кару закону. Але в цій різноманітності можна відшукати спільні ознаки, що дають можливість звести каральні заходи до відомих типів. Такою об'єднуючою ознакою є властивість блага або інтересу, що уражається покаранням. Позбавлення життя, спричинення фізичного страждання, утруднення або позбавлення волі, ураження честі і правоздатності, зменшення або позбавлення майна – ось спільний перелік типів покарання у всіх законодавствах.

Суть і мета покарання

Під системою покарань розуміється передбачений кримінальним законом внутрішньо впорядкований, вичерпний перелік видів покарань, які можуть встановлюватися в санкціях норм Особливої частки і застосовуватися судом за здійснення суспільно небезпечних діянь.

Покарання – найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, признається судом, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом позбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість[1].

Місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

- покарання – це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

- покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

- за своїм змістом покарання є (має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

Основні ознаки покарання:

- покарання завжди є примусовим заходом з боку держави (застосовується відповідним державним органом до особи незалежно від її волі);

- покарання – конкретні його види – передбачене лише в кримінальному законі;

- покарання може бути передбачене лише за діяння, яке кримінальним законом визначене як злочин (інші правопорушення не тягнуть такого примусового заходу);

- покарання за своїм змістом полягає у позбавленні або обмеженні певних прав і свобод особи, яка вчинила злочин (може стосуватися окремих особистих, політичних, майнових та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ та іншими законами);

- покарання має особистий характер (позбавлення чи обмеження стосуються лише певних прав і свобод фізичної особи і не повинні поширюватись на інших осіб);

- покарання призначається лише судом в обвинувальному вироку від імені держави (жоден інший орган не може);

- покарання тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість[2].

Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Цілі покарання:

1. виправлення і перевиховання;

2. запобігання вчиненню нових злочинів засудженим;

3. запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами.

Не може бути цілями покарання спричинення фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності. Виправлення і перевиховання передбачає досягнення певних змін у особистості засудженого[3].

Виправлення – утримання від вчинення нових, принаймні умисних злочинів.

Перевиховання – чесне ставлення до праці, точне виконання законів, поважання правил співжиття.

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) – засуджений під час перебування покарання значною мірою обмежується в можливостях скоєння нових злочинів.

Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) – покарання особи, винної у вчиненні злочину, певною мірою утримує від вчинення злочинів інших осіб – принаймні якусь їх частину.

Соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, але залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю. Позбавлення чи обмеження прав злочинця має відповідати тяжкості скоєного ним злочину. В багатьох випадках застосування покарання більшість його цілей може бути досягнуто одночасно (крім смертної кари).

Призначення покарання, загальні начала та критерії

Призначення покарання – це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями:

- призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку;

- призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину;

- призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин.

Суд визначає і вказує у вироку:

- яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках – який його розмір та інші показники;

- чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках - розмір;

- яке покарання остаточне призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43 КК.

Загальні начала призначення покарання – це передбачені кримінальним законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання.

Загальні начала:

- суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;

- суд призначає покарання у точній відповідності до положень ЗЧ КК;

- при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність[4].

За загальним правилом межі покарання, що може бути призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частині, пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею ЗЧ КК, яка передбачає даний вид покарання. Більшість санкцій КК є альтернативними, в них передбачено кілька основних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов‘язковими так і факультативними, одні з них “прив’язані” до окремих основних покарань, інші до всіх.

При призначені покарання суд має з‘ясувати такі питання:

1. які види покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою засуджується винний;

2. яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань;

3. які з покарань є основними, а які додатковими;

4. до яких основних покарань “прив‘язані” додаткові;

5. обов‘язковий чи факультативний характер мають додаткові покарання.

Кримінальне законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією.

В окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенні покарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин:

1. призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом (ст.44);

2. призначення додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі ЗЧ КК (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю ст.31, позбавлення звання чи рангу ч.1 ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38);

3. заміни при призначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням, зокрема, виправних робот – штрафом чи громадською доганою (ч.3 ст.29);

4. призначення штрафу у випадку застосування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1 ст.46-1)[5].

Суд в резолютивній частині вироку зобов‘язаний посилатися на ту статтю ЗЧ КК, яка передбачає відповідний випадок і яка є правовою підставою виходу за межі санкції.

Ст.39-44 КК безпосередньо регламентують призначення покарання, крім того є цілий ряд положень про призначення покарання, тому суд повинен (об‘єктивні критерії):

1. виходити з мети покарання (ст.22);

2. керуватись послідовністю розташування покарань у ст.23, яке більш суворе;

3. виконувати положення статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст , умови застосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38);

4. враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність (ст.39-41);

5. дотримуватися правил призначення покарання за вчинення кількох злочинів та за кількома вироками (ст.42, 43);

6. використовувати передбачені законом можливості пом‘якшення покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47);

7. застосовувати деякі інші положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19).

Суб‘єктивний критерій – правосвідомість суду. При визначенні суспільної небезпечності злочину треба враховувати:

1. чи є злочин тяжким (особливо тяжким);

2. яка соціальна цінність є безпосереднім об‘єктом цього злочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей, яка є пріоритетною для кримінального права на даний момент;

3. як співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки зору кримінально-правових санкцій.

Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”: “визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо”.

Абз.2 п.2 постанови: “з‘ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров‘я, поведінку до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім‘ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров‘я, матеріальний стан сім‘ї) тощо”. Данні про особу мають оцінюватися в їх сукупності, а ті, які безпосередньо вплинули на призначення покарання, мають бути наведені у вироку[6].

Обставини, що пом‘якшують відповідальність:

- відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди;

- вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин;

- вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності;

- вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого;

- вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перечищенням меж необхідної оборони;

- вчинення злочину неповнолітнім;

- вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

- щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину[7].

Врахування обставин, що пом‘якшують відповідальність, при призначенні покарання означає, що суд може:

- призначити менш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено кілька альтернативних покарань;

- призначити основне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої КК за вчинення даного злочину;

- не призначати винному додаткового покарання, якщо воно передбачено в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне;

- враховуючи наявність інших, передбачених законом, обставин, застосувати до винного умовне засудження чи відстрочку виконання вироку;

- визнавши кілька пом‘якшуючих обставин винятковими і враховуючи особу винного, призначити йому більш м‘яке покарання, ніж передбачено законом (ст.44).

Обставини, що обтяжують відповідальність (ст.41 КК):

- вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (залежно від характеру першого злочину суд може не визнати його обтяжуючою обставиною);

- вчинення злочину організованою групою;

- вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин;

- вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів;

- заподіяння злочинам тяжких наслідків;

- вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані;

- підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі у злочині;

- вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням з потерпілого;

- вчинення злочину з використанням умов громадського лиха;

- вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

- вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп‘яніння (залежно від характеру злочину може не визнаватись обтяжуючою);

- вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цього строку[8].

Цей перелік є вичерпним.

Враховуючи обставини, що обтяжують відповідальність, суд може:

- призначити більш суворий вид основного покарання за наявності в санкції статті, за якою засуджуються винний, двох або більше альтернативних покарань;

- призначити основне або додаткове покарання ближче до максимальної межі, встановленої санкцією статті, за якою засуджується винний;

- застосувати до винного додаткове покарання, передбаченого в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне;

- не застосовувати до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку;

- обрати принцип повного або часткового складання покарань, а не принцип поглинення більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів.