КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 6 страница
Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністра- тивного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушен- ство". Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов'язко- вих робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заста- вили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький праг- нув полегшити становище селян, зменшити гостроту со- ціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося ви- конувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля нале- жала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користу- валися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні воло- діння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельниць- кого в Українській державі посилилася тенденція зростан- ня привілейованого становища старшинсько-шляхетної зем- левласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті пра- ва на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків по- винні були нобілітуватися.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Виз- вольної війни посилився процес занепаду фільварково-пан- щинної системи, відробіткова рента зменшувалася або за- мінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.
Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, моно- полію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земель- ної власності, як державна і козацька. Поступово формува- лася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції при- вілейованого землеволодіння мали значний вплив на відро- дження феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на зви- чаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними ви- робниками.
Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресив- ний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослі- довність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.
Результати змін у поземельних відносинах Української
держави оцінюються в історико-економічній літературі по- різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не ви- ходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодаль- на земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких фор- мах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське се- лянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користу- валися нею, добилися особистої свободи, але позаекономіч- ний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.
Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почала- ся в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і не було кріпос- ного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних відносинах, знищено феодальну власність, крім монастир- ської та незначної частини шляхетської, права на які прак- тично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селян- ство вступали в товарно-грошові земельні відносини у ви- гляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створюва- ло умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на гос- подарства фермерського типу. Проте в складі феодально- кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.
Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Геть- манщина, що займала територію сучасних Чернігівської,
Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної час- тини Черкаської та Київської областей, в адміністративно- територіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Перея- славський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Мирго- родський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Тери- торія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський).
На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автоно- мію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідо- вано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утво- рено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі ви- никла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запо- розьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російсько- турецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської дер- жави. На українських землях запанували загальноросійські порядки.
Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобе- режна Україна і Волинь.
XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямову- вався з Правобережної та Західної України на Лівобереж- ну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреч- чиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.
На територію Лівобережної і Слобідської України спря- мовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також біло-
руси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спо- стерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися по- вільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихій- ний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою,
Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося фор- мування національної території України.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і при- вілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панів- ного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, зай- маючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старши- ни отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.
Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х ро- ках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини станови- ла майже 21 тис. осіб.
Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміц-
нення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
Царський уряд підтримував панівне становище козаць- кої старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими ука- зами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слобо- ди і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній вій- ськовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентува- ли аграрні відносини.
Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Украї- ні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Ма- зепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визна- ченими царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного зна- чення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.
Старшинське володіння землею існувало у двох формах:
приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зу- польне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від служ- бового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, об- міну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксу- валися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських
та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визна- чався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і військової" або "до смерті". Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.
Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто при- мусове, або загарбання козацьких і селянських земель; геть- манські надання і пожалування царського уряду "за служ- бу великому государю" з фонду вільних військових маєт- ностей.
Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані "Гене- рального слідства про маєтності", проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяслав- ському, Лубенському полках до 1708 p. у власність стар- шини перейшло 518 населених пунктів.
У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини.
Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав по- над 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими по- двір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросій- ською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну і спадкову власність.
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок ко- зацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусо- вий характер. Землі відбиралися за несплату боргів. Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.
У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував уза- конити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 люто-
го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного 400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв — 300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерально- го писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина отримувала від 5 до ЗО подвір'їв.
Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збере- ження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігів- ськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими земле- власниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.
У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду володіли 250 родин Слобідської україн- ської старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харків- ська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше російська імператриця.
Власниками великих латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p. після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав по- двір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882, Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник, наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губер- ніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумов- ський — понад 45 тис.
Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, воло- ських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. пере- йшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими земле- власниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Мило- рад овичі.
У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї, російських землевласників, іноземців була створена "комі- сія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам.
У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832 подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського по- ходження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобід- ській Україні власників українського походження було 298, російського — 32, іноземного — 29.
Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплюва- ти запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецьки- ми колоністами. Аграрну політику місцевої влади визна- чав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (1764 p.). Після зруйнування Січі (1775 p.) частина запорозьких земель була подарована цар- ським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 де- сятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір'їв селян.
У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причор- номорських і приазовських степів та Криму переселенця- ми з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнюва- лося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.
Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб-
ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв.
Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась об- межити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив ду- ховним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне воло- діння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства.
Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони мог- ли на юридичній основі експлуатувати селян, користувати- ся сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-прода- жу власником цих земель було "цехове товариство від стар- шого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земель- них наділів купцям були нечастими. Один з перших уні- версалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старши- ною, особливо коли права міст не підтверджувалися цар- ськими жалуваними грамотами.
Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейова- ним станом Лівобережної та Слобідської України. Чи- сельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобереж- ної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час росій-
сько-турецької війни головнокомандувач російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у війську.
У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було 3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозько- го, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шля- хом займанщини нові землі. Цим правом користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Украї- ні козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отама- нові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим коза- кам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі, крім цього ліси і сіножаті.
До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. У Сло- божанщині займане право було скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Ко- зацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів. Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.
Після Визвольної війни почався процес поступового об- меження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Ко- зацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Стар- шина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно роз- поряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.
Одночасно старшина змушувала козаків безплатно пра- цювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заго- товляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військо- ву службу, записувала в посполиті. Козаки давали стар-
шині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.
Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про прове- дення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацько- селянське населення за майновою ознакою поділялося на:
1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;
2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях; 3) малогрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;
5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір'ях з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.
Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтвердже- но спеціальним розпорядженням "Правління гетьманського уряду", який затвердив царський указ (1735 p.).
Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків "без всякой подмоги" і виборних "с подмогой", яких част- ково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або "знатні" та "середні" промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей по- сіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки, |^ які не мали грунтів, промислів, а мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.
Господарське становище козаків погіршувалось у зв'яз- ку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і при-
вілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів російської армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового примусу. Козаки брали участь у так званих ко- мандираціях — будівництві та ремонті каналів, фортець. На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. ко- заків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.) брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани да- вали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільни- ти лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис. козаків були у від'їзді у зв'язку з військовою службою, в 1778 p. — 10 тис. Це призводило до запустіння господарств, в яких козаки жили та утримували сім'ї. Вони були зму- шені залишати військову службу, виходити з козацького стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.
Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. "Решительньїе пунктьі" (1728 p.) гетьма- на Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp. забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не зміни- лося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К. Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося зали- шити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові Розу- мовському оформити купчі документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпоря- дження для покарання покупців козацьких земель "отня- тиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений". Землі козакам поверталися безплатно.
Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забо- роняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. нака-
зував Генеральній військовій канцелярії визволити "закрі- пачених козаків" (козак, що був посполитим 15 років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував на- сильства та зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію державних селян:
козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх госпо- дарств.
Селяни Української держави поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. У перші десятиліття після Визвольної війни більшість селян (до 80 % залежно від полку) становили жителі вільних військових маєтностей. Селяни могли вільно переходити до козацького стану. Проте вже за гетьману- вання І. Самойловича (1672—1687 pp.) російський уряд у 1674 p. заборонив вписувати селян у козацькі реєстри. Геть- ман І. Мазепа також не дозволяв козацькій адміністрації "в козацтво приймати" посполитих. У 1764 p. на Лівобереж- жі було 65 401 козацьких дворів, а селянських — 114 943. У Слобожанщині більшість населення становили посполиті.
Змінилось майнове становище селян. За переписом 1666р. селян за господарською ознакою поділили на три групи:
орних, які обробляли землю власною худобою; ремісників;
бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня.
Основою господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було подвір'я, в якому часто мешкало кілька сімей.
Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку об- робляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасово- умовних володіннях право селян на користування землею
було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на ко- ристь власників землі.
Зростання земельної власності старшини та монастирів призводило до знеземлювання селян. Вільно військові маєт- ності передавалися в приватні руки. Проте старшина отри- мувала права не тільки на особистість селянина і його зем- лю, а й на частку селянської праці, що виражалася в пев- них примусах і платежах. Ствердити право власності мож- на було шляхом придбання або прямого загарбання землі, про що свідчать документи того часу.
З кінця XVII ст. суд не визнавав звичаєвого права се- лян на землю й посилався на Литовський статут, який зали- шався основою чинного права в Гетьманщині та феодаль- но-кріпосницькі принципи якого задовольняли українську старшину. Вона неодноразово просила царський уряд за- твердити Литовський статут як основний юридичний ко- декс Української держави. В універсалі 1708 p. гетьмана І. Мазепи зазначалося, що селяни, які покинули маєток, втра- чали всі права на землю. В офіційних документах заборо- нялося купувати та брати під заставу землі посполитих без дозволу володільців землі. В 1727 p. Генеральна військова канцелярія постановила, що землі селян після їх відходу залишаються у власника маєтку.
|