Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Особистість як об’єкт і суб’єкт культурної діяльності.




Читайте также:
  1. Адміністративні право відносини, суб’єкти адміністративного права. Поняття адміністративного проступку.
  2. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  3. Аналіз вихідних даних для оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності
  4. Банківський маркетинг: суть, функції та об’єкти досліджень
  5. Безпека підприємницької діяльності.
  6. Вибір нафтогазоперспективних об’єктів до першочергового пошукового буріння за допомогою експертних систем
  7. Види земель в Україні. Форми та суб’єкти права власності на землю.
  8. Визначення, об’єкт та предмет соціології
  9. Геоструктурні об’єкти
  10. Гетьман І. Мазепа: оцінки діяльності. Конституція П. Орлика та її історичне значення.

Як відомо, головним предметом культурологічного пізнання завжди була людина. Саме тому, наслідуючи багатовікові традиції гуманітарного пізнання, розпочавши свої теоретичні побудови з розгляду категорії „культура”, ми повертаємось до „людини” та спробуємо виокремити саме те розуміння останньої, яке ледь окреслює перспективи цивілізаційного культуротворення й одночасно „виводить” на його головні духовні домінанти.

Зрозуміти сутність людини намагалися з найдавніших часів, пов’язуючи її з тією чи іншою ознакою. Наприклад, політична істота (Аристотель), божественна сутність (Ф. Аквінський), мисляча істота (Р. Декарт), людина – це машина (Ж. Ламетрі), моральність (І Кант), духовна істота (Гегель), діяльність (Й Фіхте), природна істота та любовне ставлення до ближнього (Л. Фейєрбах), сукупність суспільних відносин (К. Маркс), духовна істота, глибина якої обумовлюється рівнем її свободи (М. Бердяєв). Цей екскурс в історію культурологічної думки можна продовжувати до нескінченності. Однак коли, здавалося б, її розуміння розширилося до безмежжя розмаітних інтерпретацій, знаходиться своєрідний центр біфуркації, від якого відштовхувались і до якого повертались практично всі вчення про людину. Означений центр формується перетином декількох змістових ліній, які викристалізовуються через розуміння людини: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної). Органічне поєднання цих ознак дає цілісне розуміння людини. Культура постає як синтезуюча характеристика людини як природної, духовної, діяльної, предметної і соціальної істоти. Предметність зумовлює особливий, відмінний від тваринного спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ великої людської культури. Тому сутність людини не зводиться до соціальних чи природних характеристик, вона визначається лише їх органічним синтезом. Оскільки ж означений синтез концентрується в понятті „культура”, сутність людини розкривається через розуміння її як культурної істоти, як природного (а може, й Божественного) формовитвору, здатного до культурного (діяльного, предметного) самовідтворення, здійснює його як духовно, так і практично (разом з іншими, тобто – соціально) через перетворення природного і духовного середовища, а також самої себе.



Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура створюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає іяк об’єкт і як суб’єкт культурної діяльності. Людина – творець культури, її споживач.

Саме здатність людини створювати культуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування, що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямовано і, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культури визначають вищі і нижчі стадії розвитку суспільства, фази розвитку цивілізації.

Культура визначає зміст і форми прояву потреб людини. У своєму розвитку людина удосконалює свої потреби в змісті вираження в них глибини і складності усе більш повно усвідомлюваної своєї людської природи. Навіть суто біологічні потреби в їжі, сні і т.п. здобувають усе більш людську, тобто змістовну й облагороджену культурну форму. У ході своєї історії людина постійно олюднює свої потреби і спосіб їхнього задоволення, самим буттям пов'язуючи природне і соціокультурне.



Людина стає предметом культури в трьох головних проявах свого буття. Насамперед, людина є частина природи і тому – істота природна. Природний початок у ній – це основа самої можливості її культурного розвитку: усі здатності й уміння мають у ній визначений природний субстрат. Однак природним початком людини повнота її буття не вичерпується. Над нею надбудовується надорганічне її буття, що робить людину соціальною, і культурно-історичною істотою. У цій своїй якості людина виступає на трьох рівнях свого прояву. Насамперед вона усвідомлює себе як людську особистість у її індивідуальному бутті і багатстві всіх індивідуальних властивостей та характеристик. У той же час людина усвідомлює себе і частиною суспільства, у культурі якого вона укорінена. При розширенні її культурного кругозору вона починає усвідомлювати себе і частиною людства, відчувши свою єдність з ним.

Нарешті, людина виступає і як рід у єдності історії всіх попередніх і наступних поколінь. Вона усвідомлює себе як істота всесвітня, космічна, причетна до вічного буття світу.

Ми звикли визначати культуру як те, що створює людину. Тобто ми як би виносимо культуру поза людину. Але культура – це і те, що в самій людині – як рівень, як здатність: сприймати, реагувати, оцінювати, діяти, Культура як спосіб організації людських відносин і змісту цих відносин (регламентація) – зовнішня культура. Організація змісту і форми вираження цих відносин – внутрішня культура людини.

Зовнішня культура наділяється у форми вираження, що залежать від національних традицій, що історично склалися в даній спільності, даному регіоні. Вона виробляє різнорівневі техніки настільки ж різноманітних взаємодій у суспільстві. Але якщо зовнішня культура дає людській творчості форму вираження, то душу йому надає внутрішня його культура.



Внутрішня культура являє собою те, що є загальним для усіх, тому що заснована на вічних цінностях, єдиних для людської природи, що розуміється не тільки як біологічна, але і як соціальна, і як духовно-вічна. Внутрішня культура має на увазі не формальну організацію відносин („техніку”), а уміння розрізняти добро і зло і жити по совісті.

Культурний розвиток людини означає все більше перетворення його з об'єкта культури в її активний творчий суб'єкт. Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе суб'єктом культури, затверджує себе через твердження культури.

Важливим фактором, що визначає функціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вони спрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації. Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і тому найчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятих норм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистісний початок формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностей і змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність, беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.

 


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 127; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты