Утворення та становлення східнослов'янської держави — Київської Русі

З VIII ст. іноземні джерела починають вживати для позначення племен полян та сіверян назву «Русь». Походження цього терміна до кінця не з'ясовано, але головних теорій дві: 1) варязька теорія вважає, що ця назва походить від шведського (норманського, варя­зького) племені, яке прийшло на східнослов'янську територію; 2) теорія місцевого походження цього терміна. Це знаходить під­твердження в топоніміці України (назвах місцевостей і річок, на­приклад: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава, Осколу — Рось, на Волині — річка Роска тощо). Пізніше термін «Русь» вжи­вався щодо Київщини, Середнього Подніпров'я — земель полян, сіверян і древлян, тобто в етнічному плані він стосувався тих пле­мен, які започаткували український народ.

Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'ян­ських племен навколо Києва, і за іменем столиці державу назива­ють Київською Руссю. Існують дві основні теорії утворення держа­ви на Русі: 1) норманська; 2) природно-історичного процесу. Норманська теорія була висунута німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст. і стверджує, що держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому до літопису «Повість минулих літ», в якому йде мова про запрошення у Новго­род норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія ствер­джує, що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні передумови. У процесі розвитку східносло­в'янського суспільства союзи племен перетворюються на племенні князівства (VIII ст.) Не можна заперечити, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну роль, поклали початок ди­настії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов'янську державу, (вона існувала й до їхнього приходу), а скоріш за все каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.

Останнім часом з'явилася ще одна теорія походження держави на Русі — хозарська, в основі якої твердження, що Руську державу утворили не слов'яни, а хозари. Автор цієї теорії О. Пріцак (США) вважає, що поляни були не слов'янським племенем, а хозарським і саме вони заснували Київ. Проте археологічні дослідження на тери­торії Києва свідчать, що пам'ятки хозарської культури складають лише близько відсотка від загальної кількості знахідок.

У другій половині IX ст. в Східній Європі сформувалися три значні політичні утворення слов'янських племен, які арабські джерела називають Куявією, Славією та Арсанією. Куявія — це Київська Русь; Славія — північна частина східнослов'янських зе­мель з центром у Ладозі, Артанія — нинішня Тамань.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2) по­ступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (ант­ське, склавинське, полянське об'єднання); 3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо); 4) територіальною, етнічною, мовно-культур­ною спільністю цих племен; 5) економічними зв'язками, розвит­ком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 6) посиленням Києва завдяки його гео­графічному положенню, економічному становищу, політичному зна­ченню та попередній історичній еволюції.

Історію Київської Русі можна поділити на такі основні періоди:

1) 882—978 рр. — утворення та становлення східнослов'янської держави з центром у Києві;

2) 978-1054 рр. — розквіт Київської Русі; зростання її політич­ної могутності, збільшення території, значні досягнення у сфері культури;

3) 1054-1360 рр. — поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення самостійних князівств.

860 р. київські князі Аскольд і Дір здійснюють похід на Конста­нтинополь і спустошують його околиці. Вперше Європа дізнається про існування великої і сильної східнослов'янської держави. 862 р. варязький вождь (конунг) Рюрик стає князем у Новгороді, створи­вши базу для подальшої варязької експансії. Після його смерті 879 р. влада переходить до Олега (Гелґі), який 882 р. захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда і Діра і об'єднує основні східно­слов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. 907 р. він здійснив вдалий похід на Константинополь. Цей похід був поєднанням кавалерійського рейду через Болгарію і морської операції. В останній брало участь 2 тис. човнів. Русичі досягли Константинополя одночасно з суші та з моря і захопили окраїни імперської столиці. Візантійці перегородили доступ до внутрішньої частини Константинополя — Золотому Рогу — цепами, але князь Олег наказав поставити човни на колеса і частина руської ескадри досягла слабо захищеної частини столиці по суші. Візантійці зму­шені були пійти на переговори. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя і уклав досить вигідну угоду з Візантією. За договором 907 р. греки мали заплатити величезну контрибуцію — по 12 руських гривень за кожну уключену 2 тис. руських човнів і додатково виділити спеціальні фонди для найва­жливіших руських міст (Києва, Чернігова, Переяслава та інших). З цих фондів візантійський уряд повинен був заплатити за їжу для купців цих міст за весь час їх перебування в Константинополі, а також завантажити їхні човни провізією для зворотного шляху на Русь. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. Договір 907 р. був доповнений договором 911 р., за яким врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами однієї краї­ни проти громадян іншої. Передбачалося надання допомоги тим купцям, корабель яких зазнав аварії. Це суперечило так званому «береговому праву», поширеному на той час, згідно з яким у разі аварії корабля місцева влада мала право конфісковувати усі вики­нуті на берег речі з цього корабля і обертати його власника в рабство разом із командою. Таким чином, з точки зору міжнародного права, ці положення були прогресивнішими, ніж тодішня євро­пейська практика. Договір 907-911 рр. Олега з Візантією свідчить, що Русь виступає в ньому як держава, що не поступається перед Візантійською імперією, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні грекам.

Лінію на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Оле­га — князь Ігор (Інґвар) — 912-945 рр. Він приєднав територію уличів та тиверців між Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два походи на Візантію, проте не зо­всім вдалі. 944 р. він уклав нову угоду з Візантією, але менш вигі­дну, ніж укладена за Олега. Ігор змушений був зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Компенсувати втрати руська знать сподівалася посиленням зборуподатків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з населення, періодично об'їзджаючи країну («полюддя»). У листо­паді князь з дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні поверталися в Київ. Ігор загинув 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян, які, обурившись з цього приводу, вбили його.

Його вдова Ольга (Гелґі), яка стала княгинею (945-964), жорс­токо помстилася за Ігоря, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини — «уроки», місце їх збору — «погости». Ольга прийняла християнс­тво, майже 20 років мирно правила державою, приділяючи основ­ну увагу внутрішнім справам. У добу середньовіччя, коли скрізь панувала фізична сила, а кожен володар був, перш за все, воєнача­льником, Київський престол обіймала жінка, яка головним чином мудрістю, а не силою управляла своєю великою державою. При ній значно зміцніло землеволодіння, посилився процес феодально­го освоєння земель. У результаті виникли нові замки, центри фео­дального землеволодіння. Найбільшим землевласником була сама княгиня Ольга: їй належали місто Вижгород біля Києва, село Ольжичі у районі Десни, кілька сіл біля Новгорода. Вона здійснила дві важливі дипломатичні місії на Візантію і Німеччину, зміцнюю­чи престиж Руської держави.

Князювання Ольги — важливий етап у розвитку державності Русі, коли відбулося одержавлення племенних княжінь, перетво­рення земель племенних князів на державну територію Київської Русі.

Ольга передала владу своєму сину Святославу (964-972), який основну частину свого правління провів у походах. Він підкорив в'ятичів, розгромив Хозарський каганат, включив у свої володіння землі Північного Кавказу. Перемога над хозарами прискорила процес консолідації східних слов'ян, але одночасно відкрила кочів­никам шлях на Схід, що створило для Русі нову небезпеку. З цього часу господарями південноруських степів стали печенеги.

Проте стратегічні інтереси Русі вимагали війни з Візантією. У війні з нею Святослав використав новий спосіб комплектування війська. Попередні військові кампанії він проводив невеликими силами, використовуючи лише дружину. Тепер до бойових дій було залучено і народне ополчення в кілька тисяч людей. Сучасники порівнювали Святослава з барсом за швидкість руху його війська. Спочатку візантійці запросили Святослава для боротьби з болгара­ми, згідно зі своєю тактикою нацьковувати варварів на варварів. Святослав, як розумний політик, попросив субсидії для підготовки до болгарського походу. Йому надали 1500 фунтів золота як завда­ток. Святослав легко розбив болгарську армію, але, на здивування візантійців, не збирався покидати Болгарію і навіть хотів перенес­ти столицю з Києва у Переяславець на Дунаї, який був перехрес­тям торгових шляхів. Протягом 969-970 рр. київський князь за­воював Північно-Східну Болгарію, вторгся у Фракію, яка належала Візантії. Але 971 р. ситуація змінилася, імператор зміг зібрати велике військо і взяв у облогу фортецю Доростол, де знаходився Святослав. Тримісячні бої ослабили обидві сторони. Після перего­ворів Святослав змушений був відмовитись від завойованих земель і зобов'язався допомагати Візантії у боротьбі проти арабів. У дого­ворі нічого не говорилось про виплату Візантією данини. За це імператор не перешкоджав відходу руського війська зі зброєю і повинен був надати йому продовольство. Проте, візантійці, побоюючись Святослава, попередили печенігів про повернення русичів з трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу, напали на невели­кий загін Святослава і він загинув у нерівній битві. Куря, хан пе­ченігів, наказав зробити з його черепа кубок, який покрили золо­том та сріблом. На чаші був зроблений напис: «Чужого шукаючи, своє загубиш». Російський історик М. Карамзін порівнював Свято­слава з Олександром Македонським, називав його рівним героям Гомера. Святослав глибоко включився у міжнародні відносини, намагався відігравати в них активну роль, його ім'я лунало по всій Європі. Але постійний відтік людей і матеріальних ресурсів посла­блював державу.