Художня культура

Загальні особливості.Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів - або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф - більше ста років тому, комп'ютерна графіка - в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.

Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX ст. серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених).

XVII - XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага до почуттів, емоцій. У XX ст. в центрі знаходиться сфера несвідомого. Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла теорія психоаналізу 3.Фрейда. Йому належить сама постановка питання про те, що підсвідомість бере участь у визначенні поведінки людини. Основу підсвідомого, за Фрейдом, складають сексуальні інстинкти (при цьому під “сексуальним” Фрейд розумів всю гамму позитивних почуттів). Вони ж зумовлюють більшість дій людини. З сексуальних конфліктів у глибинах психіки Фрейд виводить мораль, мистецтво, релігію. Пізніше неофрейдизм збереже його основну логіку, оцінку ірраціональних мотивів у вчинках людини, але усуне абсолютизацію сексуальних мотивів. Ось, наприклад, як описує творчий процес художник Андре Массон. Він вважає, що треба: 1) звільнити свідомість від раціональних зв'язків, досягнути стану, близького до трансу; 2) повністю підкоритися неконтрольованим позарозумовим імпульсам; 3) працювати по можливості швидко, не затримуючись для осмислення зробленого.

Якщо в кінці століття глобальні проблеми, які загрожують самому існуванню людства, очевидні всім, то відповідні настрої в мистецтві виникли ще на межі XIX-XX ст. Серед художньої інтеліґенції набирає популярності філософія Ф.Ніцше з його недосказаністю, відкиданням традиційних цінностей, включаючи християнство, переконаністю у власній обраності (характерний підзаголовок його книги “Як говорив Заратустра” - “Книга для всіх і ні для кого”). Показовим є феноменальний успіх книги О.Шпенглера “Захід Європи”, пронизаної песимізмом стосовно майбутнього цивілізації. Після Першої світової війни і з новою силою під час і після Другої у світоглядному центрі творчості багатьох великих майстрів опинилася філософія екзистенціалізму. Екзистенція - людське існування як єдність зовнішнього світу і внутрішніх переживань, але осягнути себе людина може тільки в пограничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).

Модернізм і постмодернізм.На початку XX ст. в сфері художньої творчості - в літературі, архітектурі, живописі, музиці, театральному мистецтві - виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном “модернізм” (модерн - новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису - очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм - розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого - тон і спрямованість протесту.

Особливо цінується вироблення власного, ні на кого не схожого образу, що пов'язано зі зміною загальних естетичних настанов. Якщо раніше головною естетичною категорією було прекрасне, все мистецтво попереднього сторіччя пронизане гуманізмом, то тепер популярною категорією стає потворне, ідеал цілісної людської особистості зникає, що часом веде до підриву фундаментальних основ творчості (наприклад, образотворче мистецтво відмовляється від зображувальності, образності). Головною цінністю визнається внутрішній світ художника, право без обмежень вибирати способи вираження своїх переживань, асоціацій.

Другу половину ХХ ст. в мистецтві визначають як постмодернізм. Термін також досить широкий. Епоха постмодернізму так само далека від єдності, як і модернізм. Збереглися прихильники авангардизму першої половини сторіччя, який сам перетворився на класику. Не припиняється подальше новаторство. У той же час повернувся ряд історичних традицій. Для багатьох пошук нових форм перестав бути самоціллю, а перетворився просто в один з виразних засобів.

Образотворче мистецтво.Образотворче мистецтво стало сферою, де на початку століття найбільш наочно проявився розрив з традицією, художній пошук і новаторство. Щоб скласти про них уявлення, зупинимося на характеристиці деяких з нових напрямів.

Сюрреалізм (“сюр” в перекладі з французької - понад, над) особливої популярності набув завдяки видатному іспанцеві Сальвадору Далі (1904 -1989). Прихильники цього напряму вважали, що раціональне збагнення дійсності не може слугувати джерелом творчості, і проголосили основою істинного мистецтва сферу підсвідомого: інстинкти, інтуїцію. Улюбленим прийомом сюрреалістів стало відображення сновидінь і галюцинацій, в яких наочніше усього розкривається підсвідомість. При цьому реальні логічні зв'язки замінювалися довільними асоціаціями самого художника. Картини Далі - це, як правило, химерні комбінації блискучо в живописному відношенні написаних компонентів. Сюжети часом безглузді, часом химерні, несподіване використання алегоричних образів. Наприклад, у полотні “Розп”яття”, звертаючись до біблійного сюжету, який писали до нього тисячі художників, Далі обирає такий ракурс, якого не було ні у кого. Художнику не були чужі гострі соціальні мотиви. Причому часто самоцінним стає вже назва картини. Одним з символів сторіччя вважають відому роботу “Передчуття громадянської війни”. Через всю творчість Далі проходить образ Гали - його дружини Олени Дьяконової (наприклад, “Атомна Леда”).

Абстракціонізм свідомо відкинув художній образ. Мистецтво саме по собі є реальність, вважають абстракціоністи, тому завдання художника - не наслідувати навколишню дійсність, а конструювати її за допомогою вільної імпровізації. У Росії й Україні на початку століття завдяки яскравим майстрам – Казимиру Малевичу і Василеві Кандінському набув поширення варіант абстракціонізму - супрематизм, в якому основу композиції картин складали геометричні фігури. “Чорний квадрат” Малевича визнається у певному розумінні програмним твором.

Розквіт абстракціонізму припадає на 50-і роки, коли живопис і скульптура такого роду стали загальновизнані, увійшли у побут “середнього” європейця й американця. Вперше значний самостійний центр образотворчого мистецтва складається у США, американські майстри зайняли провідне місце в абстрактному експресіонізмі. Його основоположник Джексон Поллок (1912-1956) стверджував, що важливий не результат, а сам процес творчості і згадки про нього, що залишилися на полотні. Він відмовився від традиційної живописної техніки: розташувавши полотно на підлозі, художник розбризкував фарби з банок.

Одним з варіантів абстракціонізму стало також оптичне мистецтво (оп-арт), засноване французом угорського походження Віктором Вазарелі. Ключовий елемент оп-арту - ритмічне чергування фігур або ліній одного кольору, що створює ілюзію руху. Композиції Вазарелі у 70-і роки використовувалися в архітектурі передмістя Парижа як декоративне опорядження будинків.

Модерністські художники ще на початку століття стали використовувати як виразні засоби реальні предмети побуту, афіші, газети, рекламу. Ці та інші подібні предмети, вирвані з свого звичайного оточення, служили для створення довільних, звичайно дуже несподіваних і химерних комбінацій. Цей прийом склав суть поп-арту, який виник в кінці 50-х років в Англії і потім поширився в інших західних країнах. Найбільшу популярність у сфері поп-арту мали американці Джаспер Джонс і Роберт Раушенберг. Дж. Джонс першим з поп-художників удостоївся персональної виставки, де продемонстрував зображення американського прапора, букв алфавіту, цифр і мішеней для стрільби з лука. Завдяки Р.Раушенбергу поп-арт отримав міжнародне визнання. Раушенберг так сформулював свій творчий принцип: “Пара чоловічих шкарпеток не менше придатна для створення твору живопису, ніж дерев”яний підрамник, цвяхи, скипідар, олія і полотно”. Найзнаменитіша робота Р.Раушенберга - опудало козла з надітою на нього автомобільною шиною.

Як це бувало і в попередні епохи, найвизначніші майстри підіймалися над вузькістю одного напряму. Тривале творче життя великого художника і скульптора Пабло Пікассо (1881-1973) - один з символів мистецтва ХХ ст. Його творчість завжди була багатоплановою. В одних роботах Пікассо наближався до сюрреалізму, в інших помітний вплив абстракціонізму. Художник експериментував з палітрою, роблячи який-небудь колір домінуючим. Найбільш відомі післявоєнні роботи художника виконані в реалістично-романтичній манері. Таким є малюнок “Голуб” (1947), що став емблемою миротворчого руху. Широкої популярності набула скульптура “Людина з ягням”, що втілила в собі ідею захисника, доброго пастиря, яка має витоки з християнства. Ця скульптура встановлена на площі невеликого південнофранцузького містечка Валларіса перед “Храмом миру”. Одним з найбільш пронизливих втілень в мистецтві жахів війни і протесту проти воєнного безумства стала картина Пікассо “Герніка”. Її сюжет пов'язаний з подіями громадянської війни в Іспанії, коли під час нальоту німецької авіації повністю було знищене місто Герніка, за декілька годин загинули тисячі людей.

Архітектура.Переворот, який відбувся в ХХ ст. в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найбільш раціональне вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.

В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів.

Справжня архітектурна революція пов'язана з оформленням у 20-і роки функціоналізму у якості провідного напряму. Він утвердив такий основний принцип: “форма іде за функцією”. Ключовою фігурою, чия творчість визначила магістральні шляхи розвитку будівництва у ХХ ст., став архітектор надзвичайної інтелектуальної і художньої сили - Ле Корбюз'є. Він народився у Швейцарії, але жив і працював в основному у Парижі. У своїх численних яскравих теоретичних роботах він сформулював принципи функціоналістської архітектури: 1) колони, що підіймають будинок над землею; 2) сад на даху; 3) вільний план; 4) горизонтальне вікно; 5) вільний навісний фасад. Ле Корбюз'є розробив і застосував революційний принцип у техніці будівництва: він всю систему каркасу споруди звів до двох елементів - опори і перекриття. Таким чином, для внутрішнього планування відкривався повний простір. Це рішення також розкривало широкі можливості для масового будівництва. Фахівці оцінюють значення цього відкриття таким чином: “Принцип відділення несучої конструкції від планувального рішення належить до найглибших змін, які ХХ сторіччя привнесло в архітектуру”.

Функціоналізм виявився настільки співзвучним і з новими естетичними запитами, і з новими технологічними можливостями, що став основою міжнародного стилю, який оформився на кінець 20-х років. У його рамках органічно розкрилися можливості будівельного матеріалу сторіччя - залізобетону. Певна національна своєрідність, відмінності архітектурних шкіл існують в межах міжнародного стилю. Він був типовим для американської архітектури Нью-Йорк з його хмарочосами, зосередженими на Манхеттені. Найбільш знамениті адміністративні будівлі - це Емпайр Стейт Білдінг (398 м висотою) і комплекс хмарочосів Рокфеллер-центр.

У Радянському Союзі отримав популярність близький по духу напрям - конструктивізм (тобто конструкція - основа усього архітектурного рішення). У деяких спорудах того часу простежувалося поєднання конструктивізму і класичної традиції (наприклад – мавзолей В.І.Леніна, побудований за проектом О.В.Щусева).

У другій половині сторіччя зростає взаємозв'язок архітектури і містобудування загалом. З'являються збірні, пневматичні конструкції, синтетичні матеріали. На зміну традиційним художнім ремеслам прийшов дизайн. Дуже багато прихильників знаходить собі техніцизм, особливо при будівництві багатоповерхових будівель, але він все одно не домінує, а співіснує з безліччю різних шкіл і напрямів, в тому числі тих, які відроджують традиційні стилі (наприклад, класицизм).

Примушує задуматися над перспективами архітектури у наступному сторіччі такий факт. За опитуванням архітекторів - учасників дуже престижної будівельної виставки у Лас-Вегасі у 1999 р., були названі 10 найвидатніших споруд ХХ ст. Більшість споруд, які потрапили до списку, виділяються не своїми естетичними перевагами, а масштабами і складністю конструкцій. На першому місці виявився Євротунель під протокою Ла-Манш. Були також названі Панамський канал, федеральна система автомобільних доріг США, Асуанська дамба, міст через протоку Золоті ворота у Сан-Франціско. Єдиний виняток становила будівля Опери в Сіднеї.

Література.Література ХХ ст. буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти - і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація. У цьому розмаїтті можна виділити такі домінантні тенденції.

Передусім, на відміну від живопису, скульптури й архітектури, у літературному процесі значимість колишніх досягнень - реалізму, психологізму, соціального аналізу - не тільки не згасала, але ніколи не виходила на другий план. В одному ряду з шедеврами соціально-психологічної романістики XIX ст. стоять “Жан-Крістоф” Ромена Роллана у Франції, “Будденброки” Томаса Манна у Німеччині, “Сага про Форсайтів” Джона Голсуорсі в Англії, “Тихий Дон” Михайла Шолохова в Росії. Найширшу панораму життя американського півдня Сполучених Штатів у циклі романів дав один з найбільших романістів сторіччя У. Фолкнер. Філігранно і дбайливо використовували слово видатні російські письменники І.О.Бунін, К.Г.Паустовський, В.В.Набоков (причому Набоков, який значну частину життя прожив у США, став і визнаним класиком американської літератури).

Багато письменників продовжувало традицію активної участі в громадській діяльності. Особливо широкий відгук дістав антифашистський і антивоєнний рух. Р.Роллан, який багато років прожив у Швейцарії, повернувся до рідної Франції в найнебезпечніший момент наближення фашистської загрози, поет А.Мальро став активним учасником руху Опору. Ернест Хемінгуей, Мате Залка, Джордж Оруелл, Михайло Кольцов воювали на боці республіканської Іспанії. Томас Манн емігрував після приходу Гітлера до влади в Швейцарію і очолив там антифашистський комітет. Військовими кореспондентами було багато радянських письменників, І.Еренбурга за його публіцистику Гітлер оголосив особистим ворогом “третього рейху”. У роки “холодної війни” письменники не раз збирали конгреси на захист миру.

Поглиблення і розвитку набула історична романістика. Неважко помітити, що письменники зверталися до цього жанру, насамперед намагаючись знайти в історії відповіді на життєві питання. Такі пошуки вони поєднували з суворою науковістю, з ретельним відтворенням епохи, яка описувалась. Такими є “Боги жадають” Анатоля Франса, “Петро Перший” Олексія Толстого. Основне місце зайняли історичні романи в творчості великого німецького письменника Ліона Фейхтвангера (“Єврей Зюс”, “Іспанська балада” та інші).

З новацій, що з'явилися, насамперед потрібно назвати стилістичні. Складається думка, що некваплива, розмірена проза, мелодійні віршовані розміри минулого не відповідають темпам нового сторіччя. Замість них приходять вірші без рим і розміру. У російській поезії яскравим прикладом новаторських пошуків може послужити творчість В.Маяковського. Згодом загальновизнаною стала і знайшла безліч продовжувачів скупа за зовнішніми проявами, відмінна стислістю фраз, “телеграфна” манера американського письменника Е.Хемінгуея.

Характерний для модернізму розрив з традиціями ми бачимо у створенні так званої літератури “потоку свідомості”. Початок їй поклав роман англійського письменника ірландського походження Джеймса Джойса “Улісс”, в якому чітко простежується вплив психоаналітичних ідей Фрейда. Роман без героя, без звичної фабули розробляє у французькій літературі Марсель Пруст (епопея “В пошуках втраченого часу”). Швейцарський письменник німецького походження Герман Гессе представляє психологічну, філософську прозу (повість “Степовий вовк”, роман “Гра в бісер”), звертається до складного світу релігійних вчень Сходу (“Сіддхартха”). Глибинні, таємні основи повсякденності - включаючи всю невичерпність потворного - зробив об'єктом своєї творчості американець Генрі Міллер (романи “Сексус”, “Тропік Раку”). Видатні французькі філософи-екзистенціалісти А.Камю і Ж.-П.Сартр були також видатними літераторами.

Для ряду письменників реалістичні образи здавалися недостатніми для сучасного масштабу, коли сама дійсність часом видавалася ірреальною. У новій якості повертається до літератури романтизм. У західній літературі головним романтиком сторіччя, безсумнівно, був Антуан де Сент-Екзюпері (“Маленький принц”, “Земля людей”), який загинув у повітряному бою з фашистами. Слід згадати і видатного романіста М.А.Булгакова (роман “Майстер і Маргарита”, повісті “Собаче серце”, “Театральний роман” та інш.).

Викликані світовими війнами, хвилею революцій, насильства і тоталітаризму песимістичні настрої вилилися у виникнення нового жанру - антиутопії. На відміну від літературних утопій минулого, що змальовували образи бажаного, ідеального суспільного ладу, антиутопії являли собою застереження - лякаючий образ можливого страшного майбутнього. Яскраві зразки антиутопій - твори Джорджа Оруелла (“1984”), Євгена Замятіна (“Ми”), Андрія Платонова (“Котлован”, “Чевенгур”), Олдоса Хакслі (“О, цей дивний світ!”). У ХХ ст. виникає і набуває досить значного поширення література абсурду (переважно у вигляді театру абсурду). Визначними представниками цієї течії були румунський письменник Е.Іонеско, ірландець С.Беккет, російський поет Д. Хармс (Ювачев). До глибоких прозаїків епохи належить австрійський письменник Франц Кафка, який геніально зобразив пронизливу абсурдність сучасної бюрократії, згасання і зникнення людини і людяності (романи “Процес”, “Замок”, тощо).

Прямий зв'язок з успіхами науки простежується у запаморочливій популярності жанру наукової фантастики, який зародився у XIX ст. Фантасти намагалися осмислити морально-етичні наслідки науково-технічного прогресу, ставили в своїх творах проблеми, які згодом починали непокоїти все людство. Великим мислителем-фантастом був Герберт Уеллс (повісті “Острів лікаря Моро”, “Війна світів”, “Машина часу”, “Людина-невидимка”). Блискучі зразки соціальної фантастики належать перу чеха Карела Чапека (“Війна саламандр”, “R.U.R.”, “Фабрика абсолюту”). Як представник соціальної фантастики увійшов у літературу й основоположник радянської наукової фантастики Олександр Беляєв (“Людина-амфібія”, “Вічний хліб”, “Голова професора Доуеля”). Для середини 50-х - початку 60-х рр. найголовніший інтерес складали перспективи підкорення космосу (твори Артура Кларка, Рея Бредбері), забарвлені світлом утопічних очікувань (“Туманність Андромеди” та інші твори Івана Єфремова). Пізніше фантасти стали використовувати можливості жанру для дослідження етики, біоетики і навіть роботоетики. Багато з проблем, які передбачили у своїй творчості Айзек Азімов і Станіслав Лем про статус і межі штучного розуму, можливості і небезпеки розвитку робототехніки, стали сьогодні реальністю. Реалії сьогоднішнього комп'ютерного світу перевершують навіть уяву фантастів. Фантастика як жанр літератури все частіше поєднується з антиутопією, показуючи людству перспективи можливого саморуйнування на шляху “прогресу”.

Завдяки сучасним засобам комунікації, перетворенню літературного перекладу на рівноправну галузь творчості, все більш витонченій поліграфічній технології зв'язки в масштабах світової літератури весь час зміцнюються. У той же час в її рамках існують і колишні національні центри, складаються нові.

Яскравим явищем у світовому літературному процесі другої половини сторіччя стала латиноамериканська література. На основі іспанської літератури і місцевого багатонаціонального фольклору (індіанців, африканців, європейців) виріс заворожуючий образний світ, самобутні характери книг Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара (Аргентина), Жоржі Амаду (Бразилія), Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія).

Окремо слід зупинитися на феномені радянської літератури. XX ст. відкрилося “срібною добою” російської літератури з цілим розсипом поетичних імен. Революція і громадянська війна змінили, але не перервали літературний процес. 20-і роки відмічені сплеском, вибухом літературного життя. Ситуація серйозно змінилася після концентрації всієї влади в руках Сталіна на межі 20-30-х років. Багато письменників було репресовано. Правлячий режим добре розумів ідеологічну і виховну роль літератури, у 1934 р. працівники літератури були об'єднані у Спілку письменників СРСР. На державному рівні головним методом літературної творчості був проголошений соціалістичний реалізм. На відміну від Західної Європи, в радянській літературі аж до 80-х років традиціоналізм став магістральним напрямом розвитку. В його рамках у прямій або непрямій згоді з пануючою ідеологією було створено чимало видатних творів. А ось літературне новаторство було можливе тільки при роботі “у шухляду”, публікації в “самвидаві” або за кордоном.

Театр і музика.Що стосується театру, то за свою попередню історію він пройшов складний шлях від дуже умовного дійства до постановок, які мали разючу життєвість. У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких виразних засобів. У 20-і роки одночасно в Москві розгорнулася творчість видатних режисерів-новаторів. Свій театр організував В.Мейєрхольд, який радикально оновлював виразні засоби, навіть використав прийоми російського балагану, залучав публіку до сценічної дії. Є.Вахтангов висунув лозунг “фантастичного реалізму”. А.Таїров був прихильником крайніх сценічних форм, противником напівтонів.

Ще одна відмінність від інших видів мистецтва пов'язана з тим, що театральне мистецтво більш залежне від держави, схильне до політичного впливу. Тут немає компромісного варіанта “відкласти видання”, не можна ховатися за повною умовністю живописних образів.

Однією з найзначніших особистостей, які формували театр ХХ ст., був німецький драматург, письменник, режисер і теоретик Бертольд Брехт. Він розвивав інтелектуальний напрям. Прихильник соціалістичних ідей, він почав свою творчість “Тригрошовою оперою”, поставленою режисером Е.Піскатором, основоположником політичного театру (пізніше влада організувала банкрутство його театру). У часи фашизму Брехт був вимушений емігрувати, після війни очолив у Німецькій Демократичній Республіці знаменитий театр “Берлінер ансамбль”. Брехт виробив особливий вид драми - параболу - розгорнену багатими подіями притчу, повну конфліктів глобального характеру (“Мама Кураж і її діти”, “Життя Галілея”, “Добра людина з Сезуана”, інші).

Музика зазнавала процесів, схожих з іншими видами мистецтва. З рубежу віків почався болісний пошук нової сучасної мови. Започаткував його А.Шенберг – засновник атональної музики і додекафонії (використання 12 нот).

У ХХ ст. творили істинні класики, які стали врівень з найбільшими композиторами і виконавцями всіх часів: Е.Гріг, К.Дебюссі, Д.Шостакович, І.Стравінський, Д.Гершвін, С.Прокоф'єв. Вони урізноманітнили, ускладнили виражальні засоби, їх музика гостріша, жорсткіша, химерніша, ніж у попередників. У музичні твори все частіше вриваються дисгармонія, образи зла, руйнування. На фантастичну висоту піднялося класичне виконавське мистецтво, справжніми співавторами композиторів можна вважати диригентів Г. фон Караяна, Д.Макропулоса, І.Менухіна, Є.Свєтланова.

ХХ ст. ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості, розрахованих на масову аудиторію. Так у 20-і рр. завойовує популярність джаз, а у 50-60-і - рок. Одним з виконавців - визнаних реформаторів популярної музики ХХ ст. - був американський співак Елвіс Преслі. Він у середині 50-х рр. завоював сцену для долі-н-роллу - синтетичного напряму, який виник зі сплаву блюзу, джазу, свінгу та інших напрямів. Його продовжувачами стали Кліфф Річард, “Енімалз”, “Роллінг Стоунз” і багато інших. Епоху в рок-музиці ХХ ст. склала група “Бітлз” - квартет у складі Д.Леннона, П.Маккартні, Д.Харрісона і Р.Старра. Почавши виступи у 1960 р., “парубки з Ліверпуля” незабаром завойовують своїми піснями всі топ-позиції престижних хіт-парадів. Хоч до кінця 60-х група розпадається, пісні “Бітлз” не втрачають свіжості і користуються досі величезною популярністю. До кінця століття виникали і зараз виникають численні напрями, різновиди популярної музики, але революційних зрушень більш не відбувалось.