Діалектика та її альтернативи 2 страница

У філософській літературі розрізняють поняття “джерело розвитку” і “рушійна сила розвитку”. При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі – рушійними силами. Наприклад, джерелом розвитку продуктивних сил є безпосередні причини (внутрішні суперечності), що ведуть до змін знарядь праці, її технологічного оснащення, кваліфікації робітників, впровадження досягнень науки тощо. До рушійних сил відносять зовнішні фактори, котрі стимулюють виробництво, сприяють його розвитку (відповідні виробничі відносини, суспільні потреби і суспільні стимули, інтереси класів, соціальних груп та ін.). останні впливають на безпосередні причини розвитку продуктивних сил не прямо, а опосередковано. Безпосередня причина розвитку (джерело) є такою, яка його “здійснює”, “робить”; опосередкована причина конкретно “не робить”, “не здійснює”, а є стимулом, мотивом, метою розвитку продуктивних сил.

Поняття “джерело розвитку” і “рушійні сили розвитку” близькі за своїм значенням, бо є причинами розвитку. Однак поняття “джерело розвитку” багатше за своїм змістом, оскільки воно є одночасно і рушійною силою. Джерелом розвитку, як відомо, виступає суперечність, вона ж – рушійна сила розвитку.

Саме суперечлива взаємодія між такими протилежностями, як “джерела” (безпосередні причини розвитку) і “рушійні сили” (опосередковані причини) і є в решті-решт загальною причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об’єктів.

Таким чином, за безпосередніми причинами (факторами) стоїть поняття “джерела розвитку”; за опосередкованими – поняття “рушійні сили розвитку”. Відмінність цих двох понять, безумовно, не слід перебільшувати. Джерело – це суперечність, внутрішній імпульс, збуджувач, причина “саморуху”, “саморозвитку”. Однак повною мірою “саморух”, “саморозвиток” стають можливими лише під час дії рушійних сил.

Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов’язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв’язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність. Тотожність-відмінність як зародкова “ембріональна” суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні суперечності набувають нових форм, також, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.

Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.

Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.

Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).

Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.

Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.

Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.

Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.

З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.

Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.

Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.

В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.

Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп, держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4) відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.

Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав: “найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб, пристрастей та інтересів... і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935, стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як суперечності інтересів.

Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.

Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, – інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний), тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну, цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад, діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством. Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И. Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).

Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це – непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс, конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація, націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності і т.п.

І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести: предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання суперечності.

Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини, гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший розвиток суспільства тощо.

Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна, причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”. Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор. 272-273).

Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві, загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності, майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли. Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.

Закон заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В діалектиці, – писав Енгельс, – заперечувати – це не значить просто сказати “ні”, або оголосити річ неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.

Відомий російський релігійний філософ С.Франк вважав, що в процесі заперечення заперечення те, що заперечується не знищується повністю, бо “заперечення само по собі не може бути в абсолютному розумінні заперечним..., воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із збереженням свого позитивного знання” (Див. С.Франк. Сочинения. М., 1990, стор. 302).

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша – в живій, ще інша – в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні – в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.

Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.

Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об’єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних суперечностей.

Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.

Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв’язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.

Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об’єднань і т.д.

Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.

Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу “ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси Гете “Фауст”, вважає, що “те, що минуло” і “не було” тотожні між собою. “Минуле, – що це означає? – запитує він, – це всерівно, що його і зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого – абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а “знімається” в сучасному.

Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних охоронців” (хунвейбінів) у Китаї, які під час “культурної революції” знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж були спроби з боку так званих “пролеткультівців” (організаторів “пролетарської культури”) повністю знищити “буржуазну культуру” і створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без спадкоємності – неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.

Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, “критики задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і тим, що стало.

Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне даному закону.

Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.

Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття – друге заперечення або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття = синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим запереченням категорії “особливого”. “При абстрагуванні, – підкреслює Гегель, – має місце заперечення заперечення”.

Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумі їхнього значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці “Наука логіки” (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість – це не лише принципи, як стверджують деякі філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.

Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий ґрунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з’являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.

Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності.

Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.

Закон заперечення заперечення – це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно – стебло – нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська “тріада”: теза – антитеза – синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює свої “оберти”, коли є певний цикл.