Острозький культурно-освітній центр – осередок нових культурних процесів.

Наприкінці XVII ст. у розвитку української духовної культури і філософської думки зокрема починається новий, ранньомодерний етап, характерною особливістю якого була відкритість переважної частини тогочасної вітчизняної інтелектуальної еліти для впливів західного Ренесансу, Реформації і контрреформації. До другої половини XVI ст. Україна була відносно ізольованим культурним світом, що утворився внаслідок взаємодії греко-візантійської православної духовності з місцевою язичницькою культурою. Витворений у такий спосіб давньоукраїнський життєвий світ зазнавав час від часу чужорідних духовних впливів, які, однак, не були настільки сильними, щоб порушити і трансформувати усталені лінії культурного успадкування. Згодом, приблизно з XVI ст., ситуація поступово змінювалася, особливо після Люблінської унії, коли Україна увійшла до складу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Спілкування, міграції, наступ католицизму, виїзд частини української молоді для навчання в країни Західної Європи спричинили щораз глибше проникнення в усталений український життєвий світ елементів духовних традицій інших культур. Ці потужні духовні впливи, а також внутрішня логіка розвитку самої давньоукраїнської культури призвели до розмикання порівняно ізольованого її простору і набуття нею достатньо високого рівня фрагментарності. Серед цих фрагментів О. Зілинський виокремлює: традиціоналістичну орієнтацію культурного розвитку, яку репрезентував український полеміст Іван Вишенський (прибл. 1545 — прибл. 1621); уніоністичну, очолювану українським письменником-полемістом Іпатієм Потієм (1541—1613); поступово-утраквістичну, найкраще оформлену у львівській «Пересторозі». До цих фрагментів необхідно додати ще католицьку орієнтацію, у межах якої сформувалася одна з версій ренесансного гуманізму західноєвропейського зразка.

У будь-якому життєвому світі діє могутній стимул до освоєння зовні запозичених елементів, новацій, які потрапляють у відповідну культуру. Водночас жодний синтез фрагментів не усуває наявності в культурі різних можливостей, перспектив, тенденцій. Таке освоєння, «припасування» і переосмислення запозичених новацій, їх органічне вписування у власну духовну традицію з відповідним набуттям вже нової самобутності і цілісності простежується в поступово-утраквістичному й уніоністичному напрямах.

Вітчизняну духовну культуру тієї доби важко уявити поза її залежністю від певних розгалужень у християнстві, без їх боротьби і взаємовпливів. Усі ці напрями і течії, що сформувалися в українській культурі і думці на рубежі XVI—XVII ст. і ще не утворили єдиної загальнонаціональної культури (вона розвинулась у XVII ст., причому вирішальну роль відіграла діяльність Києво-Могилянської академії), своєю специфікою завдячують належності їх представників до різних конфесійних середовищ. Це спричинило у цих напрямах різне співвідношення елементів західноєвропейських і південносхідних, греко-візантійсько-балканських традицій.

Тогочасні українські книжники, насамперед ті, що належали до братств і Острозького культурно-освітнього осередку, усвідомлювали небезпеку, перед якою опинилися наприкінці XVI ст. позбавлені державної підтримки східне християнство в його українсько-білоруській формі й українська культура внаслідок католицького наступу, що був «ідеологічним супроводом територіальної експансії Польщі на схід». Наслідком такого усвідомлення були активні пошуки відповіді на виклик латинського Заходу. Цю відповідь вони знаходили на шляху консолідації релігійно-національного руху за відродження руської віри, через поглиблене осмислення попередньої традиції духовного життя з огляду на історію східної церкви і українського народу, а також через спроби збагачення вітчизняної культури переосмисленими в її контексті і пристосованими до її потреб західними ренесансними та реформаційними ідеями, що зазнавали значних трансформацій в процесі зародження культури українського бароко. Усі ці релігійні, національні, політичні й культурні чинники вплинули на організацію й розвиток шкільної справи в Україні.

Наявність на території України католицьких єзуїтських і протестантських шкіл давала вітчизняним книжникам взірець тогочасної європейської освіти, якій вони наприкінці XVI ст. ще не були готові наслідувати у повному обсязі. Нові школи, що виникали тоді в Україні, вбачали своє завдання насамперед у пошуках джерел власної східнохристиянської традиції і зміцненні православної віри, хоч їхні засновники розуміли, що для цього необхідно пристосувати західний освітній досвід до вітчизняних релігійних і культурних потреб.

Духовне відродження в Україні започаткували два громадські середовища — гурток учених-книжників в Острозі, який організував і підтримував український магнат і київський воєвода, князь Костянтин-Василь Острозький (1526—1608), і братства.

Важливу роль у піднесенні освітнього рівня й духовної культури наприкінці XVI — на початку XVII ст. відіграла заснована князем Острозьким академія. За характером і змістом навчання її можна вважати першою спробою створення в Україні школи вищого типу. Гурток учених-книжників, які працювали в Острозькому культурно-освітньому осередку, не був однорідним. Тут зібралися не лише представники традиційної для України східнопатристичної традиції з більшою або меншою акцентуацією містичного компонента у світогляді тієї чи іншої персоналії, а Й католики, антитринітарії (прихильники течії, сект у християнстві, які не приймали один із основних його догматів — Святу Трійцю, тобто заперечували триєдність Бога), греки візантійського і римського походження, кілька московських утікачів, серед яких був друкар Іван Федоров. Осередок складався з колегіуму, або академії (під такими назвами цей навчальний заклад згадується у різних тогочасних джерелах), друкарні та науково-літературного гуртка.