Національно-культурне відродження України наприкінці 1980-х рр.

Процеси оновлення радянського суспільства, проголошені М. Горбачовим, торкнулися і культурного життя Української РСР. Розгортання і зміцнення гласності, що поступово переростала у свободу слова, спричинили зростання самосвідомості і духовності українського народу, руйнування ідеологічних стереотипів, переоцінку суспільних ідеалів, історичних явищ. Могутнім імпульсом духовного відродження української культури після тривалого періоду денаціоналізації та політичних репресій став IX з'їзд письменників України (червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем функціонування української мови в республіці.

На хвилі демократизації у другій половині 1980-х — на початку 1990-х pp. на сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна» з'являються твори письменників Розстріляного відродження М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського, О. Єфименко, М. Костомарова, Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, І. Світличного, Л. Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука.

Помітний резонанс в Україні мали нові твори українських письменників: поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби.

Наприкінці 1980-х pp. активізувався громадський рух за збереження української мови. У 1989 р. відбулося перше республіканське свято української мови на Полтавщині, а наступного року — на Житомирщині. Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Закон про мови в Українській РСР», за яким українській мові було надано статусу державної і водночас гарантувалися умови рівноправного розвитку й використання в республіці мов інших національностей.

Відродженню української сучасної музики сприяло проведення восени 1989 р. у Чернівцях фестивалю «Червона рута». Широкої популярності набула пісенна творчість композиторів О. Білаша, О. Мороза, А. Горчинського. Крізь «залізну завісу» прокладав собі шлях до вітчизняного та зарубіжного глядача український кінематограф. У другій половині 1980-х — на початку 1990-х pp. в Україні було створено фільми «Камінна душа», «Голод-33» (режисери О. Ярчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Міжнародне визнання здобула кінострічка «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), яка на Каннському міжнародному фестивалі в 1990 р. вперше в історії українського кіно була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Театральне мистецтво кінця 1980-х pp. було представлене роботами таких режисерів, як Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв.

Перебудовчі процеси сприяли налагодженню стосунків між державою та релігійними конфесіями. Відкривалися нові церкви, багато храмів і культових приміщень було повернуто віруючим. У 1987 р. частково з підпілля вийшла заборонена Українська греко-католицька церква. У цей час у Львові активізував свою роботу Комітет захисту Української греко-католицької церкви — правозахисна організація священнослужителів і віруючих УГКЦ, що ставила за мету відновлення Української греко-католицької церкви в СРСР. Комітет очолив політв'язень із багаторічним стажем Іван Гель. Об'єднавши навколо себе впливових політичних і релігійних діячів, Комітет захисту УГКЦ виробив і обґрунтував тактику боротьби за легалізацію греко-католицьких громад в Україні. Протягом 1988—1889 pp. Комітет став ініціатором проведення масових богослужінь, маніфестацій і демонстрацій у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стриї та інших містах Західної України, а також сприяв підготовці петиційних кампаній, численних звернень до органів державної влади з вимогами реабілітації УГКЦ. Кульмінаційним моментом в акціях протесту, організованих Комітетом захисту УГКЦ, стали богослужіння та маніфестація у Львові 17 вересня 1989 р. (у ній взяло участь близько 200 тис. осіб) та перманентне голодування українських католицьких активістів у Москві, яке тривало з 19 травня до 24 листопада 1989 р.

Зважаючи на масовий рух за легалізацію УГКЦ в Україні, його широку підтримку міжнародним співтовариством, а також позицію Ватикану, 1 грудня 1989 р. голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник за кілька годин до зустрічі М. Горбачова з Іоаном-Павлом II був змушений прилюдно заявити про надання греко-католицьким громадам права реєстрації нарівні з іншими релігійними конфесіями. Виходячи з цього, 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор УГКЦ, який визнав рішення Львівського собору 1946 р. неканонічними і незаконними та проголосив Акт про легалізацію УГКЦ.

Напередодні відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України розпочався процес відродження Української автокефальної православної церкви. 19 серпня настоятель храму Петра і Павла у Львові о. Володимир Ярема разом із паствою оголосили про свій розрив із Російською православною церквою і про перехід до УАПЦ. Провід УАПЦ очолив колишній єпископ житомирський і овруцький РПЦ Іоан Боднарчук. 5—6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю понад 700 осіб, у тому числі 7 єпископів. Він затвердив відродження УАПЦ і обрав Патріархом київським і всієї Руси-України керівника Північноамериканської митрополії УАПЦ, митрополита Мстислава (Скрипника). Патріарх Мстислав таким чином об'єднав УАПЦ в Україні з УАПЦ в США та діаспорі. Стривожена бурхливим процесом національного відродження в Україні, РПЦ вирішила піти на певні поступки. У лютому 1990 р. Помісний собор РПЦ перейменував Український екзархат РПЦ в УПЦ Московського патріархату і надав їй автономію. Митрополит Філарет (Денисенко) був довічно обраний Предстоятелем УПЦ.

Новим етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом релігійні організації отримали статус юридичної особи, були врегульовані терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність.

83Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»^[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»^[2].

Всесоюзні відомства поступово випускали владу із слабнучих рук, втрачали контроль над економікою рес­публіки, загальносоюзна власність на території Ук­раїни стала республіканською, створювалась національ­на валютна система.

Вмираючий режим спробував взяти реванш: 19 сер­пня 1991 р. у Москві розпочався заколот: було створе­но антиконституційний Державний комітет з надзви­чайного стану (ДКНС), хоча завдяки русифікованим засобам масової інформації він більш відомий як ГКЧП.

В Україні компартійне керівництво на чолі з Л. Крав­чуком закликало до спокою і витримки. Та перебіг подій показав, що тільки опозиція була проти зако­лотників.

Спроба путчистів здійснити державний переворот прискорила хід подій. Навіть людям, далеким від полі­тики, стало зрозуміло, що ця влада вичерпала свої по­тенційні творчі можливості і давно вже стала воро­жою своєму власному народові.

Розпад СРСР як унітарної держави почався з Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. громадян, що взяли участь у Всеукраїнському рефе­рендумі, проголосували за незалежність України; був також обраний Президент республіки— Л. Кравчук. Основними чинниками, що сприяли незалежності України, були міжнародні, регіональні і національні фактори. До перших належать: поразка соціалістич­ної світової системи у «холодній війні»; втрата конт­ролю за подіями в країнах соціалізму з боку країн Заходу; спалах міжнародних регіональних конфліктів, які відволікли увагу світового співтовариства від подій у СРСР (згадайте лише виступ М. Горбачова у зв'язку з початком війни у Перській затоці і наростання воєн­ного конфлікту в Югославії).

Регіональними факторами, що сприяли нам, була по­літична і економічна криза в СРСР; втрата Москвою контролю за становищем на місцях; майже всі со­юзні республіки заявили про вихід з СРСР, особливо після невдалого путчу; проімперські дії нових керів­ників РРФСР, які заявили себе правонаступниками СРСР, прискорили «парадсуверенітетів».

Третьою групою факторів, які сприяли процесам державотворення, були національні. Серед них — існу­вання в Україні системи ще радянських органів дер­жавного управління, а також бажання київської но­менклатури позбутися московської влади. Звичайно ж, дуже важливе значення мала активізація національ­но-демократичного крила політичних організацій Ук­раїни. А впевненості і рішучості їм додавала індефе-рентність силових структур республіки, які зайняли очікуючі позиції. Не останню роль зіграла тут і бага­товікова боротьба народу за власну державність. До того ж певна стабільність національного ринку, що мала місце ще й у 1992 p., додавала снаги в будів­ництві суверенної держави.