взаємовідносини Президента Украхни з 3 гілками влади: парламентом урядом судовою гілкою.

51.Право законодавчої ініціативи і право вето Президента України, їх суть.

Президент, який володіє правом вето, може підписати або накласти вето на законопроект, запропонований парламентом. Підписуючи його, він приймає версію, подану парламентом, що означає неможливість накласти вето на деякі частини даного законопроекту та промульгувати ті, що залишилися (промульгація – це введення главою держави прийнятого законопроекту в дію шляхом його підписання та оприлюднення).

Переважна більшість глав держав можуть протягом терміну промульгації скористатися правом вето (відхилення закону). Виділяють абсолютне (резолютивне), відкладальне (суспензійне або відносне) та часткове вето. Абсолютне вето – це заборона на введення в дію ухваленого парламентом закону, що вже не може бути подолана. У конституційно-правовій практиці такий інститут зустрічається досить рідко. Серед глав держав-членів Європейського Союзу цим правом володіє лише монарх Великобританії, який не користувався ним протягом двох останніх століть. Відкладальне вето застосовується у формі повернення главою держави законопроекту на повторний розгляд парламенту з відповідними пропозиціями та передбачає наявність механізму його подолання. Конституції тих чи інших держав встановлюють різну кількість голосів, необхідну для подолання вето. У процесі повторного розгляду парламент може врахувати пропозиції глави держави або прийняти законопроект без змін.

У деяких конституціях президент може накласти вето на певні положення законопроекту. Фактично часткове вето, також відоме як постатейне, дає можливість президенту промульгувати пункти статті законопроекту, з якими він погоджується, і повернути до парламенту для перегляду тільки ті частини законопроекту, на які накладено вето. Якщо президент може вибірково накласти вето на окремі неприйнятні частини законопроекту, то він має можливість корегувати законодавчий процес за допомогою вірно підібраних взаємних послуг, що підсилює його владу порівняно з тими варіантами, в яких вето накладається на весь законопроект, а не на його частини.

52.Характеристика виконавчої влади України, її суть, роль та значення.

1. Єдина система органів виконавчої влади
2. Управлінські зв'язки в системі органів виконавчої влади

1. Єдина система органів виконавчої влади.
Основу організаційної структури державного управління становить система органів виконавчої влади, що, реалізуючи певну частину повноважень держави, виконує функції, пов'язані з реалізацією положень Конституції держави, її законів і інших нормативних актів. Органи виконавчої влади формують своєрідну систему, основним призначенням якої є виконання й забезпечення виконання положень Конституції і законів держави.
Поняття «система органів» має потрійне смислове навантаження.
По-перше, підтверджує наявність у сукупності цих суб'єктів (органів виконавчої влади) певних ознак, властивих соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональної самодостатності, ієрархічності внутрішньої організації, субординаційності взаємозв'язків між структурними ланками тощо.
По-друге, воно фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять у конкретну систему, від всіх інших видів органів.
По-третє, окреслює цілком визначений суб'єктний склад даної системи.
Перший аспект системи органів виконавчої влади передбачає необхідність формування дієвої вертикалі виконавчої влади, яка б забезпечувала належну реалізацію законодавчо визначених політичною системою цілей і владних рішень зверху донизу. Відповідно до Конституції вищим органом, що очолює вертикаль виконавчої влади, є Кабінет Міністрів України.
Реалізацію другого аспекту — відділення органів виконавчої влади від інших органів державної влади — забезпечує Конституція України. Особливістю виконавчої влади як гілки державної влади є те, що вона має виконавчий та розпорядчий характер і забезпечує практичну організацію виконання законодавчих і нормативних актів.
Третій аспект системи органів виконавчої влади розкривається в розділі VI Конституції України «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», де обґрунтовано об'єднуються усі ієрархічні рівні органів виконавчої влади — вищий, центральний, місцевий.
Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:
4. Вищий рівень — Кабінет Міністрів України.
5. Центральний рівень — міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади прирівняні до державних комітетів, та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
6. Місцевий, або територіальний, рівень, на якому діють:
органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;
органи спеціальної — галузевої та функціональної — компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.
Оскільки органи виконавчої влади здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, іноді використовується визначення системи цих органів як «апарату державного управління».
Трансформаційні процеси, що відбуваються в економічних, соціальних, політичної сферах суспільства, висувають підвищені вимоги до системи органів державної влади щодо вироблення діючих механізмів управління їх розвитком.
Однак система виконавчої влади в Україні залишається неефективною, рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняє потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, динамічного формування соціально-економічного укладу і демократичної правової держави.
Про низьку ефективність виконавчої влади свідчать: соціальні індикатори, у першу чергу — рівень безробіття й реальних доходів населення; неефективне управління державною власністю, у результаті чого величезний виробничий потенціал фактично не працює на державу; невиправдане втручання держави в діяльність суб'єктів ведення господарства, що гальмує розвиток підприємництва в Україні.
Серед основних причин низької ефективності виконавчої влади можна назвати:
— непогодженість дій різних виконавчих структур, непослідовність і суперечливість рішень, низьку виконавчу дисципліну;
— дублювання споріднених функцій різними органами;
— надлишкову концентрацію функцій управління на вищих щаблях виконавчої влади;
— незбалансовану регіональну політику;
— закритість органів виконавчої влади для контролю з боку суспільства;
— корупцію й економічну злочинність у державних структурах, а також низький престиж державної служби в Україні.
Ця ситуація є свідченням необхідності вироблення діючих механізмів реформування системи органів виконавчої влади з метою підвищення ефективності її функціонування.

Конституція визначає, що Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він складається з Премєр-міністра, Першого віце-прем'єр-міністра, трьох віце-прем'єр-міністрів, міністрів. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Президент може подавати кандидатуру на цю посаду тільки за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України. Верховна Рада України схвалює Програму діяльності уряду, контролює її шляхом затвердження щорічного бюджету, а також здійснюючи законодавче регулювання.

Повноваження Кабінету Міністрів України безпосередньо пов'язані з основними функціями держави, адже їх забезпечення є основними завданнями уряду, це :

- забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України;

- розробки проекту закону про Державний бюджет України, виконання його і звіту про це Верховній Раді;

- створення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;

- забезпечення політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;

- забезпечення систематичного нагляду за виконанням вимог Конституції і законів України, актів Президента України органами виконавчої влади всіх рівнів, а також прийняття необхідних мір для усунення їх порушень;

- установчі повноваження.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України, тим самим новий парламент має змогу сформувати новий уряд, який найбільш здатний реалізувати на його думку програму розвитку держави і забезпечити керування органами виконавчої влади.

Верховна Рада України має повноваження щодо дострокового припинення діяльності Кабінету Міністрів України, рішення про це вона приймає більшістю від свого Конституційного складу у формі резолюції недовіри уряду, що тягне за собою його відставку. Ініціювати розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України може Президент України або не менш як 1/3 народних депутатів України від Конституційного складу Верховної Ради України. При цьому таке питання не може розглядатися:

- більше одного разу протягом однієї чергової сесії Верховної Ради України;

- протягом року після схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів;

- протягом останньої сесії Верховної Ради України. Прем'єр-міністр, інші члени Кабінету Міністрів можуть

заявити Верховній Раді України про свою відставку. Якщо у відставку йде Прем'єр-міністр, то це тягне за собою відставку усього уряду.

Правовими актами Кабінету Міністрів України згідно ст. 117 Конституції є постанови і розпорядження.

Постанови - нормативні акти вищої юридичної сили, що приймаються у колегіальному порядку з важливих і принципових питань державного управління на основі і на виконання законів.

Постанови уряду підписуються Прем'єр-міністром і міністром Кабінету Міністрів, публікуються у збірнику постанов уряду, газеті "Урядовий кур'єр", інших періодичних виданнях.

Розпорядження Кабінету Міністрів видаються Прем'єр-міністром або віце-прем'єр-міністром одноособово для вирішення питань оперативного характеру. В розпорядженнях норм права не встановлюється, тому розпорядження не публікуються в офіційних виданнях.

Кабінет Міністрів України утворює, реорганізує та ліквідовує, відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. До цих органів належать:

- міністерства;

- державні комітети (державні служби);

- центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державна комісія цінних паперів та фондового ринку, Служба безпеки України та інші).

Діяльність вказаних органів регламентована указом Президента України "Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади" від 12 березня 1996 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. та положеннями про кожне окреме міністерство або відомство.

Вказані органи для здійснення своїх функцій приймають владні рішення, які оформлюють в юридичну форму наказів, інструкцій, інших нормативно-правових актів, що підлягають, як і постанови Кабінету Міністрів, державній реєстрації.

Виконавчу владу на місцях здійснюють державні адміністрації:

- обласні;

- міські, в містах Києві та Севастополі;

- районні;

- районні в містах Києві та Севастополі.

В Автономній Республіці Крим виконання функцій виконавчої влади покладено на Раду Міністрів цієї республіки.

В адміністративно-територіальних одиницях, де державні адміністрації відсутні (села, селища), ці функції забезпечують виконавчі комітети відповідних рад.

Президент України за поданням Кабінету Міністрів призначає голів державних адміністрацій, які формують склад цих органів.

Вказані органи мають загальну компетенцію, їхня діяльність носить характер міжгалузевого керівництва на відповідній, їм підвладній території. Вони охоплюють своєю діяльністю територію певної адміністративно-територіальної одиниці (області, району...). їх повноваження конституційно закріплені в ст. 119, вони стосуються забезпечення і здійснення державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних території, а також реалізації гарантій прав і свобод громадян у різних галузях суспільного життя.

Контроль діяльності місцевих органів державної виконавчої влади здійснюють органи виконавчої влади вищого рівня, а відносно делегованих місцевими радами окремих повноважень - ці ради.

55. Конституційно-правовий статус центральних органів виконавчої влади.

Законами України передбачено виконання повноважень обласних та районних рад притаманних особисто радам, а також певних повноважень, які ради делегують місцевим державним адміністраціям.

На пленарних засіданнях районной обласної ради вирішуються такі питання:

• обрання голови ради, заступника голови ради;

• утворення та ліквідація постійних та інших комісій ради, зміни їх складу, обрання голів комісії, утворення президії ради;

• затвердження за пропозицією голови ради структури виконавчого апарату ради, витрат на утримання ради та її виконавчого апарату. На пленарних засіданнях ради відбувається:

• затвердження рішень щодо організації проведення всеукраїнських референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;

• прийняття рішень щодо об'єднання в асоціації та інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад;

• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм, а також районних, обласних бюджетів;

• розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій, відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

• вирішення питань про продаж, передачу в оренду або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад;

• вирішення питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних і обласних рад;

• вирішення питань щодо регулювання земельних відносин;

• надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення;

• встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зон санітарної охорони джерел водопостачання;

• заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, бюджету, а також про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень;

• прийняття рішень стосовно адміністративно-територіального устрою та інших питань, виходячи із спільних інтересів територіальних громад.

Районна, обласна рада делегує відповідним місцевим державним адміністраціям такі повноваження:

• розробку проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідного району, області, цільових програм, а також програм національно-культурного розвитку національних меншин;

• забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

• сприяння інвестиційній діяльності на території району, області;

• об'єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво, ремонт та утримання об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів сполучення місцевого значення та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища;

• залучення підприємств, установ та організацій, які не належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення відповідної території;

• організація охорони, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, паркових комплексів, природних заповідників місцевого значення;

• забезпечення розвитку науки, освіти охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, туризму, відродження осередків народної творчості, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських організацій;

• ліквідація наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, залучення до виконання цих робіт підприємств, установ, організацій, населення;

• здійснення контролю за використанням коштів, шо надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням земельних ділянок;

• прийняття рішень про заборону використання окремих природних ресурсів загального користування;

• затвердження для підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення відходів;

• погодження з відповідними сільськими, селищними, міськими радами питань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища.

61. Поняття місцевих рад як представн. органів місцевого самовряд. і їх види. Представницькі органи місцевого самоврядування — ради — є колегіальними органами загальної компетенції, які складаються з обраних безпосередньо населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці, виражають їх волю, приймаючи від її імені рішення, що мають загальнообов'язковий характер. Місцеві ради будуються у повній відповідності з існуючим в Україні адміністративно-територіальним устроєм. Місцеві ради як представницькі органи місцевого самоврядування формуються на підставі існування місцевого (базового) та регіонального рівнів. До місцевого (базового) рівня місцевого самоврядування як територіальної основи місцевих рад відносять: села; селища; міста районного, республіканського (Автономна Республіка Крим), обласного значення; міста, що мають спеціальний статус відповідно до Конституції України (Київ і Севастополь); райони в місті. Створювані на території цих населених пунктів представницькі органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження від імені та в інтересах територіальних громад, які, у свою чергу, впливають на діяльність цих рад, застосовуючи відповідні форми безпосередньої демократії: місцеві референдуми, місцеві ініціативи, громадські слухання тощо. За своїми соціально-територіальними ознаками, адміністративно-територіальні одиниці поділяються на населені пункти, які є просторовою основою для формування і функціонування рад базового рівня, та регіони, які є просторовою основою для організації та діяльності регіональних представницьких органів місцевого самоврядування.

62. Самоврядування – маг. шлях розвиткук укр. Державності. Самоврядування – магістральний шлях розвитку української державності. Самоврядува́ння — надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно розв'язувати коло питань, що входять до їхньої компетенції; діяльність щодо реалізації цього права. Автономне функціонування будь-якої організаційної структури (підсистеми), правомочне прийняття нею рішень з внутрішніх проблем, включення виконавців у процеси вироблення рішень; колективне управління як участь усіх членів організації, населення в роботі відповідного органу управління. До принципів С. належать: повний демократизм, гласність, відповідальність за рішення, що приймаються, та виконання їх. Розрізняють місцеве самоврядування, студентське самоврядування, робітниче самоврядування. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Правова держава - це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам.

63. Прав. статус столиці Укр., його особл. У часи розвитку української державності конституційно-правові особливості вищих елементів територіального устрою вимагають концептуального перегляду з огляду на їх посттоталітарні основи. У цьому розумінні особливої актуальності набувають проблеми досліджень шляхів удосконалення спеціального статусу м. Києва і м. Севастополя, як міст, що займають ключове значення у системі адміністративно-територіальногоустрою України. Столиця України – місто Київ, є багатофункціональним суб’єктом конституційно-правових відносин та зроблено висновок, що воно здійснює як властиві усім містам функції, зокрема політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну так і специфічні столичні функції, що зумовлені статусом міста Києва, як столиці України, які розширюють та доповнюють каталог загальних функцій міста в політичній, економічній, культурній, екологічній, зовнішній та інших сферах міськогожиття. Функції столиці України – міста Києва як елемент конституційно-правового статусу міста знаходяться в органічному зв’язку з повноваженнями органів державної влади та місцевого самоврядування, що діють на території міста. Реалізація функцій столиці України – міста Києва, можлива лише через здійснення відповідних повноважень такими органами. Ті чи інші повноваження органів місцевого самоврядування та органів державної влади, повинні вказувати яка функція столиці здійснюється, і навпаки, конкретна функція повинна визначати певне коло повноважень органів влади. Функції столиці проявляються в різноманітних напрямках діяльності органів влади. Реалізація функцій повинна забезпечуватися не тільки організаційно-правовими, а й матеріальними та фінансовими засобами.

64. Правовий статус Автономної Республіки Крим. Автономна Республіка Крим є “невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання”. Автономна Республіка Крим (АРК) за конституційною природою є формою так званої територіальної автономії, добре відомій світовій практиці державотворення. Суть територіальної автономії полягає передусім у праві її територіального колективу і тих органів, які вони обирають, самостійно вирішувати питання, віднесені о відання автономії. Перелік питань, віднесених до відання АРК, передбачений ст. 138 Конституції України. В їх числі передусім такі, як: управління майном, що належить АРК, розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалізація програм АРК з питань соціально-економічного і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм; визначення статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; охорона й використання пам’яток історії. Поряд з цим АРК має право самостійно вирішувати й такі важливі організаційні питання, як: призначення виборів депутатів Верховної Ради АРК; затвердження складу виборчої комісії АРК; організація та проведення місцевих референдумів; ініціювання запровадження надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в АРК або в окремих її місцевостях. До компетенції АРК належить також участь у вирішенні таких загальнодержавних питань, як забезпечення прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; забезпеченню функціонування й розвитку державної та національних мов і культур в АРК; участь у розробленні й реалізації державних програм повернення депортованих народів.

65. Понятття та сутність прав. Охорони Конст. Укр. Оскільки порушення специфічного статусу конституції може призвести до руйнування правової системи, а також спричинити кризу політичної системи держави, це привело до ідеї створення у державі системи заходів правового характеру, змісту, спрямованих на збереження непорушності та припинення порушень Основного закону. Тобто правова охорона конституції – це система загальносоціальних заходів та спеціальноюридичних гарантій, які діють у сфері правотворчості і у сфері дотримання правових норм, за допомогою яких забезпечується відносна стабільність Основного закону та припиняються і усуваються його порушення. У цілому метою охорони конституції є забезпечення її верховенства і стабільності, дотримання принципу розподілу влад та захист передбачених конституцією прав людини. Як видається, завдання у справі охорони Конституції здійснюються у таких напрямах:1)правова охорона конституції як основного закону, наділеного найвищою юридичною силою;2)правова охорона діючого порядку організації і здійснення державної влади;3)правова охорона взаємовідносини між державою та особою. Оскільки завдання у справі охорони конституції реалізуються за допомогою певних засобів, гарантій, які створюватимуть систему взаємодіючих і взаємопов’язаних елементів, то відповідно виконання завдання щодо охорони Конституції є неможливе без з’ясуванння сутності поняття правової охорони конституції як правової категорії та системи правової охорони конституції. Дану категорію треба розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні правова охорона Конституції – це сукупність політичних, економічних, юридичних, соціальних, освітньо-виховних заходів у справі забезпечення дії конституції та запобіганню її порушень. Це може бути створення демократичних умов для формування і діяльності державної влади, забезпечення політичної та ідеологічної багатоманітності, створення умов для розвитку соціальноорієнтованої економіки, введення юридичного всеобучу. У вузькому розумінні правова охорона конституції розглядається як сукупність засобів, гарантій щодо забезпечення юридичної дії конституції при цьому такі засоби чи гарантії, за змістом і формою є конституційно-правовими, оскільки інші юридичні засоби є елементами охорони Конституції у широкому розумінні. Правова охорона конституції поділяється на систему таких елементів, як конституційний контроль, тлумачення конституції, особливий порядок прийняття та внесення змін до конституції, відповідальність вищих посадових осіб, є основним чинником у забезпеченні верховенства, стабільності та непорушності Основного закону держави. Конституційний контроль здійснюється органами конституційної юстиції, президентом у формі вето, парламентом, парламентаріями, урядом, органами прокуратури, омбудсменом у відповідних формах, шляхом здійснення ними повноважень, передбачених законодавством, а також народом у формі референдуму. Класифікація елементів правової охорони конституці: за способом реалізації гарантії правової охорони Конституції можна поділити на прямі і опосередковані; за способом застосування – інституціональні і процедурні; за часом застосування – превентивні та репресивні.

66. Виборча система України. Виборча система - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування:1) система більшості - мажоритарна;2)система пропорційного представництва - пропорційна;3)змішана система - пропорційно-мажоритарна. Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні. Подібна система може бути застосована як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. Мажоритарна система має кілька різновидів - відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. Останнім часом набуває широкого застосування змішана виборча система, заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем: наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина - за іншою, що дозволяє одночасно використати переваги кожної з цих двох систем. В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах - мажоритарна, на виборах народних депутатів України - змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується такими рисами: 1) і за мажоритарною (відносної більшості), і за пропорційною системами обирається однакова кількість народних депутатів України - 225; 2)по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний. Чергові вибори народних депутатів України проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення Строки проведення виборів у Конституції України визначено так: 1. Вибори Президента України:чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України (в останню неділю жовтня п'ятого року); позачергові проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень. 2. Вибори народних депутатів України:чергові відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верх Ради Укр; позачергові відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України

67. Система галузi конституцiйного права. Система галузi конституцiйного права вiдбиває внутрiшню структуру його предмета. При розглядi цього питання виникає проблема спiввiдношення системи конституцiї як головного джерела з системою самої галузi. Для визначення останньої треба проаналiзувати всю сукупнiсть конституцiйно-правових норм. Система ж конституцiї вiдображає iснування лише частини цих норм, що мiстяться тiльки в основному законi. Важливим елементом структури конституцiйного права є його iнститути. Поняття конституцiйно-правового, так само як i конституцiйного iнституту, має передумовою iснування визначеної сукупностi юридичних норм, що регулюють коло однорiдних i взаємопов'язаних вiдносин. Головним критерiєм визначення системи галузi конституцiйного права за iнститутами є єднiсть змiсту їхнiх норм. З позицiй системного пiдходу можна видiлити три рiзновиди конституцiйно-правових iнститутiв: а) загальнi; б) головнi, що звичайно входять до складу загальних; в) початковi, якi, як правило, включають кiлька правових норм. Усi вони рiзняться ступенем узагальнення. Влас-не це три рiвнi систематизацiї конституцiйно-правових норм. Роль i значення того чи iншого головного iнституту в структурi загальних iнститутiв i галузi в цiлому визначаються особливостями теорiї i практики окремих країн. При цьому головнi iнститути вiдрiзняються вiд загальних бiльшою рухомiстю та iндивiдуалiзованiстю. Суттєвим елементом системи конституцiйного права є його норми. Конституцiйна-правова норма - це правило поведiнки учасникiв дер-жавно-полiтичних вiдносин владарювання, яке встановлене або санкцiоно-ване державою, забезпечене її авторитетом i за певних умов - примусом. У конституцiйно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе-редковує суспiльну волю i передусiм волю правлячих кiл. За функцiональною направленiстю конституцiйно-правовi норми можна класифiкувати як установчi, регулятивнi чи охороннi. Установчi норми за своєю суттю не є конкретними правилами поведiнки i тому не завжди iндивiдуалiзованi. Вони звичайно фiксують самих суб'єктiв конституцiйного права, насамперед вищi органи держави. Регулятивнi норми спрямованi безпосередньо на регулювання державно-полiтичних вiдносин владарювання. На їх основi суб'єкти цих вiдно-син надiляються правами i обов'язками. На основi регулятивних норм формується змiст конститупiйно-правового статусу суб'єктiв галузi. Дiя охоронних норм пов'язана iз встановленням юридичних заборон. Охороннi норми iнодi прямо перед-бачають застосування санкцiй.

68. Конст – правові інститути та їх характеристика. Важливим елементом структури конституцiйного права є його iнститути. Поняття конституцiйно-правового, так само як i конституцiйного iнституту, має передумовою iснування визначеної сукупностi юридичних норм, що регулюють коло однорiдних i взаємопов'язаних вiдносин. Останнi утворюють досить вiдокремлену i сталу групу. Головним критерiєм визначення структури галузi конституцiйного права за iнститутами є єднiсть змiсту їхнiх норм. З позицiй системного пiдходу можна видiлити три рiзновиди кон-ституцiйно-правових iнститутiв: а) загальнi; б) головнi, що звичайно вхо-дять до складу загальних; в) початковi, якi, як правило, включають кiлька правових норм. Усi вони рiзняться ступенем узагальнення. Загальнi конституцiйно-правовi iнститути - це складнi нормативнi формування найчастiше комплексного змiсту. До них насамперед належить iнститут начал органiзацiї i дiяльностi державного механiзму. До нього на правах головних входять iнститути кожного з вищих органiв держави, основ органiзацiї мiсцевого управлiння i самоврядування та деякi iншi, залежно вiд змiсту галузi конституцiйного права конкретної країни. Значення загального iнституту начал органiзацiї i дiяльностi державного механiзму не можна недооцiнювати, оскiльки основна частина всього обсягу конституцiйно-правового регулювання має своїм призначенням регламентацiю вiдповiдних питань. До загальних конституцiйно-правових iнститутiв також належить iнститут територiальної органiзацiї держави. Вiн включає такi головнi iнститути, як полiтико-територiальний устрiй, адмiнiстративно-тери-торiальний устрiй i власне державна територiя. i хоча конституцiї нерiдко не мiстять спецiальних роздiлiв, присвячених тому чи iншому iз зазначених iнститутiв, останнi завжди iснують як реальнiсть на основi вiдповiдного нормативного регулювання. До загальних конституцiйно-правових iнститутiв слiд вiднести iнститут конституцiйного статусу особи, який включає такi го-ловнi iнститути, як громадянство та основнi права i свободи особи. Наведена класифiкацiя конституцiйно-правових iнститутiв має узагальнюючий характер i не є вичерпною щодо кожної конкретної країни. Роль i значення того чи iншого головного iнституту в структурi загальних iнститутiв i галузi в цiлому визначаються особливостями теорiї i практи-ки окремих країн. При цьому головнi iнститути вiдрiзняються вiд загаль-них бiльшою рухомiстю та iндивiдуалiзованiстю.

69. Перша Конст незаледної Укр держави – Конст УНР 29 квітня 1918 р. Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р. Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція. Структурно вона містила 83 статті, об'єднані у 8 розділів. Україна проголошувалась "державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною" (ст. 1). Зазначалося, що суверенне право належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом. Устрій держави будувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядування земель, волостей і громадян. Проголошувалась рівність громадян "в своїх громадянських і політичних правах" незалежно від народження, віри, освіти, національності, майна, податкування (ст. 12). Установлювалися демократичні свободи "слова, друку, сумління, організації, страйку" (ст. 17), недоторканність "домашнього огнища" (ст. 15), "листова тайна" (ст. 16), "свобода перемін місця пробування" (ст. 18). На території України скасовувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання, які принижують людську гідність; конфіскація майна як покарання. На основі принципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваження органів влади УНР. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу й формували вищі органи виконавчої (Раду Народних Міністрів) і судової (Генеральний суд) влади. "Єдина безпосередня місцева власть" (ст. 26) надавалась виборним Радам і Управам громад, волостей і земель. Конституція не передбачала посади президента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демократичною парламентською державою.

70. Розробка й прийняття Конст Укр 1996р. 26 червня 1996 р. Л.Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Конституція включає 161 статтю і 14 розділів. Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України. Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності. Конституція закріпила демократичні права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. Майже третину статей Основного Закону присвячено правовому статусу людини і громадянина. Значення прийняття Конституції України можна розглядати в багатьох аспектах. У внутрішньодержавному - сам факт її прийняття мав суттєве політичне значення, оскільки став великим стабілізаційним фактором у державі, підґрунтям для зростання духовності української нації, фактором, який консолідував сили суспільства. У міжнародному - прийняття Конституції сприяло визнанню України як демократичної правової держави як у всьому світі.

71.Механізми захисту прав і свобод(самозахист прав і свобод)

Відповідно до Конституції України гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України. Захист прав і свобод здійснюють прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також недержавні об’єднання: адвокатура, політичні партії і громадські організації, профспілки тощо.

Конституція України закріплюють низку способів захисту прав і свобод людини і громадянина:

1) самозахист. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань;

2) судовий захист. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

3) звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також до всіх інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та недержавних об’єднань;

4) звернення до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна. Необхідна умова такого звернення - використання всіх національних засобів правового захисту.

72.Міжнародний захист прав і свобод
Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод передбачає: всесвітні і регіональні міжурядові структури; неурядові організації; принципи загальної політики в галузі прав людини; контроль за здійсненням обов'язкових принципів і норм у сфері прав людини; застосування примусових заходів до їхніх порушників; можливість громадян звертатися у міжнародні органи у разі порушення їхніх прав і свобод, якщо національні засоби їхнього захисту вичерпані.

Центральне місце серед міжурядових організацій світу, які займаються захистом прав людини, посідає Організація Об’єднаних Націй (ООН). Згідно зі ст. 1 Статуту ООН здійснення міжнародного співробітництва у заохоченні й розвитку поваги до прав і свобод людини є, одним із основних завдань її діяльності. Правозахисні функції виконують спеціалізовані установи ООН зокрема: Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ); Міжнародна організація праці (МОП).

Серед європейських міжурядових організацій з захисту прав людини провідними є: Рада Європи, яка включає Європейський суд з прав людини (м. Страсбург) та Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав - учасниць Ради Європи; Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), де, окрім керівних органів (зустрічей держав на міжурядовому рівні, Парламентської асамблеї, Постійної ради, Секретаріату тощо), діють і органи, що безпосередньо займаються правами людини, зокрема Верховний уповноважений (комісар) з питань національних меншин та Відомство (Бюро) з демократичних інститутів і прав людини.

73.особливості правового статусу окремих категорій іноземців

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

- іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;

- іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування (згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028, дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України);

- політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);

- біженців;

- осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

- іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);

- нелегальних мігрантів тощо.

Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів) характеризується тим, що на них не поширюється юрисдикція України. Наявність дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.

До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрисдикції України, належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і члени сімей дипломатичного персоналу представництв, представники інших держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових делегацій, співробітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих випадках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їхньої професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків. Крім того, глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави1.

Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх сімей, співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва, дипломатичні кур'єри тощо. Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи в Україні консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки пред'явлення позовів про компенсацію заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською установою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.

74.Проблема обмеження прав людини

Одним з важливих аспектiв прав людини є проблема обмежування їх здiйснення, що достатньо повно вiдображено в Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини (далі – Конвенція), ратифiкованiй Україною 17 липня 1997 року. Конвенцiя дозволяє обмежувати права людини за наявностi відповідних пiдстав, найпоширенiшими з яких є: iнтереси громадського порядку (ст.6, 8, 9, 10, 11), нацiональної безпеки (ст.6, 8, 10, 11), моралi (ст.6, 9), економiчного добробуту країни (ст.8), захист прав i свобод iнших (ст.8, 9, 11), захист територiальної цiлiсностi (ст.10), пiдтримання авторитету i неупередженостi правосуддя (ст.10), захист здоров’я населення (ст.8, 9, 10, 11).

Конвенцiя є досить ефективною системою мiжнародних норм для захисту прав людини та однiєю з найпередовiших у свiтi форм мiжнародної судової процедури. На сьогоднi Європейський суд з прав людини (далі – Суд) у Страсбурзi регулярно визнає країни – члени Ради Європи такими, що порушили свої зобов’язання з мiжнародного права в галузi прав людини, в основi якого лежать положення Конвенцiї. А сувереннi держави виконують негативнi стосовно них рiшення Суду, змiнюючи законодавство, судовi процедури, а також вiдшкодовують окремим особам спричиненi їм збитки.

Вищезгаданi пiдстави обмеження прав людини знаходять безпосереднє використання у практицi Суду. Оскiльки в рамках однієї статті не можна розглянути всi пiдстави, зупинимося лише на тих рiшеннях Суду, якi торкаються iнтересів моралi та непорушення прав iншої особи (зокрема, її права на честь i гiднiсть та права на повагу до особистого життя). Ознайомитися з цією практикою необхідно в зв’язку з тим, що за українським законодавством інтереси моралі також нерідко слугують обмежуючим фактором прав людини.

Зокрема, ст.61 Кодексу про шлюб та сiм’ю України передбачає, що, здiйснюючи права i виконуючи обов’язки, громадяни повиннi поважати загальнолюдськi принципи, всемiрно сприяти змiцненню сiм’ї. А ст.70 цього ж Кодексу передбачає, що батьки або один з них можуть бути позбавленi батькiвських прав, якщо вони жорстоко поводяться з дiтьми, негативно впливають на дiтей своєю аморальною поведiнкою.

У Кодексi законiв про працю України (п.3 ст.41) передбачається, що однiєю з додаткових пiдстав розiрвання трудового договору з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу з працiвником, який виконує виховнi функцiї, є вчинення цим працiвником аморального проступку, не сумiсного з продовженням даної роботи.

Обмеження прав людини i громадянина в iнтересах моралi передбаченi i в цивiльному законодавствi України. Наприклад, у ст.7 Цивiльного кодексу України встановлено, що громадянин або органiзацiя, стосовно яких поширенi вiдомостi, що не вiдповiдають дiйсностi i завдають шкоди їх iнтересам, честi, гiдностi або дiловiй репутацiї, вправi поряд iз спростуванням таких вiдомостей вимагати вiдшкодування майнової i моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. А ст.4401цього ж кодексу передбачає, що особа, яка своїми дiяннями порушила законнi права громадянина, вiдшкодовує заподiяну йому цим моральну шкоду, якщо не доведе, що моральна шкода заподiяна не з її вини.

Права людини i громадянина в iнтересах моралi обмежуються i в Кримiнальному кодексi України, який передбачає позбавлення волi чи виправнi роботи рiзних строкiв або штраф за такi дiяння: наклеп, тобто поширення завiдомо неправдивих вигадок, що ганьблять iншу особу (ст.125 КК України); образу, тобто умисне приниження честi i гiдностi особи, виражене в непристойнiй формi (ст.126 КК України); обмiрювання, обважування, перевищення встановлених роздрiбних цiн або iнший обман покупцiв у торговельних пiдприємствах чи пiдприємствах громадського харчування (ст.155 КК України); перевищення встановлених цiн i тарифiв на побутовi i комунальнi послуги, що надаються населенню, обрахування або iнший обман замовникiв у пiдприємствах побутового обслуговування населення i комунального господарства (ст.1551КК України); хулiганство, тобто умиснi дiї, що грубо порушують громадський порядок i виражають явну неповагу до суспiльства (ст.206 КК України).

75.Організація та проведення всеукраїнського референдуму
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України чи Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією України.

Всеукраїнський референдум може також санкціонуватися (проголошуватися) за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по 100 тис. у кожній області.

Предметом Всеукраїнського референдуму може бути затвердження Конституції України, її певних положень і внесення до неї змін та доповнень; прийняття, зміна чи скасування положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

Виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції України). Це положення закріплене в Конституції України з метою запобігти винесенню на місцеві референдуми питань загальнодержавного та загальнонаціонального значення, до яких, безумовно, належить питання про зміну території держави. Тож проведення місцевих референдумів з питань мови чи громадянства не матиме юридичних наслідків, оскільки ці питання загальнодержавні, а не місцевого значення.

Відповідно до ст. 74 Конституції України, передбачається, що неприпустимий референдум щодо законопроектів з питань податків, бюджету й амністії. На Всеукраїнський референдум не виносяться також питання, що згідно з законодавством України, належать до відання органів суду та прокуратури; питання про помилування, вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони здоров´я та безпеки громадян; питання, пов´язані з обранням і звільненням посадових осіб, які належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

У Всеукраїнському референдумі мають право брати участь громадяни України, котрим на день проведення референдуму виповнилося 18 років та які постійно проживають на території України.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної незалежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняється.

Голосування під час референдуму є таємним. Громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право проводити агітацію як на підтримку референдуму, так і проти нього. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації.

Діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці та проведенні референдуму, здійснюється відкрито й гласно. Всі рішення, що стосуються референдуму, атакож питання, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню в засобах масової інформації. Демократичні засади підготовки та проведення референдуму проявляються в тому, що засоби масової інформації висвітлюють перебіг підготовки та проведення референдуму, їх представникам гарантується безперешкодний доступ на всі збори й засідання, пов´

;язані з референдумом і одержанням інформації.

Дата Всеукраїнського референдуму призначається не раніше, ніж за три, та не пізніше, ніж за чотири місяці від дня прийняття рішення про проведення референдуму.

Для підготовки та проведення Всеукраїнського референдуму створюються: Центральна комісія з Всеукраїнського референдуму, комісія Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські, дільничні комісії з референдуму.

Голосування проводиться в день референдуму. Кожен громадянин голосує особисто. Рішення вважається ухваленим, якщо за нього подано більшість голосів громадян від тих, хто взяв участь у референдумі. Та референдум вважатиметься недійсним, якщо в ньому взяло участь менше як 50 % громадян, внесених у списки для голосування.

Етапи: 1. Підготовча стадія:

o ініціювання всеукраїнського референдуму;

o інформування громадян про його ініціювання;

o агітація "за" або "проти" винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум;

o всенародні або парламентські обговорення (факультативний етап).

2. Основна стадія:

o призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму;

o організація всеукраїнського референдуму та підготовка його проведення;

o агітація "за" або "проти" проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум;

o голосування;

o встановлення результатів всеукраїнського референдуму;

o визначення та оприлюднення його рішень;

o проведення повторного всеукраїнського референдуму (факультативна стадія).

3. Завершальна стадія:

o виконання рішень всеукраїнського референдуму;

o правова відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.

76.Принцип вільних виборів та можливість його обмеження

Принцип вільних виборів є одним із основоположних принципів виборів. В Україні цей принцип уперше був задекларований на рівні Основного Закону в Конституції 1996 року. Принцип вільних виборів означає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах у цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах.

Ураховуючи положення ст. 21 Загальної декларації прав людини, якою передбачено, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, в українській Конституції одразу декілька статей закріплюють положення, які запроваджують та гарантують реалізацію принципу вільних виборів. Так, ст. 5 Конституції України гарантується право народу на здійснення влади безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Стаття 38 передбачав, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З іншого боку, ст. 71 Конституції встановлює, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Послідовна реалізація принципу вільних виборів передбачає, що при визначенні їхніх результатів не береться до уваги відсоток участі громадян у виборах. Саме таке розуміння цього принципу сьогодні притаманне законодавству більшості країн світу. В Україні також запропоновано такий підхід і на виборах народних депутатів України, і на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, і на місцевих виборах. Єдиний виняток становлять вибори Президента України, які, як відомо, мають свої особливості, власне на які ми вже звертали увагу у першому параграфі цього розділу.

Загальний підхід до вільних виборів вимагає в процесі їхньої організації і проведення реалізації повною мірою та в порядку, передбаченому законодавством України, таких конституційних прав, як права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних та інших інтересів, права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. З цього погляду сучасний масив законодавства України вимагає суттєвого вдосконалення.

Формою вираження принципу вільних виборів є процедура таємного голосування. У пункті 3 ст. 21 Загальної декларації прав людини було закріплено, що вибори «повинні проводитися шляхом таємного голосування або через інші рівноцінні форми, що забезпечують свободу голосування». Однак уже у ст. З Протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і свобод фіксується зобов’язання держав проводити вільні вибори «шляхом таємного голосування в таких умовах, які забезпечують вільне волевиявлення народу…»

В Україні голосування на всіх виборах представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування проводиться шляхом таємного заповнення виборчих бюлетенів.

77.Конституційні основи організації і діяльності прокуратури

Згідно з Конституцією України (ст. 121) прокуратура становить єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспорт­ні та інші спеціалізовані прокуратури.

До органів військових прокуратур, зокрема, належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізо­нів (на правах міських).

В основу побудови та функціонування системи органів проку­ратури покладено такі принципи:

1. Принцип централізму

2. Принцип законності

3. Принцип незалежності у здійсненні своїх завдань і функцій

Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Гене­ральна прокуратура України, яку очолює Генеральний прокурор України.

Генеральний прокурор України має першого заступника та за­ступників і затверджує структуру Генеральної прокуратури Украї­ни і Положення про її структурні підрозділи.

У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія у складі Генерального прокурора України (голова), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Верховною Радою України за подан­ням Генерального прокурора України.

Генеральний прокурор України є найвищою посадовою особою в системі органів прокуратури, він призначається на посаду Пре­зидентом України за згодою Верховної Ради України (ст. 122, п. 25 ст. 85 і п. 11 ст. 106 Конституції України) та звільняється з посади Президентом України (при цьому Конституція України вже не ви­магає згоди Верховної Ради України). Верховна Рада України мо­же висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.

Конституційними функціями прокуратури є:

1. Підтримання державного обвинувачення в суді. Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, не здійснює нагляду за діяльністю суду. Додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, він сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справ.

Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосу­вання кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор має керуватися вимогами закону та об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів, а його завданням є сприяння правильному здійсненню правосуддя;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, яке полягає у здійсненні проку­рорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямова­них на захист у суді інтересів громадянина або держави у випад­ках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорю­вані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

78.Місцеве самоврядування в системі народовладдя

Місцеве державне управління — це владний вплив держави на різноманітні суспільні процеси в межах адміністративно-територіальних одиниць, який здійснюється державними органами виконавчої влади та посадовими особами, що призначаються центральною владою і підзвітні їй.

Місцеве самоврядування — це право населення адміністративно-територіальних одиниць безпосередньо або через обрані ними органи місцевого самоврядування вирішувати в межах Конституції і законів значну частину державних і громадських справ

Місцеве самоврядування виступає одним із найважливіших принципів органі­зації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування про­голошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у Законодавстві країни і, по можливості, у Конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого само­врядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика - 1710 р., а пізніше в Кон­ституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалі­зовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечу­вався, він суперечив централізованому характеру радянсь­кої держави.

Визнання місцевого самоврядування як засади консти­туційного ладу означає встановлення демократичної децен­тралізованої системи управління, яка базується на само­стійності територіальних громад, органів місцевого само­врядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.

Згі­дно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпо­середньо через органи дер