Проблеми забезпечення позову.

Засоби забезпечення позову повинні гарантувати можливість реалізації позовних вимог у разі задоволення позову і застосовуються лише до позовів про визнання і про присудження[2].

За ч.1 ст.152 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Також згідно зі ст.154 ЦПК України суд може за заявою однієї із сторін і зважаючи на пояснення другої сторони допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. На заміну способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, за винятком випадку забезпечення позову про стягнення грошових коштів, коли відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві.

Як зауважується у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» за змістом ч. 1 ст. 151 ЦПК України єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви будь-якої з осіб, котрі беруть участь у справі.

З огляду на це, суд не має права самостійно обирати вид забезпечення позову. Імперативне начало в діяльності суду презюмує, що недопустимо здійснювати ті процесуальні дії, про яких учасники процесу не просили, якщо законом прямо не встановлено інше [3].

Згідно з ч.3 ст. 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи.

ЦПК не містить відповіді на питання про те, чи може бути позов забезпечений до відкриття провадження у справі, оскільки суддя має вирішити питання про відкриття провадження не пізніше 3-х днів з дня надходження заяви (ч.4 ст.122 ЦПК України), а ст.153 ЦПК України вимагає від суду розглянути питання про забезпечення позову в день її надходження.

Роз’яснення з приводу цього питання надане у п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», де зазначено, що забезпечення позову можливе лише після відкриття провадження у справ.

На підтримку цього роз’яснення наводиться також і те, що у ч.1 ст.153 ЦПК зазначено, що заява про забезпечення позову вирішується судом, у провадженні якого справа перебуває, тобто перебуває не позовна заява, а провадження (справа). Крім того, положення ЦПК, що регламентують забезпечення позову, знаходяться в главі 3 «Провадження у справі до судового розгляду» і розміщена після глави про пред’явлення позову та відкриття провадження у справ [4].

У разі зупинення провадження у справі суд на час зупинення не може вчиняти будь-які процесуальні дії, у тому числі й забезпечувати позов.

Проблемним є питання щодо права відповідача просити про забезпечення позову.

Оскільки відповідач належить до осіб, які беруть участь у справі, то він має право подавати заяву про забезпечення позову. Особливо це стосується позовів про поділ спільного майна подружжя[5].

Дискусійним є питання щодо можливості забезпечення позову, коли справа розглядається апеляційною та касаційною інстанцією.

Актуальність цього питання можна проілюструвати на такому прикладі. Позивачка під час розгляду справи районним судом м. Києва про скасування договору довічного утримання просила суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на квартиру. Суд це клопотання взагалі не розглянув. У задоволенні позову було відмовлено. Позивачка звернулася з апеляційною скаргою на рішення та подала клопотання про забезпечення позову. Це клопотання не було задоволено з посиланням на відсутність у ЦПК норми, яка б регламентувала обов’язок суду апеляційної інстанції забезпечувати позов. Посилання на можливість застосування ст.151, ст.153 ЦПК за аналогією викликало сумнів у апеляційної інстанції. Після розгляду справи апеляційним судом позивачка подає касаційну скаргу та знову клопоче про забезпечення позову. Справа знаходилася на розгляді у касаційній інстанції більше двох років, поки позивачка не померла. Питання про забезпечення позову не було вирішено й у касаційній інстанції. Це дало можливість відповідачу після смерті позивачки проникнути у квартиру, поставити броньовані двері та унеможливити нотаріусу вчинити заходи до охорони спадкового майна, яке було розпочато[6].

Як зауважується у п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України, від 22.12.2006 № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, в тому числі й на стадії апеляційного провадження, якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або її не вирішив суд першої інстанції. Оскільки, на відміну від ч. 3 ст. 151, п. 7 ч. 1 ст. 301 ЦПК, у Гл. 2 Розд. V ЦПК не передбачено забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у разі надходження відповідної заяви її повертають заявникові.

Відповідно до ч.1 ст. 328 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суддя-доповідач у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду.

Разом з тим, у літературі висловлюються й погляди про можливість забезпечення позову і на стадії касаційного провадження з посиланням на те, що інститут забезпечення позову – це загальний інститут цивільного процесу, що має поширюватися на всі його стадії[7].

Стосовно можливості застосовувати процесуальну аналогію слід зазначити, що ч.8 ст.8 ЦПК передбачає можливість застосування лише аналогії матеріального, а не процесуального права: якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства. У першому читанні ч.3 ст.3 проекту ЦПК містило норму щодо можливості застосування аналогії процесуального права: «У разі відсутності в процесуальному праві норми, яка регулює відносини, що виникли в ході провадження у цивільній справі, суд застосовує норму, яка регулює подібні відносини, а за відсутності такої норми – суд виходить із загальних засад здійснення судочинства в Україні». При цьому одночасно була закладена і матеріально-правова аналогія в ч.7 ст.9 проекту ЦПК. Однак надалі норма стосовно можливості застосування аналогії процесуального права була вилучена з проекту [8].

З огляду на зазначене, точка зору щодо можливості забезпечення позову судом касаційної інстанції є спірною[9].

Види забезпечення позову вказані у ч.1 ст.152 ЦПК. Під час забезпечення позову суд має виходити з конкретних обставин справи, а також співрозмірності з заявленими позивачем вимогами.

Наприклад, позивачка звернулася до суду з позовом до відповідачки про стягнення авансового внеску в розмірі 10600 гривень та штрафу в розмірі 10600 гривень, посилаючись на те, що відповідачка порушила умови укладеного між ними договору про продаж квартири. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва заява позивачки задоволена. В цілях забезпечення позову накладено арешт на квартиру відповідачки. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27.09.2005 ухвала про забезпечення позову була скасована частково. Апеляційний суд зазначив, що накладаючи арешт на квартиру, суд не звернув увагу на те, що відповідно до ч. 3 ст. 152 ЦПК України (в редакції 2005 року) види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами, а вартість усієї квартири відповідачки значно більша, ніж сума позову. За таких обставин ухвалу суду в повній мірі не можна визнати законною і обґрунтованою, а тому вона підлягає зміні щодо накладення арешту на 1/10 частину квартири. Апеляційну скаргу С. Н. І. було задоволено частково та змінено ухвалу Подільського районного суду м. Києва шляхом накладення арешту на 1/10 частину квартири, належної С. Н. І. та С. В. В.

У судовій практиці виникає питання щодо можливості обрання судом іншого виду забезпечення позову, ніж той, що просить заявник, зокрема, виходячи з обставин справи. Наприклад, К.О.А. звернулася до суду з позовом до Ф.О.Б. та ін. про стягнення боргу. В заяві про забезпечення позову він просив накласти арешт на майно всіх відповідачів. Ухвалою суду від 25.10.2006 р. заяву задоволено шляхом заборони вчиняти дії щодо відчуження нерухомого майна. Отже, суд за власної ініціативи застосував п.2 ч.1 ст.152 ЦПК, хоча заявник просив застосувати п.1 ч.1 ст.152 ЦПК.

Слід погодитися із неправомірністю таких дій суду, адже ст.152 ЦПК не надає суду право самостійно обирати вид забезпечення позову. Він повинен або задовольнити таке клопотання, або відмовити[10]

Наведений у ч. 1 ст. 152 ЦПК перелік видів забезпечення не є вичерпним, тому за наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, установлених ч. 4 зазначеної статті, тобто не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином.

У судовій практиці виникає питання щодо можливості забезпечення за правилами ЦПК скарги на дії та рішення державного виконавця. Слід підтримати точку зору, за якою суд може вжити заходи забезпечення скарги, оскільки виконання рішення суду є стадією цивільного процесу[11],

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» було зауважено на недопустимості забезпечення позову шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили. У разі оскарження дій державного виконавця, який не зупинив виконавче провадження, суд вправі визнати його дії незаконними та зобов’язати зупинити виконавче провадження, а не самому зупиняти (ч.2 ст.387 ЦПК)[12].

Відповідно до ч.2 ст.152 ЦПК України наведений у ч.1 ст.152 ЦПК України перелік видів забезпечення позову не є вичерпним. Разом з цим, згідно з ч.1 ст.151 ЦПК України суд може вжити заходи забезпечення позову, що передбачені у ЦПК України. Наприклад, окремо у ЦПК України передбачений такий захід забезпечення виконання рішення як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Так, відповідно до ст.377¹ ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає ц подання без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця. Ця норма відповідає п.5 ч.1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в України громадян України», згідно з яким однією з підстав для тимчасового обмеження у праві виїзду громадян України за кордон є ухилення від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), - до виконання зобов’язань.

У Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» зазначається, що заяви про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України як забезпечення позову не можуть бути задоволені. Позиція обґрунтована тим, що заборона виїзду відповідача за межі України не може належати до інших видів забезпечення позову (ч. 2 ст. 152 ЦПК), оскільки згідно зі ст. 33 Конституції України право вільно залишати територію України може бути обмежено лише законом. Питання про тимчасове обмеження у праві виїзду вирішується під час виконання судових рішень у порядку, передбаченому ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» і ст.377-1 ЦПК, зокрема у разі доказування факту ухилення боржника від виконання зобов’язання.

Згідно з п.18 ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України – до виконання зобов’язань за рішенням. Наприклад, ст. 67 Закону РФ «Про виконавче провадження» від 02.10.2007 р. за №229-ФЗ надає судовому приставу-виконавцю право самостійно приймати постанову з цього питання у разі невиконання боржником у визначений строк судового акту без поважної причини.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК України позов майнового характеру дозволяється забезпечувати шляхом накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

З метою забезпечити виконання судового рішення в майбутньому можна накласти арешт також на випущені у будь-якій формі акції, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, оскільки такий арешт не зупиняє та не обмежує інші права учасників товариства, у тому числі право на участь в управлінні, на одержання інформації про його діяльність і дивідендів.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб’єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

Суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо).

Разом з тим, суд за наявності для цього підстав має право постановити ухвалу, якою заборонити загальним зборам господарського товариства приймати рішення з окремих питань порядку денного або заборонити товариству, його органам, учасникам виконувати рішення з окремих питань. Як критерій для визначення того, чи призведе невжиття заходів забезпечення такого позову для ускладнень чи неможливості виконання рішення суду може слугувати факт необхідності повторного звернення позивача до суду для визнання рішення загальних зборів чи спостережної ради товариства недійсним, якщо такий захід не буде вжито[14].

У справах про захист трудових чи корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов’язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті.

Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов’язані з матеріально-правовими обмеженнями заходи з його забезпечення виявляться необґрунтованими. Тому, допускаючи забезпечення позову, суд відповідно до ч. 4 ст. 153 ЦПК вправі покласти на позивача обов’язок внести на депозитний рахунок суду заставу, достатню для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову (проте її розмір не повинен перевищувати розміру ціни позову). За змістом цієї норми суд (суддя), визначивши вид забезпечення позову та розмір застави, повинен зазначити у відповідній ухвалі, що остання звертається до виконання негайно після внесення предмета застави у повному розмірі.

Якщо заходи забезпечення позову вживаються за ініціативою прокурора або осіб, яким за законом надано право звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, то їх заява має бути у будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків і його забезпечення здійснюється лише за рахунок цієї особи.

Відповідно до ч.ч.9, 10 ст.153 ЦПК України ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування цього забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Для забезпечення виконання цих норм як спеціальних, на відміну від загальної – ст. 296 ЦПК, та розгляду справи в установлені строки необхідно в разі оскарження ухвали про забезпечення позову направляти суду апеляційної інстанції виділені відповідні матеріали (копії позовної заяви й заяви про забезпечення позову, оригінал оскарженої ухвали, копії документів про звернення її до виконання тощо) та вживати заходів до подальшого розгляду справи по суті заявлених вимог. Після розгляду скарги апеляційним судом зазначені матеріали долучають до матеріалів цивільної справи.

Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Зважаючи на це, суд при задоволенні позову не вправі скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.

Спірним питанням для судової практики є питання можливості застосування інституту забезпечення позову (накладенням арешту на майно) у спорах про відшкодування моральної шкоди, тобто у спорах немайнового характеру. Оскільки законодавець не встановив можливість застосування заходів забезпечення позову лише при наявності певних вимог, наприклад, майнових. ЦПК взагалі не згадує про характер вимог і з ним не пов’язує можливість чи неможливість застосування заходів забезпечення позову. У разі ж задоволення позову, при виконанні рішення суду про стягнення грошових сум (моральної шкоди) можливе примусове звернення стягнення на майно боржника. З метою ж уникнення можливого зловживання позивачем своїм правом, яке порушує права відповідача, суд має звертати увагу на всі обставини справ, роз’яснити позивачу можливі наслідки таких процесуальних дій на випадок відмови у позові: відшкодування шкоди (ст.155 ЦПК), а також вправі вимагати від позивача забезпечення його вимог заставою (ч.4 ст.153 ЦПК).

У практиці виникає питання щодо можливості забезпечити заяву, подану в окремому провадженні.

3. Проблемні питання доказування.

У процесуальній діяльності небайдуже, хто зобов’язаний бути активним у встановленні факту, оскільки завжди має бути можливість покласти наслідки його недоведення на когось з учасників процесу[16].

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, доказування певних обставин є обов’язком сторін. Разом з цим, на практиці зустрічаються випадки порушення загальних правил розподілу обов’язків по доказуванню. Нерідко у рішеннях про задоволення позовних вимог зауважується про те, що відповідач не довів обставин, на які він посилався на заперечення позову. Слід погодитися з тим, що незалежно від того, довів відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов’язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої. Підстави позову повинен доводити сам позивач[17].

У ч.3 ст.32 ЦПК УРСР 1963 р. було закріплено, що факти, які згідно з законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку. Аналогічної норми ЦПК України 2004 р. не містить.

Одна з процесуальних презумпцій передбачена у ст.146 ЦПК України, за якої у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Ця норма є новелою ЦПК України 2004 р.

При цьому, як зауважується в ухвалі Верховного Суду від 05.12.2007 р. право суду визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні передбачено ст. 146 ЦПК України лише у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо.

Процесуальна презумпція неповажності причини неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового засідання, міститься в ч.2 ст.77 ЦПК України. На її підставі суд має право прийняти процесуальне рішення, невигідне для особи, яка не з’явилася до суду, у вигляді розгляду справи по суті [22].

Прикладом процесуальних фікцій є норма ч.1 ст.77 ЦПК України, за якої сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Аналогічна фікція передбачена у ч.8 ст.76 ЦПК України, за якої особа, яка відмовилася отримувати повістку, вважається належним чином повідомленою.

Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 грудня 2007 р., послався на порушення під час її прийняття ч.1 ст.77 ЦПК України, адже, скасовуючи рішення районного суду і передаючи справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що рішення судом першої інстанції було ухвалено за відсутності представника відповідача в справі – АТЗТ, який належним чином про дату та час розгляду справи повідомлений не був, а довідка поштового відділення про те, що адресат вибув із місця проживання за вказаною в судовій повістці адресою, не може вважатися належним повідомленням представника відповідача про час і місце слухання справи та бути підставою розгляду справи за його відсутності.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (п.26 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2).

ЦПК УРСР 1963 р. передбачав: 1) обов’язковість вироку суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої відбувся вирок суду, лише в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою; 2) факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили по одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи (ст.31, 32). ЦПК України 2004 р. розширив перелік обставин, що не підлягають доказуванню, за рахунок: 1) постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, яка є обов’язковою для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою; 2) рішень у господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, щодо встановлений у них обставин, які не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ст.61). Ця норма чинного ЦПК України має застосовуватися щодо вказаних рішень та постанов незалежно від часу їх прийняття (як до набуття чинності ЦПК України 2004 р., так і після).

Як було зауважено в Узагальненні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010–2011 роках, при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, це судове рішення є обов’язковим для суду лише щодо з’ясування питань, чи мали місце такі дії та чи вчинені вони цією особою. Тому розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може лише вирішувати питання про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України. На підтвердження висновку суду щодо розміру збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також вказати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача або вини потерпілого).

Так, Г. звернувся до Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області з позовом до С., третя особа – Б., про стягнення матеріальної шкоди у сумі 27 047 грн 70 коп. та моральної шкоди в розмірі, еквівалентному матеріальній шкоді на суму 5000 грн заподіяної внаслідок ДТП та судових витрат (справа № 2-510/10). Судом першої інстанції позовні вимоги задоволено частково із С. стягнуто на користь Г. матеріальну шкоду, заподіяну ДТП, у сумі 24 786 грн 80 коп., у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 березня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог, стягнення судових витрат, відмовлено у задоволенні позову Г. до С. про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ДТП сталась із вини відповідача, який порушив вимоги п. 16.11 ПДР України, проте погодитись із таким висновком неможливо, оскільки позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження позову. Відповідач вини у порушенні ПДР України та у вчиненні ДТП не визнав. Матеріали справи не містять схеми ДТП, переліку пошкоджень автомобілів, протоколу про адміністративне правопорушення, пояснень свідків.

Складними для судів виявляються питання застосування положення ч. 4 ст. 61 ЦПК України (щодо звільнення від доведення вини) у разі, якщо постанова у справі про адміністративну відповідальність не вказує на винну особу, наприклад, провадження у справі закрито у зв’язку із закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності.

Так, Верховним Судом України 09 червня 2010 року (справа № 6-11887св10) скасовано з направленням справи на новий розгляд рішення Біляївського районного суду від 05 жовтня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 03 лютого 2010 року, якими позов Ю. до А. про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої з вини відповідача позивачу внаслідок ДТП, було задоволено. Задовольняючи позов, суди послалися на те, що вину відповідача підтверджено постановою суду в справі про адміністративне правопорушення і ця обставина не підлягає доведенню, а те, що апеляційним судом постанову суду скасовано, не має значення, оскілки її скасовано не з реабілітуючих підстав, а внаслідок закінчення строку притягнення до адміністративної відповідальності.

Проте Верховний Суд України вказав, що згідно з ч. 4 ст. 61 ЦПК України постанова у справі про адміністративне правопорушення є обов’язковою для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці події та чи вчинені вони цією особою. При цьому згідно з постановою апеляційного суду однією з підстав скасування постанови судді у справі про адміністративне правопорушення щодо відповідача було те, що відповідальність за ст. 124 КУпАП настає лише за наявності ушкодження транспортних засобів унаслідок порушення правил дорожнього руху, а ні органи ДАІ, ні суд такої обставини не перевірили і такого порушення з боку відповідача не встановили.

Отже, як правильно вказав Верховний Суд України, зазначені ним обставини судами не перевірено, суди не визначились і з тим, чи містить постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо А. відповіді на питання, чи мало місце зіткнення транспортних засобів сторін та чи сталося це з вини відповідача, не з’ясували і не врахували, що за відсутності преюдиціального доказу вини відповідача у завданні шкоди позивачеві його посилання на вину відповідача та заперечення відповідача щодо цього підлягали перевірці судом на загальних підставах доказування.

Наприклад, КП «Миколаївводоканал» звернулось до суду з позовом до А. та Д. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої пошкодженням належного йому автомобіля «Шкода». Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 вересня 2010 року у задоволенні позовних вимог відмовлено з тих підстав, що постановою інспектора дізнання за фактом ДТП відносно водія А. у порушенні кримінальної справи відмовлено за відсутністю в його діях складу злочину, а протокол про адміністративне правопорушення, передбачений ст. 124 КУпАП, відносно А. не складався.

В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не оскаржувалось.

Разом із цим висновок суду про відсутність вини А. у заподіянні позивачеві шкоди з посиланням лише на відсутність постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності є сумнівним і передчасним.

Дійсно, положення ч. 3 ст. 61 ЦПК України фактично позбавляють особу, вину якої встановлено вироком у кримінальній справі або постановою у справі про адміністративне правопорушення, можливості спростувати наявність такої вини.

Проте вказана процесуальна норма не дає підстав за будь-яких обставин вважати не винною у ДПТ особу, відносно якої не порушувалось кримінальної справи і не складався протокол про адміністративне правопорушення.

У цьому випадку вину такої особи може бути підтверджено чи спростовано іншими належними і допустимими доказами, передбаченими ЦПК України (ст. 57), зокрема висновком судової автотехнічної експертизи, письмовими доказами тощо.

Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя від 21 грудня 2009 року на користь Х. стягнуто з П. матеріальну та моральну шкоду, завдану внаслідок пошкодження у ДТП належного позивачеві автомобіля.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2010 року апеляційну скаргу представника П., в якій йшлося про відсутність вини відповідача, відхилено, з тих підстав, що вина П. у ДТП підтверджується постановою суду про закриття провадження в адміністративній справі відносно Х. у зв’язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, у сукупності із висновком автотехнічної експертизи про те, що дії водія П. не відповідають вимогам п. 8.10 ПДР України, із технічної точки зору між такими діями та фактом ДТП, внаслідок якої завдано шкоди, є причинний зв’язок.

Також не є перешкодою для покладення цивільно-правової відповідальності на особу у справах, де внаслідок винних дій обох водіїв завдано шкоди їх транспортним засобам, те, що лише один із водіїв притягувався до адміністративної відповідальності за порушення ПДР України.

Слід мати на увазі, що у випадку встановлення вини особи у ДТП постановою про притягнення до адміністративної відповідальності ця особа не позбавлена права доводити протиправність дій інших учасників ДТП і причинний зв’язок цієї протиправності із завданою шкодою.

Так, рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2010 року частково задоволено позовні вимоги К. до В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої у зв’язку з пошкодженням належного позивачеві автомобіля в ДТП, що сталася з вини відповідача.

Не погоджуючись із рішенням суду, В. подав апеляційну скаргу, в якій посилався на те, що суд не врахував, що ДТП сталася з вини обох її учасників, тобто й самого позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2010 року апеляційну скаргу В. відхилено, рішення суду залишено без змін. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з висновку судової автотехнічної експертизи вбачається, що в діях водія К. невідповідності вимогам ПДР України, що знаходяться з технічної точки зору в причинному зв’язку з ДТП, не встановлено.

При цьому, з огляду на зміст ч.5 ст. 1187 ЦК України, за якої обов’язок доводити підстави для звільнення від відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладається на його володільця, закон містить вказівку на перерозподіл доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, було спричинено внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, тобто не з його вини. Разом із тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела.

Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 07 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 року відмовлено у задоволенні позовних вимог Л. до А., третя особа – В., про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що вину відповідача у вчиненні ДТП належними доказами не доведено, а розгляд кримінальної справи ще не закінчено, тому підстав для задоволення позовних вимог не вбачається.

Ухвалою Верховного Суду України від 27 жовтня 2010 року судові рішення скасовано, справу передано на новий судовий розгляду до суду першої інстанції. Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ч. 5 ст. 1187 ЦК України, згідно з якими особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Відсутність обвинувального вироку чи наявність постанови слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за ст. 286 КК України не звільняє відповідача від обов’язку доказування своєї невинуватості.

Відсутність у діях відповідача складу адміністративного правопорушення не свідчить про відсутність підстав для цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду. Суди мають перевірити всі обставини вчинення ДТП і зробити висновок про відповідальність осіб, причетних до цієї ДТП, якщо провадження у справі про адміністративне правопорушення було закрито у зв’язку із закінченням строків, передбачених ст. 38 КУпАП (Узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010–2011 роках).

Відповідно до змісту ст.61 та ст.208 ЦПК України, не підлягають доведенню обставини, встановлені як у рішеннях, так і в ухвалах суду, зокрема в ухвалі суду про закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням мирової угоди, наявність якої є підставою для закриття провадження у справі, відкрите за повторним зверненням позивача з аналогічними вимогами до тієї ж особи.

Зі змісту ст.61 ЦПК слідує, що постанови слідчих органів не володіють ознаками преюдиціальності, а тому факти, встановлені в них, не обов’язкові для суду, що розглядає цивільну справу. Разом з тим, вони повинні бути оцінені судом наряду з іншими доказами.

Проблемним є питання визнання особи винною у скоєнні ДТП у справах про цивільно-правові наслідки ДТП, якщо особу не було визнано винною у скоєнні адміністративного правопорушення. Достатньо часто у практиці розгляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення правил безпеки руху суди закривають провадження у справі у зв’язку із закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності та не визначають у постанові наявність у діях особи вини у скоєнні правопорушення. У таких випадках саме суд, який розглядає справу про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, має визначитися з наявністю вини відповідача у ДТП, що відбувається на підставі усіх наявних у справі доказів і не обмежується лише матеріалами адміністративної справи.

Відповідно до ч.1 ст.61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не доводяться. Якщо ж обставина була визнана лише одним із співвідповідачів, то це не звільняє позивача від обов’язку доводити певні обставини.

Виходячи з принципу процесуального рівноправ’я сторін та враховуючи обов’язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (ст.ст.58, 59 ЦПК України) в порядку, передбаченому ст.ст.185, 187, 189 ЦПК України.

Зазначена новела не завжди застосовується у судовій практиці, що призводить до скасування судових рішень.

Наприклад, Верховний Суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду АРК від 28 листопада 2005 р. в ухвалі від 06.06.2007 р. зауважив, що апеляційний суд, переглядаючи справу, обмежився опитуванням сторін, а нових доказів у справі не досліджував. Проте в ч. 2 ст. 57 ЦПК України зазначено, що пояснення сторін набувають статусу доказів лише тоді, коли сторони допитуються судом як свідки.

Зазначена новела пов’язана із підвищенням достовірності такого засобу доказування. У ЦПК УРСР 1963 р. для цієї мети була передбачена норма ч.1 ст.40, за якої пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що мають значення для справи, підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими зібраними в справі доказами.

На сьогодні законодавець шляхом запровадження норми про врахування лише пояснень сторін та третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, намагається посилити відповідальність учасників процесу за зловживання своїми процесуальними правами, зокрема, в частині дачі ними неправдивих пояснень[26].

Як зауважується у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24.10.2008 №12 за змістом п.6 ч.3 ст. 295, ч.2 ст. 303 та п. 1 ч.1 ст. 309 ЦПК України апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч.3 ст. 27 ЦПК України щодо зобов’язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов’язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право подати до суду апеляційної інстанції всі наявні в них докази на підтвердження порушення їх прав.

Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов’язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання (ч.2 ст.208, ч.1 ст.212, ч.1 ст.304 ЦПК України).

Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках:

1) якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування;

2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об’єктивних причин не міг подати їх до суду;

3) додаткові докази, які витребовувалися раніше, з’явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції;

4) суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи;

5) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо);

6) наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.