Примітки. 1) Et quod eadem domina regina terram

¹) Et quod eadem domina regina terram. Russiae regno Poloniae reuniat — Monum. Pol. hist. II c. 135 (Ян з Чарнкова).

²) Monum. Роl. II c. 736-. Инакше думав д. Матїїв: він припускав, що Єлисавета прийняла жаданнє привернення Галичини, і що Ядвіґа при своїй коронації до того обовязала ся — ор. c. c. 26. Та все се на вповнї гіпотетичних підставах, а головно ш. автор спускає при тім з ока ситуацію.

³) Бачимо 18 лютого Ядвіґу вже в Ярославі — A. G. Z. VII ч. 19. Ягайло поїхав на Литву значно скорше, з початком осени 1386 р. — див. грамоти його в Codex epist. s. XV т. II ч. 9 і Arch. Sanguszków І ч. 5. Що польські пани умисно вичекали відїзду Ягайла, здогадував ся Стаднїцкий (Synowie II c. 120), і гадка його була прийнята й деякими иньшими дослїдниками (нпр. Шуйский Dzieje Polski т. II с. 20, вид. 1894); против неї Милькович с. 122-8, але замітка його не стійна. Натомість не удержав ся иньший здогад Стаднїцкого (c. 119-20), повторений і Шараневичом (Исторія c. 260), що польське правительство ще в 1386 р. ладило ся до походу в Галичину. Сей погляд операв ся на грамотї Львову з іменем Ядвіґи й датою 21/III 1386, але сю грамоту признано тепер хибною копією грамоти 1387 р.

⁴) З них дві опублїковані в A. G. Z. II ч. 14 і 15, перша з ориґіналу, друга з потвердження 1509 р. Другу з них признавав сумнївною Вагилевич з огляду на дату in Lemburga die s. lacobi ар. (25/VII) 1386, тому що маємо дві грамоти Володислава з 20/VII і 22/VI видані в Ополю, а трудно припустити, щоб з Ополя Володислав ставив ся до Львова на 25/VII. Дві иньши грамоти, вказані вже Линиченком (Обзоръ с. 140-1) в реґестах. ревізії прав 1564 р., видрукував я в Записках Наук. тов. ім. Шевченка в т. LI.

⁵) Такий погляд на справу висловив Матїїв (ор. c. c. 27 і прим.), і потім Линниченко (Обзоръ с. 140-1). Тим часом Стаднїцкий добачав тут тільки добровільну участь Володислава в оборонї інтересів Угорщини підчас походу Ядвіґи (c. 123). Шараневич (Исторія c. 261) толкував її страхом Володислава, що він стратить землї, надані йому в заміну за Галичину, як Галичину заберуть Поляки. Вагилевич, а за ним Лїске (A. G. Z. II c. 24 і IV c. l) бачили тут просту „інтриґу” Володислава, а Брайтер (c. 160) думав, що Володислав бояв ся за свої маєтности на Руси. Милькович, що писав остатнїй про сї справи, обережно висловив ся, що Єлисавета й Марія, ідучи лїтом 1386 р. до театру повстання в Угорщинї, „повірили інтереси свої на Руси” Володиславу (c. 126). Остатня грамота Володислава, де він виразно згадує про свої доживотні права на Галичину, досї взагалї не була відповідно оцїнена в лїтературі, хоч в сїм питанню має чималу вагу.

⁶) Des landes zu Reussen, das wir unser lebtage haben sollen.

⁷) Що до поступовання Володислава, то тільки Брайтер думає, нїби Володислав робив, що тільки міг, аби перешкодити окупації Ядвіґи, — але бракувало йому до того сил; иньші більше або меньше рішучо бачили брак охоти або й нещирість у Володислава.

⁸) De gracia iliustris principis domini Ladislai ducis opoliensis, welunensis et Russie, domini nostri graciosi — A. G. Z. IV ч. l (видана з перґамінової копії з кінця XIV судячи по письму, як каже видавець Лїске).

⁹) Грамота видана в A. G. Z. III ч. 39, з ориґіналу надворного архиву в Віднї. Перед тим вона була публїкована й звісна тільки з польського перекладу XVIII в. (надрукованого тамже), дуже лихого, й без кінця, пущеного в оборот Зубрицьким. Але й по виданню ориґіналу, може — з огляду на деякі неясности його, в лїтературі волїють користати з згаданого перекладу. Його нпр. в цїлости подав Брайтер c. 163, без всяких застережень, а й деякі иньші дослїдники, видно, на нїм опирали ся. Даємо переклад з ориґіналу: Ми Володислав з Божої ласки князь на Ополю, Велюню, Онї, Добриню й ин., обіцяємо в добрій вірі й без хитрости всїм нашим людям і містам на Руси, що як би панї Ядвіґа, королева польська, пішла війною на Русь, і нашим людям або містам стала ся в тій війнї шкода, — обіцяємо нагородити з того, що нам лишило ся на Руси, всїм нашим людям і містам всї шкоди, які-б вони понесли в тій війнї. Також заявляємо ми, що обидві панї наші — панї Єлисавета і панї Марія — обидві королеви угорські, і ми також — не заіменуємо Угрина намісником без їх (Галичан) відомости й волї. А як би панї Ядвіґа, королева польська, намовляла їх піддати ся їй, то повинні люде й міста удати ся до одного з низше писаних володарів: до короля чеського, маркґрафа майсенського, герцоґа гайдльберґського, герцоґа Людвіка або герцоґа Конрада (саксонських), і вони їм мають сказати, що їм треба зробити, щоб було по праву. Се повинні вони зробити за нашою відомостю, аби ми могли також і своїх (післанцїв) до них післати. А що-б вони на сю подоріж виложили, то ми радо обіцяємо заплатити. І що оден з тих володарів орече що до прав панї Ядвіґи, королеви польської, до Руської землї, тому обидві королеви угорські — панї Єлисавета і панї Марія, і ми також — радо піддамо ся разом з вами й не будемо противити ся. Ми надїємо ся також, що всї без нас не схочете робити нїяких укладів з панею Ядвіґою, королевою польською, і що ви і нас включите в ті уклади, і певні, що ви всї инакше не поступите собі супроти нас. Колиж би, шановні і милі піддані, зі сторони панї Ядвіґи, королеви польської, або її ради не було такої волї, щоб удати ся з нами або з вами перед якогось з вище названих і виписаних панів, то, уважайте, вони показують тим супроти нас і вас, що нарушають нашу честь. На сьвідоцтво сього висить наша печатка під сим листом. Дано в Ченстохові в день св. Доротеї 1387 р. від уродження Христа.

¹⁰) Fejér X. 1 с. 392.

¹¹) Длуґош III c. 138. Про нього ще прим. 22.

¹²) Akta G. Z. VII ч. 19, III ч. 40-42.

¹³) Castrum non vacuum nec destructum restituit, sed reformatum et melioratum atque bonis repletum — каже про підданнє Бенедикта Ягайло.

¹⁴) Codex epist. Vitoldi ч. 35 (Georgius alias Dobek поправляє на Georgius belsensis уже Inventarium вид. Рикачевским). Прохаска, друкуючи поруку князїв, висловив здогад, що Бенедикт галицький одна особа з Емериком Бебеком, ґубернатором Руси. Сей погляд знаходимо й у декотрих иньших істориків, але окрім того що Бенедикт був ґубернатором Руси (capitaneus terre Russie), a Бенедикт титулуєть ся тільки woyeuoda haliciensis, се неможливо і з инших причин: Бебек покинув Русь ще перед 1386 р. (по нїм був ґубернатором Йоан Каполя і потім Андрій), і на початках 1386 р. бачимо його на Угорщинї — Muratori XV c. 512. Длуґош (1 c.) тільки через незнаннє називає його ґубернатором Руси в р. 1387 (1390 у нього).

¹⁵) Codex saeculi XV т. II ч. 11, Akta G. Z. III ч. 43-45.

¹⁶) Akta G. Z. III ч. 50.

¹⁷) Muratori Scriptores XVII c. 503, Codex epist. saec. XX т. II ч. 16.

¹⁸) Codex diplom. Prussiae IV c. 151 i 153.

¹⁹) Про звязані з Галичиною польсько-угорські переговори див. Саrо Geschichte Polens III і IV, Стаднїцкого Synowie II c. 132 і далї й особливо згадану статю Матїєва, де коротко зібрані головнїйші факти.

²⁰) Любовельський трактат в трох ратифікаціях — Dogiel І c. 45 і 49; Iurium Hungariae in Russiam etc. praevia explicatio, 1772, дод.ІV; Caro liber caucellarius St. Ciołek ч. 119 (Archiv, für österr. Geschichte т. 45 c. 522). Його потвердження — Dogiel 1. c. 49 i 52.

²¹) Raczyński Kodes dypl. Litwy c. 373-4.

²²) Вступна грамота Володислава — Catona Hist. critica XIII, I c. 28; умова 1442 р. — Длуґош IV c. 679.

Литовсько-польська унїя й справа інкорпорації земель в. кн. Литовського до Польщі: Династична унїя Польщі й Литви й її значіннє; ослабленнє полїтичної системи в. кн. Литовського в 1380-х рр.; переговори про шлюб Ягайла й Ядвіґи; Кревський акт, його постанови, справа влучення в. кн. Литовського до Польщі; шлюб Ягайла і його становище в Польші; заходи коло переведення інкорпорації, присяжні грамоти князїв.

Довершене 1387 р. прилученнє до Польщі Галичини мусїло здавати ся малопольським панам, що тодї були властивим польським правительством, першим початком дальших успіхів на сїм полю. Перед очима їх стояла перспектива злучення до Польщі всїх українських земель і взагалї всїх земель в. кн. Литовського на підставі унїї, довершеної формально вже 1385 р.

Сучасна історіоґрафія ставить на другім плянї історію чисто-династичних відносин, і взагалї має для того всяку підставу. Але часами чисто-династичні факти так сильно вбивають ся в розвій історичних подїй, роблять в нїм такі переломи, що набирають самі першорядного історичного значіння, стають фактами епохальними. До таких належить, безперечно, така чисто династична подїя, як шлюб в. кн. литовського Ягайла з королевою польською Ядвіґою. Потягнувши за собою унїю в. кн. Литовського з Польщею, він став вихідною точкою для цїлої довговікової течії в історичній еволюції східньої Европи, яка й досї ще не поконала перетурбацій, пороблених сею унїєю.

Розумієть ся, були обставини, що дали можливість сьому фактови набрати такого значіння. Сороклїтня завзята боротьба Польші й Литви за українські землї, що так несподївано закінчила ся унїєю, була звязана з важним переломом в польській полїтицї. Казимир, пускаючи ся на окупацію Руси, відступив від союза з Литвою, уставленого його батьком. Тим часом союз сей був подиктований дуже важною потребою — боротьбою з спільним, небезпечним ворогом — нїмецькими рицарями, що як рак точили орґанїзм обох сих держав. Ранїйше чи пізнїйше сей розрив треба було направити. Шлюб Ядвіґи з Ягайлом був розумним поворотом Польщі назад до того старого союзу з Литвою. Але спеціальні обставини остатньої четвертини XIV в. вплинули на те, що обидві сторони в сїм союзї скочили за далеко і уложили не тільки особисту унїю двох держав, а й унїю реальну, і потім цїлі столїтя крутили ся коло сеї нещасливо поставленої точки.

В 1380-х рр. і Литва, з своїм молодим князем на чолї, і Польща з своїм малопольським панством стояли так, що потрібували конче якоїсь точки опертя для своєї захитаної рівноваги. Польська держава прийшла до повного розстрою. Анархія, приготована ще управою Людовика, з його узько-династичною полїтикою, бухнула з усею силою підчас безкоролївя, привівши до оружної усобицї в польських землях. Противність між Великопольщею й Малопольщею виступала з незвичайною силою. Малопольські пани мусїли вести боротьбу на два фронти. З одного боку боронили ся против унїї з Угорщиною, накиданою угорським двором, що досї був їх підпорою. З другого — шукали способів збити кандидатуру Зємовита мазовецького, підпирану Мазовшем і Великопольщею, бо ся кандидатура грозила вибити з рук малопольських панів управу державою. Коли удало ся по стількох короводах дістати собі королеву, справа була зроблена тільки на половину. Королева була, але не було підпори, щоб з нею побороти ворожі напрями в серединї держави й зайняти міцне становище за границею. Ядвіґа вправдї була заручена і навіть звінчана з Вільгельмом австрійським, але як полїтична сила сей Вільгельм — старший син герцоґа Лєопольда, що володїв полудневими австрійськими землями, яко молодший брат герцоґа австрійського Альбрехта, — був величиною дуже проблєматичною. Опори він малопольським панам не міг дати. Хотїв оженити ся з Ядвіґою Зємовит мазовецький, навіть силоміць, але сей конкурент з вище згаданих причин — тому що він був кандидатом Великополян, був малопольським панам рішучо неприємним. І їх очі звертають ся вкінцї до молодого в. кн. литовського Ягайла.

Ягайло також оглядав ся тодї за підпорою. Молода, що йно сформована державна орґанїзація в. кн. Литовського захитала ся тодї також сильно. За житя Ольгерда сила й рівновага її операла ся на тїснім союзї й щирій, випробованій солїдарности трох чільнїйших Гедиминовичів — Ольгерда, Кейстута й Любарта. Коли Ольгерд, умираючи, передав великокнязївський стіл у Вильнї Ягайлови, сину від другої своєї жінки, се сильно захитало рівновагу в державі ¹).

Насамперед, се Ольгердове роспорядженнє викликало незадоволеннє серед його старших синів від першої жінки. Факт перед тим небувалий — переходять до Москви Ольгердові сини. З початку Андрій кн. полоцький (найстарший), по невдалім повстанню; потім Дмитро сїверський. При ясно зазначеній уже емуляції Литви й Москви на полї збирання спадщини давньої Руської держави сей перехід зрусчених Ольгердовичів до Москви був дуже небезпечною познакою. З другого боку заміна Ольгерда Ягайлом захитала саму підставу — тріумвірат провідників держави. Кейстут взяв на себе ролю опікуна й провідника молодого князя в державній полїтицї, але ся роля старого князя не подобала ся на виленськім дворі Ягайла. Неохота переходить в потайну ворожнечу. Ягайло входить в тайний союз з нїмецькими рицарями против стрия. Союз виходить на верх, між Кейстутом і Ягайлом виринає справдешня усобиця, що кінчить ся в р. 1382 смертю Кейстута, підступом удушеного в вязницї за наказом Ягайла ²).

Смерть Кейстута, що заступав литовський етноґрафічний елємент в державі, захитала державні відносини. Жмудь заявила Ягайлу, що буде тримати ся його тільки в тім разї, коли він схоче тримати ся предківської віри, як Кейстут. А з другого боку зарисовував ся той небезпечний, зазначений Ягайловими братами нахил до Москви, з котрою в. кн. Литовське й без того стояло на ворожій стопі, і сей нахил можна було подолїти тільки рішучим перенесеннєм центру тяжкости держави в сторону руського елєменту. Контраст двох елєментів, на котрі опирало ся в. кн. Литовське, — литовського і руського, зарисував ся дуже грізно.

А опори Ягайлови не було. Нїмецькі рицарі, на котрих Ягайло пробував оперти ся в своїм конфлїктї з Кейстутом, не забарили ся показати, що їх цїль — не піддержуваннє Ягайла, а піддержуваннє заколоту в в. князївстві. Користаючи з тої усобицї, вони пробували розширити свої границї на Жмуди, а коли Витовту удало ся утечи з Ягайлової вязницї, рицарі прийняли його й слїдом заповіли війну Ягайлови (лїто 1383) та мовляв в інтересах Витовта почали чинити походи на Ягайлові землї. Взагалї в особі сього Кейстутового сина з'явила ся мара, що потім цїле житє не давала спокою Ягайлови. Ягайло рішучо потрібував якогось попертя, якоїсь сторонньої помочи. І от в тім часї, як оповідає давнїйша русько-литовська лїтопись, „начаша Ляхове с Кракова слати ко князю великому Ягайлу, дабы принялъ крещениє старого Рима и понял бы в нихъ королевну именем Ядвигу себе женою, и сталъ бы в нихъ королемъ у КраковЂ, на всей земли Лядской” ²).

Перші зносини між Ягайлом і малопольскими панами пропали для нас. Взагалї для історії унїї ми дуже мало маємо хронїкарських звісток і майже одиноким джерелом служать грамоти, що дають тільки шкелєт, і то не повний, сих зносин.

Не підлягає сумнїву, що проєкт шлюбу Ягайла з Ядвіґою, нареченою, потім і обвінчаною жінкою австрійського князя, вийшов від малопольських панів. Безоглядність і енерґія, з яким сї пани потім переводять сей плян, ломлячи супротивленнє Ядвіґи, уживаючи грубих насильств, доказують виразно, що то був їх проєкт. Ягайло їм був дуже наручний, як сусїднїй сильний володар, ще наручнїйший — як півцивілїзований варвар (як собі його уявляли Поляки), що високо цїнити ме зроблену йому честь і дасть себе повести куди хоч, — тим часом як угорський двір дивив ся на краківських панів згорда, і так само брав би їх певно й Вільгельм австрийський. Ягайлови знов польська корона була дуже привабна — для піднесення престижу його в Литві. Тїсний союз з Польщею — державою розмірно старою й будь що будь лїпше орґанїзованою — міг йому здавати ся дуже цїнним для скріплення такого ще нетвердого й молодого орґанїзму як в. кн. Литовське. Тож пропозиція польських панів знайшла у Ягайла дуже раду згоду.

По перших переговорах, котрих подробицї лишили ся нам незвісними, Ягайло висилає з початком 1385 р. велике посольство до Кракова — просити руки Ядвіґи. На чолї посольства стояв його молодший брат Скиргайло. Ядвіґа, чи властиво малопольські пани, що держали її тепер в своїх впливах, казали за рішучою відповідею удати ся на Угорщину, до королеви-матери. Скиргайло сам не поїхав, вислав туди тільки своїх товаришів, і ті були прихильно прийняті у Єлисавети. Для Вільгельма австрійського на угорськім дворі не було симпатий, а в сватанню Ягайла його малопольські прихильники підносили релїґійну сторону — що від сього залежить охрещеннє на латинство литовського народа, і на сїм пунктї справа знаходила заохоту в духовних кругах. Королева вислала своїх відпоручників з Ягайловими послами для дальших переговорів про шлюб. ³).

Сї відпоручники разом з висланцями малопольских панів ставили ся перед Ягайлом в серпнї в Креві на Литві, і тут він потвердив грамотою ті з'обовязання, які дані були в його імени його посольством. Грамота ся таким чином служить першим актом унїї й містить в собі такі точки:

Ягайло обовязуєть ся вихреститись на латинство сам (ще перед шлюбом очевидно) і вихрестити по своїм шлюбі всїх своїх нехрещених братів, бояр і всїх людей в своїх землях.

Він обовязуєть ся звернути свої засоби на те, аби здобути утрачені землї Польщі й Литви.

Він обовязуеть ся заплатити суму 200 тис. фльоренів, умовлену в шлюбнім контрактї Ядвіґи з Вільгельмом австрійським на випадок недодержання того контракту.

Обіцяє своїм заходом і накладом вернути Польщі всї землї, ким небудь забрані.

Обіцяє вернути свободу всїм християнам, взятим у неволю (очевидно — Литвою), особливо з Польщі.

Нарештї Ягайло обіцяє „на вічні часи прилучити свої землї, литовські й руські до корони Польської” ⁴).

Грамоту сю підписали 15 серпня 1385 р. Ягайло з братами: Скиргайлом, Корибутом, Витовтом і Лугвеном, за себе й за неприсутних князїв литовських ⁵).

Зістаєть ся невідомим, що в тих заявах, зроблених Ягайловими послами, було вперед подиктовано їм Ягайлом, і скільки вони мусїли до того додати самі від себе на місцї, під натиском обставин. Факт, що посли в Креві зажадали потвердження тих заяв, вказує зовсїм певно, що якоїсь такої заяви на письмі Ягайло своїм послам не давав. Що більше — він дає здогадувати ся, що таки не одно в тих обовязаннях було подиктоване Ягайловим послам в Кракові польськими панами й прийняте тими послами з огляду на ті ріжні трудности, з якими Ягайлова справа була звязана. Та як би там не було, в кождім разї в своїх приреченнях Ягайлові посли пішли дуже далеко, і коли Ягайло потвердив ті їх заяви (чи всї — не знаємо, але можемо припускати, що в головнім таки всї), то се служить тільки доказом, як сильно вабила його польська корона.

Уже перша його обіцянка — охрестити на латинство всїх нехрещених Литвинів ⁶), брала на себе дуже богато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних литовських країв, як на пр. Жмудь, і Ягайло сю трудність мусїв знати. Далї маємо обовязаннє уживати свої особисті засоби на потреби Польської держави. Обовязаннє виплати превеликої суми, 200 тис. фльоренів, нареченому Ядвіґи ⁷). І нарештї обіцянка — „прилучити до Польщі на віки всї свої землї, литовські й руські”.

Се остатнє обовязаннє особливо многоважне. Стилїзоване воно в Кревськім актї досить загально ⁸), тому можуть бути непевности, чи обидві сторони розуміли його однаково. Що ся точка була подиктована польськими панами, в тім не може бути сумнїву. Інтерпретація її польською стороною дає нам знати, як розуміли сю обіцянку її інїціатори: се мало бути злученнє всїх земель в. кн. Литовського до Польщі, в повнім значінню того слова. Значить, з коронацією Ягайла на польського короля ⁹) в. князївство Литовське як державний орґанїзм властиво мало перестати істнувати, бо всї його землї ставали складовими частинами, провінціями Польської держави.

Як бачимо, постулят був дуже далекосяглий, не сповнений в цїлости навіть Люблинською унїєю. А що так розуміли його Поляки, се показують присяжні грамоти, диктовані потім литовсько-руськими князями. Найдавнїйші такі грамоти маємо з жовтня 1386. В них, як побачимо зараз, зовсїм іґноруєть ся в. князївство Литовське, й князї обовязують ся „належати” (adherere) до корони Польської.

Але при загальній, не дуже ясній стилїзації сього постулята в Кревськім актї (ба і в пізнїйших присяжних грамотах князїв), може бути непевність, чи литовські князї, з Ягайлом разом, розуміли все далекосягле значіннє його. Ми не маємо з сього часу литовських актів принціпіальнїйшого значіння, які-б дали нам спромогу зовсїм певно рішити се питаннє. Безперечно Ягайло пізнїйше, з своїх династичних мотивів, став на становищу польських панів в толкованню сього постулята. Чи значило-б се, що він і в 1385 р., виходячи з такого династичного становища, сьвідомо робив сю уступку Польщі й своїм впливом великого князя, взагалї дуже сильним в в. князївстві, змусив иньших князїв до потвердження сього приречення? Чи може значіннє сього приречення було неясне князям? Чи вони, може по просту легковажили сю обіцянку, уважаючи її вимушеною, а потрібною для осягнення Ягайлової мети — польської корони?

Я кажу, що на сї питання ми не можемо дати катеґоричної відповіди. Але що не все в укладенім трактатї було однаково ясно обом сторонам, се можна уважати певним. Не може на пр. бути сумнїву, що Ягайло, роблячи такі далекосяглі приречення для польської корони, не мав понятя, яку в дїйсности ролю буде він мати в Польській державі з тою польською короною.

Але як би не було з литовською стороною, для польської сторони ся постанова Кревського акту стає вихідною точкою в відносинах до в. кн. Литовського, на цїлі столїтя.

Діставши потвердженнє на свої постуляти, польські пани взяли ся до переведення Ягайлової справи. Трудности в нїй зарисували ся не малі. Лєопольд, довідавши ся про заходи Ягайла, сам поспішив ся поїхати на Угорщину й привів до того, що Єлисавета потвердила умову про шлюб доньки з Вільгельмом (27/VII). Вона визначила день успенія на довершеннє супружа його з Ядвіґою і поручила Володиславу Опольському допильнувати сеї справи. На визначений час Вільгельм приїхав до Кракова, і під днем 23 серпня в краківських маґістратських актах записано „довершеннє шлюбу королеви”, nuptiarum domine regine consummationem. Вільгельм дїйсно перебував з Ядвіґою на Вавельськім замку. Як пропустили се малопольські пани, зістаєть ся неясним. Але й за пізно похопивши ся, не спинили ся вони перед розірваннєм сього — зовсїм правного шлюбу брутальними насильствами. Вільгельма силою вигнано з замку й видалено з Кракова. Силоміць приборкано Ядвіґу, а краківське духовенство поспішило релїґійними мотивами привести її до покори ¹⁰). У папи потім (весна 1388) дістали діспензу і потвердженнє шлюбу Ядвіґи з Ягайлом, а скандал, зроблений в Европі покривдженим Вільгельмом, проминув з часом, як і всякий иньший.

Упоравши ся з Вільгельмом, малопольські пани взяли ся до закінчення Ягайлового шлюбу. В перших днях сїчня 1386 р. перед Ягайлом ставило ся їх посольство з заявою, що вони вибрали його королем польським (pro domino et rege, regni Polonie domino) і згодили ся на його шлюб з Ядвіґою. Але наперед вони запросили його на зїзд польських станів до Люблина, що мав дати остатню санкцію сїй справі, на сьвято стрітення. Як бачимо, з справою спішили ся.

Ягайло ставив ся на час на люблинський зїзд, і там його, як каже пізнїйша соймова ухвала, „одноголосно вибрали своїм королем і паном”. Звідти 12/II він прибув до Кракова разом з иньшими литовськими князями. Тут зараз, 15/II його охрещено, разом з братом Віґунтом, а 18/II обвінчано з Ядвіґою й короновано на польського короля ¹¹). Литовські князї, що приїхали з ним, мали зістати ся в Кракові. Вони мали бути закладнями, на забезпеченнє Ягайлових обіцянок; коли Михайло Євнутиєвич, Скиргайло, Витовт, Федір Любартович слїдом захотїли вертати ся на Литву, мусїли на то просити дозволу Ядвіґи й польських панів, і осібними грамотами обовязали ся далї відповідати за обовязки, прийняті на себе Ягайлом ¹²).

Так Ягайло осягнув свою мрію — польську корону, для котрої прийняв на себе такі великі обовязки. Але показало ся, що справа з сею короною не така проста, як йому здавало ся. Як показують ріжні факти, Ягайла в дїйсности не уважали королем, а тільки мужем польської королеви ¹³). Уже на першім потвердженню прав польських станів, виданім 18/II 1386, правдоподібно зараз по коронації, титулуєть ся він не королем, а тільки dominus et tutor regni Polonie ¹⁴). Але полишаючи на боцї сю грамоту, з огляду на непевність дати коронації (та й по за тим Ягайло таки все титулуєть ся на своїх грамотах королем польським — rex Polonie, princeps supremus Litwanie et heres Russie) ¹⁵), ми маємо інтересне оповіданнє Длуґоша, що по безпотомній смерти Ядвіґи Ягайло виберав ся з Польщі назад на Литву, признаючи, що не має більше права на польську корону. По словам Длуґоша, польські стани задержали Ягайла й прирадили йому для скріплення прав оженити ся, на місце Ядвіґи, з иньшою „дїдичкою польської корони” Анною ґрафянкою цілейською ¹⁶).

Супроти таких поглядів на Ягайла, як мужа королеви тільки ¹⁷), він опинив ся в дуже непевнім становищу: в разї безпотомної смерти Ядвіґи стани польські могли вимовити йому дальшу послушність. А хоч в оповіданню Длуґоша Ягайло вибераєть ся в такім разї до Литви, але властиво й виберати ся йому не було куди, бо по Кревському акту в. кн. Литовське істнувати перестало — його землї були злучені до Польщі, і властиво Ягайло міг стати хиба одним з дрібних литовських князїв, васалем Польщі, — як би тримати ся букви Кревської унїї.

Не знаємо, коли, як пізно Ягайло розібрав, що він властиво осягнув і чим став. Се було б інтересно для осьвітлення того становища, яке займав Ягайло супроти тої точки Кревського акту, що говорила про прилученнє земель в. кн. Литовського до Польщі. Дїло в тім, що не вважаючи на всю небезпечність сеї точки для Ягайла, навіть з чисто династичного погляду — супроти його непевного становища на польськім престолї, він одначе стояв при сїй постанові й розвивав її в своїй дїяльности. Хоч і тут не можна знати, скільки сьвідомости в тім у нього було, і як він сам ту свою дїяльність розумів.

Так розвиває він сю постанову протягом цїлого ряду років, 1386-1393, в присяжних грамотах (ті роки обіймає запас грамот, які досї маємо). З сих лїт дійшло до наших рук доста велике число грамот, виданих ріжними князями в. кн. Литовського, переважно по латинї, уложених в виразах загальних і дуже до себе подібних — очевидно написаних по певному шабльону, диктованому польським двором ¹⁸). Такі грамоти в рр. 1386-8 по всякій правдоподібности мусїли видати всї литовські князї, які тодї володїли якоюсь самостійною волостию — тільки ми не всї їх маємо. А при перемінах волости, при нових наданнях, при якихось угодах жадано від них нових грамот, так що декотрим князям доводило ся видавати й по кілька таких грамот ¹⁹).

Зміст їх, повторюваний з малими відмінами, а часом і буквально однаковий, в своїй найбільше звичайній формі полягає в тім, що певний князь обіцює за себе й своїх дїтей бути вірним і послушним королю Володиславу, його жінцї Ядвізї (часом додаєть ся — і їх дїтям) і коронї Польській і нїколи від них і від корони Польської не відступати ²⁰). Найбільш для нас інтересна точка — приналежність до Польської корони, не в усїх грамотах однаково виразно підчеркуєть ся. Декотрі грамоти говорять тільки про прихильність і поміч (як у грамотї Федора Любартовича), але звичайно князї обіцюють належати до Корони (або тримати з нею), бути їй вірними й нїколи її не полишати (fidelitatem observare, adherere nec deserere, при корунЂ королевства Польского пристати) ²¹).

До сього долучають ся часом обіцянки не шукати собі якогось иньшого зверхника або володаря, земель своїх не старати ся відірвати або віддалити якимсь чином від Корони (грамота Скиргайла 1388). В декотрих відносини до корони Польської означають ся виразно як васальство (fidelis або verus omagialis — в грам. Скиргайла й Володимира, „голдовали”, „хочемъ кголдовати” — в руських грамотах Корибута й Дмитра Ольгердовича). Але виразність ся ослаблюєть ся тим, що Корона виступає тут нероздїльно з особою Ягайла, котрого всї сї князї, розумієть ся, й без того своїм зверхником признавали.

Взагалї стилїзація сих грамот не так докладна, аби усунути непевність, чи розуміли ті князї докладно, що їм казали писати чи підписувати, і ті відносини до Польської корони, в які сї грамоти їх ставили. Польська корона в сих грамотах усе виступає придатком тільки до Ягайла і його жінки. І хоч в польських правительственних кругах старанно пильнували того, аби в котрійсь грамотї не поминено Польської корони ²²), все таки зістаєть ся дуже можливим, що литовські князї, підписуючи предложені їм польським двором обовязання, не здавали собі ясно справи з своїх відносин до Корони і з того скасовання вел. князївства Литовського, котре в сих грамотах implicite містило ся. За те для полїтики польських кругів сї грамоти вповнї характеристичні: вони показують, що сї круги старанно плели свою дипльоматичну павутину, забезпечаючи себе грамотами, а Ягайло служив їх помічником у сїм.

Той же погляд на землї в. кн. Литовського як інкорпоровані Польщі прозирає і в деяких иньших фактах — на пр. що Ядвіґа, хоч була тільки польською королевою, робить надання в землях в. кн. Литовського. Так маємо її наданнє, а властиво потвердженнє за Федором кн. острозьким його Острозького князївства з обовязком служби „нам, нашим наступникам і коронї Польській”, в р. 1390 ²³). Або той факт, що своїми намісниками в Вильнї Ягайло іменував Поляків — з початку віцеканцлєра коронного Миколая Москожовского, а потім Яшка Олєснїцкого ²⁴). Сї іменовання свого часу, видко, зробили сензацію. Русько-литовський лїтописець мотивує навіть повстаннє Витовта на Ягайла тим, що Ягайло „у Вилни прислав старосту своєго лядскаго” і що Витовту було прикро бачити, що в Литовській землї правлять чужі люде — „иж преж чего не бывало въ Литовъской земли” ²⁵).

Сей порядок, коли землї в. кн. Литовського могли, по букві Кревського акту, уважати ся провінціями Корони, одначе не постояв довго. Не минуло й десяти лїт від часу Кревського акту, як у постанові його про інкорпорацію Польщі земель в. кн. Литовського виразно зарисував ся вже великий вилом.