Примітки. 1) Zrzodłopisma do dziejów unii II ч

¹) Zrzodłopisma do dziejów unii II ч. l c. 384-5.

²) Дневник Пьотрковського сойму 1565 р. (як низше) c. 83. Бєльский с. 1154. Дата сойму у Любавского op. c. с. 676-7 (з актів Литовської Метрики).

³) Sprawę unii takowej, która się na tem sejmie Buskim stanowić mа, nie inem czym jedno niewolą być rozumiejąc, jako od Moskiewskiego przezmoc, tak od panów Polaków per artem. Зрештою Радивил не противний унїї, тільки хоче такої, jakiej przodkowie polscy i litewscy chcieli (польські предки тут очевидно, додані з гречности) — żeby ręka rękę myła etc. (Lachowicz Listy c. 246).

⁴) Lachowicz Listy Zygm. Augusta c. 206, пор. 244-5.

⁵) Більський привилей в XXIII т. Временника москов. істор. тов., і в новім, поправнїйшім виданню у Любавского ор. c. док. ч. 48.

⁶) Artykuły w Bilsku spisane, z któremi Litwa do Parczowa przyjechała, nieznośne były — Дневник сойму 1565 р. c. 83.

⁷) Відклики до „більських. розмов” в промовах В. Протасевича — Dziennik Warszawski 1826, V c. 165, 166 (bis) 167 і 168 див. вище c. 487).

⁸) Дневник сойму 1565 р. c. 43, 83, пор. 51, 309; Бєльский с. 1154-5. Дати парчовського сойму у Любавского ор. c. c. 677. Близших відомостей більше про нього не маємо.

⁹) Дневник сойму 1565 р. друкований в І т. Bibliotek-и ordynaсуі Krasińskich, 1868. Йому чомусь особливо пощастило в розвідцї Д. Запольского: збувши кількома словами Варшавський сойм, він дуже докладно спиняєть ся коло Пьотрковського, так що у нього він в історії унїї здобуває таке значіннє, якого зовсїм не мав в дїйсности. Робить се таке вражіннє, як би автор не бачив дневників попереднїх сеймів (в Росії се й не було б дуже дивно, але автор про се нїчого не згадує), й натомість з дневника Пьотрковського сойма постарав ся витягнути що лише можна для історії унїї. Загальне осьвітленнє теж непевне: після варшавського рецеса „справа унїї вступає в нову фазу розвою: Поляки хочуть зробити унїю справою внутрішньої полїтики, як одну з складових частин екзекуції прав” (c. 16). В дїйсности такою складовою частиною екзекуції унїя була від 1550-х рр., і як раз на соймі 1565 р. бачимо противний поворот: шляхта помічає, що таке поставленнє питання звернуло ся против її інтересів й виступав против нього.

¹⁰) Non postrema pars executionis, як казано на соймі 1565 р.- c. 71.

¹¹) Дневник сойму 1565 р. с. 69, 82, про короля див. с. 230.

¹²) Ibid. c. 68-70, 82, 309-10.

¹³) A jeśliby uporni byli, przywodzić je, aby się powściągnęli.

¹⁴) Дневник с. 43, 51, 58, 57, 58, 71-2.

¹⁵) Реєстр сих документів (без кінця) видрукований в Zrzodłopisma-x do dz. unii т. II l c. 419-425; коронні архивисти поставили ся — перехована частина сього реєстру містить 89 чисел, почавши від р. 1385, але Кревського акту таки не знайшли.

¹⁶) Дневник с. 81, 225-31, 131-2.

¹⁷) Ibid. c. 290-1, 295-308, 312.

¹⁸) Volumina legum II c. 56.

¹⁹) Акти сойму видруковав Д.-Запольский — Документы архива минист. юстиція І c. 160 і далї. Хронольоґія сойму у Любавского ор. c. c. 690.

²⁰) Документы арх. юст. І c. 173, 182, 185.

²¹) На соймі 1551 р. Волиняне просили, аби зроблено кінець „тымъ кгвалтамъ, наЂздамъ забыйствамъ и забиранью земль и грабежамъ, которыє ся отъ пановъ Поляковъ дЂютъ”. Przedkładacie wielkie uciski, gwałty, naiazdy, morderstwa, posiadanie gruntów waszych przez granice w. k. Litewskiego z strony korony Polskiey i xięstwa Mazowieckiego — каже король на соймі 1565/6 р. про Підляшан. На утечі селян за польську границю скаржила ся волинська шляхта нпр. підчас ревізії 1545 р. Акты Зап. Россіи III c. 42; Документы арх. юст. І с. 185, пор. тамже c. 488 — скарги Волинян на соймі 1568 р.; Zródła dziejowe с. 28. Справедливо схарактеризував се становище Волинян і Підляшан д. Максимейко в своїй розвідцї — Сеймы с. 159.

²²) Акти берестейського сойму 1566 р. у Любавского ор. c. док. 56 і 57 і Максимейка дод. c. 153-6. Два листи короля на сойм — Акты Южной и Западной Россіи І c. 157-162, другий з них місить коротку історію переговорів про унїю; доповненнєм до нього служать ухвали сойму й петиції шляхти — Документы арх. мин. юст. І c. 197 і далї. Про Люблинський сойм іще Бєльский c. 1157 і 1161 і виїмки з актів (з соймового дневника) у Д.-Запольского Польско-литовская унїя c. 18.

²³) На сю окремішність в. кн. Литовського — що вони з Польщею творять „не одну, а дві річипосполиті”, кладе біскуп особливий натиск, супроти тої бурі, яку викликав такий погляд на Варшавськім соймі. Bо gdzieby sie tak chciało rozumiecz, zeby to yusz miała bycz yedna rzeczpospolita, thedy w they mierze maiestath y dostoynoscz panstwa thego wielkiego xięstwa Lithewskiego musiała by na vssysthkim ustacz. Буде дві „річипосполиті”, a panstwo з них буде тільки одно. Так розріжняв собі біскуп.

²⁴) Dziennik Warszawski 1826 т. V (ч. 15) c. 161 і далї.

²⁵) Historia Lituana I с. 472 Д.-Запольский (с. 17-8) і Любавский (745-6) без застережень приймають звістки Кояловича, і справдї цїлий його виклад змісту литовської деклярації, й кінцеві слова: Quid responsi legati acceperint, non reperio — вказують, що Коялович дїйсно мав сю деклярацію перед очима.

²⁶) Ut ipsi domini senatores Lithuanorum aliique ordines Lublinum in comitia nobiscum venirent.

²⁷) Лист короля — Акты Ю. З. Р. І c. 160.

²⁸) Лист коронних відпоручників — Broel — Plater Zbiór pamiętników do dziejów polskich II c. 15-6 II с. 15; при нїм посилали вони королю відповідь литовських станів на письмі, але ми її не маємо.

²⁹) Коротенький зміст сього листу подав Любавский Сеймъ с. 747, пожалувавши для нього місця в додатках. Подаю його в цїлости в прим. 48.

³⁰) Volumina legum II c. 66, пор. Документы арх. юст. I с. 202-3 — відповідь короля витебським послам, 27/VIII 1566.

³¹) Документы арх. юст. I с. 460, Любавскій дод. ч. 59-63, Максимейко дод. с. 166-186.

³²) Але, як бачимо, з малою проволокою.

³³) Volum, legum II с. 71.

³⁴) Ґурнїцкий вид. Мостовского c. 473-4. Дату сього посольства Любавский виводить на підставі актів Литовської Метрики на 21 падолиста 1567 р. — ор. c. c. 787; докладности її сконстатувати не можемо, але в усякім разї не мусїли її наради трівати оден день тільки.

³⁵) Лебедівські постанови мають дати з середини падолиста — Любавский ор. c. дод. ч. 64 == Максимейко дод. c. 189, див. іще Ляховича Listy c. 303. Про лебедівську петицію в справі унїї див. у Любавского дод. ч. 70 (207-8) і 71 (с. 209-10), Документы архива юст. I с. 482. Любавский (ор. с. с. 787) висловляєть ся так, що лебедівська петиція про зложеннє сойму для унїї була наслїдком польського посольства; безпосереднїх вказівок на се опублїковані документи не дають, але само по собі воно дуже можливо.

³⁶) Документы арх. юст. І c. 482.

³⁷) Максимейко дод. с. с. 199-204, Любавский дод. c. 211.

³⁸) Любавский д. ч. 72, Дневник Люблин. сойму вид. Кояловича c. 1.

Люблинський сойм 1569 р.: Загальна ситуація, початки переговорів з литовськими станами, суперечка про давнї акти унїї і акти 1501 р., історична арґументація, литовський ультиматум, натиск від короля і „утеча Литви”.

По кількох безплодних унїонних соймах тяжко було сподїяти ся успішнїйших результатів і на Люблинськім. Початки його й не віщували нїчого нового — теж більше меньше становище займали обидві сторони, той же тон звучав з обох боків, тіж арґументи, ті ж способи в тактицї. З попереднїх унїонних соймів близше знаємо Варшавський 1564 р., і сей Люблинський своїми вступними переговорами дуже пригадує його.

З польського боку найбільше безоглядно знову виступала посольська палата, і в нїй — посли краківські, тим часом як сенатори, так як і в 1564 р., показували більше оглядности в трактованню противної сторони. Провідники литовського автономізму — пани-рада ставили ся ще відпорнїйше до унїї, нїж тодї. На чолї їх став другий Радивил, Миколай Юриєвич, стриєчний брат покійного Миколая Яновича, і староста жмудський Ян Ходкевич, й вони держали литовську шляхту все ще міцно в своїх руках, не вважаючи на її тайну опозицію. Дарма тепер приходило ся мати до дїла не з кількома відпоручниками литовської шляхти, а з цїлою литовською посольською палатою. Король стояв по сторонї Поляків і утомлений роками безуспішних старань, знеохочений упором литовських панів, готов був ще на більші услуги з свого боку справі унїї. Так виглядає ситуація в початках Люблинського сойму, скільки можемо її осудити. Бо наші відомости, хоч досить богаті розмірно, знов одностороннї: маємо аж два дневники сойму, але обидва походять з польських посольських кругів, а литовські внутрішнї наради закриті для нас і сей раз ¹).

Не змінились і загальні полїтичні обставини. Важка війна з Москвою висїла далї, і кінця її видко не було, а хоч осїнь 1568 р. принесла була з собою кілька успіхів Литвинам, але потреба в стороннїй помочи відчувала ся по стількох лїтах висилень дуже кріпко.

Відповідно до давнїйших рецесів і приречень короля справа на соймі зачала ся „не чим иньшим як тільки від унїї”. Сенатори коронні рішили від неї почати і в основу переговорів положити акт 1501 р. ²). Кілька день пройшло в нарадї над формальностями — чи зберати ся в одній палатї з литовськими послами, чи осібно, і як вести переговори. При тім, як і на варшавськім соймі, коронні посли старали ся мати в своїм наглядї унїонні переговори й ухвалили, щоб присутними були всї посли і в разї потреби забирали голос. Пильнували й короля, щоб усї переговори з литовськими станами йшли за його відомістю й посередництвом, aby za tem nam z powinności swej nie wysliznął ³). Силували ся притягнути до близшої участи й литовських шляхецьких послів — „щоб Литва була при своїх депутатах і всього слухала, бо дізнали вони з досьвіду на попереднїх соймах, що литовські пани пильно уважали, аби загал (populus ich) не брав участи при тих переговорах, щоб не розлакомив ся на польські права довідавши ся про них докладнїйше; для того пани перед ними ганили унїю, відводили й знеохочували до неї, а як би їх загал сам чув про неї від Поляків, то був би про неї лїпшої гадки” ⁴). Але розумієть ся, екзекутиви в сїм польські посли не могли мати нїякої.

Тим часом тих переговорів з литовськими станами нїяк не можна було дочекатись — вони відтягали ся, кажучи, що мають полагодити наперед деякі свої литовські справи; між иньшим вони наставали на короля, щоб відібрав литовські уряди від декотрих Поляків, а король вказував на те, що хоч се були Поляки, але здавна оселї в в. князївстві, і дістали свої уряди наче б то за прошеннєм самих, литовських панів. Литовські пани обставали, кажучи, що тодї було инакше, а тепер укладаєть ся унїя, отже вони не хотїли, як догадували ся Поляки, робити прецендентів на пізнїйше. Король нарештї уступив. Ся подїя викликала серед польських станів дуже прикре вражіннє, й дїйсно була дуже цїкавим проявом настрою, з яким литовські пани приступали до нарад про унїю ⁵).

Стративши терпеливість, польські стани зажадали від короля, аби казав литовським станам приїхати для переговорів і не вів з ними осібних нарад. Король обіцяв ужити своєї власти над Литвою, і литовські пани приїхали дїйсно, але з тим тільки, аби сказати, що не можуть роспочати конференцій, поки не покінчать своїх внутрішнїх справ. Знову прийшлось звертати ся до короля, і тільки 26 сїчня розпочали ся властиві конференції ⁶).

На запитаннє Ходкевича, як представляють собі Поляки спосіб ведення переговорів про унїю, коронні пани, устами краківського біскупа Паднєвского, жадали, аби в основу переговорів лягли, по давньому, старі привилеї унїї й акти варшавської конференції 1564 р. Але литовські пани рішучо тому спротивили ся; вони не хотїли вже нїчого чути й про Олександрів акт 1501 р. — даремно Поляки пригадували, що на Варшавськім соймі вони прийняли його в основу переговорів. Про давнїйші ж акти унїї литовські пани відзивали ся іронїчно, що Поляки їх „добре ховали в скринях і деинде”, але вони лишили ся без реального значіння і „вивітрили ся”. Вони казали, що хочуть укладати унїю з Поляками не на основі давнїх актів, а на „сердечній любови” й застерегали ся против втягання в сю справу короля і можливого натиску з того боку: „до унїї король й. м. нїчого не має, і нїхто не може про неї трактувати окрім нас, бо ми люде вільні, християнські” ⁷).

Поляки признавали, розумієть ся, й самі, що давні привилеї не були реалїзовані. „Предки наші зле укладали унїю, казав той сам біскуп Паднєвский, — ми мали тільки акти, а не саму річ”. Або як ще виразнїйше сказав потім оден з послів: „ми й предки наші мали тих шкір (пергаментів) і печаток досить, а все таки унїї не мали”. Признавали вони й те, що унїя 1501 р. не була введена в житє; тим більше, очевидно, розуміли, що для станів в. кн. Литовського не має обовязкової сили варшавський рецес 1564 р. Але при тім усїм вони таки вважали для себе конче потрібним тримати ся тих унїонних актів, „як пяний хлоп плоту”, кажучи словами воєводи белзького. Бо відступити від тих актів значило мовчки признати їх неважність, а з тим — стратити хоч ілюзоричний, але бодай формально правний ґрунт, і замість змушувати стани в. кн. Литовського до своїх вимог, прийшло ся б іти на компроміс з їх жаданнями, а того Поляки не хотїли. „Литва, казав біскуп Паднєвский, хоче нам показати, що вона хоче укладати унїю не з якого небудь обовязку, а з доброї волї, але нам треба показати таку ж витрівалість з якою стояли при старих актах наші предки. Як відступимо від варшавського рецесу, то тим буде уневажнена заява короля. І од старих актів я не хотїв би відступити, бо як би ми відступили від них, то з тим стратили б і претенсії на те, що покриває нашого та унїя — як Підляше, Волинь і т. и.” ⁸).

Литовські стани одначе нїяким чином не хотїли вдавати ся в наради над давнїми актами унїї, а жадали від польських панів нового проєкту унїї на письмі. Тож польські сенатори вкінцї постановили дати їм такий проєкт в дусї варшавського рецесу, з деякими уступками ⁹), і без відкликів до давнїйших актів. В польських кругах здогадували ся, що литовські стани тому не хочуть нїчого чути про Олександрів привилей, бо боять ся звязаної з іменем Олександра екзекуції, але се, здаєть ся, була чисто польська психольоґія.

Одначе посли коронні виступили рішучо против такого заміру сенаторів. Вони бажали стояти при давнїйших актах і варшавськім рецесї як актах обовязкових для Литви і „не вдавати ся в нїякі нові контракти”. А як би литовські стани не хотїли вдавати ся в такі конференції, радили звернути ся до короля. Сей оклик, поданий краківськими послами, прийнятий був всею посольською палатою, а вкінцї й сенатом: сенатори відступили від свого проєкту й запропонували литовським станам, аби засїли разом з коронними й узяли ся до перегляду давнїйших актів унїї, „коли б їм що в них здавало ся противним братській любови” ¹⁰).

Литовські стани сього рішучо відмовили, заявивши, що звязані інструкціями своїх „братий”. Для ілюстрації того становища, з якого вони не можуть зійти, прислали вони витяги з привилеїв в. князїв почавши від Казимира і до Жиґимонта-Авґуста, що забезпечали непорушність границь в. князївства, його чести й титулу. Кінець кінцем зажадали від коронних станів проєкта унїї pro finali, инакше давали розуміти, що не будуть довше чекати й відїдуть ¹¹).

Така рішуча відповідь заклопотала коронні стани. Сенатори, щоб не дати Литві зірвати сойм, знову вернули ся до гадки дати їм проєкт унїї в дусї варшавського рецесу, без відкликів до давнїйших актів, але посли спротивили ся знову. Завязала ся полєміка між обома палатами, тим живійша, що й серед посольської палати не було одної гадки. На тім тільки сходились вони, щоб жадати від короля, аби змусив литовські стани до нарад ¹²). Нарештї сенатори відступили ще раз від свого проєкту й рішено було закликати литовські стани, аби приступили до переговорів про унїю на підставі акту 1501 р. й варшавського рецесу. Ґенеральним речником вибрано краківського біскупа, і той на засїданню 11 лютого виголосив до литовських станів довгу промову, де знову пригадував, як на варшавськім соймі Радивил тряс початками Олександрового привилея, відкликуючи ся до нього. Далї боронив він значіння варшавських умов, здавав ся на давнїйші унїонні трактати — Ягайла й Витовта та пробував довести ріжними натяганнями, що уложена Ягайлом унїя не нарушала ся протягом цїлого XV в. ¹³). Все се було пересипане солодкими фразами про братерство, любов і обопільну поміч ¹⁴).

Гарна промова не рушила литовських панів. Радивил не без іронїї запримітив, що вони люде з холодних країв і до всього мусять бути холоднїйші. Biн зажадав, аби йому дано сю промову на письмі, а також і польський проєкт унїї. Польські сенатори передали литовським свій давнїйший начерк, змінений де в чім, під час конференцій з коронними послами, в більш претензійнім дусї ¹⁵). Три дні пізнїйше (15/II) литовські пани дали, також на письмі, свою відповідь і на промову Паднєвского і на проєкт унїї. Тут заявлялось, що литовські стани й їх предки unią nie tak nie sserocze rozumieli, як Поляки. Польський проєкт „зносить у нас володаря, його титул — в. князя литовського, нашу державу (rzecz-pospolitą), честь, всї свободи, уряди, нагороди й надання. А про се ми з вами анї письменно анї устно не хочемо трактувати, тим більше — ставити сї справи в непевність. Бо ми приїхали по братерство, братську любов до вас, а не на те, аби стратити свою державу й свого володаря — в. князя литовського, позбавивши його того велико-княжого титулу, і як би ми на се пристали, то поступили б против присяг і сумлїння свого” ¹⁶).

Доповненнєм до сеї відповіди служила промова жмудського старости Ходкевича, виголошена при передаванню тої відповіди литовських станів. Вона містила історичну критику польських поглядів на унїю. Ходкевич вказував на суперечність в поступованню Поляків, що відкликують ся на акти Ягайла, де він відступив своєю властю литовські землї Коронї, а жадають потвердження таких монархічних актів від чинів в. князївства. Одиноким актом унїї, уложеним народом(!) литовським, був акт Городельский; иньші акти, уложені самим Ягайлом, не були правні, бо яко володарь виборний, а не дїдичний, він не мав права відступати Литовських земель Коронї. Тут, як бачимо, литовський речник анахронїстично перенїс на Ягайлові часи сучасні йому конституцийні погляди. Натомість зовсїм справедливо пригадував він Полякам, що против інкорпорації литовських земель до Польщі литовські стани протестували при кождій нагодї, і вона не була переведена через те в житє; що унія 1501 р. не була прийнята литовськими станами, і так само не має для них нїякого значіння варшавський рецес ¹⁷).

Против польського проєкту унїї литовські пани подали свій, уложений в дусї виленської інструкції 1563р. ¹⁸). Головні точки його: спільна елєкція, але в в. князївстві король може роспоряджати ся тільки по „піднесенню” його в Вильнї на в. князївство. Спільні сойми тільки в справі заграничної полїтики й податків на спільну оборону, поза тим осібні сойми в обох державах, що можуть скликати ся з інїціативи самих станів. Уряди роздають ся тільки прирожденним обивателям в. князївства. Монета однородна, але осібна. Граничні справи нормують ся граничними судами; екзекуція не дотикає в. князївства. Держави й застави не можуть бути знесені анї королем, анї соймом, і всяка екзекуційна постанова значила-б розрив унїї ¹⁹).

Сей проєкт, розумієть ся, не міг знайти співчутя серед Поляків. Коронні посли не хотїли нїяких переговорів з литовськими станами й жадали від разу посередництва короля, а як би ті не піддали ся натиску короля — то хотїли розірвати з ними зовсїм. Сенатори не бажали ставити ся так гостро, але нарештї уступили й разом з послами пішли до короля — просити його bywacz przy tych sprawach. Король просив їх попробувати ще наперед полагодити справу з литовськими станами по доброму самим ²⁰). Польські пани тодї ще раз повторили, устами Паднєвского, свої дезідерати литовським станам і по кількох днях ще раз почули від них ту ж відповідь — що вони не признають ся до давнїх актів унїї. Тодї коронні стани удали ся до короля — просити, щоб він з свого боку зажадав від литовських станів, аби тримали ся старих актів. Король мав протягом кількох днїв конференції з литовськими панами, але прихилити їх до уступок йому не удало ся. Тим часом коронні стани далї наставали на нього, і він нарештї, по ріжних протяганнях, на жаданнє польських панів пообіцяв 26 лютого, що накаже литовським станам прибути на конференцію з польскими станами. Під секретом сенатори дали знати послам, що коли литовські стани прибудуть, король зажадає, аби вони засїли з коронними станами — сенатори з сенаторами, посли з послами.

Але литовські пани рішучо заявили, що на конференцію з польськими станами не поїдуть. Так минув день. Другого дня Поляки чекали їх знову, коли король прислав звістку, що в ночи, під 1 марта, литовські стани нагло виїхали!

Литовські пани, очевидно, хотїли тим зірвати сойм, а заразом обминути конфлїкт з королем, що був зарисував ся виразно вже. Але така потайна втїкачка була заразом і сьвідоцтвом моральної слабости литовської опозиції. Обурені литовською опозицією, предвиджуючи, що литовські пани будуть мотивувати свій відїзд страхом пресії на них ²¹) (і се не була б неправда!), — коронні стани постановили тепер іти проломом, тим більше що мали опору в королю. Дїйсно, розжалений на Литву за її „непристойний і бунтівничий” відїзд ²²), король ще тїснїйше пристає до коронних станів. Безпосередно по утечі він висловив свій жаль на Литву і готовість, не вважаючи на її відїзд, czynicz exequucią, unionis, та зажадав ради від сенату. Сенатори запропонували на сїй конференциї (1 марта): постановити рішеннє контумаційне, заочне; всї привилеї литовські, противні унїї скасувати; оголосити прилученнє Волини й Підляша до Корони та візвати їх сенаторів і послів до участи в соймі; взяти ся до приготовань до можливої війни з Литвою, й між иньшим постарати ся притягнути на свій бік Татар; на всїх непослушних оголосити кари, а всїм послушним обіцяти свободу від екзекуції ²³). Король заявив свою згоду на се.

Се був безперечно оден з найважнїйших моментів в історії унїї, може найважнїйший по Кревськім актї 1385 р. Зачавши від контрактів з в. князем литовським про його землї й зійшовши пізнїйше на дорогу конституційну — на переговори з литовськими станами, польські полїтики тепер вертали ся знову назад до великого князя, жадаючи, аби він їм проти волї литовських станів „чинив екзекуцію унїї”. Супроти рішучого відпору литовських сенаторів кинено в кут всї фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернула ся до насильства й ладила ся війною змусити литовських панів, аби піддали ся добродїйствам унїї. Оправдувати се, бодай до певної міри, могла б хиба тільки та обставина, що литовські ”потентати” самі душили у себе змагання до унїї серед литовської шляхти, отже Поляки мовляв уживали насильства на насильство. Але сього мотиву у польських речників не чуємо. Оголошена-ж на литовських делєґатів „контумація” ²⁴) була не більше як правною фікцією, бо не було анї умов для такого акту, анї покликаної для такого оречення правної інстанції. Правний термін мав по просту покрити повну безправність.

Та проголошуючи контумацію на литовських панів і послів, ладячи ся навіть до війни з Литвою та зносячи всї привилеї противні унїї, коронні стани вже не мали гадки переводити унїю так як бажали давнїйше — в значінню повної інкорпорації всїх земель в. кн. Литоського, відповідно до давнїх актів унії. Литовська опозиція не лишила ся без вражіння. Переконавши ся, як завзято тримають ся литовські пани деяких точок автономії (для них спеціально важних і користних) і який величезний вплив вони все ще мають на шляхту, коронні стани готові були на деякі уступки їм, або числили ся з можливістю неуспіху. На таке становище їх вказує та обставина, що разом з контумацією, як ми вже бачили, висунено справу українських земель.