Примітки.

¹) Daryusze seim. 1585 r. с. 8-9, 29, 282, 321. Див. ще низше.

²) Архивъ Ю. Зап. Рос. III. І ч. 7, Гайденштайн с. 326 = пер. II с. 362.

³) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 7, Grabowski Źródła І с. 66-7. Ружинський слїдом фіґурує як служебник кн. Януша Острозького (29. IV. 1587 — Архивъ Ю. З. Р. VІ. I с. 170); се дає де що до думання: чи по своїм актї „льояльности’’ він став „неможливим” між козаками, чи може сама льояльність пояснюєть ся такою ролею служебника дому Острозьких.

⁴) Соловйов VII с. 608-9; оден з походів 1585 р. може бути похід на Очаків зими 1584/5 р., другий — окрім того, і мабуть про худобу, захоплену в сей другий похід, мав розвідувати ся Ґлембоцкий

⁵) Listy Źółkiewskiego c. 34.

⁶) Гайденштайн с. 326, до хронольоґії — дневник сойму 1587 р. (Scriptores rerum polonicarum, XI): на сойм вість про зруйнованнє Тягинї наспіла 31 липня.

⁷) Реляція московська у Соловйова VII с. 610, Жерела VIII ч. 38-9, Гайденштайн 1. с., Бєльский с. 1617, лист Замойского в Archiwum Radziwiłłów c. 98.

⁸) Трівожні поголоски про турецький похід уже під час сойму 1587 р. — Dyaryusz c. 119, але вони були фальшиві — пор. с. 157.

⁹) Королївська грамота на соймики-Жерела VIII ч. 39; Archiwum Radziwiłłów c. 99-100.

¹⁰) Dyaryusze r. 1587 с. 202. Пригадати можна ще жалї Збаразького 1583 р. на Янчі, що він gwałtem sobie przystawstwa pozabierał i szkody poczynił — teraz zasię — powiedają sobie u mnie przystawstwa i rozkazują, aby im urzędnik żywnoć dawał (Sprawy wojenne с. 403-4).

¹¹) Жерела VIII ч. 39. Але чи дата сеї інструкції певна, чи не належить вона до часів Наливайківських?

¹²) Архивъ Ю. З. Рос. III. І ч. 8 (дата 1587 р. хибна, пор. с. 19 й Опись актовой книги № 8 с. 33).

¹³) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 9, пор. мої Матеріали до історії козацьких рухів 1590-х рр. ч. 12.

¹⁴) Археограф. сб. І ч. 61.

¹⁵) Dyaryusze z 1587 r. c. 33.

¹⁶) Ibid. c. 37.

¹⁷) Górski Historia piechoty c. 35 — цитата до сього на с. 243 така, що з неї я зовсїм не мудрий.

¹⁸) Бєльский с. 1606-7.

БАТОРИЄВА РЕФОРМА І ПІЗНЇЙШІ ОРДИНАЦІЇ (1578-1590): КОЗАЦЬКА СПРАВА НА СОЙМІ 1590 Р., РЕФОРМА КОЗАЧИНИ, СПОСОБИ ЇЇ ПЕРЕВЕДЕННЯ, НАДАННЯ ДЛЯ КОЗАЦЬКИХ ВАТАЖКІВ, НОВА КОЗАЦЬКА ЗВЕРХНІСТЬ, ОРДИНАЦІЯ 1591 Р., ЇЇ НЕРЕАЛЬНІСТЬ, СПРАВА ЛЕЖ І КОНТРИБУЦІЙ.

Сойм скликаний на весну 1590 р. стояв під вражіннєм страшних вістей привезених з Туреччини: Порта жадає від Польщі річної дани, инакше грозить новим походом і обіцяє потурчити Поляків. На посольство польське в Царгородї везір кричав як на яку голоту: „чи маєте розум, опамятайте ся! хто коли противив ся минї? Перс боїть ся мене, Венеція тремтить, Італієць просить ся, Нїмець мусить дати, що скажу! Пошлю на вас всї татарські орди, Мунтян і Волохів, пашу силїстрийського, будинського, темешварського, беґлєрбека силїстрийського з двома стами тисяч коней! Світ дрожить передо мною!” Таке оповідали на соймі, і гетьман Замойский на колїнах просив палату, щоб поважно подумала над справою, бо справдї небезпечність зовсїм серіозна. І сойм оцїнював ситуацію дуже серіозно — в гру йшло саме істнованнє Польщі і можливість завойовання її, як не давно стало ся з Угорщиною. Треба було змобілїзувати всї сили против ворога ¹).

В таких обставинах і такім настрою обмірковувано козацьку справу. З одного боку летїли на голови козаків громи, бо то вони зачепили Турка і стягнули всю ту грозу на Польщу, або принаймнї прискорили катастрофу ; з другого боку — польські полїтики мусїли оцїнювати участь козаків в торішнїй кампанїї против Татар, мусїли цїнити їх як добре, дешеве і на кожду хвилю готове військо. Отже тяжко з козаками, а без них теж трудно. Сучасник Бєльский дає нам відгомін спорів про козачину з тих часів. Згадували, що й Баторий думав над тим, щоб її винищити до останку, але козаки низові почали тїкати в московські краї, на Дон, і се його настрашило — бо в такім разї стали б вони ще небезпечнїйші, і тому мабуть він дав їм спокій. Кінець кінцем дебати сходили ся на тім, що без козаків таки було б іще гірше — Україна була б іще більше безборонною перед Татарами і Турками. „Треба, щоб були, але щоб тримати їх в порядку”, був результат тих дебат pro i cоntra. „Як би Україна була в нїмецьких руках, або венецьких, не були б вони такі недбалі як ми”, признавали польські культурники. Треба забудувати Україну системою оборонних замків, розложити козаків на пограничу, кудою приходять Татари, але треба їм платити ²).

Сї виводи вповнї відповідають постановам, прийнятим на соймі 1590 р. — „порядку що до Низовцїв і України”, як вони затитуловані в соймових конституціях, а сї постанови розвивають далї ті рішення і заходи, які робили ся польським правительством за останнї двадцять лїт ³), тільки відповідно до розросту і зміцнення козачини проявляють більше енерґії і розмаху, принаймнї — в сфері потенціальній, або инакше сказати — на папері.

Нехай козачина буде — тільки її треба привести в карність, в послушність правительству — се провідна гадка постанов. Отже як тільки промине турецька туча і можна буде зайняти ся козацькою справою, гетьман коронний чи його заступник має з коронним військом піти на Низ, на Запороже і орґанїзувати тамошнє козацтво. Людей своєвільних відти має він вивести, вигнати, а розложити мілїцію, набрану з козаків; має настановити над ними начальників з шляхтичів: ротмистрів (полковників) і сотників; мусить взяти всїх сих козаків на реєстр і привести до присяги на послушність королеви й річи-посполитій, що без дозволу гетьмана коронного чи його відпоручника вони не будуть переходити границї анї тим меньше — нападати на сусїднї держави; не будуть грабувати купцїв чи иньших подорожнїх; не будуть приймати до себе нїкого без волї свого начальства або гетьмана і про всяку зміну в складї своєї мілїції — як хто відійде, а на його місце иньший вступить, мають доносити гетьманови, щоб той знав поіменно всю ту реєстрову козачину; а людей судом засуджених на утрату житя або чести взагалї не мають до себе приймати.

Гетьману кор. даєть ся широка повновласть у всїм, що має на метї підтриманнє порядку й дісцїплїни між тою козачиною. До помочи йому мають бути соймом поставлені два комісарі (dozorcy), які кождий в своїм округу мають слїдити за тою реєстровою козачиною і за нереєстровим своєвільним людом, що мешкає по селах і містах, і як би що завважили непорядного між реєстровим військом — мають сї комісари дати знати гетьманови коронному, а як по селах чи містах — місцевим старостам і дїдичам; а як би ті старости й дїдичі не звертали на се уваги й не чинили справедливости над своєвільною людністю — треба позивати їх до трибуналу і там їх судити поза чергою.

Щоб здавити те українне своєвільство, треба всїх українських урядників, до сїльських війтів і ватаманів включно, під присягою обовязати, що вони пильнуватимуть, аби з їх сїл і міст нїхто не виходив на Низ, в степи, а тим меньше до сусїднїх держав, і з степів, з Низу нїкого не приймати крім тих хто викажеть ся пашпортом від свого сотника (реєстрового війська) — крім таких нїкому не продавати нї живности, нї пороху, нї яких иньших запасів, нї куповати від них здобичи, навпаки таких, що прийшли з здобичю — арештувати й карати. А хто б з урядників чи вийтів того не пильнував, таких треба карати на смерть. Шляхта, пани, старости, які б без волї гетьмана коронного ходили б в степи, тим більше — нападали на сусїднї держави, або в маєтностях їх знайшла ся якась здобича з таких своєвільних походів — мають судити ся як бунтівники ⁴).

Плян як плян, можна сказати навіть — розумний, тільки як би була можливість його здїйснити. Та в ті практичні подробицї, які мали забезпечити переведеннє сеї реформи, соймова ухвала навіть не входить. Вова не спиняєть ся над тим, якими коштами має бути удержана та козацька мілїція на Низу, не виясняє навіть її розмірів і чисельности. Тим часом як Бєльский в своїх виводах кладе натиск на те, що козакам треба платити, соймова ухвала натискає, що їх треба заприсягти, списати, мати на папері всї переміни; замість сотворення реальних засобів — формалїстика. Сойм зачеркує ґрандіозний плян, але не спускаєть ся до марних подробиць його переведення, особливо ж не хоче заходити в питання, які змусили б сягнути до шляхетської калитки, або обмежити шляхетські привилеї діскреційною властю правительства. Та без того сї всї пляни оставали ся будовами на леду. Яким чином удержати в житю ту козацьку орґанїзацію, як би навіть її перевести? як не дати їй розсипати ся слїдом, як розсипали ся всї попереднї? Як змусити пограничну адмінїстрацію і людність, щоб вона справдї переводила ті драконські правила про замкненнє степового погранича? Як дати їй силу над тим своєвільним пограничним воєнним людом, що давно встиг стати правдивим паном-хазяїном сього краю? Як змусити пограничну шляхту щоб вона не забавляла ся пограничним воєнним спортом, а пильнувала своїх підданих? яку знов таки дати їй на те силу і засоби? На все се треба було сильного війська, сильної власти, великих засобів; але нїчого того шляхта не хотїла дати, нехотїла дозволити, і без того ся конституція лишила ся пустою шляхетською фанфаронадою.

Ухвалена вона була на пізнїйші спокійнїйші часи і в житє властиво не увійшла нїколи, а нам інтересна як найповнїйший вираз провідних мотивів польської шляхетської й державної полїтики супроти козачини, що повторяють ся в ухвалах і ранїйших i пізнїйших.

Поставивши свої дезідерати, сойм поки що, з огляду на небезпеку від Турків, поручив правительству, чи гетьману коронному взяти козаків низових і донських на службу воєнну як найбільше (ile ich jedno bydz może), значить — поручив змобілїзувати всю сю пограничну своєвільну людність, — щоб потім пробувати її задавити тими репресіями. Раховано, що можна б козацької сили стягнути 20 тисяч; як оповідає сучасник, був уложений і плян такої мобілїзації (в загальній цифрі 110 тисяч), списано й можливих начальників тих всїх полків ⁵). Але польські фінанси не позволяли такого ґрандіозного експеріменту: навіть надзвичайний податок був шляхтою ухвалений тільки на випадок, як би справдї прийшло до війни. З скарбових записок виходило б, що на службу взято було в дїйсности (і то на якийсь дуже короткий час) тисячу козаків на вищій платї, по 12 зол. на квартал — мабуть конних, і дві тисячі по 5 зол. — мабуть піших ⁶).

Для заохоти козачини до державної служби й помочи правительству в таких трудних обставинах були роздані грамоти — надання й потвердження ріжним козацьким ватажкам, і мабуть — козацтву іn соrроrе. Так Криштоф Косинський, що вже тодї мусїв грати ролю одного з головнїйших проводирів козачини, дістав грамоту на пустиню Рокитну на Поросю; другий ватажок — Войтїх Чановицький — на Боришпіль з селищем Іванківським за Днїпром, третїй — по імени нам незвісний — городище Володарецьке з селищем Розволожським на Роси, четвертий — Горошин і Снепород за Днїстром. Козакам взагалї мабуть було потверджене володїннє Терехтемировим і їх давнїйші права і вільности ⁷).

Але турецька туча проминула й сим разом. Замойский, висланий до Царгороду, за посередництвом і помічю анґлїйського посла встиг удобрухати султана і привести до згоди: Польща мала заплатити Туркам за шкоди, починені козаками в останнї напади, і вивести „українних людей з Низу всїх”. Сї умови прийнято ⁸). Король мусїв відступити від принціпу поставленого Баториєм, що правительство польське за козаків не відповідає. Та що війни не було, то не війшли в житє й надзвичайні податки, ухвалені соймом, і правительство польське опинило ся знов перед більш нїж трудним завданнєм, з порожнею касою, вичерпаною контрибуціями Туркам і Татарам, думати над сповненнєм другого турецького жадання — очищення чорноморських степів від козачини і переведення тих всяких репресій і орґанїзацій, премудро начеркнених соймом 1590 р. ⁹).

Надзвичайні козацькі контінґенти зменьшено до одної тисячі пішого війська: двох полків по 500 чоловіка, з платою по 5 зол. на квартал; службу і платню їм визначено від 18/X. 1590 ¹⁰). Завданнєм сього війська мусїло бути те саме, що постановлено було йому в обовязок при відновленню служби в 1591 р.: „погамованнє україннаго своєвільства і затримання згоди з сусїднїми державами”. Зверхником був поставлений Миколай Язловецкий староста снятинський; поруч нього в ролї комісара по козацьким дїлам виступає Якуб Претвич староста теребовельський (син славного Берната); безпосереднїм начальником козаків мав бути все тойже Оришовский. Так воно мусїло бути й при першім визначенню служби сьому козацькому корпусу — в осени 1590 р

Військо було набране, начальство над ним настановлене, і стало дїло знов за малим: за тою нещасливою платою. Квартал минав за кварталом, а грошей козакам не плачено. В скарбі грошей не було, воякам польським теж не заплачено і вони збирали собі контрибуції, де попало. Козаки теж вважали себе в праві промишляти всякими способами. Весною 1591 р. вони зібрали ся йти на Волощину з якимсь претендентом — „потомком Івонї’’. Вісти про се страшенно наполохали правительство, що вже побачило перед очима, по всїх пережитих трівогах, перспективу нового розриву з Туреччиною. Король поручив Язловецкому якось стримати козаків. Язловецкий ріжними обіцянками встиг відвести козаків від сього пляну: козаки видали претендента, а правительство поспішило всадити його до Мальборґу ¹¹). Що наобіцяли при тім козакам, на жаль не знаємо. Обіцяли зараз платню виплатити, — „на св. Яна” (24/VI), але мабуть на тім не кінець тих обіцянок. Одначе і платня не приходила. Тільки в вереснї Претвич роздобув гроші на заплату ¹²). Службу козакам тим часом відновлено. Маємо з 25/VII королївські листи, видані на підставі порозуміння короля з сенаторами: вони продовжують козакам службу на неозначений час і уставляють „ординацію” для сього козацького війська.

Має воно далї складати ся з тисячі козаків — людей досвідчених і до того здатних, під проводом Оришовского і зверхністю Язловецкого. Козаки новоприняті, що не зложили ще присяги, мали присягнути перед королївськими комісарами, що будуть послушні королеви й начальству свому (старшому, себто Язловецкому, і „поручнику” його — Оришовскому) і пильнуватимуть спокою з сусїднїми державами: анї самі не будуть зачіпати ся з ними, анї кому иньшому не дозволять. Оришовский обовязаний доносити про всякі кроки неприятеля і всяке своєвільство українних людей; против неприятеля має виступити з усїм своїм військом. До війська свого не повинний приймати нїкого без відомости „старшого”. Щоб військо се могло сповняти свою сторожову службу, а головно — щоб не наприкряти ся пограничним старостам і маєтностям та їх людности, король наказує йому стояти за границями оселих місць: або на ур. Кремінчуку, або десь на иньшім місцї в степу (але таки на Днїпрі ж, очевидно); там має бути побудований замок ¹³). Старостам і державцям волостей на горішнїм Днїпрі дано наказ вислати на се Днїпром дерево, а також мабуть і робітника, як то практикувало ся з давнїх часів при будові днїпровських замків, і тим способом має бути побудований той замок. На виживленнє сього козацького війська старости й державцї королївщин, з східно-полудневої України очевидно, мають вислати по мірцї муки з кождого тяглого селянського господарства і відіслати то — селянськими підводами очевидно. За се козаки вже не мають права на нїякі „лежі” — кватири, і на утриманнє „на волости”, як називали залюднені части України: не мають брати живности в маєтностях панських, анї чинити нїяких шкод, і за всяку шкоду, яка б стала ся, „старший або поручник” мали вчинити справедливість над провинником. Але крім старшого або поручника нїхто не може претендувати на якусь власть або юрисдикцію над козаками ¹⁴).

„Ординація”, як бачимо, здїйсняла, бодай в мінятюрі, проєкти сойму 1590 р.: козацьке військо, в числї одної тисячі, виводило ся на Низ і там мало пильнувати спокою й порядку. З тим мали увільнити ся українські маєтности від козацьких „леж” і „приставств”, які тепер мовчки признавало їм і правительство, а вони мусїли ставати дуже прикрими, особливо коли козаки не діставали заплати. Заразом, як ми бачимо, потверджував ся козацький імунїтет.

Козачина потвердженнє своїх прав і привілєґій прийняла до відомости, але виконувати вложених на неї завдань не вважала для себе обовязковим, бо грошей не діставала, заповіджених королем реформ не бачила, та й нарештї з тою силою, яку правительство давало в руки своїй коронній адмінїстрації — тисячкою реєстрового козацтва, ся адмінїстрація нїчого не могла вдїяти супроти маси українського своєвільного козацтва, що зоставало ся по за реєстром. Не могла нїчого вдїяти навіть при найлїпшій охотї.

Замку на Кремінчуку побудовано не було, провіанту козакам посилати нїхто не спішив ся, і на Низ їх, очевидно, не виведено — не можна було ними комендерувати, коли не платило ся їм як належить. Від жовтня 1590 р. їм не були заплачені гроші, й нїяк не можна було здобути ся на тих 15 тис. золотих, що їм належали. А се давало притоку до ріжних своєвільств, контрібуцій з маєтностей і всього того, що позволяло собі під той час і реґулярне військо, заложивши конфедерацію з причини незаплачення грошей ¹⁵). І справа козацьких „леж” та контрібуцій стає одною з головних casus belli в тих зачіпках з козаками, що роспочинають ся слїдом — почавши від війни козаків, під проводом Косинського, з пограничними маґнатами і кінчаючи великими розрухами 1595-х років.