Примітки. 1) Tamci którzy sá na czołnach y ci co wygrzebli się, означає їх Жолкєвский в останнїй реляції з під Солоницї — Жерела VIII с

¹) Tamci którzy sá na czołnach y ci co wygrzebli się, означає їх Жолкєвский в останнїй реляції з під Солоницї — Жерела VIII с. 92.

²) Знаємо про такі листи до Як. Претвича, Listy ч. 55.

³) Гайденштайн с. 337 (II с. 378).

⁴) Archiwum Radziwiłłów c. 119, Нємцевича Zbiór pamiętników II c. 169.

⁵) Swiadcza chorágwie temu łotrostwu wydarte, świadczy armata odebrana, świadcza pzredniejszych wodzów ich pojmanie i pokaranie, że w nie z trafunku jakiego, ale prawie studio et industria w. k. mci stało sie. Niech drudzy o tym jako chcá rozumiejá, niech aspectom i fortunie jakiejkolwiek przypisują, my to bonum wszelkiej rzpltej służące i za ojczystemi granicami słynące naprzód miłoserdziu Najwyższego Pana, a potym piłnemu staraniu a własnemu szczęciu w. k. mci przyznawamy. Промова маршалка посольської палати — Dyaryusze sejmowe z. r. 1597 c. 17.

⁶) Грамота Жолкєвскому на Баришпіль і Горошин — мої Матеріали до історії козацьких рухів ч. 13.

⁷) Жерела VIII с. 92.

⁸) Acz tak się nakarali, ze iak baczę — zarzekaią się tey swawoli.

⁹) Listy Źółkiewskiego c. 80.

¹⁰) Volum. legum II c. 364.

¹¹) Жерела VIII с. 92.

¹²) Gruntownie о tey Ukragnie radzicz — Listy c. 80.

¹³) Пор. промову Замойского на соймі 1597 р. — Dyaryusze sojmowe z r. 1597 с. 80-1.

¹⁴) Listy c. 84, пор. Жерела VIII с. 97.

¹⁵) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 38.

¹⁶) Вєлєвіцкий в своїх записках каже, що крім Наливайка було ще 12 вязнів — ватажків (с. 216), Бєльский — тільки шість (с. 1716); ймення їх окрім Шаули й Шостака (Панчоха, Мазепа, Кизим) передані джерелами непевними; пор. лист Радзивила — поголоска, що з товаришів Наливайка стято Кособуцкого і Павловского (Arch. Radziwiłłów с. 47). Про те, що їх уже скарано, згадує в сїчнї 1597 р. Ожельский (с. 211).

¹⁷) Archiwum Sapiehów c. 144, лист Скумина у Голубєва П. Могила I док. 16, Zbiór pamietn. II с. 209, Вєлєвіцкий І с. 235.

¹⁸) Archiwum Radziwiłłów c. 47.

¹⁹) Dyaryusze c. 107, 385.

²⁰) Лист Скумина як вище, Бєльский с. 1765, Вєлєвіцкий I с. 235.

²¹) Pamiętnik J. Pszonki стор. 24.

²²) Рукоп. бібл. Осолїньских ч. 627 с. 203 (див. в примітках).

²³) Т. зв. київська лїтопись в Сборнику лЂтоп. Ю. З. Р. с. 77.

²⁴) Грабянка, Краткое описаніе, Лизогубівська лїтопись й ин. Мабуть через просту помилку (кіл зам. віл) зявив ся варіант Мілєра (с. 6), що Наливайко на „колъ посаженъ былъ”.

²⁵) Исторія Руссовъ с. 39. На звязь сього переказу з Фалярідовою лєґендою вказав Кулїш (Ист. возсоед. II с. 147, — тільки треба мати на увазї, що в українських переказах (аж до Історії Русів) Наливайка печуть на мідяному волї). Др. Франко в своїй статї: Наливайко в мідяному бику (Науковий Збірник присв. М. Грушевському) старав ся вияснити відносини версії Історії Русів до анальоґічних старих переказів (Фаляріс і цар Манасія-Менаше), але міг тільки гіпотетично висловити ся про звязь її з Фалярідовою лєґендою.

РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: БЕЗУСПІШНІСТЬ РЕПРЕСІЙ, ЛЬОЯЛЬНИЙ КУРС КОЗАЦЬКОЇ ПОЛЇТИКИ, БОРОТЬБА ЛЬОЯЛЬНИХ І СВОЄВІЛЬНИХ ЕЛЄМЕНТІВ, ПОЛОУСОВЦЇ І БАЙБУЗОВЦЇ, УСОБИЦЯ НА ЗАПОРОЖУ, БИТВА НА НИЗУ, ЗАПОБІГАННЄ ПОЛЬСЬКОЇ ПОМОЧИ, ОБЄДНАННЄ КОЗАЧИНИ.

Результати осягнені тим терором були вповнї ефемерні. Се найлїпше показують заяви самого правительства з другої пол. 1596 р., що навіть „на волости" козачина не була придушена. Ще не стято Наливайка, ще тягли ся справи конфіскацій у ріжних осіб, більше або меньше скомпромітованих повстаннєм ¹), а вже приходило ся накликати українську адмінїстрацію до уважливости супроти „поголосок і погрозок" про нові своєвільні купи на Українї та супротив можливости нового козацького походу з Низу ²). На шляхетських зїздах кінця того року також звертано увагу на „козацьке своєвільство", що тільки притаїло ся по деяких місцях" ³). Статочнїйша частина козачини одначе сама відчула, що в останнїх своїх учинках перейшла границю можливого в сучасних обставинах і старала ся ослабити вражіннє пильним підчеркуваннєм своєї льояльности й користности державі пограничною службою. Тим більше що королївське розпорядженнє про недопусканнє нїякої комунїкації з Низом не лишало ся без наслїдків: рідних трудностей і перешкод в доставі припасів, в подорожах з Низу на волость і з волости на Низ, і в пожитю на волости козацьких родин. Козацька кореспонденція з 1596-1601 рр. (аж до реабілїтації) повна нарікань і запобігань тим нагінкам і перешкодам, і сим поясняєть ся горяче бажаннє статочнїйших елєментів помирити ся з правительством, і для того придобрити ся йому своєю льояльністю.

В тім льояльнім напрямі підтримували козачину й її „приятелї", які собі зробили спеціальність (і джерело заслуг перед правительством) в веденню „козацкої полїтики", і в своїх інтересах старали ся лєґалїзувати становище козачини. Так уже з липня 1596 р. маємо лист Якуба Претвича, давнього комісара по козацьким дїлам і „зичливого приятеля" козацького, як він підписав ся на сїм листї. Пише на Запороже, очевидно в відповідь на якийсь лист від старшого козацького Криштофа Нечковського і козаків, де ті сьому „приятелю" писали про сподїваний кримський похід на Угорщину, про якогось „Турчинка і дївчаток" зловлених для Претвича, і просили заступництва перед королем. Претвич сповіщає, що він засвідчив перед королем льояльність Запорожцїв — що вони участи в постанню не брали і тепер „заховують ся пристойно", і король їх уже „прийняв у свою ласку". Претвич радить для лїпшого вражіння як скорше прислати татарських вязнїв, якіб дали відомість про татарські пляни, вислати своїх депутатів до короля з прошеннєм ласки, написати также до гетьманів обох, коронного і польного (Замойского і Жолкєвского) і обіцяє постарати ся у короля: „я то вам вистараю ся у короля, що будете минї потім дякувати: помилує всїх вас яко людей рицарських". Просить того Турчинка і дївчаток для нього заховати: він їх запрезентує королевій (певно вже від себе, а не від козаків), а також, як що можна, добути, зо двох верблюдів мабуть для тоїж цїли ⁴). Нема сумнїву, що старшина козацька йшла пильно за сими радами і не занедбувала нїчого, що могло б зарекомендовати козачину як найлїпше правительственним сферам і звільнити її від тих засудів і репресій, які нависли над козачиною від останнїх соймових ухвал. З серпня т. р. маємо унїверсал, чи паспорт від нового „гетьмана Ігната Василевича" і козацького війська знад Тавани до пограничних панів: вія оповіщає, що козачина висилає до короля своїх депутатів Каспера Підвисоцького і Гаврила Рожу з вязнем татарським, просить не відмовляти для них підвод, а заразом „сповняючи свою давну повинність супроти християнського народу", оповіщає про замір татарської Орди іти в землї коронні, — аби люде стерегли ся ⁵). Результат сеї депутації до короля нам незвісний — можливо навіть, що вона й не доступила ще короля, бо все ж козаки були під баницією. Рік пізнїйше (1597) маємо новий унїверсал від того ж Василевича, де він оповіщає всю пограничну адмінїстрацію, що дня 14 червня Татарська орда знову зявила ся над Днїпром, для переходу, і дуже правдоподібно, що піде в землї коронні, отже нехай адмінїстрація остереже людність, не чекаючи нових вістей від козаків ⁶).

Козаки таким чином пильно підчеркували свою службу безпечности для річипосполитої. За свою боротьбу против Татар вони діставали платню з Москви — „казну від вел. кн. московського’’ ⁷), але заразом афішували її перед польськими кругами як заслугу перед Польщею. Ся сторожа козацька на полудневих границях, дїйсно, стала вже такою доконечною потребою річипосполитої, що без неї вона не могла обійти ся, і особливо в тім часї, коли вона зістала ся фактично без війська (бо жовнїри все ще страйкували через незаплачену платню), служба козацька була для неї особливо цїнна. Тому коли коронний гетьман Замойский в осени 1597 р., в відповідь на якісь козацькі посольства чи листи розмахнув ся був дуже суворим листом, все ще трактуючи козаків як осуджених соймом бунтівників, гетьман польний Жолкєвский, котрому Замойский сей лист переслав, рішучо спротивив ся такому трактованню ⁸). По його гадцї нїяк не треба було дражнити козаків, бо їх служба може бути потрібна в якійсь пригодї, і він їм того листу не відіслав. Справдї, лїтом 1597 р. Татари в переходї шарпнули Поділє, а участь їх в угорській війнї грозила все новими й новими сюрпризами ⁹). Отже козаки були потрібні.

Але тим часом як статочнїйша частина низової козачини старала ся простелити стежку для помирення з польським правительством, реабілїтації козацтва і привернення йому привілєґій statu ante bellum, елєменти більше радикально настроєні і меньше уважливі до відносин і поглядів правительственних неохоче зносили сю опортунїстичну полїтику й рвали ся звести рахунки з ріжними участниками кампанїї 1596 р. Ріжниця між двома напрямами, більше і меньше своєвільними, представленими в 1594-6 рр. Низовцями з одного боку, Наливайківцями з другого, прокинула ся тепер серед самої низової козачини. З початку се проявило ся, здаєть ся, в походах тих своєвільників на турецькі землї, на Білгород і його околицї ¹⁰) — опортунїсти, по їх словам, не хотїли зачіпати ся з Турком, щоб не робити трудностей Коронї ¹¹). Потім, лїтом 1598 р., прийшло до різних конфлїктів, звісних нам з цїнних реляцій тодїшнього гетьмана запорозького Тихона Байбузи ¹²), що стояв на чолї партії статочнїйших, як пристало репрезентанту поважного земянського роду ¹³). По словам його, розрив став ся, коли козаки вибрали ся по слїдам Татар, що пустили ся знову на Угорщину, мабуть десь в першій половинї червня ¹⁴).

„Довідавши ся, пише Байбуза, що цар кримський рушив на Угорщину, ми свідомі того, що ми люде рицарські, і не хотячи лежати на однім місцї, рішили ся постарати ся, скільки буде змоги, заступити тому ворогу дорогу десь в тїснім місцї й погромити, для прислуги королеви й річипосполитій, і пристали на се всї одностайно, спеціально атамани. „Вигреблись" ми на волость, тримаючи ся міст королївських, ішли, не чинячи кривд і шкід, постановивши міцно між собою, щоб не чинило ся кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми заховуємо ся скромно, а їм не позволяємо нїякого своєвільства, повтїкали з нашого війська і утїкши на Днїпро, прийшли на кіш, нами полишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човна, наші „борошна", нашу казну, прислану нам від вел. князя. Починивши нам сї шкоди, пішли своїм полком на море і там взяли турецьке містечко. А ми, не мігши дігнати царя і війська його, вернули ся від Днїстра, пильнуючи того, щоб не нарушити покою річипосполитої і не ввести посла королївського в огиду у цїсаря турецького. Вернули ся на свої звичайні місця, а побачивши розграбленим все, що лишили ми на кошу своїм, обрушили ся ми на тих, що військо наше зраджують і видають під лицем неприятеля ¹⁵). Скарали ми кількох бунтівників дїйсно найголовнїйших, що ще за давнїх часів людей підбунтовували йти на волость, а самі ховали ся. Иньші повтїкали, а повтїкавши злучили ся з Полоусом против нас" ¹⁶).

В сїй реляції не все одначе сказано. Похід „через королївські міста" наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу) ¹⁷). В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса „він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством — з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали"; „що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали", і т. д. ¹⁸). Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв — їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського ¹⁹). Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів — ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно.

Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло.

Байбузовцї, заставши на коші Полоусовцїв, счинили формальну битву з ними, і бувши в більшім числї (бо значна частина Полоусовців пішла на море) — погромили їх. Одних побили, а иньші повтїкали до Полоуса, як каже Байбуза. Кн. Ружинському оповідали козаки, що стала ся правдива битва, де полягло кількасот козаків, поляг в тім Мітла, що був в походї на волость, а иньшого ватажка Гедройца (правдоподібно Фльоріана Ґедройца, бувшого служебника владики Терлецького, участника волинських наїздів 1596 р.) — взято в неволю. Байбузовцї зістали ся на коші, Полоусовцї пішли на Низ Днїпра, під Бургунь, й відти вели партизанську війну против своїх противників. Коли Байбуза вислав з коша осаула Скалозуба з кінним віддїлом, з 120 козаків, на підїзд під Татар, щоб дістати від них язиків, Полоус напав на них вночи, несподївано, і побив; „між ними було кількадесять уцтивих шляхтичів, людей дїйсно значних, і вони всїх їх позабивали", скаржив ся Байбуза. Половив і позабивав їх післанцїв, сторожу, що стояла на перевозах; ,,товариство наше, що йшло з волости з борошном до нас, перепиняли, одних забивали, иньших вязнили і борошно відберали" ²⁰); захопили знову московську казну яка йшла до Сїчи — перейняли в дорозї й забрали. Заразом і ті і сї звертали ся до пограничної адмінїстрації й панів, силкуючи ся притягнути їх на свій бік і представляючи своїх противників бунтівниками, старали ся на них обернути урядові репресії, а собі забезпечити невтральність і свобідну комунїкацію. Маємо лист Байбузи до підстарости канївського з початків жовтня, де він накликає до репресій против Полоусовцїв; місяць пізнїйше — до гетьмана Жолкєвского, де Байбуза оправдуєть ся від обвинувачень, які на нього пускав Полоус, описує гріхи Полоуса ²¹) і просить ради й помочи на приборканнє Полоусовцїв: прислати до них якогось комісара на розслїдженнє кривд, инакше буде велике кровопролитє, „з чого й поганин буде тїшити ся". З руки Байбузи ж вийшли, очевидно, дуже характеристичні пункти, переслані, судячи з титулу, коронному гетьману, коло тогож часу (трохи пізнїйше може), де він просить не тільки комісаря „для вчинення справедливости з тою купою", але й визначення їм старшого з поміж заможних, оселих шляхтичів, і прислання „знаку милостивої ласки й. к. милости", корогви — ,,як ми мали перед тим корогву пок. короля Стефана, і тепер просимо", а для придобрення козаки дарують гетьманови дві гармати, а гетьмановій обіцяють ,,пару дївчат або хлопят (очевидно з невільників), або що її милость зволить сказати ²²). З другого боку маємо, як я вже згадував, лист Полоуса до старостів і підстаростів українських, де він представляє бунтівниками Байбузовцїв та заповідає рішучу війну з ними ²³). Нарештї кн. Ружинський пише про вісти привезені йому з Низу козаками: козаки (партиї Байбузівської очевидно) просять ради на те своєвільство, бажають аби король дав їй гетьмана від себе й позволив вивезти з Запорожа „гармату’’ — гармати й гаковницї, котрих є там за сто і більше, „бо кажуть що відколи гармата там за порогами настала, тодї більше своєвільства намножило ся" ²⁴).

Козачина готова була втягати в свої усобицї правительство й відкривати йому дорогу до участи в свої відносини на Запорожу. Байбузовцї, очевидно, не сподївали ся дати собі ради з Полоусовцями, а Полоусовцї ще меньше, й вони готові були прийняти старшого від правительства, віддати під його власть свою армату, обмежити свою автономію, аби тільки з помічю правительства підбити противну партию ²⁵). Правда, вони могли добре розуміти, що власть того урядового гетьмана буде доти реальна, доки вони самі того схочуть.

Але правительство, очевидно, за лїпше вважало в сю внутрішню війну не мішатись. „Нехай лїпше вони самі з собою погризуть ся, на будуще може буде лїпша служба від них королеви і річипосполитій" ²⁶), писав Ружинський, переказуючи сї запорозькі новини свому кореспонденту, старостї камінецькому, і очевидно, такого погляду тримав ся й Жолкєвский, якого Байбуза силкував ся втягнути у сї козацькі справи.