Основні тенденції розвитку культури середньовіччя

В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь поміт­ним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної куль­тури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молит­ви, пости.

Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому , що абсолют­на більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Найбільш характерним проявом релігійного розуміння світу став твір, який написав римський папа Григорій І «Діалоги про життя італійських отців і про безсметря душі», де він зазначив: «Для чого вся ця марнота мирських знань, яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріш розбе­стити нас, ніж наставити на путь істини? Чим можуть допомогти нам роздуму­вання філософів — Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля? Що дадуть пісні нечестивих поетів — Гомера, Вергілія читаючим їх? Яку користь принесуть хри­стиянській родині Геродот, Саллюстій, Лівій — історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним ученням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість у галузі культури була основою існування суспільного ладу, а згодом стала однією з першопричин для створення священної інквізиції.

Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичницт­вом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної куль­тури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була прак­тично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

Під кінець раннього середньовіччя у зв'язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини (так зване «Каролінгське відрод­ження»).

У середньовічній культурі існувала відмінність між «вченою вірою» і «вірою народу». Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою «вчених», освічених лю­дей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктри­ною. Постає запитання: яким чином здійснювався зв'язок між цими вірами, що зумовлювало їх пересічення або взаємодію?

Культура народів Західної Європи.Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християн­ська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей висловлюва­лось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна некон-формістська поведінка порушувала порядок природи — загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своєрідним ізгоєм, оголо­шувався єретиком та ін.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно зна­ходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Зга­дайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Втім вплив церкви на середньовічну культуру і світогляд людини був не завжди однаковим. Найбільшим він був в епоху раннього серед­ньовіччя — приблизно до другої половини XI ст. Пізніше, в ХІІ~ XIII ст., церква утримувала ідеологічний вплив на суспільство і навіть посилювала його в окремих формах (заснування університетів, створен­ня схоластики та ін.), значно посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і різкими нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер, що приведе в майбутньому до культури Відродження, до гуманізму.

Як уже зазначалося, європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вирі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб — кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, мо­литов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого іс­нували при єпископських кафедрах, вивчали сім «вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні — квадріум. Вищі школи в XI—XIV ст. також передбачали вивчення «вільних мистецтв», де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.

Освітянськими та науковими центрами середньовіччя були університети (від лат. universitas — сукупність професорів і студентів). Найдавнішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як «вільна школа» в першій половині XII ст. Проте в ХІ ст. роль університетських центрів відігравали вищі школи — Болонська юри­дична, що спеціалізувалась на римському праві, і Салернська медична. Іншими найстарішими університетами Європи були Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в ХНІ ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфрурті, Кельні. В XV ст. кіль­кість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось 65. Практично всі вони діяли із санкції римської курії.

Студенти об'єднувалися в організації — земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, в яких брали участь викладачі, студенти і всі бажаючі. Навчання проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра, а кожний шістнадцятий — магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спо­стереження, дуже рідко — експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI—XVII ст., став домінуючим і в науці*. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого філософа Бенедикта Нурсійського «Ога еt lаbога — техніка облагороджує працю, а праця — життя».

Середньовічна філософська наука мала назву схоластика. Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в головному вченні середньовіч­чя — богослов'ї, основою якого було тлумачення і систематизація хри­стиянства. «Святе письмо» і «Святий переказ» — це основні праці схоластики. В ранній період свого розвитку як науковий рух, що охопив більшість країн, вона мала певне позитивне значення. Насамперед схо­ласти після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися, особливо в ХіІ—XIII ст., до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеалістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт, Епікур, Лукрецій). Нарешті, бага­то схоластів були універсальними вченими, займались вивченням усіх доступних для них наук.

Найвідомішими схоластами були П'єр Абеляр, який відіграв значну роль у заснуванні Паризького університету; Альберт Великий — німецький учений, богослов, автор багатьох творів природничого харак­теру; Фома Аквіиський — відомий своєю працею «Сума теології», що була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду і висвітлювала в тогочасному розумінні всі питання природи і суспільства; Роджер Бекон — учений, чернець францісканського ордена, професор Оксфордського університету, наполягав на потребі дослідного вивчення природи. В його творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани та ін. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув'язненні.

Дослідники середньовічної науки виділяють у ній чотири основних напрями. Перший — фізико-космічний, ядром якого було вчення про рух. Другий — вчення про світло, в рамках якого будувалась модель Всесвіту. Третій — науки про живе, про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя. Четвертий — комплекс астролого-медичних знань, до якого певною мірою належало вчення про мінерали. Особливим напрямом наукового пошуку була алхімія, цей специфічний феномен середньовічної куль­тури.

Під впливом шкільної та університетської освіти з'являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (бродячих людей), що з'явилась в Північній Італії, Франції, Німеччині.

Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком шкіл, університетів, і носіями її були мандрівні студенти. Ця вільнодумна бешкетна поезія була своєрідним про­тестом проти аскетичних ідеалів середньовіччя. В ній оспівувались молодість, вільне життя, кохання:

«Кинемо всі премудрості,

набік вчення,

насолоджуватись в юності —

наше призначення».

Ваганти були тісно пов'язані з традиціями латинської поезії, запозичили в неї віршовані рими. Церква невтомно переслідувала поетів, але без особливого успіху.

На півдні Франції виникла лицарська поезія трубадурів, яка зго­дом поширилася на всю Європу. Ця поезія була багатожанровою: про­славляла кохання, культ служіння «прекрасній дамі», ліричні і політичні пісні, а також пісні, що висловлювали скорботу, та ін.

Поряд з поезією з являються лицарські романи, в основі сюжету яких були лицарські пригоди, хрестові походи тощо. Найвідоміші — цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у середньовіччя і які читаються з великою цікавістю і сьогодні. Нарешті, герой лицарських романів — це знаменитий Дон Жуан, дицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для написання численних літературних творів Мольєра, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки.

Широкою популярністю користувались і так звані куртуазні рома­ни з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудовими країнами. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та Ізольду. їх чисті та трагічні почуття, конфлікт між почуттями та обов'язком викликали зацікавленість багатьох поетів та романістів. До нас дійшли численні варіанти цього твору на всіх європейських мовах.

Народна творчість була представлена в основному у вигляді фоль­клору словесного і пісенного. Він був записаний і дійшов до нас у різних текстах латинською і національними мовами; передавався усно від по­коління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні пісні — любовні, застольні, весільні, поховальні й численні народні казки, саги, загадки, прислів'я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, настрої, бажання.

Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особ­ливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народних сказань — воїни-захисники. Найвідомішими пам'ятками ге­роїчного епосу є «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда» та ін.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкреслити його стильові особливості, які найбільш яскраво проявили­ся в церковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула «Мистец­тво — біблія для неписьменних» зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні боже­ственного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини пере­вага віддавалась стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.

За часів імператора Карла Великого (742—814) сформувався ро­манський стиль: церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджувалось на головному фасаді і в середині вівтаря. В цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і поро­джувало в людині усвідомлення власного безсилля.

Кінець XII — початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об'єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоуправлінням — все це сприяло пробудженню народ­ної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика — це характерне устремління споруди вгору, зокрема за раху­нок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі — великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам'ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії та ін.

Крім романського і готичного стилів середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавритансь­ким) в Іспанії та візантійським (Італія, Візантія).

Культура Візантії. Особливе місце в історії європейської і зага­лом світової культури доби середньовіччя належить візантійській куль­турі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового володарювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римської імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою назвою її столиці Візантії). Незважаючи на те що тут відбулися гли­бокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми.

Увібравши в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи. Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість.

У православній християнській ідеології, що була панівною в суспільстві, виділялись дві течії: аристократична, пов’язана з пануючою церквою та імператорським двором, і народна, що виросла з єресей і корінням сяга­ла в релігійно-етичні уявлення народних мас. Звідси напруженість ду­ховного життя Візантії, дивовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень.

Аналізуючи культурні надбання народів Візантії, слід зупинитись на досягненнях юридичної думки, оскільки саме тут у сфері громадянсько­го і карного права значно сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних норм. Саме у Візантії була завершена роз­робка теорії права, набули остаточного теоретичного оформлення такі юридичні поняття, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначено норми карного права і про­цесу; закладено основи міжнародного права. В пам'яті нащадків Візантія залишилась державою, де була втілена в життя знаменита Юстиніанова кодифікація римського права, яку називали «храмом правової науки». Завдяки цьому здобутки римської юстиції змогли стати надбанням юристів середньовіччя й Нового часу.

У Візантії були досить значні на свій час досягнення в царині освіти й науки. В період раннього середньовіччя підтримувались старі наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), а пізніше виник новий -— Константинополь, з його відомим у середні віки університетом.

До найвидатніших візантійських вчених доби раннього середньовіччя, які займалися вивченням природничих наук, належать математики-механіки Ісидор Мілетськийта Анфімій Тралльський(які були головними будівничими знаменитого собору святої Софії у Константинополі). За галом розвиток математики, астрономії, інших природничих наук підпорядковувався розвитку ремесел, торгівлі, мореплаванню, війнам. Особ­ливою плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (XI ст.), який заклав основи алгебри,-прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу.

Географ Козьма Індикоплавт у своїй «Християнській топографії» намагався переглянути систему Птолемея. Його геоцентричні погляди на Всесвіт мали великий вплив на географічні уявлення європейців та народів Сходу майже до XV ст.

Візантійська філософія, на відміну від схоластики, грунтувалась на вивченні та коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів. Починаючи з XI ст. в ній посилюється вплив двох тенденцій.

Перша тенденція позначена інтересом до проблем зовнішнього світу, його будови, вірою в людський розум, протистоянням різним фор­мам аскетизму. Найвидатнішим представником цього напряму був Михамл Пселл(XI ст.) — філософ, історик, юрист, філолог. Його «Логіка» стала відомою в усіх країнах Європи. Представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці спалено.

Друга тенденція, яку, зокрема, відобразили в своїх творах релігійні аскети і містики Симеон Новий Богослов та Григорій Палама,в основному скеровувалась на внутрішній світ людини, вдосконалення її в дусі християнської етики, покірливості.

Значних успіхів досягла історична наука. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством образів продов­жували грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. Найбільш відомими істориками були Прокоти Кєсарійський, Петро Патрикій, Агафій, Іоан Малала та ін. В їх працях зосереджувався матеріал як з розвитку самої Візантії, так й історико-географічний про сусідні народи і країни, в тому числі і про наших предків.

Паралельно з історіографією розвивався у Візантії специфічний се­редньовічний жанр історичного твору — хронографія. Основополож­ником її став кєсарійський єпископ Євсєвій (260/265 — 338/339), який вперше зробив широкий огляд історичних подій. Серед хроно-графій виділяються «Хроніка Георгія Дмартола», «Хроніка Георгія Сінкелла», «Історія іудейської війни» Иосифа Флавія та ін. А за наказом імператора Константина VII Багрянородного (905—959) у Візантії вперше була створена історична енциклопедія.

Цікавою і самобутньою була візантійська церковна і світська література. З творів церковної літератури виділяється поезія гімнів. Найбільш відомими її представниками були Роман Сладкоспівець (VI ст.), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан, кон­стантинопольський патріарх Сергій, якому належить один з шедеврів світової культури — акафіст Богородиці.

Кращими церковними письменниками, вихованими в язичницьких школах на античних традиціях, були Афанасій Александрійський, Ва­силь Кєсарійський, Григорій Назіанзін (Богослов), Іоан (Златоуст).