Тема 6: Регулювання діяльності банків.

1. Сутність та необхідність регулювання діяльності банків

2. Організація системи банківського регулювання

3. Державна реєстрація банків

4. Ліцензування банківської діяльності

6.1. Сутність та необхідність регулювання діяльності банків

Регулювання діяльності банків — це важлива функція держави, яку вона виконує з метою забезпечення стабільності банківської системи.

Під регулюванням діяльності банків розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, закон про центральний банк країни, закон про банки і банківську систему). По-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони базуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз’яс­нюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному й ефективному функціонуванню банківської системи.

Важливою і специфічною складовою процесу регулювання діяльності банків є нагляд за банками, під яким розуміють насамперед моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме:

― створення нових банків та їхніх установ;

― діяльності банків;

― реорганізації та ліквідації банків.

З метою здійснення банківського нагляду регулятивно-наглядові органи, уповноважені державою, мають широкі повноваження, а саме:

― отримання необхідної інформації про стан як окремого банку, так і всієї банківської системи;

― перевірка дотримання банками законодавчих і нормативних актів, що регламентують їхню діяльність;

― оцінювання якості управління банківськими ризиками;

― застосування до банків адекватних заходів реагування.

У країнах з ринковою економікою держава в особі центрального банку та відповідних уповноважених органів ставить за мету впровадження пруденційного регулювання діяльності банків, тобто регулювання, спрямованого на забезпечення стабільності та надійності банків, їхньої обачливої та розважливої поведінки, виконання банками вимог фінансової безпеки.

Ефективне використання можливостей пруденційного банківського регулювання передбачає необхідність чіткого законодавчого визначення змісту таких понять, як «банк» і «банківська діяльність». Неоднозначне їх тлумачення може мати негативні наслідки для економічної практики. Чітке визначення цих понять насамперед допоможе економічним суб’єктам легко орієнтуватися на грошовому ринку, знати, які посередницькі операції належать до банківської діяльності та які наслідки (правові й економічні) може мати заняття цією діяльністю. Критерієм віднесення фінансових посередників грошового ринку до банківських установ може бути комплекс із трьох посередницьких операцій, що є базовими для банківської діяльності:

― приймання грошових коштів від клієнтів у вклади;

― надання клієнтам кредитів і створення нових платіжних засобів;

― здійснення розрахунків між клієнтами.

В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі можливості впливати на економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їхньої діяльності. Дослідження ролі банків у сучасній економіці дає можливість з’ясувати причини, які примушують державу брати на себе функцію регулювання діяльності банків. Розглянемо основні з цих причин.

Держава в особі центрального банку покликана, як уже зазначалося, регулювати грошовий оборот з метою забезпечення стабільності національної валюти, що неможливо без регулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати платіжні засоби — гроші. У гонитві за прибутком банки здатні створити й запропонувати більше грошей, ніж у них є підстав для цього, і більше, ніж потребує ринок. Інструментом регулювання діяльності банків виступає механізм обов’язкового резервування певної частини ресурсів банків (у межах заздалегідь визначеної центральним банком норми обов’язкових резервів).
У цих умовах здійснення банками платежів, надання позичок об­межується обсягом банківських ресурсів, що перевищують суму зарезервованих ресурсів. Якщо ж банк не дотримується встановлених правил, тобто порушує норму обов’язкових резервів, регулятивно-наглядові органи застосовують до нього певні заходи.

Важливим призначенням банків є збереження грошових заощаджень суспільства. Банки — це довірчі установи, тобто в основі їхньої діяльності лежить довіра до них з боку суспільства. Для того щоб економічні суб’єкти розміщували в банках свої заощадження заощадження, вони повинні мати певні гарантії, що ці заощадження можна буде отримати в наперед домовлені строки і з обіцяними процентами. У цих умовах суспільство розглядає виконання державою функції банківського регулювання як свого роду гарантію розумної та обачливої політики банків. Крім того, з метою підвищення довіри до банківської системи у більшості ринкових економік функціонують спеціальні колективні фонди (корпорації) страхування (гарантування) депозитів. Вони гарантують вкладникам у разі банкрутства банку повернення їхніх заощаджень у певних межах.

Банки на відміну від інших економічних суб’єктів ринку містять у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності і провокування загальноекономічної кризи, що пояснюється самою природою банків, специфікою їхньої діяльності. Так, власний капітал банків становить невелику частку у їхніх сукупних ресурсах, оскільки банки працюють головним чином за рахунок залучених коштів великої кількості вкладників. У зв’язку з цим платоспроможність і ліквідність банків є поняттями відносними, вони базуються на допущенні, що вкладники не вилучать свої кошти з банків одночасно. Проте економічна ситуація в країні може скластися у такий спосіб, що ймовірність вилучення коштів значної кількості вкладників з банків стане реальністю, і банки, що опинились у цій ситуації, можуть збанкрутувати. Банки-банкрути, тісно пов’язані з іншими банками через систему міжбанківських зв’язків, будуть не здатні виконати свої зобов’язання перед вкладниками, перед іншими банками, що потягне за собою цілий ланцюг банківських крахів. Наслідком цього може стати порушення грошового обороту з ризиком перейти у кризу банківського сектору, а потім і в загальноекономічну кризу країни.

Ще один приклад. Банківська система виконує життєво важливу роль фінансового посередника на грошовому ринку. Банки акумулюють заощадження економічних суб’єктів і водночас надають позички іншим суб’єктам ринку. Кредитування неминуче пов’язано передусім з ризиком неповернення позичених коштів і, як наслідок, з ризиком для банків втрати ліквідності і платоспроможності. У світовій банківській практиці управління кредитним ризиком розглядається як проблема, що має державне значення. У зв’язку з цим держава в особі уповноважених регулятивно-наглядових органів зобов’язує банки створювати резерви для відшкодування можливих втрат за позиками. Розмір резервів визначається загальною сумою всіх наданих позичок та ступенем їхнього ризику. Отже, банки відіграють ключову роль в економіці економіці і водночас їм притаманна підвищена фінансова вразливість, що зумовлює необхідність розроблення та ухвалення державою заходів стосовно регулювання діяльності банків.

Банки формують платіжну систему країни. На банківських рахунках зосереджені кошти, що становлять основу для безготівкових розрахунків, і саме банки здійснюють їх. Надійна й ефективна платіжна система — це важливий компонент розвинутої економіки. З огляду на наявність тісного взаємозв’язку сучасної платіжної і виробничої систем порушення в платіжній системі можуть негативно позначитися на розвитку економіки. Зауважимо, що міжбанківський ринок і платіжний оборот у сучасних умовах мають міжнародний характер. У зв’язку з цим проблеми, що виникають на національних банківських ринках, перестають бути локальними й експортуються на світовий ринок, що також є аргументом для обґрунтування необхідності регулювання діяльності банків.

Важливою є й така зовнішня обставина. Банківська система будь-якої країни не може сприйматися світовою спільнотою як повноцінна за відсутності системи банківського регулювання, що відповідає міжнародно визнаним стандартам.

Ефективна система регулювання діяльності банків потрібна і самим банкам, тому що успіх їхньої діяльності залежить від довіри до них з боку суспільства. Втрата довіри вкладників до одного банку може викликати ланцюгову реакцію, перекинутися на всю банківську систему і призвести до втрати довіри до всієї банківської системи.

Отже, необхідність регулювання діяльності банків з боку держави визначається квазісуспільною природою банків. Банки функціонують головно як недержавні, приватні структури, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас, як уже зазначалося, вони займаються суспільно корисною й необхідною діяльністю, що і робить регулювання цієї діяльності обґрунтованим і необхідним завданням держави.

Ефективність банківського регулювання залежить значною мірою від того, наскільки чітко визначені завдання, що стоять перед відповідними регулятивно-наглядовими органами, наскільки добре ці завдання розуміють і підтримують органи, що розроб­ляють економічну політику держави і несуть відповідальність за реалізацію цієї політики.

Основні завдання регулювання діяльності банків:

― підтримання стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;

― захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства. Інтереси вкладників потребують захисту, тому що в усіх країнах рівень інформованості вкладників про фінансовий стан банків вельми недостатній і вони не мають можливості самостійно оцінити, який ризик беруть на себе, розміщуючи свої кошти в тому чи іншому банку;

― створення конкурентного середовища у банківському секторі, адже саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків. Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставкизапозичками, підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються новітні банківські технології тощо;

― забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяльності банківського сектору в цілому і кожного банку окремо. Підвищення відкритості базується на удосконаленні системи обліку і звітності в банках і наближенні їх до вимог, що випливають із досвіду міжнародної банківської практики;

― підтримування необхідного рівня стандартизації і професіо­налізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.

Необхідність і значущість банківського регулювання в умовах ринкової економіки не виключають саморегуляції банківського сектору через ринкові механізми. Ці дві форми регулювання мають доповнювати одна одну. Банки повинні діяти, керуючись принципами комерційного розрахунку та надійності. У свою чергу, органи банківського регулювання мусять діяти, керуючись принципами розумного, обачливого ставлення до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, посягатинасвободу підприємницької діяльності банків.

В Україні в умовах планово-централізованої економіки та існування системи державних банків не було потреби у створенні системи банківського регулювання. Напрями й умови діяльності банків визначалися урядом, він же і контролював їхню діяльність.

В умовах трансформації економіки в Україні одним із найваж­ливіших компонентів цього процесу є створення ефективної системи пруденційного банківського регулювання. Проблема створення цієї системи має для України особливе значення, зважаючи на такі фактори:

― нестабільний характер економіки;

― ризикована практика банківської діяльності, зокрема кредитування, що виявляється у високому рівні простроченої, пролонгованої та безнадійної до повернення кредитної заборгованості, а також у надмірному кредитуванні інсайдерів, у концентрації кредитного ризику;

― недостатній рівень банківського капіталу та резервів на покриття ризиків з огляду на потреби економіки та якість активів банків;

― неефективність системи управління ризиками, яку застосовують банки. Про це свідчить хоча б той факт, що протягом останніх років постійно приблизно 12—14 % від загальної кількості зареєстрованих банків перебувають у стадії ліквідації;

― неадекватність системи банківського нагляду та аудиту стану банківської системи (зокрема, 90 % збанкрутілих банків мали позитивні аудиторські висновки).

У світовій практиці спочатку десятиріччями, століттями формувалася банківська система, а потім уже система банківського регулювання. В Україні ці процеси відбуваються паралельно, що є, безумовно, ускладнювальним фактором. Водночас Україна має й деякі переваги — вона може і повинна скористатися накопиченим світовим досвідом у галузі банківського регулювання.

6.2. Організація системи банківського регулювання

В усіх країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді функціонує система банківського регулювання. В окремих із них вона існує вже понад століття. Так, у США ця система почала створюватися ще в 60-х роках ХІХ ст. В останні десятиріччя ХХ ст. відбувалося реформування банківського сектору в постсоціалістичних країнах, і невід’ємним компонентом цього процесу було становлення системи банківського регулювання. Одночасно і в деяких країнах зі сталими банківськими традиціями відбуваються суттєві зміни у концепції побудови цієї системи, передусім у напрямі активізації її діяльності, що пов’язано з глобалізацією банківської справи, підвищенням ризику діяльності банків, які освоюють нові фінансові інструменти і нетрадиційні для банків операції, зі створенням фінансових конгломератів.

У світовій банківській практиці не існує єдиного підходу до інституційної побудови системи банківського регулювання. У більшості більшості ринкових економік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього повноваження щодо регулювання банківської діяльності. Причому в деяких країнах, наприклад у Нідерландах, Росії, винятково центральний банк має повноваження щодо банківського регулювання (в тому числі і банківського нагляду). У США, Німеччині, Франції та в деяких інших країнах існує змішана система банківського регулювання, в межах якої центральний банк розподіляє регулятивно-наглядові повноваження з іншими спеціальними органами, які можуть створюватися під егідою центрального банку, міністерства фінансів, казначейства або бути взагалі незалежними органами, підзвітними законодавчій владі.

Наприклад, у Німеччині до недавнього часу функціонувало під егідою Міністерства фінансів Федеральне відомство з нагляду за банками, яке тісно співпрацювало з центральним банком (Німецьким федеральним банком, або Бундесбанком). З 1 травня 2002 р. у Німеччині почала діяти нова система нагляду за фінансовими посередниками грошового ринку. Згідно з Законом про нагляд за сектором фінансових послуг органи банківського, страхового і біржового нагляду були об’єднані в нове Федеральне відомство фінансового нагляду. Із створенням цього відомства було конкретизовано розподіл повноважень між ним і Бундес­банком. Основні повноваження Федерального відомства фінансо­вого нагляду у сфері банківського регулювання: видає банкам ліцензії, приймає рішення щодо застосування санкцій до них, відкликає ліцензії. Німецький федеральний банк (Бундесбанк) здійснює безвиїзний нагляд за банками на підставі аналізу банківської звітності, аналізує аудиторські висновки, проводить інспекційні перевірки на місцях.

У Франції функціонують три спеціальні структури під егідою Банку Франції і Міністерства фінансів та економіки — Комітет банківської регламентації, Комітет кредитних установ і Банківська комісія з розподілом регулятивно-наглядових повноважень між ними і Банком Франції.

Прикладом банківської регулятивно-наглядової структури, незалежної від центрального банку й уряду, є Федеральна корпорація страхування депозитів у США, підзвітна законодавчому органу державної влади.

Інституційна побудова системи банківського регулювання визначається особливостями історичного та економічного розвитку тієї чи іншої країни, традиціями і значною мірою характером бан­ківської системи. Так, у Великобританії завдяки відсутності антимонопольного антимонопольного законодавства і жорсткого контролю за злиттям банків був досягнутий високий ступінь концентрації банківського капіталу. Утворилися великі банківські об’єднання з розвинутою мережею філій у країні і за кордоном, які сконцентрували значну частку ресурсів, операцій, безготівкового грошового обороту. Концентрація банківської системи зумовила зосередження повноважень щодо банківського регулювання в єдиній установі — Банку Англії. Причому центральний банк (Банк Англії) традиційно здійснював банківське регулювання, у тому числі нагляд за діяльністю банків на неформальній основі, тобто через безпосередні контакти з банками та шляхом морального переконання.
У 70—80-ті роки ХХ ст. ця система зазнала серйозних випробувань у зв’язку з фінансовими кризами. Поступово британські власті надали перевагу більш формальному підходу до регулювання бан­ківської діяльності та нагляду і створили з цією метою у 80-ті роки спеціальні підрозділи у структурі Банку Англії.

У 1998 р. у Великобританії було створено новий регулятивно-наглядовий орган з повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю всіх фінансових посередників грошового ринку, тобто банків, страхових та інвестиційних компаній, будівельних товариств тощо.

Інша ситуація склалась у США. Особливості банківського законодавства в цій країні сприяли збереженню децентралізованої і роздробленої банківської системи. На відміну від Великобританії у США збереглося багато дрібних безфілійних банків. Протягом багатьох років створювалася розгалужена система банківського регулювання як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Основні структури цієї системи: Федеральна резервна система, Служба контролера грошового обігу, Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські департаменти в урядах штатів.

Отже, у світовій практиці існують різні моделі інституційної побудови системи банківського регулювання, проте для всіх їх дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень органів банківського регулювання належать такі:

― регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначати певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право здійснювати банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

― установлювати для банків економічні нормативи, що регламентують капітальну базу, ліквідну позицію та ризики у діяльності банків;

― вимагати від банків формування резервів для покриття ризиків від проведення активних операцій, а також вимагати резервування частини залучених депозитів у межах установленої норми обов’язкових резервів;

― ініціювати створення системи гарантування банківських депозитів та забезпечувати ефективність її функціонування;

― установлювати для банків принципи та стандарти ведення бухгалтерського обліку, правила складання статистичної звітності та порядок проведення внутрішнього аудиту;

― здійснювати методичне забезпечення організації банківського кредитування та організації грошових розрахунків;

― регулярно отримувати від банків звітність і на базі аналізу цієї звітності проводити безвиїзний нагляд, тобто дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому. Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застереження, що дає змогу регулятивно-наглядовим органам ухвалювати рішення про застосування до банків коригувальних заходів до загострення ситуації в банках або до проведення інспекційної перевірки на місці;

― проводити інспекційні перевірки банків на місцях. Порівняно з безвиїзним наглядом інспекційні перевірки надають регулятивно-наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі якості управління банківськими ризиками. Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнювальними;

― застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків, зокрема забороняти оголошення і виплату дивідендів, накладати штрафи тощо;

― брати неплатоспроможні банки під контроль, призначати тимчасову адміністрацію в такі банки, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

Протягом останніх років продовжується пошук шляхів підвищення ефективності, «продуктивності» банківського регулювання, що пов’язано зі змінами у банківському бізнесі, а саме:

― глобалізацією банківського бізнесу. Усуваються бар’єри між внутрішнім національним грошовим ринком і світовим ринком, створюється єдиний загальносвітовий простір;

― розширенням спектра банківських операцій і послуг. У практику банків все частіше входять нетрадиційні операції: торговельні, страхові, операції з нерухомістю тощо. Глобальна комп’ютеризація, розширення мережі інтернет-технологій сприяють впровадженню зовсім нових банківських послуг, наприклад internet-banking.

Зазначені зміни призвели до концентрації ризиків у банківській діяльності і відповідно до розроблення нових підходів і взагалі нової філософії щодо банківського регулювання. В основу нової філософії покладені:

― оцінка здатності банків своєчасно виявляти ризики й усувати їх або мінімізувати;

― перехід від формального оцінювання поточного стану банків до якісної діагностики, пов’язаної з їх майбутнім;

― активне застосування в процесі регулювання не тільки внутрішньої інформації (звітність банків), а й зовнішньої (звіти зовнішніх аудиторів, оцінка рейтингових компаній, зустрічі з керівниками банків);

― удосконалення техніки аналізу та оцінювання діяльності банків. Використання методів моделювання процесів, зокрема стрес-тестування, тобто оцінювання стійкості банку при заданих несприятливих умовах його функціонування;

― введення інституту кураторів банку. Сутність «кураторства» полягає у створенні спеціальної групи (команди), якій доручають нагляд за конкретним банком і надають право приймати рішення з наглядового реагування;

― перехід до ризик-орієнтованого (ризик-сфокусованого) нагляду, який передбачає концентрацію нагляду на таких аспектах, як:

· виявлення сфер діяльності банків, що пов’язані з найбільшими ризиками;

· виявлення слабких банків і здійснення нагляду за ними у більш інтенсивному режимі;

· запровадження системи раннього реагування, метою якої є виявлення на ранніх стадіях імовірних проблем у діяльності банків.

Характерною рисою розвитку системи банківського регулювання на рубежі століть є посилення вимог до банків щодо забезпечення забезпечення прозорості (транспарентності) їхньої діяльності, що пов’язано значною мірою з проблемою відмивання грошей та фінансування тероризму.

Із середини 1980-х років міжнародна спільнота повела активну боротьбу з відмиванням (легалізацією) доходів, здобутих злочинним шляхом. Згідно з рекомендаціями FATF — незалежної міжнародної організації, створеної у 1989 р. спеціально з метою розроблення і вдосконалення методів боротьби з відмиванням грошей — однією з передумов ефективної боротьби з відмиванням грошей є створення в кожній країні незалежного державного органу фінансового моніторингу. Основні завдання цього органу полягають у збиранні та аналізі інформації про значні й/або сумнівні фінансові операції і за наявності достатніх підстав про одержану інформацію необхідно повідомити правоохоронні органи. Рекомендації FATF передбачають також, що регулятивно-наглядові органи повинні забезпечувати застосування у банках програм захисту від відмивання грошей, від фінансування тероризму та здійснювати нагляд за дотриманням вимог цих програм.

В останні десятиріччя у світовій банківській практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації регулятивних вимог до банків. Певною мірою ця тенденція пов’язана з діяльністю Міжнародного комітету з банківського регулювання та нагляду, який називається Базельським (за місцем його базування у Швейцарії у м. Базелі при Банкові міжнародних розрахунків). Базельський комітет є найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду. До комітету входять представники центральних банків і органів банківського регулювання та нагляду дев’яти європейських країн, а також США, Канади і Японії. Комітет було створено в 1974 р. у зв’язку з глобалізацією банківської системи з метою координації зусиль національних регулятивно-наглядових банківських органів. Комітет не є директивною структурою. Мета його діяльності — надати можливість кожній країні користуватися його досвідом і рекомендаціями в галузі банківського регулювання та нагляду з урахуванням особливостей національної економіки.

У ЄС тенденція уніфікації регулятивних вимог до банків пов’язана, крім того, зі створенням єдиного євроринку та Європейської системи центральних банків. Нагляд за діяльністю банків єврозони здійснюють уповноважені регулятивно-наглядові органи, утворені згідно з законодавством тієї чи іншої країни, тобто наглядова діяльність не делегована Європейському центральному центральному банку і не створено наднаціонального органу банківського нагляду. Разом з тим Директива 2000/12/ЄС Європейського парламенту та Ради Європи від 20 березня 2000 р. «Щодо започат­кування та подальшого здійснення діяльності кредитних установ» визначає єдині для всіх держав-членів вимоги щодо можливості відкриття та здійснення діяльності кредитних установ, єдині принципи та технічні інструменти пруденційного нагляду. При Комісії ЄС створено Банківський консультативний комітет органів банківського нагляду держав-членів.

Ще однією загальносвітовою тенденцією розвитку системи банківського регулювання є об’єднання органів, які здійснюють нагляд за діяльністю фінансових посередників грошового ринку, у єдиний наглядовий орган. Є певний сенс у створенні такого органу, адже визначальна ознака всіх фінансових посередників — єдиний характер їхньої діяльності, а саме: акумуляція вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників. Водночас слід зауважити, що банки є особливими посередниками, адже тільки вони спроможні створювати депозитні гроші і впливати на пропозицію грошей. Ця обставина визначає стабільність банківської системи як принципово важливу передумову стійкості грошової системи. Виходячи з призначення центрального банку здійснення саме ним банківського регулювання, і в тому числі нагляду за банками, видається економічно доцільним.

В Україні згідно із Законом «Про Національний банк України», а також із Законом «Про банки і банківську діяльність» регулювання діяльності банків здійснює Національний банк України. Крім того, відповідно до Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» були розподілені повноваження державних органів у сфері регулювання різних секторів грошового ринку. Розподіл повноважень був здійснений у такий спосіб:

― регулювання ринку банківських послуг здійснює Національний банк України;

― регулювання ринків цінних паперів та їх похідних здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

― регулювання інших ринків фінансових послуг здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Наприкінці 2003 р. керівники державних органів, що здійснюють регулювання грошового ринку, підписали меморандум про співпрацю та координацію дій зі здійснення нагляду за учасниками ринку.

Повноваження Національного банку України щодо банківського регулювання на рівні центрального апарату покладені на різні департаменти з урахуванням їх функціонального призначення. Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює Департамент валютного регулювання, Департамент готівково-грошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівкою, а також готівковий обіг у позабанківській сфері, Депар­тамент бухгалтерського обліку визначає порядок бухгалтерсь-
кого обліку і звітності в банках тощо.

Значну роль у регулюванні банківської діяльності відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків та Генеральним департаментом банківського нагляду, до якого входять:

― Департамент стратегічного розвитку банківського нагляду;

― Департамент державної реєстрації та ліцензування банків;

― Департамент роботи з проблемними банками;

― Департамент безвиїзного нагляду та інспекційних перевірок.

Система банківського нагляду на рівні територіального управління НБУ також представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків і відповідними структурними підрозділами (зокрема, відділ реєстрації та ліцензування банківських установ, відділ інспектування та моніторингу діяльності банків, відділ інформаційно-аналітичної роботи).

6.3. Державна реєстрація банків

Вступний контроль, що здійснюється на стадії реєстрації нових банків та їх філій, дає змогу ще до вирішення питання про відкриття банку впевнитися в його майбутній надійності.

Головна мета цього контролю — допустити на ринок фінансових послуг України лише ті банки, умови діяльності яких відповідають установленим НБУ обов’язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Вступний контроль передбачає:

― перевірку обсягу капіталу, джерел внесків до статутного капіталу банків та складу їх учасників;

― перевірку кваліфікаційних та професійних якостей працівників вищої і середньої ланки управління банками;

― розгляд оптимального бізнес-плану діяльності банків на найближчі один-два роки;

― перевірку мережі установ банків;

― визначення політики та напрямів діяльності банків;

― розгляд питання щодо іноземних акціонерів (учасників) і кандидатів на керівні посади;

― розгляд відповідних технічних питань;

― визначення умов, за яких НБУ відмовляє у наданні ліцензій на проведення банківських операцій.

Вступний контроль здійснює Департамент
державної реєстрації та ліцензування
банків, до функцій якого належить:

― реєстрація банків, представництв банків нерезидентів, які створюються на території України;

― реєстрація змін та доповнень, внесених банками до установчих документів;

― ведення Державного реєстру;

― ліцензування банків, зареєстрованих НБУ, які діють на території України;

― підготовка пропозицій щодо надання, розширення або відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій;

― ведення Книги реєстрації наданих ліцензій.

Реєстрація банків здійснюється Національним банком відповід­но до Положення про порядок створення і державної реєстрації
банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 375, зі змінамишляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Після цього банк набуває статусу юридичної особи. Банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути:

― ощадними;

― інвестиційними;

― іпотечними;

― розрахунковими (кліринговими).

Банк набуває статусу спеціалізованого банку (крім ощадного) у разі, якщо більше 50 % його активів є активами одного
типу: для інвестиційного банку — емісія та розміщення цінних паперів, що здійснюються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів;

для іпотечного банку — активи, розміщені під заставу землі чи нерухомого майна;

для розрахункового (клірингового) банку — активи, що розміщуються на клірингових рахунках.

Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку в разі, якщо більше 50 % його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України після отримання позитивного висновку Національного банку про намір заснування державного банку. Статут державного банку затверджується відповідною постановою Кабінету Міністрів України і має відповідати вимогам Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі — Закон), інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку. Банк має право додавати до свого найменування слово «державний», використовувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України.

Місцевий кооперативний банк створюється юридичними і фізичними особами відповідно до вимог Закону та чинного законодавства України про кооперацію. Мінімальна кількість учасників місцевого кооперативного банку має бути не менше ніж 50 осіб, кожна з яких незалежно від розміру своєї участі в капіталі банку (паю) має право одного голосу.

Найменування банку має містити слово «банк», а також вказів­ку про організаційно-правову форму банку. Не дозволяється ви­користовувати для найменування банку назву, що повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Уживання в найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку.

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники істотної участі в банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути:

юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації;

юридичні особи, щодо яких неможливо встановити їх власників і джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи здійснюють внески до статутного капіталу або купують акції банків.

Місцеві кооперативні банки та центральний кооперативний банк можуть залучати вклади (депозити, у тому числі на поточні рахунки) тільки від своїх учасників.