Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Розділ третій

Читайте также:
  1. Антитерористичні дії та порядок роботи командира підрозділу, частини при організації виконання завдань щодо боротьби з незаконно створеними збройними формуваннями
  2. Види маневру підрозділами
  3. Визначення обсягу виробництва продукції борошномельного підрозділу
  4. Виконати перетворення координат земельної ділянки, отриманих в розділі 4, в іншу систему координат для якої відомі параметри трансформації
  5. Вимоги до обсягів та змістового наповнення кожного з розділів
  6. Висновки до 1 розділу
  7. Висновки до 2 розділу
  8. Висновки до другого розділу
  9. Висновки до другого розділу
  10. Висновки до І розділу

 

 

30 жовтня 1970 року, десь на початку третьої години ночі на нижньому поверсі невеликого будинку за двісті п’ятдесят миль на південь від Клівз-Мілза задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, прокинувшись тільки наполовину, і якусь хвилю сидів, мов очманілий, не в змозі збагнути, що воно таке.

Поряд почувся приглушений подушкою голос Віри:

- Телефон.

- Еге, - мовив він і підхопився з ліжка.

То був огрядний широкоплечий чоловік років під п’ятдесят, уже трохи лисуватий, у голубих піжамних штанах. Він вийшов у горішній передпокій і ввімкнув світло. Внизу пронизливо дзеленчав телефон.

Герб спустився вниз, до “телефонного куточка”, як називала його Віра. Телефон стояв на чудернацькому столику-шафці, який вона придбала років зо три тому. Герб від самого початку рішуче відмовився втискати під той столик свої двісті сорок фунтів живої ваги. Отож завжди розмовляв по телефону стоячи. Шухляда столика була вщерть напхана випусками “Рідерс дайджест”[13] і номерами журналу “Фатум”.

Герб поклав руку на телефон, але не знімав трубки, і дзвінок дзеленчав і далі.

Такий пізній нічний дзвінок звичайно міг означати одне з трьох: або котрийсь із давніх приятелів упився до нестями й вирішив, що тобі буде приємно побалакати з ним і серед ночі; або хтось помилився номером; або ж готуйся почути погані вісті.

Сподіваючись у душі, що то просто помилка, Герб зняв трубку.

- Алло!

У трубці озвався сухий чоловічий голос:

- Це помешкання Герберта Сміта?

- Так.

- З ким я говорю?

- Я Герб Сміт. А що...

- Будь ласка, заждіть, за хвилину вас з’єднають.

- Гаразд, але хто...

Та було вже пізно. У трубці брязнуло, так наче на тому кінці дроту скинули на підлогу черевик. А його тим часом з’єднують. З усіх телефонних незручностей - то були погана чутність, вихватки малих пустунів, що дзвонили й питали, де ти закопав бляшанку з діамантами, бездушні металеві голоси телефоністок, дзвінки улесливих агентів з пропозиціями передплатити той чи той журнал - Герб найдужче не любив чекати, поки його з’єднають. Це була одна з тих підступних новацій, що майже непомітно закралися в життя за останній десяток років. Колись на другому кінці дроту просто казали: “Не кладіть трубочку, гаразд?” - та й по всьому. Тоді ти принаймні міг почути якісь далекі розмови, гавкіт собаки, звуки радіо, плач немовляти. А чекати, поки тебе з’єднають, - то зовсім інша річ. Лінія була німотна, геть безживна. Ти опинявся в порожнечі. Казали б уже прямо: “Будь ласка, заждіть, вас на хвилину поховають живцем”. Він усвідомив, що трішечки чогось боїться.



- Ну що, Герберте?

Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся. Нагорі біля самих сходів стояла Віра, у вицвілому рудому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді, та білим від якогось крему, схожим на гіпсову маску обличчям.

- Хто там?

- Ще не знаю. З’єднують.

- З’єднують? О пів на третю ночі?

- Так.

- Це не Джонні, ні? Із Джонні нічого не сталося?

- Не знаю, - відказав Герб, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.

Хтось дзвонить о другій годині ночі, каже тобі чекати, поки з’єднають, і ти починаєш перебирати у пам’яті всіх своїх родичів та їхні недуги. Перелічуєш одну по одній старих тіток. Пригадуєш, на що хворіють дідусі й бабусі, якщо вони досі живі. Думаєш, чи не заглух раптом мотор у когось із давніх друзів. І намагаєшся не згадувати про те, що маєш єдиного сина, якого палко любиш, і що такі дзвінки здебільшого й будять людей серед ночі, - і раптом ноги в тебе наливаються свинцем від напруженого чекання...



Віра заплющила очі й склала руки перед висхлими грудьми. Герб силкувався погамувати своє роздратування. Стримував себе, щоб не сказати: “Віро, святе письмо настійно радить молитися в спальні”, - бо тоді б вона обдарувала його отією особливою усмішкою, спеціально призначеною для невіруючих чоловіків-святотатців. А побачити таку усмішку о пів на третю ночі, та ще й чекаючи з’єднання, було б занадто.

У трубці знову брязнуло, і вже інший чоловічий голос, відчутно старший, промовив:

- Аллої Містер Сміт?

- Так, а хто ви?

- Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.

- Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?

Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у “телефонному куточку”. По всьому тілу розлилася млість.

Сержант Мегс запитав:

- Ви маєте сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала?

- З ним нічого не сталося? Він здоровий?

Герб почув звук ходи. Віра спустилася вниз і стала поруч нього. Якусь мить стояла тихо, а тоді рвучко, мов тигриця, вчепилася рукою в трубку.

- Що там? Що сталося з моїм Джонні?

Він смикнув трубку до себе й видер з її руки, зламавши Вірі ніготь. Суворо глянувши на неї, сказав:

- Я сам.

Вона стояла й дивилася на нього розширеними від жаху вицвілими голубими очима, затуливши рукою рота.

- Містере Сміт, ви мене чуєте?

Насилу ворухаючи язиком, наче після уколу новокаїну, Герб видушив із себе:

- Так, я маю сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала. Він живе у Клівз-Мілзі. Працює вчителем у тамтешній школі.

- Він попав у автомобільну катастрофу, містере Сміт. Стан його надзвичайно серйозний. Мені дуже прикро сповіщати вас про таке... - Голос Мегса був розмірений, офіційний.

- О боже, - мовив Герб. Думки його вирували. Колись, ще на військовій службі в Атланті, його жорстоко побив на задвірках якогось бару ниций і паскудний білявий здоровило з Півдня, на прізвище Чайлдрес. Отоді Герб почував себе так само, як тепер, геть розчавленим, і всі думки його неначе збились у безладну грузьку купу. - О боже, - повторив він.

- Він помер? - зойкнула Віра. - Помер? Джонні помер?

Герб прикрив рукою трубку.

- Ні. Він живий.

- Живий! Живий! - вигукнула Віра і з добре чутним глухим стуком упала на коліна просто в “телефонному куточку”. - О Господи, щиро дякую тобі й благаю: не обмини нашого сина своєю ласкою і захисти його своєю милосердною рукою від усякого лиха, уклінно тебе благаю в ім’я сина твого Ісуса і...

- Віро, замовкни!

Якусь хвилю мовчали всі троє, немовби замислені про життя в цьому світі та про його далеко не радісні повороти: і Герб, утиснувшись всією масою в “телефонний куточок”, так що його коліна впиралися знизу в тендітний столик, а обличчя мало не тицялось у букет пластмасових квітів; і Віра, уклякнувши поруч, упритул до груби; і невидимий сержант Мегс, що був своєрідним свідком-слухачем цієї похмурої трагікомедії.

- Містере Сміт...

- Слухаю. Я... я прошу пробачення за шум.

- Це зрозуміла річ, - сказав Мегс.

- Мій син... Джонні... він їхав своїм “фольксвагеном”?

- Смертельні пастки - ось що таке ті залізні жуки, - пробелькотіла Віра. - Смертельні пастки... - По щоках її котилися сльози, зісковзуючи з грубого шару нічного крему, мов дощові краплі з хромованої поверхні.

- Він їхав у таксі компанії “Бангор - Ороно”, - сказав Мегс. - Як мені відомо, ситуація виникла така. До нещасливого випадку причетні три машини, у двох з яких за кермом були підлітки з Клівз-Мілза. Вони саме виїхали з-за узвишшя на шосе номер шість, відомого як Карсонів пагорб, і прямували у східному напрямі. А ваш син їхав у таксі до Клівза, на захід. Таксі й машина на зустрічній смузі руху зіткнулись лоб у лоб. Водій таксі загинув, і хлопець, що був за кермом другої машини, також. Вашого сина і пасажира тієї машини відвезли до Східного медичного центру штату Мен. Як я розумію, обоє у критичному стані.

- У критичному стані... - проказав за ним Герб.

- У критичному стані! У критичному стані! - заголосила Віра.

“О боже, - подумав Герб, - ми наче персонажі дешевої мелодрами в якомусь жалюгідному театрику”. Йому стало соромно за Віру перед сержантом Мегсом, що напевне чув її голосіння на задньому плані - на зразок старогрецького хору. Цікаво, а скільки таких розмов відбув сержант Мегс за час своєї служби? Мабуть, і не злічити. Можливо, він уже подзвонив дружині водія таксі й матері того загиблого хлопця. А як вони сприйняли страшну звістку? Та й кому яке до цього діло? Хіба Вірі не вільно плакати за своїм сином? І чого б оце тепер, у нещасті, людині лізли в голову такі безглузді думки?..

- Східний медцентр... - мовив він і записав у блокноті на столику. На оправі блокнота було зображення усміхненої телефонної трубки, і шнур, що тягся від неї, виписував слова: “Супутник телефону”. - Як його поранило?

- Пробачте, містере Сміт, ви про що?

- Що в нього пошкоджено? Голова? Нутрощі? Що саме? Чи він обгорів?

Віра пронизливо закричала.

- Віро, та ти можеш помовчати?!

- По ці відомості вам треба звернутися до лікарні, - обережно відказав Мегс. - Я матиму докладний звіт лише години через дві.

- Гаразд, зрозуміло.

- Містере Сміт, мені дуже жаль, що я мусив підняти вас серед ночі й сповістити таку погану новину...

- Що погану, то погану, - мовив Герб. - А тепер, сержанте, мені треба подзвонити в лікарню. Бувайте.

- На все добре, містере Сміт.

Герб поклав трубку і втупив безтямний погляд у телефон. “Отак воно й буває, - думав він. - Хто міг гадати... Джонні...”

Віра знов закричала, і він уже з тривогою побачив, що вона запустила руки у волосся, накручене на бігуді, і чимдуж смикала його.

- Це божа кара! Божа кара за наше неправедне життя, за гріхи наші, за все! Гербе, стань на коліна разом зі мною...

- Віро, я маю подзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.

- Ми помолимося за нього... пообіцяємо виправитися... Якби ти частіше ходив зі мною до церкви... я знаю... оце тобі твоє чадіння тютюном, оце по кухлику пива після роботи, з усіма тими приятелями... оце тобі лихослів’я... згадування імені Господнього всує... Кара божа... це кара божа...

Герб узяв у долоні її обличчя, щоб вона перестала так шалено й розпачливо мотати головою. Дотик до вкритої кремом шкіри був неприємний, але він не забрав рук. Він почував щирий жаль до дружини. Останні десять років Вірине життя зайшло в якусь сіру сутінь, і вона ділила його між своєю баптистською вірою і тим, що Герб вважав невинною релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар виявив у неї кілька доброякісних пухлин у матці та піхві. Після того, як їх видалили, вона більш не могла мати дітей. А через п’ять років з’явилися нові пухлини, і довелося вдатися до видалення матки. Отоді усе те й набрало справжньої сили, і глибока побожність дивовижним чином поєдналась у неї з іншими віруваннями. Вона жадібно ковтала брошурки про Атлантиду, про летючі кораблі із царства божого, про “істинних християн”, що нібито живуть у земних надрах. А журнал “Фатум” читала майже так само часто, як і Біблію, і раз у раз посилалася на обидва ці джерела, пояснюючи одне другим і навпаки.

- Віро, - мовив Герб.

- Ми будемо шануватися... - шепотіла вона, благально дивлячись на нього. - Ми будемо шануватися, і він виживе. Ось побачиш. Ось ти...

- Віро...

Вона замовкла, не зводячи з нього очей.

- Давай подзвонимо до лікарні й дізнаємося, що там з ним насправді, - лагідно сказав Герб.

- Н-ну гаразд. Давай.

- Ти не могла б тихенько посидіти отам на сходах, зовсім тихенько?

- Я хочу молитися, - з дитинною впертістю відказала вона. - Ти не можеш мені заборонити.

- А я й не збираюся забороняти. Тільки молися подумки.

- Атож, подумки. Гаразд, Гербе.

Вона пішла до сходів, сіла там і манірно обсмикнула халат. Тоді склала руки перед грудьми, і губи її заворушились. Герб подзвонив до лікарні. А через дві години вони вже їхали на північ майже пустельною Менською автострадою. Герб сидів за кермом їхнього фургончика “форд” зразка 1966 року, Віра - поруч нього на передньому сидінні, пряма й напружена. На колінах її лежала Біблія.

 

 

 

Телефонний дзвінок збудив Сейру о чверть на дев’яту. Вона пішла до телефону, ще не прочнувшись від сну. У попереку й досі ломило після вчорашнього нападу блювоти, боліли м’язи живота, але загалом почувала вона себе куди краще.

Вона зняла трубку, певна, що то дзвонить Джонні.

- Алло.

- Привіт, Сейро...

То був не Джонні. Дзвонила Енн Стаффорд із школи. Енн була на рік старша за Сейру і вчителювала у Клівзі вже другий рік. Викладала іспанську мову. Завжди весела, енергійна, вона подобалась Сейрі. Та цього ранку тон її був незвично поважний.

- Як ти там, Енні? А я оце трохи занедужала. Певно, Джонні сказав тобі. Мабуть, з’їла на ярмарку несвіжу сосиску...

- О боже, то ти ще не знаєш? Ти... нічого... не... - Енн почала дивно ковтати слова, ніби давлячись ними.

Сейра слухала її спохмурнівши. Спершу вона дивувалася, а потім зрозуміла, що Енн душать сльози, і страшенно занепокоїлась.

- Енн! Що сталося? Не з Джонні, ні? Він не...

- Автомобільна катастрофа, - відказала Енн. Вона вже плакала не криючись. - Він їхав у таксі. Машини врізались одна в одну. Зустрічну машину вів Бред Френо, з моєї другої іспанської групи, він загинув, а його подружка померла сьогодні вранці, Мері Тібо, вона вчилася в одному з класів Джонні... Це жахливо, просто жах...

- А Джонні? - зойкнула Сейра в трубку. Їй знову замлоїло в шлунку. Руки та ноги нараз заклякли й похололи. - Що із Джонні?

- Він у дуже тяжкому стані, Сейро. Дейв Пелсен щойно дзвонив до лікарні. Вони не сподіваються... одне слово, дуже погано...

Усе навколо почало тьмяніти. Енн ще говорила, та голос її віддалився й був уже “аж ген-ген”, як сказав колись Е. Е. Каммінгс[14] про аеронавта, що злетів на повітряній кулі. У свідомості, наповзаючи один на один, безладно купчилися примарні образи. Ярмаркове Колесо Фортуни. Дзеркальний лабіринт. Очі Джонні, якісь дивно фіолетові, мало не чорні. Його простодушне миле обличчя в різкому світлі ярмаркового павільйону з голими лампочками на простягнутому впоперек електричному дроті.

- Не може бути, - сказала Сейра, і її власний голос прозвучав аж ген-ген. - Це якась помилка. Коли він поїхав звідси, з ним усе було гаразд.

Голос Енн знову наблизився - вражений, збентежений, обурений тим, що таке могло статися з їхнім ровесником, молодим і сповненим життєвої снаги.

- Вони сказали Дейву, що він навряд чи прийде до тями, навіть як і переживе операцію. А операція неминуча, бо голова в нього... голова в нього...

Що вона хоче сказати? Розтрощена? Що в Джонні розтрощена голова?

І Сейра зомліла, може, щоб не почути цього останнього фатального слова, цього останнього жахіття. Трубка випала з її руки, а сама вона важко осіла в сіру сутінь. Телефонна трубка гойдалася на шнурі, чимраз повільніше, і з неї долинав голос Енн Стаффорд:

- Сейро, ти що?.. Сейро!.. Сейро!..

 

 

 

Коли Сейра дісталася до Східного медичного центру штату Мен, було чверть на першу. Чергова сестра за конторкою подивилася на її бліде, напружене обличчя, прикинула подумки, чи здатна вона знести всю правду, і сказала, що Джон Сміт ще в операційній. Потім додала, що його батьки чекають у вітальні.

- Дякую,: - сказала Сейра.

Замість того, щоб повернути ліворуч, вона пішла праворуч, заплуталась у лікарняних коридорах і мусила вибиратись назад.

У вітальні їй різонули очі яскраві, соковиті кольори. Там сиділо кілька чоловіків і жінок, утупивши очі чи то в пошарпані журнали, чи то в простір перед себе. Від ліфту прийшла сива жінка, віддала свою перепустку подрузі, а сама сіла на її місце. Подруга пішла, клацаючи високими підборами. Решта відвідувачів сиділи далі, чекаючи нагоди провідати своїх хворих: хто батька, якому видалили камінці із жовчного міхура, хто матір, у якої лише три дні тому виявили невелику пухлинку під однією груддю, хто товариша, якого двигнуло на роботі паровим молотом. На всіх обличчях, мов ретельно накладений грим, лежав позірний спокій. Тривога була прибрана під його поверхню, як ото сміття, зметене під килимок біля порога. Сейру знов почало огортати відчуття, ніби все навколо якесь нереальне. Десь приглушено дзеленчав дзвоник. У коридорі ледь чутно порипували чиїсь каучукові підошви... Коли Джонні йшов від неї, він був цілий і здоровий. Годі уявити собі, що тепер він десь в одній із цих цегляних башт, лежить і вмирає.

Містера і місіс Смітів вона впізнала одразу. Спробувала пригадати їхні імена - і в першу хвилю не змогла. Вони сиділи разом майже в кінці кімнати і, на відміну від інших, ще не встигли звикнути до того, що так нагло вдерлось у їхнє життя.

Мати Джонні сиділа, поклавши пальто на стілець позад себе, і стискала в руках Біблію. Губи її ворушились у безгучному читанні, і Сейра згадала, як Джонні сказав, що його мати дуже побожна, і в пам’яті спливли такі його слова: “Може, аж занадто побожна, з тієї великої верстви, що простерлася між трясунами й приборкувачами змій”. Містер Сміт (Герб, згадала вона, його звуть Герб) тримав на колінах один з тих лікарняних журналів, але дивився не в нього. Він дивився за вікно, де вогниста новоанглійська осінь прокладала собі дорогу в листопад і далі в зиму.

Сейра підійшла до них.

- Ви містер і місіс Сміти?

Вони звели очі на неї, і обличчя їхні напружились у передчутті чогось страшного. Руки місіс Сміт ще міцніше стиснули Біблію, розгорнуту на Книзі Йова, так що аж побіліли кісточки пальців. Молода жінка перед ними не мала на собі білого халата, але в цю мить їм було однаково. Вони чекали останнього удару.

- Так, ми Сміти, - тихо озвався Герб.

- Я - Сейра Брекнелл. Ми із Джонні добрі друзі. Як тепер кажуть, зустрічаємося. Можна я сяду?

- Подруга нашого Джонні? - спитала місіс Сміт різким, майже осудливим тоном.

Інші відвідувачі швидко озирнулись і знову втупили очі в свої пошарпані журнали.

- Так, - підтвердила Сейра. - Подруга вашого к Джонні.

- Він ніколи не писав нам, що в нього є дівчина, - сказала місіс Сміт тим самим різким тоном. - Ніколи, ні слова.

- Тихше, мати, - мовив Герб. - Сідайте, міс... Брекнелл, так?

- Сейра, - сказала вона з вдячністю в голосі й сіла на стілець. - Я...

- Ні, ніколи не писав, - правила своєї місіс Сміт. - Мій син завжди шанував бога, але, мабуть, останнім часом трохи відійшов від нього. А Господь бог, щоб ви знали, карає зненацька. Ось чому відступництво таке небезпечне. Не знаєш ні дня, ні години...

- Вгамуйся, - сказав Герб.

Люди знов озиралися на них. Герб пронизав дружину суворим поглядом. Віра якусь хвилю з викликом дивилася на нього, але його погляд не пом’якшав, і вона опустила очі. Вона вже згорнула Біблію, та її пальці неспокійно совались по обрізу книги, наче вона прагнула знов поринути в нетрі буремного життя Йова, що зазнав стільки лиха й знегод, так що вона цілком могла порівняти його гірку долю зі своєю власною та синовою!.

- Учора ввечері я була з ним, - сказала Сейра.

Почувши це, мати Джонні знов метнула на неї осудливий погляд. Сейра нараз згадала біблійне значення слів “бути з кимось” і відчула, що червоніє. Здавалося, та жінка читала її думки.

- Ми їздили на окружний ярмарок...

- Осередки гріха й розпусти, - виразно проказала Віра Сміт.

- Востаннє тобі кажу: вгамуйся, Віро! - похмуро мовив Герб і, поклавши свою важку руку на дружинину, міцно стиснув її. - І це вже серйозно. Сейра - мила дівчина, і я не дозволю тобі нападатися на неї. Зрозуміла?

- Осередки гріха, - вперто повторила Віра.

- Ти вгамуєшся чи ні?

- Пусти мене. Я читатиму Біблію.

Герб пустив її. Сейра почувала себе ні в сих ні в тих. Віра розгорнула Біблію і, ворушачи губами, почала читати.

- Віра дуже вражена, - сказав Герб. - Ми обоє вражені. Та й ви теж, судячи з вашого вигляду.

- Так.

- І добре ви погуляли вчора ввечері? - спитав він. - На тому ярмарку?

- Так, - відказала Сейра; правда й неправда цього простого слова змішались у її свідомості. - Так, добре, але потім... Розумієте, я там з’їла несвіжу сосиску абощо. Ми їздили моєю машиною, і Джонні одвіз мене додому, у Візі. Мені страшенно схопило шлунок. А потім він викликав собі таксі. Ще пообіцяв сьогодні вранці подзвонити до школи й сказати, що я захворіла. Оце так я бачила його востаннє... - З очей її потекли сльози. Вона не хотіла плакати перед цими людьми, особливо перед Вірою Сміт, але не могла стриматись. Навпомацки дістала із сумочки паперового носовичка й приклала до обличчя.

- Ну, ну, - мовив Герб і обняв її за плечі. - Ну, ну... Вона плакала, і їй невиразно здавалося, ніби йому

трохи легше від того, що він має кого втішати; адже його дружина знаходила собі гірку втіху в читанні історії Йова, а він лишався сам-один.

Люди озирались і дивилися на неї. Крізь сльози вони здавалися Сейрі чималою юрбою. Вона знала, що вони думають. “Хай краще вона, ніж я, краще вони троє, ніж я чи мої рідні, той хлопець умирає, йому геть розвалило голову, отож вона так і плаче. Їм лишається тільки чекати, коли сюди спуститься хтось із лікарів, поведе їх в окрему кімнату і скаже...”

Зрештою їй вдалося погамувати сльози й узяти себе в руки. Місіс Сміт сиділа неприродно прямо, наче тільки-но прочнувшись від нічного кошмару, і не помічала ні Сейриних сліз, ні чоловікових спроб утішити дівчину. Вона читала свою Біблію.

- Скажіть, будь ласка, - попросила Сейра, - з ним дуже погано? Чи є надія?

Та перш ніж Герб устиг відповісти, озвалася Віра. Голос її прозвучав, як невблаганний присуд долі:

- Надіятись треба на бога, міс.

Сейра помітила, як в очах Герба майнула тривога, і подумала: “Він боїться, що з горя їй одібрало розум. І може, так воно й є”.

 

 

 

Довгий день поволі посувався до вечора.

Десь після другої, коли в школі кінчались уроки, почали приїздити учні з класів Джонні, здебільшого в робочих куртках, химерних шапках та геть злинялих джинсах. Сейра бачила дуже мало тих, кого подумки називала юними піжонами, - багатонадійних, націлених на коледжі учнів, яснооких і ясночолих. Ті, що потурбувалися приїхати до лікарні, були майже всі халамидники з довгими патлами.

Декотрі з них підходили до неї і тихо запитували, чи не скаже вона, в якому стані містер Сміт. А вона тільки скрушно хитала головою і відповідала, що сама нічого не знає. Та одна з дівчат, Доун Едвардс, що була безнадійно закохана в Джонні, добачила в Сейриному обличчі розпач та страх і залилася слізьми. Прийшла медсестра й попросила її залишити вітальню.

- Вона зараз заспокоїться, я певна, - сказала Сейра і втішливо обняла дівчину за плечі. - Дайте їй якусь хвилинку чи дві.

- Ні, я не хочу тут зоставатися! - вигукнула Доун і квапливо вибігла з кімнати, перекинувши по дорозі пластикового стільця. А через кілька хвилин Сейра визирнула у вікно й побачила, що дівчина сидить на надвірних сходах лікарні під ясним, але холодним жовтневим сонцем, уткнувшись обличчям у коліна.

Віра Сміт усе читала свою Біблію.

На п’яту годину більшість учнів роз’їхались. Зникла й Доун, хоч Сейра не бачила, як вона поїхала. О сьомій до вітальні зайшов молодий чоловік у білому халаті з косо пришпиленою на вилозі карткою - “Д-р Строунс”, - обдивився довкола й рушив до них.

- Містер і місіс Сміти? - запитав він. Герб тяжко зітхнув.

- Так. Це ми.

Віра рвучко згорнула Біблію.

- Пройдіть, будь ласка, зі мною.

Ось воно, подумала Сейра. Перехід до невеликої окремої кімнати, а тоді - вісті. Хоч які вони є. Вона зачекає тут, а коли вони повернуться, Герб Сміт скаже їй усе, що їй потрібно, знати. Він добрий чоловік.

- Ви маєте відомості про мого сина? - запитала Віра тим самим гучним, різким, мало не істеричним голосом.

- Так. - Доктор Строунс поглянув на Сейру. - Ви теж родичка, мадам?

- Ні, - сказала Сейра. - Я подруга.

- Близька подруга, - докинув Герб. Тепла дужа рука взяла її за лікоть, тим часом як друга взяла під руку Віру. Він допоміг обом жінкам підвестися. - Ми підемо всі троє, якщо ви не проти.

- Ні, ні, не проти.

Лікар повів їх повз ліфти й далі коридором до дверей з табличкою: “Кімната нарад”. Зайшли туди, і він увімкнув люмінесцентні світильники під стелею. В кімнаті стояв довгий стіл і кільканадцять конторських стільців.

Доктор Строунс причинив двері, запалив сигарету й кинув обгорілого сірника в одну з попільниць, що двома поздовжніми рядами стояли на столі.

- Дуже важко про це говорити... - промовив він ніби сам до себе.

- То краще одразу все сказати, - вихопилась Віра.

- Атож, мабуть, що так.

Хоч Сейрі й не випадало ставити запитання, вона не стрималась.

- Він не вмер? Будь ласка, ну скажіть же, що він не вмер!..

- Він у коматозному стані. - Строунс сів і глибоко затягся сигаретою. - Містер Сміт дістав серйозні травми голови, в нього пошкоджено мозок, якою мірою - важко навіть сказати. Можливо, ви чули коли-небудь такий медичний термін “підкоркова гематома”. Так от, у містера Сміта дуже серйозна підкоркова гематома, тобто локалізований крововилив усередині черепа. Потрібна була тривала операція, щоб зменшити внутрішньочерепний тиск і видалити з мозку уламки кісток.

Герб важко опустився на стілець, обличчя його було бліде й приголомшене. Сейрі впали в око його шкарубкі, вкриті рубцями руки, і вона пригадала, як Джонні сказав, що його батько - тесля.

- А все-таки Господь зглянувся на нього, - озвалася Віра. - Я знала, що він не помре. Я благала Господа про цю ласку, і чудо сталося. Слава Господові нашому Всевишньому! І ви всі славте його ім’я!

- Віро... - кволо мовив Герб.

- У коматозному стані... - вголос проказала Сейра.

Вона намагалася втиснути цю звістку в якісь чуттєві рамки, але зрозуміла, що нічого не вийде. Те, що Джонні не вмер, що він витримав серйозну і небезпечну операцію на мозку, мало б відродити в ній надію. Але не відродило. Їй не подобалися слова “коматозний стан”. Вони звучали підступно й лиховісно. Хіба “кома” не означає по-латині “смертельний сон”?

- Що його чекає? - спитав Герб.

- Цього поки що не може сказати ніхто, - відповів Строунс.

І почав вертіти в пальцях сигарету, нервово постукуючи нею по краю попільниці.

У Сейри було таке враження, що він відповів Гербові формально, цілком ухилившись від суті запитання.

- До нього, звичайно, застосована необхідна апаратура, що підтримує життя...

- Але ж ви маєте знати, бодай приблизно, які в нього шанси, - сказала Сейра. - Ви маєте знати... - Вона безпорадно махнула руками й важко опустила їх.

- Він може вийти з коми через дві доби. Або через тиждень. Через місяць. А може й ніколи не вийти. І... зовсім не виключена можливість, що він умре. Мушу сказати вам відверто, що це найімовірніше. Його травми... надто тяжкі.

- Господь бог не дасть йому померти, - заявила Віра. - Я знаю.

Герб обхопив обличчя руками і повільно бгав його. Доктор Строунс ніяково поглянув на Віру.

- Я хочу тільки, щоб ви були готові до... до всього.

- А чи не могли б ви сказати, скільки шансів на те, що він виживе? - спитав Герб.

Доктор Строунс повагався, нервово затягся сигаретою,

- Ні, цього я не знаю, - відповів він зрештою.

 

 

 

Вони втрьох почекали ще з годину, а тоді вийшли з лікарні. Надворі було вже темно. На великій автостоянці свистів холодний поривчастий вітер. Довге волосся Сейри маяло позад неї. Згодом, повернувшись додому, вона вичеше з нього жовтий дубовий листочок. По небу, мов самотній нічний вітрильник, плив холодний місяць.

Сейра вклала Гербові в руку папірець, на якому записала свою адресу й номер телефону.

- Подзвоните мені, коли про щось дізнаєтесь? Хоч би про що.

- Ну звісно.

Герб зненацька нахилився й поцілував її в щоку, і Сейра на мить стиснула в темряві його плече.

- Ви пробачте мені, люба, що я так непривітно з вами повелася, - промовила Віра навдивовижу лагідним голосом. - Я була прибита горем.

- Авжеж, я розумію, - сказала Сейра.

- Я думала, мій син помре. Але я молилася, я благала за нього Господа бога. Як ото співається: “Коли нести вам несила свій тягар земних турбот, не стогніть, моліться ревно, і поможе вам Господь”...

- Віро, їдьмо вже, - сказав Герб. - Нам треба поспати, а вранці побачимо, як...

- І тепер я почула голос божий, - провадила Віра, мрійливо звівши очі на місяць. - Джонні не помре. Господь бог не хоче, щоб він помер. Я прислухалась і почула той тихий голос, що озвався в моєму серці, і я втішилася.

Герб відчинив дверці машини.

- Сідай, Віро.

Вона знов подивилася на Сейру і всміхнулась. І Сейра раптом побачила відсвіт знайомого безтурботного усміху Джонні, та водночас подумала, що такої моторошної усмішки, як оця Вірина, ще ніколи в житті не бачила.

- Господь бог наклав свій знак на мого Джонні, - сказала Віра, - і це сповнює мене радістю.

- На добраніч, місіс Сміт, - промовила Сейра, ледь ворушачи занімілими губами.

- На добраніч, Сейро, - мовив Герб.

Він сів у машину і ввімкнув мотор. Фургончик рвонувся з місця й помчав через стоянку до Стейт-стріт, і Сейра похопилася, що забула спитати, де вони спинились. А тоді подумала, що, мабуть, вони й самі ще не і знають.

Вона рушила була до своєї машини, але нараз стала й вражено задивилася на річку Пенобскот, що протікала за лікарнею. Вода скидалася на темний шовк, а посередині яскріло відображення місяця. Стоячи сама-одна на просторому майданчику, Сейра звела очі до неба й подивилася на справжній місяць.

Господь бог наклав знак на мого Джонні, і це сповнює мене радістю.

Місяць висів над головою, мов лискуча карнавальна | прикраса, мов небесне Колесо Фортуни, на якому всі і комбінації - на користь закладу, не кажучи вже про “свої” номери - нуль і два нулі. Свої номерочки, свої номерочки, всі грошики сюди, гей-гей, налітай!

Навколо її ніг шаруділо гнане вітром опале листя. Сейра підійшла до своєї машини й сіла за кермо. Її раптом охопило цілком певне передчуття, що вона втратить Джонні. Їй стало страшно й самотньо на душі, і вона аж затремтіла. Та врешті ввімкнула мотор і поїхала додому.

 

 

 

Весь наступний тиждень безперервним потоком надходили листівки із співчуттям та добрими побажаннями від учнів Клівз-Мілзької школи - згодом Герб Сміт сказав Сейрі, що на ім’я Джонні прислали більш як триста таких листівок. Майже в кожній з них була зроблена від руки обережна приписка: мовляв, сподіваємося, що Джонні скоро одужає. На всі ті послання відповідала Віра - кількома словами подяки та цитатою з Біблії.

Проблема дисципліни в Сейриних класах, що так її непокоїла, відпала сама собою. Оте колишнє відчуття, ніби колективний суд учнівської громадської думки незмінно ухвалює несприятливий для неї присуд, обернулося на цілком протилежне. Зрештою вона зрозуміла, що учні дивляться на неї як на героїню трагедії, на втрачену любов містера Сміта. Ця думка сяйнула в неї першої середи після катастрофи, в учительській, коли вона мала “вікно” між уроками, і Сейра раптом зайшлася істеричним сміхом, що змінився гіркими риданнями. Вона аж сама злякалася і насилу опанувала себе. Ночами вона погано спала: їй без кінця снився Джонні - Джонні в масці з обличчями Джекілд і Хайда; Джонні стоїть біля Колеса Фортуни, а якийсь наче загробний голос раз у раз проказує: “Це ж така втіха - бачити, як ви обдираєте цього типа!”; Джонні говорить десь за дверима: “Усе вже гаразд, Сейро, усе чудово”, - тоді заходить до кімнати, а череп у нього знесений по самі брови...

Герб і Віра Сміти прожили тиждень у готелі “Бангор-Хаус”, і Сейра щодня після школи бачилася з ними в лікарні. Вони терпеливо чекали, чи не станеться якоїсь переміни. Але перемін не було. Джонні лежав в окремій палаті у відділенні інтенсивної терапії на шостому поверсі, оточений складною апаратурою, дихаючи з допомогою штучних легенів. Доктор Строунс нічого втішного не обіцяв. У п’ятницю, через тиждень після катастрофи, Герб зателефонував Сейрі і сказав, що вони з Вірою “ідуть додому.

- Вона не хоче, - додав він, - але я все ж таки переконав її. Здається.

- З нею все гаразд? - спитала Сейра.

Настала довга пауза, доволі довга, щоб Сейра подумала, чи не переступила вона межі. Нарешті Герб сказав:

- Я не знаю. Чи, може, й знаю, але просто не хочу казати цього вголос. Вона завжди була трохи схибнута на релігії, а після операції стала ще затятіша. Після того, як їй видалили матку. Ну, а тепер і зовсім утратила глузд. Весь час говорить про кінець світу. Твердить, ніби нещастя із Джонні - божий знак того, що його живцем заберуть до царства небесного. Мовляв, перед самим страшним судом Господь прикличе до себе всіх своїх вірних рабів такими, які вони є, в земній подобі. Сейра пригадала, що бачила колись плакат, наліплений на багажник автомобіля: “Якщо мене раптом заберуть на небо, сядьте хто-небудь за моє кермо!”

- Атож, я знаю цю теорію, - сказала вона.

- Так от, - ніяково провадив Герб, - є люди... вона з ними листується... які вірять, що бог має прилетіти по своїх обранців летючими тарілками. Тобто вивезти їх у тих тарілках на небо. Ті... секти... бачте, довели, принаймні самим собі, що царство небесне міститься десь у сузір’ї Оріона. Не питайте мене, як вони це довели, про це вам могла б розказати Віра. Отож усе воно... та чого там, Сейро, усе воно трохи гнітить мене.

- Ще б пак. Гербів голос зміцнів.

- А проте вона ще здатна відрізнити реальне від нереального. Їй потрібен час, щоб усе перетравити. Отож я й кажу їй: хоч би що мало статися, вона може чекати цього вдома так само, як і тут. А мені... - Він на мить збентежено замовк, тоді прокашлявся й сказав: - А мені треба повернутися до роботи. Я маю певні діла. Підписав контракти.

- Ну звісно, я розумію. - Сейра помовчала. - А як з допомогою на лікування? Я хочу сказати, воно ж, мабуть, обійдеться в чималий гріш... - Настала її черга збентежитись.

- Я розмовляв з містером Пелсеном, заступником вашого директора у Клівз-Мілзі, - сказав Герб. - Виявляється, Джонні мав тільки звичайний поліс “Синього хреста”, а в отій новій “Медичній допомозі” застрахований не був. Одначе й “Синій хрест” відшкодує частину видатків. Та й ми з Вірою маємо деякі заощадження.

У Сейри впало серце. “Ми з Вірою маємо деякі заощадження”. На скільки вистачить тих заощаджень, коли доведеться платити по двісті, а то й більше доларів за день? І задля чого, як подумати? Задля того, щоб Джонні лежав там живим мерцем і безтямно мочився крізь рурочку, а батьки його втратили все, що мають? Щоб його мати збожеволіла, зазнавши краху всіх своїх надій? Сейра відчула, як по щоках у неї покотилися сльози, і вперше - але не востаннє - впіймала себе на тому, що бажає Джонні тихо померти й віднайти спокій. Подумавши про це, вона аж здригнулася з жаху, але думка не зникала.

- Я щиро бажаю вам усього найкращого, - мовила вона в трубку.

- Я знаю, Сейро. І ми вам так само. Ви будете нам писати?

- Так, неодмінно.

- А як зможете, то й приїздіть до нас. До Паунела не так уже далеко... - Герб повагався, тоді сказав: - Здається мені, Джонні обрав собі добру дівчину. У вас це було серйозно, правда ж?

- Так, - відказала Сейра. Сльози все текли по її щоках, і нерви були напружені до краю. - Дуже серйозно.

- До побачення, голубонько.

- До побачення, Гербе.

Вона поклала трубку, якусь хвилю тримала руку на важелі, а тоді подзвонила до лікарні й запитала про Джонні. Все було так само. Вона подякувала сестрі-доглядальниці й почала безцільно ходити по квартирі. Подумала про бога, що пришле на землю цілу армаду летючих тарілок забрати своїх вірних рабів і доправити в сузір’я Оріона. То була така сама нісенітниця, як і все, що стосувалося бога, - безглуздого бога, якому забаглося відібрати в Джонні мозок і наслати на нього оту кому, що їй не буде, видно, кінця-краю, - хіба тільки його покладе нагла смерть.

На столі чекав стосик учнівських творів, які треба було перевірити. Вона заварила собі чашку чаю і сіла до роботи. Якщо був певний момент, коли Сейра Брекнелл знову взяла владу над своїм життям, уже і без Джонні, - то оце саме тоді.

 

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 5; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Розділ другий | Розділ четвертий
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.054 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты