Демократизація форм правління.

На початок ХХ ст. більшість розвинутих країн світу, за винятком Російської імперії, вже були ****конституційними монархіями. Республіканська форма правління серед великих держав ствердилася лише у Франції і США. Старі, напівфеодальні інститути політичної влади поступово втрачали авторитет, оскільки не відповідали новим умовам економічного і соціального розвитку капіталістичних (вільно ринкових) країн і народів. У країнах з монархічною формою правління велася боротьба за обмеження прав монарха, органів представництва вищого дворянства (палати лордів, перів тощо), скасування цензових обмежень на виборах і більш широку участь нижчих і середніх верств у представницьких органах влади – парламентах.

У державах з республіканським ладом основна боротьба велася за

пропорційне представництво нових соціальних верств у парламентах та

розширення місцевого самоврядування. І у першому, і у другому випадках

мова йшла про розширення ролі виборних органів влади у політичному

житті. Ці обставини сприяли активізації процесу становлення політичних

партій – організаційно оформлених об’єднань громадян, що виступали за

здійснення певних політичних програм. У провідних державах світу поступово формувалась партійно-політична система державної влади.

2. Характерною рисою політики урядів і держав на початку ХХ ст. стає

***реформізм – орієнтація на проведення соціально-політичних і економічних реформ, здатних вирішити найбільш важливі проблеми внутрішнього життя суспільства.

Особливе значення надавалось розширенню прав і повноважень виборних органів влади (парламентів, муніципалітетів), більш широкій участі у політичному житті тих соціальних верств, які раніше позбавлялись можливості обиратися до представницьких структур (різночинна інтелігенція і наймані робітники). Реформи, що проводились у розвинутих державах Європи і США, торкнулися системи соціального забезпечення, трудових відносин, освіти і охорони здоров’я й навіть навколишнього середовища.

Соціал-реформісти(Е. Бернштейн, О. Мільєран та ін.) відмовились від побудови соціалізму революційним шляхом і виступили за поступове і мирне перетворення капіталістичного суспільства в напрямку соціалізму шляхом реформ, за «вростання» в соціалізм через використовування можливостей демократичної держави. Наприкінці ХIХ століття намітилось розмежування соціалістичної ідеології на два основних напрями - ортодоксальне марксистське і соціал-реформістське. Реформісти заперечували доцільність революційної боротьби робітничого класу, обґрунтовували необхідність участі соціалістів у роботі буржуазних парламентів і урядів з метою захисту своїх виборців, перетворення соціал-демократичних партій на легальні, реформістські організації. Ідеї революційного соціалізму залишалися популярними лише у порівняно відсталій Росії. В розвинутих країнах Європи соціал-демократичними партіями на початок століття керували

реформісти.

Поступово відбувається професіоналізація політичної діяльності, перетворення роботи депутата парламенту, члена муніципалітету у постійну оплачувану професію.

Завершується формування основних ідеологічних напрямків суспільного розвитку, підґрунтя яких закладалося у ХІХ ст. Головними серед

них (не дивлячись на специфічні умови у тих чи інших країнах) стали ідеї

2. ****лібералізму, консерватизму і різноманітних форм соціал-демократизму. Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття в США і Західній Європі існували три основні політичні ідеології: консерватизм, лібералізм і соціалізм.