Основні ідеї та напрями розвитку мистецтва у першій половині XX ст.

Основні ідеї та напрями розвитку мистецтва у першій половині XX ст. Найточніше неспокійну атмосферу післявоєнного життя відображали авангардистські течії модернізму. Ще був популярним абстракціонізм, але вже наставала епоха нових стилів: супрематизму, раціоналізму, функціоналізму.
Модерністську естетику в архітектурі визначала заснована німецьким архітектором Вальтером Ґроппіусом художня школа ремесел, мистецтва й архітектури «Баухаус». У 1925 р. за його проектом було зведено будівлю з однойменною назвою, яка на наступне п'ятнадцятиріччя стала символом довершеності нового стилю - функціоналізму. З приходом до влади в Німеччині А. Гітлера традиції школи «Баухаус» були в цій країні перервані, оскільки чимало архітекторів емігрували до США.
Іншими відомими представниками функціоналізму були французький архітектор Шарль Ле Корбюзьє - майстер проектування сучасних міст, засновник органічної архітектури американець Ф. Райт.
Живопис. В образотворчому мистецтві творчість російського художника В. Кандинського започаткувала абстрактний живопис, француз Поль Сезан з його експериментами на полотнах картин з простором і часом став одним із засновників постмодернізму, з ім'ям Пабло Пікассо пов'язаний кубізм. Найзнаменитішою картиною П. Пікассо стала написана в 1937 р. «Ґерніка» - своєрідний живописний пам'ятник іспанському місту Ґерніці, що стало жертвою бомбардувань в період громадянської війни в Іспанії. Проте невдовзі написана російським художником В. Малевичем картина «Чорний квадрат» стала символом нового, протилежного кубізмові, напряму - супрематизму. Модерністський живопис А. Матісса був спробою дати нове бачення людини й природи за допомогою поєднання різних кольорів.
Латинська Америка, насамперед Мексика, стала батьківщиною регіонального «іспанського напряму» в живописі, представленого у творчості Д. Сікейроса, Д. Рівери, X. Ороско.
Одним із найвидатніших і водночас найскандальніших митців світового рівня був іспанський художник-сюрреаліст Сальвадор Далі. Багатоликість і непередбачуваність С. Далі була, за його зізнанням, породжена тим, що при народженні йому було дано ім'я померлого три роки до того семимісячного його старшого брата. Лише в 60-х рр., написавши «Портрет мого померлого брата», художник позбувся марева присутності поруч з собою «двійника», якого він ніколи не бачив.
Сюрреаліст С. Далі увібрав у себе філософію А. Берґсона, 3. Фрейда, що спричинилося неповторністю його власного світосприйняття та його картин.
Натхненницею його творчості як художника, кінорежисера, поета й прозаїка впродовж всього життя була дружина Гала Елюар (Галина Дьякова), з якою він побрався у 1929 р.
Славу С. Далі в 30-х рр. принесли картини антивоєнного й антифашистського спрямування «Передчуття громадянської війни», «Осінній канібалізм», «Загадка Гітлера».
Театр. Незважаючи на появу кіно, театр залишався важливим елементом світової культури. Після війни театри будувалися на найпривабливіших вулицях Парижа, Лондона й Берліна. їх будівлі природно поєднували модерну вишуканість із заспокійливою розкішшю з її єгипетськими і грецькими мотивами, мармуровими колонами, фонтанами і статуями. Усе це мало навіювати романтичні настрої та приносити насолоду не лише від перегляду вистав, а й від самої події відвідання театру.
Справжній бум театрального будівництва спостерігався в Сполучених Штатах, де споруджувалися театри на 1 100, 4 804 місць.
Один із найбільших театрів з'явився в 1919 р. у Парижі й надовго став міжнародним театральним стандартом: зал на 5 000 місць для глядачів, оркестр у складі 80 музик. У Німеччині в 1920 р. урочисто відкрився величний театр Шпортпалас.
За рівнем осмислення театрального мистецтва й пошуками нових форм неофіційною світовою театральною «столицею» залишалася Європа. Особливо значний внесок в теорію театру зробив німецький драматург Бертольд Брехт. Його авангардистський «епічний театр» протистояв традиційному й базувався не на розповіді про події, а на їхньому втіленні на сцені, не на перевтіленні актора в сценічний образ, а на демонстрації образу.
Кіно. Перше, «німе», кіно з'явилося наприкінці XIX ст. і переважно демонструвалося на ярмаркових балаганах. Воно стало важливою ланкою в ланцюгу винаходів, епохальною подією у світовому мистецтві, змінило підприємницьку культуру Європи й Північної Америки. Кіно швидко оволоділо умами й серцями людства.
Напередодні Першої світової війни з'явилися перші художні фільми з величезними декораціями і тисячами учасників, які замість звичних 15-16 хвилин тривали годину, а то й більше. Першими тут були італійці, але вже під час війни американський режисер Девід Уорк Гріффіт, застосувавши паралельний монтаж зйомки однієї сцени відразу кількома камерами з різних точок, створив два видатні фільми - «Народження нації» та «Нетерпимість». І хоча перший з них через пропаганду расизму був невдовзі в багатьох штатах заборонений, він засвідчив, що кіно - не просто розвага, а могутня політична й моральна сила. Культовою постаттю «німого» кіно впродовж багатьох років залишався неперевершений Чарлі Чаплін - комік, трагік і філософ в одній особі. Шаленою популярністю користувалися також Мері Пікфорд та Дуглас Файрнбенкс.
Беззаперечним лідером в кіноіндустрії стали Сполучені Штати. Кіно, як і кожен винахід, відразу стало предметом бізнесу. Але цей бізнес не був схожим на інші. Незвичність кінобізнесу крилася в самій природі кіно. Якщо Томас Едісон міг заробляти мільйони доларів на виробництві одних і тих самих електролампочок та фонографів, кіноіндустрія щоразу продукувала товар в єдиному числі. Традиційне заробітчанство на продажу патентів і ліцензій на товар тут було неможливим. Адже неможливо було запатентувати кожен метр кіноплівки чи кожну сцену на кіноекрані. Крім того, «продукт відразу «застарівав» - уже наступного дня після відвідання кінотеатру глядачі потребували нових фільмів.
Популярність кіно, а відповідно й прибутки його виробників, постійно зростали. Щоб мати змогу знімати фільми цілий рік, американська кіноіндустрія перебралася зі Східного узбережжя до сонячного Голлівуду, що в штаті Каліфорнія. 30-40-і рр. стали «золотим віком» Голлівуду. Найкрупніші студії, як-то «Юніверсал Пікчерс» та «Ворнер Бразерз», в умовах, коли в роки Першої світової війни європейцям було не до зйомок фільмів, посіли майже монопольні позиції на кіноринку.
Проте справжній кінобум стався тоді, коли вихід на кіноекрани в 1927 р. першого звукового фільму «Співак джазу» поклав край епосі «Великого німого». «Розмовне» кіно поступово витіснило свого «німого» попередника, а разом з тим і багатьох акторів, адже тепер більше важили не міміка й жести, а мова актора, його хист «сказати, нічого не промовивши». З великих лише Чарлі Чаплін продовжував знімати «німі» фільми, проте навіть його геній вже не міг заманити тисячі людей на ці кінострічки.
30-і рр. - це час, коли невід'ємною складовою фільмів стала музика. У музичних фільмах - мюзиклах - використовувалися пересувні камери, різноманітні ефекти і кордебалет. З'явилися кінокомедії, які відразу завоювали серця простих людей, адже в цих фільмах часто безтурботні, веселі герої брали гору над надто серйозними. Навіть в епоху «Великої депресії» митці кіно намагалися обходити теми безробіття, страждань людей, щоб не затьмарювати їм і без того непросте життя. Виняток становили хіба що фільми про гангстерів, головні герої яких також були симпатичні глядачам, оскільки фільми завжди мали щасливе закінчення. Фільми жахів або вестерни, особливо після виходу на екрани стрічки про кровожерливого графа Дракулу, також завоювали величезну популярність.
Такі «зірки» Голлівуду 30-х рр., як Кларк Ґейбл, Вів'єн Лі, Гері Купер та інші стали ніби магнітами, що притягували режисерів, меценатів і, що найголовніше, мільйони глядачів. Завдяки неперевершеній грі К. Ґейбла і В. Лі «Віднесені вітром» (1939) став найзнаменитішим фільмом Голлівуду про кохання.
Головними творцями успіху американського кіно були все ж не актори, а режисери, які добирали для своїх фільмів сценаристів і «зірок». Стрімкого розвитку набув також розвиток технічних засобів кіно. Наприклад, для фільму «Втрачений світ» (1925) було виготовлено 49 рухомих металевих динозаврів. Актори попередньо фотографувалися в сценах з ними так, щоб на екрані видаватися набагато меншими за тварин. Цей метод було вдало застосовано також у фільмі «Кінг Конг» (1933) - одній із найпопулярніших кінострічок всіх часів.
Попри те, що Америка була доволі розкутою країною, від самого початку в Голлівуді існувала доволі строга самоцензура, тому глядачеві пропонувалася чітка система «добропорядного» американського світогляду та пропагувалися американські цінності.
Касові збори американських кінотеатрів стрімко зростали, й на середину 30-х рр. частка грошових надходжень від кіно у валовому національному продукті США була такою, як від продажу сталі та автомобілів. Поза межами США виробництво фільмів не досягло такого рівня. В Європі кіно було менш професійним й орієнтувалося на розважання національної аудиторії, але з'являлися дуже глибокі за змістом і якісні за виконанням стрічки, що переважали голлівудівські. У Великій Британії неабияким успіхом користувався створений в 1932 р. фільм режисера Олександра Кодри «Приватне життя Генріха VIII». В Англії сформувався як режисер зі світовим ім'ям Альфред Хічкок. Славу французькому кіно принесли режисери Жан Ренуар - автор фільму «Правила гри», що постійно входить до десятки кращих фільмів світового кіно, Жульєн Дювів'єн, Марсель Карне, актор Жан Габен. У Радянському Союзі творили Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс»), Сергій Ейзенштейн («Панцирник "Потьомкін"», «Жовтень», «Олександр Невський»), брати Васильєви («Чапаєв»), Дзига Вертов («Шоста частина світу», «Симфонія Донбасу»). «Зірками» радянського кіно 30-х рр. були Л. Орлова, М. Ладиніна, М. Черкасов, Б. Чирков та ін. У Німеччині помітним явищем кіно були режисери Фріц Ланг («М», або «Вбивця», «Нібелунги»), Ф. Мурнау («Остання людина»), П. Лені («Кабінет воскових фігур») та ін.
На італійському кінематографі в період диктатури Б. Муссоліні позначався вплив фашистської пропаганди, яка використовувала кіно як засіб ідеологічного тиску на населення. Проте вже у другій половині 30-х рр. тут з'явилися фільми В. Де Сіка та Л. Вісконті, в яких з позицій «нового реалізму» відображалася достовірна картина життя.
Олімпійський рух. Після відновлення в 1896 р. проведення Олімпійських ігор (Афіни) до початку Першої світової війни було проведено п'ять олімпійських турнірів. Після V Олімпіади в Стокгольмі (1912) VI літні Олімпійські ігри було призначено на 1916 р. в Берліні. Проте, природно, війна та повоєнний розбрат перешкодили олімпійському руху й чекати довелося аж до 1924 р., коли у Франції відбулася VIII літня Олімпіада та І зимові Олімпійські ігри. Окрім того, що ці планетарні спортивні змагання виявляли кращих атлетів світу, вони сприяли налагодженню відносин між народами.
СРСР до 1952 р. не брав участі в Олімпійських іграх. Така самоізоляція лише шкодила розвитку спорту, й тому в 20-30-х рр. під керівництвом Червоного спортивного Інтернаціоналу проводилися альтернативні Міжнародні робітничі олімпіади. Проте в Олімпійських іграх у 1924 - 1936 рр. у складі команд Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Латвії, США та Канади брали участь й українські спортсмени, насамперед із Галичини, Буковини і Закарпаття. Першим українцем-призером Олімпійських ігор став львів'янин кіннотник Адам, Круликевич, який на іграх VIII Олімпіади в Парижі виборов бронзову медаль у подоланні перешкод. У 1928 р. на олімпійському турнірі в Амстердамі та через чотири роки в Лос-Анджелесі його успіх повторив львівський шабліст Тадей Фрідріх.
Окреме місце в історії олімпійського руху належить Олімпійським іграм 1936 р. в Німеччині. Режим А. Гітлера прагнув використати їх для потужної пропагандистської кампанії, спрямованої на те, щоб довести переваги нацизму як ідеології й суспільного устрою.
2. Відмінності в розвитку культури у демократичних і тоталітарних державах.

У демократичних державах культура, як і політичне та економічне життя, розвивалася як вияв індивідуальної свободи людини у творчості. Жодна країна, в конституції якої були закріплені демократичні права та свободи людини, не мала наміру й не могла вказувати діячам культури, що і як вони мають творити. Звідси - різноманітність художніх стилів, напрямів, течій, шкіл, творчі дискусії та, урешті-решт, яскраві, часто дуже суперечливі, особистості й такі ж яскраві й суперечливі їхні твори.
У тоталітарних державах культура була зведена до рівня однієї з деталей партійно-пропагандистської машини. Просякнута вигадками і міфами, вона мала формувати в людей вигідні тоталітарним режимам стереотипи і смаки, готовність вмерти відповідно за комунізм, нацизм чи фашизм. Кожна творча особистість неодмінно перебувала під пильним оком правлячої партії. Під наглядом партійних органів і служб безпеки створювалися численні «творчі спілки», які об'єднували письменників, художників, архітекторів, музикантів.
«Справжніми» митцями вважалися лише ті, хто мав членський квиток однієї з таких спілок. їх щедро нагороджували, їхні твори друкувалися багатомільйонними накладами, влаштовувалися персональні виставки тощо.
У СРСР твори, в яких автори не уславляли В. Леніна, Й. Сталіна, комуністичну партію, відправляли на «спеціальне зберігання» або до «особливих фондів». У 30-х рр. контроль з боку партійних органів над наукою і культурою значно посилився, розпочалося створення державних центрів «планування» з одночасним навішуванням ярликів і звинуваченнями в «непартійності» й «буржуазності».
У Німеччині А. Гітлер наказав знищувати спадщину «дегенеративного мистецтва», під яким він розумів все краще, що було створено в попередній ліберальний період німецької історії. «Неправильні» книги і твори мистецтва нацисти спалювали. Імперська палата культури, імперські палати літератури, образотворчих мистецтв, кінопалата та інші нацистські спілки перебували під наглядом міністра пропаганди і народної освіти Йозефа Ґеббельса й повинні були контролювати нацистську спрямованість культури.
В Італії Б. Муссоліні, який інколи виконував на скрипці твори Вагнера, вважав себе неперевершеним знавцем наук та мистецтва, особисто давав вказівки діячам культури, визначав, хто з них заслуговує на підтримку, а хто, навпаки, мас бути покараний за небажання чи недостатню активність у прославлянні «великого дуче» і «величі фашизму». Він вимагав від них проводити у своїх творах нерозривний зв'язок від Великого Риму доби Цезаря до фашистської Італії Б. Муссоліні. Повсюди в Італії творилося «нове мистецтво фашистської ери» в офіційному «лікторському стилі».
Будь-яка «нейтральність» у творчості розцінювалася тоталітарними режимами як підривна діяльність, спрямована на повалення існуючої влади. Більшовицьке гасло «Хто не з нами, той проти нас!» втілювалося в життя й в СРСР, й у Німеччині, і в Італії. Відмінність між нацизмом, фашизмом і комунізмом у сфері культури полягала в тому, що нацисти і фашисти були спрямовані в минуле, де «все було краще», а комуністи - в майбутнє, де «все буде краще». Фашизм і нацизм намагалися засобами культури створити Нове Середньовіччя, утверджували культ героїзму і войовничості. Невипадково кумиром А. Гітлера був Фрідрих Барбаросса, а Б. Муссоліні - Наполеон Бонапарт. Миролюбність і прагнення до спокійного заможного життя, позбавленого переживань, героїзму й жертовності відкидалися. Натомість насаджувалося свідоме прагнення до смерті, але смерті неодмінно героїчної, а не від безвиході, як в романах Ф. Кафки.
А. Гітлер, Б. Муссоліні, й особливо Й. Сталін, приділяли значну увагу кіно, цілком слушно вбачаючи в ньому ефективний засіб пропаганди. Серед улюблених кінострічок И. Сталіна були «Чапаєв» та дилогія про В. Леніна. Перша утверджувала в суспільній свідомості більшовицьке тлумачення громадянської війни в Росії, а друга - вигідний Й. Сталіну сюжет подій жовтня 1917 р., в якому Й. Сталіну відводилася головна роль, якої він насправді не відігравав.
Однією з найталановитіших за всю історію кінематографу жінок-режисерів була німкеня Лені Ріфеншталь, слава до якої прийшла в 1934 р. після документального фільму про А. Гітлера «Тріумф волі». Через чотири роки на кіноекрани вийшла кінострічка про берлінську Олімпіаду «Олімпія», за яку режисер отримала «Кубок Муссоліні» - приз Венеціанського кінофестивалю. Проте в подальшому її доля склалася драматично, адже її ім'я завжди ототожнювалося з нацизмом й А. Гітлером, з яким Л. Ріфеншталь була в дружніх стосунках. Бойкот її фільмів, арешти, тюремні ув'язнення й, урешті-решт, забуття - таку високу ціну було заплачено за співпрацю з нацистським режимом.
В архітектурі Італії, Німеччини та СРСР віддавалася перевага величезним помпезним будівлям, що повинні були підкреслювати могутність і вічність режиму. На місці чудових середньовічних будівель Б. Муссоліні наказував зводити «палаци фашизму», мав намір спорудити монумент Голіафу з його, дуче, обличчям. У запровадженому А. Гітлером «стилі фюрера» було відновлено палац Барлов у Мюнхені, «Народний дім», райхсканцелярію в Берліні.

У країнах із тоталітарним режимом мистецтву прагнули накинути ідеї переваги одного суспільного устрою над іншим, прищепити символи вічності й непорушності існуючої влади, яка піклується про добробут народу і його духовну чистоту. В архітектурі й скульптурі Німеччини та Італії втілювались ідеї беззаперечної покори, національної та расової зверхності, культивувались сила і грубість. В СРСР підтримували тих митців, які зуміли виразніше і переконливіше показати пафос соціалістичного будівництва і заслуги в ньому більшовицької партії та її вождів. Видатним явищем інтернаціональної художньої культури тут упродовж тривалого часу називали скульптурну групу В.Мухіної "Робітник і колгоспниця", створену спеціально длярадянського павільон Всесвітньої виставки 1937 р. в Парижі.
У Москві за наказом Сталіна було підірвано храм Христа-Спасителя й на його місці збудовано «Будинок рад», у Києві - знищено Михайлівський та Успенський собори. На місці висаджених в повітря вибухівкою давніх храмів радянська влада за типовими проектами споруджувала партійні та державні будівлі, які навіть їхні творці не наважувалися назвати архітектурними витворами.

Запитання і завдання.

1. Якщо Ви поділяєте думку про те, що розвиток культури в тоталітарних країнах принципово відрізнявся від її розвитку в демократичних країнах, наведіть докази на користь такого твердження.

2. Складіть порівняльну таблицю «Культура в демократичних та тоталітарних країнах», за пунктами:

- мета та завдання,

- головні риси,

-образи,

- приклади.

Самостійна робота студента № 5.