Вивчення нового матеріалу. 2. Історія України./ Ю.Зайцев

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., «Академія», 2002 – с. 420-429

2. Історія України./ Ю.Зайцев. – Львів, «Світ», - с.269-272

3. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. 10 клас – К., Ґенеза, с. 304-331

Структура уроку

1. Організаційний момент

2. Актуалізація опорних знань та вмінь. Перевірка домашнього завдання

3. Вивчення нового матеріалу;

1. Встановлення тоталітарного ладу та його ознаки. Соціальні зміни

2. Масовий репресивний терор та його наслідки

4. Підсумки

5. Домашнє завдання

Організаційний момент

Актуалізація опорних знань та вмінь. Перевірка домашнього завдання

1. Охарактеризуйте процес індустріалізації

2. Охарактеризуйте процес суцільної колективізації

3. Який зв'язок між цими двома процесами

4. Чи вплинули ці процеси на склад і соціальне розшарування в Україні

5. Назвіть прояви становлення тоталітарної держави 20-х рр..

Вивчення нового матеріалу

Термін «тоталітаризм» (з італійської — «охоплюючий все в цілому») при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Мусоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднарко-
му України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі
діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-
Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні.

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.

7 жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійнодержавного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932— 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 p., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північно-Кавказького краю було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців).

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтин-ців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

Сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троць-кістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930— 1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій»

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосовуються проти:

а) «шкідництва»;

б) «переродженців і дворушників» у самій партії;

в) «рештків ворожих класів»;

г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо».

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів».

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

Жахливим за наслідками був і удар по армії. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У.

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках свідчать

· утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології;

· монополізація влади більшовицькою партією,

· усунення з політичної арени інших політичних партій;

· зрощення правлячої партії з державним апаратом;

· одержавлення суспільства,

· блокування державою розвитку громадянського суспільства;

· встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою,

· зміцнення централізованого керівництва економікою.

Контрольні питання та завдання

1. Які характерні риси утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні?
2. Чого прагнув досягнути сталінський режим, організовуючи політичні процеси проти української інтелігенції?
3. Що означав перехід до командної централізованої економіки?