Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Шість Наполеонів




Вечорами до нас частенько навідувався містер Лестрейд зі Скотленд-Ярду, і Шерлок Холмс радів цим відвідинам, бо дізнавався від нього про все, що діялося в поліції. Вдячний Лестрейдові за принесені новини, Холмс завжди був ладен уважно вислухати деталі будь-якої справи, дорученої детективові, і часом, напівненароком, дати якусь пораду чи підказку з власної багатющої скарбниці знань і досвіду.

Але того вечора Лестрейд розмовляв лише про погоду й газетні новини. Потім він раптом замовк і почав замислено струшувати з сигари попіл. Холмс уважно глянув на нього.

- У вас на руках цікава справа? - спитав він.

- О, ні, містере Холмсе, нічого особливого.

- То розкажіть мені.

Лестрейд засміявся.

- Від вас, містере Холмсе, не приховаєш нічого, що маєш на думці. Так, у мене є одна справа, але така незначна, що я не хотів турбувати вас. Проте, з іншого боку, хоч то й дрібниця, але дрібниця незвичайна. А я знаю, що вам до смаку всілякі дивовижні речі. Та як на мене, це більше підходить для фаху доктора Ватсона, ніж для вашого.

- Хвороба? - спитав я.

- Радше божевілля. І до того ж дивне божевілля. Важко уявити собі, що нині живе людина, яка так ненавидить Наполеона Першого, що нищить перше-ліпше його зображення.

Холмс глибоко поринув у крісло.

- Це вже не мій фах, - сказав він.

- Отож. І я про те саме. Однак коли ця людина чинить пограбування й трощить зображення, що їй самій не належать, то вона з рук лікаря потрапляє до поліції.

Холмс підхопився з місця:

- Пограбування! Це вже цікавіше. Розкажіть-но мені всі подробиці.

Лестрейд витяг свій службовий записник і перегорнув сторінки, щоб освіжити справу в пам’яті.

- Про перший випадок нас повідомили чотири дні тому, - сказав він. - То. було в крамниці Морза Хадсона, що торгує картинами та скульптурами на Кенінґтон-Роуд. Прикажчик на хвилину вийшов з крамниці і раптом почув, як щось хряснуло; він побіг назад і побачив, що гіпсове погруддя Наполеона, яке стояло на полиці серед інших скульптур, лежить на підлозі, розбите на друзки. Прикажчик вискочив надвір, і хоч дехто з перехожих казав, ніби справді бачив чоловіка, який вискочив з крамниці, йому так і не вдалося наздогнати того негідника. Здавалося, що то одна з тих нескінченних хуліганських витівок, які часом трапляються в нас; так і доповіли констеблеві, коли той надійшов. Гіпсове погруддя коштувало кілька шилінгів, і вся ця справа видавалася такою безневинною, що не варто було братися за її розслід.

Другий випадок був серйозніший і не менш дивовижний. Він стався минулої ночі.

На Кенінґтон-Роуд, за кількасот ярдів від крамниці Морза Хадсона, мешкає відомий лікар - доктор Барнікот, який має величезну практику на південному березі Темзи. Живе і приймає хворих він на Кенінґтон-Роуд, а його клініка та аптека - на Ловер-Брикстон-Роуд, за дві милі звідти. Цей доктор Барнікот - палкий шанувальник Наполеона, і в домі його повно книжок, картин та інших зображень французького імператора. Нещодавно він придбав у Морза Хадсона дві однакові гіпсові копії відомого погруддя Наполеона роботи французького скульптора Девіна. Одну з цих копій він поставив у себе на Кенінґтон-Роуд, у передпокої, а другу - на каміні в своєму кабінеті на Ловер-Брикстон-Роуд. Повернувшись сьогодні вранці додому, доктор Барнікот здивовано побачив, що його будинок уночі пограбували, але не забрали нічого, крім гіпсового погруддя з передпокою. Скульптуру винесли з дому і вщент розбили об стіну в садку; там уранці знайшли купу уламків.

Холмс потер руки.

- Це справді щось нове, - мовив він.

- Я був певен, що вам це сподобається. Але я ще не скінчив. О дванадцятій годині доктор Барнікот поїхав до своєї клініки; тож уявіть собі, як він здивувався, коли побачив, що вікно кабінету відчинено й по всій підлозі розкидано уламки другого погруддя. Його було розтрощено на маленькі крихти. Ні першого, ні другого разу не пощастило відшукати жодних слідів, що вказували б на злочинця чи, може, шаленця, який скоїв це неподобство. Ось вам, містере Холмсе, і всі подробиці.

- Дивні подробиці, навіть химерні, - зауважив Холмс. - Я хотів би знати ось що: ті два погруддя, які розбили в кімнатах доктора Барнікота, були точними копіями того, яке знищили в крамниці Морза Хадсона?

- Їх виливали в тій самій формі.

- Отже, це суперечить думці про те, що цю людину спонукала бити погруддя якась ненависть до Наполеона. Беручи до уваги, що в Лондоні є сотні зображень великого імператора, надто важко припустити, що невідомий руйнівник розпочав своє діяння з трьох однакових копій того самого погруддя.

- Так, я теж про це думав, - відказав Лестрейд. - Але, з іншого боку, Морз Хадсон - єдиний продавець таких скульптур у тій частині Лондона, і ніяких інших погрудь у нього давно вже не було. Хоч ви кажете, що в Лондоні багато сотень зображень Наполеона, цілком можливо, що в тій окрузі жодного іншого зображення, крім отих трьох погрудь, немає. Отож тамтешній фанатик і почав саме з них. Що ви про це скажете, докторе Ватсоне?

- Божевілля має найрізноманітніші форми, - відповів я. - Існує така річ, яку сучасні французькі психологи називають «ідея фікс»; вона часом буває якнайхимерніша, і хворий, що страждає на неї, в усьому іншому може бути цілком здоровим. Людина, яка забагато читала про Наполеона або, скажімо, довідалась про образу, якої завдали її родині за часів наполеонівських воєн, може запалитись ідеєю фікс і чинити під її впливом найдивовижніші речі.

- Це не підходить, любий мій Ватсоне, - хитнув головою Холмс, - бо жодна ідея-фікс не могла б підказати нашому цікавому шаленцеві, де перебувають ці погруддя.

- А як ви самі це поясните?

- Я й не намагатимуся пояснювати. Я лише бачу, що в дивацтвах цього добродія є певний метод. Він, скажімо, виніс погруддя з передпокою будинку доктора Барнікота, де гучний звук міг розбудити родину, і розбив його надворі; водночас у клініці, де була менша небезпека здійняти тривогу, погруддя розтрощили там, де воно стояло. Справа ця здається нікчемною, проте я б так не сказав, бо пригадую свої найвідоміші справи, що починалися з таких самих дурниць. Адже ви пам’ятаєте, Ватсоне, як страшна справа родини Абернеті почалася з мого зауваження про листок петрушки, покладений на бутерброд. Ні, Лестрейде, я не можу сміятись, почувши про ті три розбиті погруддя. Я буду щиро вдячний, якщо ви повідомите мене про будь-які нові події в цьому дивному ланцюгу.

* * *

Нові події, яких чекав мій друг, виявились швидшими й набагато трагічнішими, ніж ми могли сподіватися. Наступного ранку я ще одягавсь у себе в спальні, коли раптом почув стукіт у двері. То з’явився Холмс із телеграмою в руці. Він прочитав її вголос:

«Негайно приїжджайте до Кенсинґтона, Піт-стріт, 131. Лестрейд».

- Що це означає? - спитав я.

- Не знаю. Це може бути все, що завгодно. Але мені здається, що це продовження історії з погруддями. Якщо так, то наш друг-руйнівник розпочав свою роботу в іншій частині Лондона. Кава на столі, Ватсоне, а кеб біля дверей.

За півгодини ми дісталися Піт-стріт - маленького тихого завулка поряд з однією з найпожвавленіших лондонських вулиць. Будинок 131 виявився довгою, пласкою будівлею, в якій не було нічого романтичного. Під’їхавши, ми побачили перед ґратчастою огорожею цілу юрму зівак. Холмс аж свиснув .

- Святий Юрію! Тут, напевно, сталося вбивство. Ніщо менш значуще не могло б затримати лондонського хлопця-кур’єра. Похилі плечі й витягнута шия хлопчини означають, що тут скоєно кривавий злочин. Що це, Ватсоне? Горішні сходинки мокрі, а долішні - сухі. Слідів, одне слово, досить! А он і Лестрейд за скляними дверима; зараз ми довідаємось про все.

Поліційний детектив зустрів нас із похмурим обличчям і провів до вітальні, якою схвильовано походжав скуйовджений підстаркуватий чоловік у фланелевому халаті. Його відрекомендували нам як хазяїна будинку - містера Горейса Гаркера з Центрального Синдикату Преси.

- Знову ця історія з Наполеоновими погруддями, - пояснив Лестрейд. - Здається, вчора ввечері вона зацікавила вас, містере Холмсе, тож я подумав, що ви охоче візьметесь до неї, тим паче сьогодні, коли вона призвела до такої сумної події.

- Тобто до якої?

- До вбивства. Містере Гаркере, ви розкажете цим джентльменам, що тут сталося?

Чоловік у халаті обернув до нас своє вкрай засмучене обличчя.

- Надзвичайна річ, - мовив він. - Усе життя я описував у газетах пригоди з іншими людьми, а тепер, коли нарешті в мене самого сталася така пригода, я розгубився так, що не можу й двох слів стулити. Якби я прийшов сюди як газетяр, то розпитав би себе самого - і ось вам два стовпчики в усіх вечірніх газетах. А виходить так, що я знову й знову переказую цей випадок усяким чужим людям і не можу скористатися ним сам. Однак я чув про вас, містере Шерлоку Холмсе, і якщо ви все-таки зможете з’ясувати для нас цю загадкову справу, то я дістану винагороду за цю прикру необхідність переказувати всю історію ще раз.

Холмс сів і почав слухати.

- Все це сталося через погруддя Наполеона, яке я купив для цієї кімнати кілька місяців тому. Купив я його дуже дешево в «Братів Гардінґ», біля вокзалу Гай-стріт. Я звичайно працюю ночами й частенько пишу аж до ранку. Так само було й нині. Я сидів у своїй комірчині, на горішньому поверсі, і близько третьої години почув якийсь шум. Я прислухався, аж тут шум ущух; отож я вирішив, що це, мабуть, галасують надворі. Аж раптом, хвилин через п’ять, долинув страшенний крик - я ніколи ще не чув такого жахливого крику. Він лунатиме в моїх вухах усе життя. Я сидів, похоловши зі страху. Потім узяв кочергу й пішов униз. Коли я ступив до цієї кімнати, то побачив, що вікно відчинене, а погруддя з каміна зникло. Ніяк не доберу, чим грабіжника принадило те погруддя, - це ж звичайнісінька гіпсова копія, та й коштує вона дрібничку.

Як ви самі бачите, з цього відчиненого вікна можна потрапити на парадні сходи, зробивши довгий стрибок. Зрозуміло, що грабіжник утікав саме так, тож я вийшов до передпокою і відчинив парадні двері. Ступивши в темряву, я трохи не впав на мертве тіло, що лежало там. Я кинувся назад, узяв лампу й тоді вже побачив, що в бідолахи перерізано горлянку, а всі горішні східці залиті кров’ю. Убитий лежав на спині, підігнувши коліна і роззявивши рота. Цей труп, мабуть, відтепер снитиметься мені ночами. Я свиснув у поліційний свисток, а потім, напевно, знепритомнів, бо пам’ятаю лише, що якимось чином опинився в передпокої, а біля мене стояв полісмен.

- То кого ж убили? - запитав Холмс.

- Цього з’ясувати ще не вдалося, - відповів Лестрейд. - Можете оглянути тіло в трупарні, хоча ми самі вже оглядали його. Це високий, засмаглий, дужий чоловік, не старший тридцяти років. Одягнений бідно, але на робітника не схожий. Біля нього в калюжі крові лежав складаний ніж із роговим руків’ям. Чи належав він убивці, чи вбитому - не знаю. На одежі не було жодної мітки, а в кишенях ми знайшли яблуко, мотузок, карту Лондона за шилінг та ще фотографію. Ось вона.

То був, очевидно, миттєвий знімок маленьким апаратом. На ньому ми побачили молодика з виразними рисами обличчя, густими бровами й міцними щелепами, що виступали вперед, мов у павіана.

- А що сталося з погруддям? - запитав Холмс, уважно розгледівши фотографію.

- Його знайшли незадовго до того, як ви приїхали. Воно було в садку перед порожнім будинком на Кемпден-Хавс-Роуд. Його розбито на друзки. Я саме йду туди, щоб поглянути на нього. Підете зі мною?

- Звичайно. Але спершу окину оком цю кімнату. - Він оглянув килим та вікно. - Або в цього хлопчини довжелезні ноги, або він чудово стрибає, - провадив він. - Нелегка це річ - скочити на карниз і відчинити вікно, ще й на такій висоті. Дорога назад набагато легша. Ви підете з нами поглянути на рештки погруддя, містере Гаркере?

Невтішний газетяр уже сидів за письмовим столом.

- Краще спробую щось написати, - сказав він, - хоч я певен, що перші випуски вечірніх газет уже рознесли цю новину по всіх усюдах. Отака моя доля! Пам’ятаєте, як у Донкастері впала трибуна? Я там був єдиним репортером, а моя газета не написала про це ані слова: мене так приголомшила ця подія, що я не міг писати. А тепер знову спізнився, хоча вбивство скоїлось на моєму порозі!

Виходячи з кімнати, ми почули, як заскрипіло на папері його перо.

Місце, де знайшли уламки погруддя, було за сотню ярдів звідти. Вперше наші очі побачили те зображення великого імператора, що збуджувало таку шалену, руйнівну ненависть у серці незнайомця. Погруддя лежало в траві, розбите на дрібні скалки. Холмс підняв кілька уламків і уважно оглянув їх. Побачивши напруження на його обличчі, я зрозумів, що він натрапив на слід.

- Ну-бо? - спитав Лестрейд.

Холмс знизав плечима.

- Нам ще слід добре попрацювати, - відказав він. - І все ж таки... все ж таки ми маємо кілька підозрілих фактів, щоб почати розслід. Це дешеве погруддя для того дивного злочинця було дорожчим за людське життя. Це по-перше. Другий факт не менш дивовижний: якщо він мав на меті лише розбити погруддя, чому не розбив його в будинку чи коло нього?

- Його приголомшила зустріч із тим чоловіком, якого він убив. Він сам не знав до ладу, що робить.

- Що ж, можливо. Але я хотів би привернути увагу до будинку в садку, де було розбито погруддя.

Лестрейд озирнувся довкола.

- Цей будинок порожній, і злочинець знав, що тут ніхто йому не заважатиме.

- Так, але тут поряд є ще один порожній будинок, і він мав обминути його, щоб дістатися саме цього будинку. Чому він не розбив погруддя там, розуміючи, що кожен зайвий ярд додасть йому ризику з кимось зустрітись?

- Я не взяв це до уваги, - зізнався Лестрейд.

Холмс показав на вуличний ліхтар над нашими головами.

- Тут він міг бачити те, що робить, а там - не міг. Ось де причина.

- Хай йому біс! Ваша правда, - відповів детектив. - Тепер я згадав, що в клініці доктора Барнікота погруддя теж було розбито біля лампи. Але що нам робити з цим фактом, містере Холмсе?

- Запам’ятати. Зазначити. Пізніше він може стати нам у пригоді. Що ви збираєтесь чинити далі, Лестрейде?

- Як на мене, зараз найкраще було би встановити особу вбитого. Це буде неважко. Дізнавшись, хто він такий і хто його спільники, ми з’ясуємо, що він робив минулої ночі на Піт-стріт, кого зустрів і хто вбив його на порозі в містера Горейса Гаркера. Хіба ви не згодні?

- Безперечно. Але я підійшов би до цієї справи з іншого боку,

- З якого ж?

- О, я не хочу нав’язувати вам свою думку. Робіть по-своєму, а я - по-своєму. Потім ми порівняємо результати наших розшуків і тим самим допоможемо один одному.

- Дуже добре, - погодився Лестрейд.

- Якщо ви збираєтесь назад на Піт-стріт, то побачите там, напевно, містера Горейса Гаркера. Передайте йому від мене, що, на мою думку, його будинок уночі відвідав божевільний, який схибнувся на ненависті до Наполеона. Це знадобиться йому для статті.

Лестрейд вирячив очі:

- Невже ви справді цьому вірите?

Холмс усміхнувся.

- Справді? Може, й ні. Але я певен, що це зацікавить містера Горейса Гаркера і передплатників Центрального Синдикату Преси. А нас, Ватсоне, чекає сьогодні цілий день тривалої й клопіткої праці. Буду радий, Лестрейде, якщо ви ввечері, годині о шостій, відвідаєте нас на Бейкер-стріт. А тим часом я залишу в себе цю фотографію, яку знайдено в кишені небіжчика. Можливо, цієї ночі мені знадобиться ваша участь і допомога в одному невеличкому поході, якщо хід моїх міркувань виявиться правильним. А тепер - на все добре, нехай вам щастить!

Ми з Шерлоком Холмсом вирушили пішки на Гай-стріт і зупинилися біля крамниці «Братів Гардінґ», де було куплено погруддя Наполеона. Молодий прикажчик повідомив, що містера Гардінґа не буде до полудня, а сам він служить тут не так давно і не може надати нам жодних відомостей. На Холмсовому обличчі відбилися розчарування й невдоволення.

- Так, так, Ватсоне, не можна сподіватись на постійний успіх, - сказав він нарешті. - Доведеться повернутися сюди після полудня, якщо містера Гардінґа до того часу не буде. Ви, безперечно, здогадалися, що я маю намір простежити історію цих погрудь від самого початку, щоб з’ясувати, чи не було в ній чогось такого, що наперед визначило їхню долю. їдьмо тепер до містера Морза Хадсона, на Кенінґтон-Роуд, і погляньмо, чи не проллє він хоч трохи світла на цю загадку.

Цілу годину ми їхали до крамниці продавця картин. Він виявився низеньким, товстим чоловічком з рум’яним обличчям та запальною вдачею.

- Так, сер. На моїй власній полиці, сер, - сказав він. - Не знаю, навіщо ми платимо податки, коли будь-який негідник може вдертись до нас і попсувати товар. Так, сер, то я продав докторові Барнікоту два погруддя. Ганьба, сер! Змова нігілістів - ось що це таке. Розбивати погруддя здатен хіба що анархіст. Червоний, республіканець, чи як там їх називають. У кого я купив ці погруддя? Не розумію, навіщо це вам. Ну, якщо вже ви так хочете знати, то гаразд: у «Ґельдера і К°», на Черч-стріт, у Степні. Відомий торговий дім, існує вже двадцять років. Скільки я їх купив? Три - два та один буде три; два я продав докторові Барнікоту, а один розбили серед білого дня в моїй крамниці. Чи знаю я цю людину з фотографії? Не знаю... Ба ні, знаю. То Беппо. Італієць-ремісник, що часом працював у мене в крамниці. Він може різьбити по дереву, позолочувати рами й таке інше. Цей хлопчина пішов від мене з тиждень тому, й відтоді я нічого про нього не чув. Ні, я не знаю, звідки він узявся й куди подівся. Я нічого проти нього не мав, поки він тут працював. Пішов він за два дні до того, як у мене розбили погруддя.

- Що ж, Морз Хадсон надав нам більше відомостей, ніж ми сподівалися, - мовив Холмс, коли ми вийшли з крамниці. - Отже, цей Беппо побував і в Кенінґтоні, і в Кенсинґтоні, заради чого не жаль проїхати десять миль. А тепер, Ватсоне, їдьмо в Степні, до «Ґельдера і К°», на батьківщину погрудь. Я буду справді здивований, якщо це не стане нам у пригоді.

Ми поспіхом переїхали світський Лондон, готельний Лондон, театральний Лондон, літературний Лондон, комерційний Лондон, морський Лондон і нарешті в’їхали до прибережного передмістя, де купчилися в дешевих будинках тисячі бідняків, закинутих сюди з усіх кутків Європи. Тут, на широкій вулиці - як завжди буває в багатих лондонських крамарів, ми знайшли скульптурну майстерню, яку шукали. Її широкий двір був заповнений пам’ятниками. Всередині, у великій кімнаті, працювали над різьбленням і литвом з п’ятдесят робітників. Хазяїн, довготелесий білявий німець, ввічливо прийняв нас і до ладу відповів на всі Холмсові запитання. Записи в його книгах свідчили, що з мармурового погруддя Наполеона роботи Девіна було зроблено кількасот копій, але ті три, які він послав торік Морзові Хадсону, були половиною набору з шести примірників; інші три він продав «Братам Гардінґ» у Кенсинґтоні. Ні, ця шістка нічим не відрізнялася від решти копій. Проте він не знає, з якої причини комусь знадобилося ламати їх, - навіть думка про це видається смішною. їхня оптова ціна - шість шилінгів, але вроздріб за них можна взяти дванадцять чи навіть більше. Копії роблять так: виливають із паризького гіпсу дві половинки обличчя в двох формах і потім склеплюють їх докупи. Всю цю роботу звичайно виконують італійці в цій самій кімнаті. Готові погруддя ставлять на стіл у коридорі, щоб висушити, а потім запаковують. Це все, що він може сказати нам.

Але фотографія справила на хазяїна надзвичайне враження. Його обличчя спалахнуло гнівом, брови насупились над блакитними тевтонськими очима.

Оцей негідник! - вигукнув він. - Так, я чудово його знаю. Моя майстерня завжди мала найкращу славу, й лише одного разу в ній побувала поліція - через того чолов’ягу. Він різонув на вулиці іншого італійця ножем і, тікаючи від поліції, забіг до майстерні; тут його і спіймали. Звали його Беппо, а прізвища я не знаю. Я дістав належну кару за те, що взяв на роботу людину з таким обличчям. Проте робітник він був сумлінний, один з найкращих.

- І на скільки років його засудили?

- Поранений залишився живим, і Беппо дістав лише рік ув’язнення. Я не маю сумніву, що він уже на волі, але й поткнутися сюди не посміє. Тут у мене працює його двоюрідний брат; може, він скаже вам, де Беппо.

- Ні, ні! - скрикнув Холмс. - Ні слова братові, ні слова, благаю! Це вкрай важлива справа, й чим більше я беруся за неї, тим серйознішою вона здається мені. Ви записали в книзі, що продали ці копії третього червня минулого року. А ви можете сказати мені, якого дня заарештували Беппо?

- Тільки приблизно, за платіжним реєстром, - відповів хазяїн. - Так, - провадив він, перегорнувши сторінки, - останню платню він одержав двадцятого травня.

- Дякую, - мовив Холмс. - Не буду більше марнувати вашого часу й надокучати вам.

Попросивши на прощання нікому не казати про нашу розмову, ми залишили майстерню й знову повернулися до західної частини міста.

Полудень давно минув, коли ми нарешті вирішили попоїсти в якомусь ресторані. Біля входу продавали газети з заголовками «Злочин у Кенсинґтоні. Убивця - божевільний», з чого було видно, що містерові Горейсу Гаркеру пощастило все-таки надрукувати свій допис. Два стовпчики були заповнені докладним описом усіх цих подій. Холмс розгорнув газету на столику й читав, не припиняючи їсти; зо два рази він навіть засміявся.

- Усе гаразд, Ватсоне, - сказав він. - Послухайте-но:

«Приємно усвідомлювати, що різних думок про цю пригоду не може бути, бо містер Лестрейд, один з найдосвідченіших агентів поліції й містер Шерлок Холмсу славнозвісний детектив-консультант, дійшли єдиного висновку, що химерний ланцюг подій, які скінчилися так трагічно, свідчить радше про шаленство, Ніж про злочин. Отже, викладені нами факти не можна пояснити нічим іншим, крім як божевіллям».

Преса, Ватсоне, - найдорожчий скарб, якщо вміти ним користуватися. А тепер, коли ви закінчили їсти, вертаймося до Кенсинґтона та послухаймо, що скаже нам хазяїн «Братів Гардінґ».

Засновник цього великого торгового дому виявився спритним, вертким чоловічком, дуже метким, розумним та балакучим.

- Так, сер, я вже знаю про це з вечірніх газет. Містер Горейс Гаркер - наш постійний покупець. Ми продали йому це погруддя кілька місяців тому. Три погруддя ми одержали від «Ґельдера і К°», в Степні. їх уже розпродано. Кому? Зараз перегляну торгову книгу й скажу вам. Так, тут усе записано. Одне, як ви знаєте, - містерові Гаркеру; друге - містерові Джозії Брауну, вілла «Золотий дощ» у Чизвіку; третє - містерові Сендфорду з Ловер-Ґров-Роуд, у Рединґу. Ні, я ніколи не бачив цього обличчя з фотографії. Його не скоро забудеш, сер, авжеж, а я ніколи не бачив таких потвор. Чи є в нас на роботі італійці? Так, сер: кілька робітників та прибиральників. Звичайно, вони можуть зазирнути до цієї книги, якщо їм треба. У нас нема причин ховати її від них. Так, так, дивна річ, сер; сподіваюсь, ви повідомите мене, коли знайдете щось цікаве.

Поки містер Гардінґ говорив, Холмс щось занотовував; я бачив, що-він надзвичайно задоволений тим, як обернулася справа. Проте він нічого не пояснив мені й лише сказав, що слід поспішати, бо вдома на нас чекає Лестрейд. І справді, коли ми прибули на Бейкер-стріт, детектив був уже там і нетерпляче походжав туди- сюди кімнатою. Пиха на його обличчі свідчила, що денна праця не минула намарно.

- Ну? - спитав він. - Що нового, містере Холмсе?

- Нам довелося попрацювати як слід, й недаремно, - пояснив мій друг. - Ми відвідали обох крамарів та хазяїна майстерні. Я простежив долю кожного погруддя з самого початку.

- Кожного погруддя! - вигукнув Лестрейд. - Добре, добре, містере Шерлоку Холмсе, у вас свої методи, і я з вами не сперечатимусь, але мені здається, що я попрацював сьогодні більше за вас. Я встановив особу небіжчика.

- Що ви кажете?

- І виявив причину вбивства.

- Чудово!

- У нас є один інспектор, фахівець з італійських кварталів. На шиї в небіжчика був католицький хрестик, а смаглявий колір шкіри наводить на думку, що він з півдня. Інспектор Хілл упізнав його з першого погляду. Його звуть П’єтро Венуччі, він родом з Неаполя; це один з найзапекліших лондонських зарізяк. Він мав зв’язки з мафією - таємним злочинним товариством, у якого лише один метод переконання - вбивство. Отже, як бачите, справа починає прояснюватись. Інший, убивця, - теж, напевно, італієць, пов’язаний з мафією. Він, мабуть, порушив якісь їхні правила. П’єтро стежив за ним. Він носив у кишені його фотографію, щоб не зарізати когось іншого. Вислідив свого ворога, бачив, як той увійшов до будинку, зачекав на нього, накинувсь і дістав у сутичці смертельне поранення. Що ви скажете про це, містере Холмсе?

Холмс міцно потис йому руку.

- Чудово, Лестрейде, чудово! - вигукнув він. - Але я не розумію, як ви пояснюєте знищення погрудь.

- Знову погруддя! Ви ніяк не можете викинути з голови ці погруддя. Врешті-решт це дурниці, дрібна крадіжка, якнайбільше шість місяців ув’язнення. А вбивство - це справжній злочин, і я кажу вам, що вже тримаю в руках усі нитки.

- А що робитимете далі?

- Це дуже просто. Поїдемо з Хіллом до італійського кварталу, розшукаємо чоловіка з тієї фотографії й заарештуємо його, звинувативши в убивстві. Поїдете з нами?

- Гадаю, що ні. Як на мене, можна зробити це простіше. Не можу сказати напевно, бо це залежить... залежить від одного чинника поза нашою владою. Але сподіваюся, - два проти одного, що це саме так, - що коли ви поїдете сьогодні ввечері зі мною, ми допоможемо вам спіймати його.

- В італійському кварталі?

- Ні, гадаю, що краще буде шукати вбивцю в Чизвіку. Якщо ви, Лестрейде, поїдете зі мною цієї ночі до Чизвіка, то я обіцяю, що завтра вирушу з вами до італійського кварталу; ніякої шкоди від того не буде. А тепер, мабуть, треба кілька годин поспати, бо виходити раніше від одинадцятої нема рації, а додому ми навряд чи повернемось до ранку. Пообідайте з нами, Лестрейде, і лягайте собі на канапу. А ви, Ватсоне, покличте тим часом посильного: у мене тут є лист, який треба негайно надіслати.

Цілий вечір Холмс порпався в старих газетах, якими було захаращено нашу комору. Коли він нарешті вийшов звідти, я побачив у його очах перемогу, хоч він нічого не сказав про наслідки своїх пошуків. Але я так уважно стежив за методами, з допомогою яких Холмс розплутував цю непросту справу, що, навіть не розуміючи до ладу його задуму, здогадувався про те, як він сподівається впіймати цього дивакуватого злочинця. Той, звичайно, спробує тепер знищити два інші погруддя, одне з яких, як я пам’ятав, - саме в Чизвіку. Безперечно, мета нашої поїздки була одна - застукати його на місці злочину. І я не міг не захопитися хитрістю мого друга, який навмисне подав до вечірніх газет хибні здогади, аби переконати злочинця, що той може тепер діяти безкарно. І я не здивувався, коли Холмс порадив мені взяти з собою револьвер. Сам він узяв лише важкий мисливський нагай, що був його улюбленою зброєю.

Об одинадцятій годині біля наших дверей зупинився екіпаж і ми поїхали через Гамерсмітський міст на той бік Темзи. Тут візник дістав наказ зачекати. Коротка прогулянка пішки привела нас на безлюдну вулицю, оточену гарненькими будиночками; біля кожного з них був садок. У світлі ліхтаря на воротях одного з них ми прочитали: «Вілла «Золотий дощ». Мешканці вілли, мабуть, уже спали, бо всі її вікна були темні, крім віконця над дверима, що кидало неясний промінець на садову стежку. Під дерев’яним парканом, який відгороджував садок від вулиці, була густа чорна тінь, де ми й причаїлися.

- Побоююсь, що чекати доведеться довго, - прошепотів Холмс. - Ми повинні дякувати долі, що зараз нема дощу. Нам навіть курити, щоб згаяти час, не можна. Але ставлю два проти одного, що наше терпіння буде винагороджене.

Чекати, проте, довелося не так довго, як гадав Холмс, і все скінчилося досить раптово й химерно. Несподівано, без будь-якого звуку, садова хвіртка відчинилась і маленька темна постать, швидка і спритна, як мавпа, помчала садовою стежкою. Ми бачили, як вона майнула в промені світла, що падав з віконця над дверима, й зникла в чорній тіні від будинку. Запанувала тривала мовчанка, під час якої ми стояли затамувавши подих; нарешті до наших вух долинув ледь чутний тріск. То відчинилося вікно. Потім знову запала тиша. Злочинець нишпорив у будинку. Аж тут ми побачили, як у кімнаті спалахнуло світло потаємного ліхтаря. Того, що він шукав, там, мабуть, не було, бо за хвилину світло блимнуло за іншою шторою, а потім - ще за одною.

- Ходімо до відчиненого вікна. Зловимо його, коли він лізтиме вниз, - прошепотів Лестрейд.

Але не встигли ми й поворухнутися, як той чоловік з’явився знову. Коли на нього впали промінці світла, ми побачили, що він, злодійкувато озираючись, несе під пахвою щось біле. Тиша безлюдної вулиці заспокоїла його. Повернувшись спиною до нас, він поклав свою ношу на землю, й наступної миті ми почули різкий стукіт, а потім - тріск і хряскіт. Він так заглибився в свою роботу, що навіть не почув, як ми підкралися до нього. Холмс, мов тигр, стрибнув йому на спину, а ми з Лестрейдом за одну мить ухопили його за зап’ястки й замкнули наручники. Коли він обернувся, я побачив потворне, бліде, скривлене з люті обличчя, що вирячилось на нас. Я переконався, що це справді той чоловік, якого ми бачили на фотографії.

Та не затриманий привернув увагу Шерлока Холмса. Присівши на сходах, він якнайстаранніше оглянув те, що той виніс із будинку. То було Наполеонове погруддя - таке саме, як ми бачили вранці, і теж розбите на скалки. Холмс обережно підносив до світла кожен уламок, але всі вони анітрохи не відрізнялися від усіх інших шматків гіпсу. Тільки-но він скінчив свій огляд, як у передпокої спалахнуло світло, двері відчинились і перед нами постав господар будинку - лагідний огрядний чоловік у сорочці й штанях.

- Містер Джозія Браун, якщо не помиляюся? - мовив Холмс.

- Так, сер; а ви, безперечно, містер Шерлок Холмс? Посильний приніс мені ваш лист, і я зробив так, як ви мені порадили. Ми замкнули всі двері й чекали, що буде. Дуже радий бачити, що ви впіймали того негідника. Прошу, джентльмени, заходьте, випиймо трохи на дорогу.

Проте Лестрейдові так хотілося відпровадити заарештованого до надійнішого місця, що через кілька хвилин кеб уже віз нас, усіх чотирьох, до Лондона. Затриманий не промовив жодного слова, лише люто зирив на нас із-під кучми волосся, а одного разу, коли йому здалося, що він зможе дістати мою руку, кинувся на неї, мов голодний вовк. У поліційній дільниці його довго й старанно обшукували, але не знайшли нічого, крім кількох шилінгів та довгого ножа в піхвах, на руків’ї якого виднілися сліди свіжої крові.

- Усе гаразд, - мовив Лестрейд, прощаючися з нами. - Хілл знає цих хлопців і легко довідається, хто він такий. Ось побачите, що моя думка про мафію підтвердиться. Але я щиро вдячний вам, містере Холмсе, за те, що ви так майстерно спіймали його. Я й досі не розумію до ладу, як вам це вдалося.

- Боюся, що зараз надто пізня година для пояснень, - відповів Холмс. - До того ж, одну чи дві деталі ми ще не з’ясували, а ця справа - одна з тих, які треба доводити до кінця. Якщо ви завітаєте до мене завтра о шостій, я доведу вам, що навіть зараз ви не зовсім розумієте істинної ваги цієї справи - однієї з найди- вовижніших в усій історії злочинів. Якщо я погоджуся, Ватсоне, щоб ви й надалі занотовували мої невеличкі загадки, то мені здається, що ця дивовижна пригода з наполеонівськими погруддями прикрасить сторінки ваших нотаток.

Коли ми знову зустрілись наступного вечора, Лестрейд уже багато знав про нашого заарештованого. Виявилось, що звуть його Беппо, а прізвище невідоме. Це знаний на всю італійську колонію шибайголова. Колись він був непоганим різьбярем, але потім звернув з праведного шляху й двічі побував у тюрмі - першого разу за дрібну крадіжку, а вдруге, як ми вже чули, - за поранення свого земляка. Він чудово розмовляє по-англійському. Навіщо він розбивав погруддя, досі невідомо. Він уперто відмовляється відповідати на будь-які запитання, та поліції пощастило дізнатись, що він, можливо, сам виготовляв ці погруддя, бо працював якраз на такій роботі в майстерні «Ґельдера і К°». Всі ці відомості, про більшість яких ми вже знали, Холмс вислухав із ввічливою увагою. Проте я, добре знаючи свого друга, ясно бачив, що думки його блукають десь далеко, й бачив крізь маску, натягнуту на його обличчя, чекання й тривогу. Нарешті він підхопився зі стільця, його очі спалахнули: пролунав дзвінок. За хвилину ми почули кроки на сходах і до кімнати увійшов підстаркуватий рум’яний чоловік із сивими бакенбардами. В правій руці він тримав старомодну килимову торбинку; він поставив її на стіл.

- Чи тут містер Шерлок Холмс?

Мій друг уклонився і всміхнувся.

- Містер Сендфорд з Рединґа, якщо не помиляюсь? - перепитав він.

- Так, сер; побоююсь, що я трохи припізнився, але ці потяги прибувають так невчасно... Ви писали про погруддя, яке я придбав?

- Саме так.

- Ось у мене ваш лист. Ви пишете: «Бажаючи придбати копію погруддя Наполеона роботи Девіна, я ладен заплатити десять фунтів за ту копію, яку ви маєте в себе». Це правда?

- Чистісінька.

- Ваш лист мене дуже здивував, бо я не можу уявити собі, як ви довідались, що в мене є така річ.

- Звичайно, що ви здивовані, хоча пояснення тут дуже просте. Містер Гардінґ з крамниці «Братів Гардінґ» сказав мені, що продав останню копію вам, і дав вашу адресу.

- Так, так, зрозуміло. А він не казав вам, скільки я заплатив за неї?

- Ні, не казав.

- Я людина чесна, хоч і не дуже багата. Я заплатив за погруддя лише п’ятнадцять шилінгів і хочу повідомити про це раніше, ніж одержу від вас десять фунтів.

- Така точність робить вам честь, містере Сендфорде. Але я сам назвав ціну й не стану від неї відмовлятись.

- Це дуже шляхетно з вашого боку, містере Холмсе. На ваше прохання я приніс погруддя з собою. Ось воно! - Він розкрив свою торбинку, й ми нарешті побачили на своєму столі цілісінький взірець того самого погруддя, яке досі бачили тільки в уламках.

Холмс дістав з кишені папірець і поклав на стіл банкноту в десять фунтів.

- Дуже прошу вас, містере Сендфорде, підписати цей папір у присутності свідків. Тут сказано, що ви передаєте мені всі права на володіння цим погруддям. Я людина передбачлива, бо ніколи не можна знати заздалегідь, як справа обернеться згодом. Дякую, містере Сендфорде. Ось ваші гроші. Бажаю вам доброго вечора.

Коли наш відвідувач пішов, Шерлок Холмс іще раз здивував нас. Він почав з того, що дістав із комода чисту білу скатертину й застелив нею стіл. Потім поставив щойно куплене погруддя на самісіньку її середину. І нарешті підняв свій мисливський нагай і важкою рукояттю стукнув Наполеона по голові. Погруддя розлетілося на друзки, й Холмс якнайуважніше оглянув кожен уламок. Урешті-решт він з переможним вигуком простяг нам уламок, у якому виднілася темна кулька, схожа на родзинку, запечену в пудингу.

- Джентльмени! - проголосив він. - Дозвольте відрекомендувати вам славнозвісну чорну перлину Борджіїв.

Ми з Лестрейдом якусь хвилину мовчали, а потім у несподіваному захваті почали аплодувати, мов у театрі, побачивши щасливу розв’язку драми. Холмсові бліді щоки залив рум’янець, і він уклонився нам, мов драматург, якого викликали на сцену оплески глядачів. У такі хвилини він переставав бути машиною для міркувань і виявляв суто людську любов до оплесків та хвали. Горду, стриману його вдачу, якій було чуже всіляке марнославство, до глибини душі зворушувало захоплення й визнання з боку друзів.

- Так, джентльмени, - сказав він, - це найславетніша перлина з усіх, які нині є в світі, і мені пощастило, обміркувавши все до дрібниць, простежити її долю від спальні князя Колонни в готелі «Дакр», де вона пропала, до останнього з шістьох Наполеонових погрудь, виготовлених у майстерні «Ґельдера і К°» в Степні, Ви повинні пам’ятати, Лестрейде, про дивовижне зникнення цієї коштовності й марні спроби лондонської поліції відшукати її. Звертались навіть до мене, але я теж не зміг пролити на це світло. Підозра впала на княгинину покоївку, італійку: всі знали, що в неї є брат у Лондоні, але жодних зв’язків між ними виявити не вдалося. Покоївку звали Лукреція Венуччі, і я не маю сумніву, що той П’єтро, якого вбили дві доби тому, був її братом. Я переглянув старі газети й довідався, що перлина зникла за два дні до арешту Беппо, а заарештували його в майстерні «Ґельдера і К°» саме тоді, коли там виготовляли ці погруддя. Тепер ви добре бачите ланцюг подій, хоч і в зворотному порядку - тобто так, як вони відкривалися мені. Перлина була в Беппо. Він міг украсти її в П’єтро, він міг бути спільником П’єтро, міг бути посередником між П’єтро та його сестрою. Для нас не має значення, яке з цих припущень вірогідніше.

Найголовніше те, що перлина була в нього тієї миті, коли за ним погналася поліція. Він побіг до майстерні, де працював, бо знав, що має лише кілька хвилин для того, щоб сховати надзвичайно цінну здобич, яку неодмінно знайдуть, коли його почнуть обшукувати. В коридорі сохли шість гіпсових погрудь Наполеона. Одне було ще зовсім м’яке. Беппо, майстерний ремісник, за мить зробив у вологому гіпсі ямку, сховав туди перлину й кількома дотиками надав погруддю первісного вигляду. Це було чудове сховище. Ніхто не зміг би знайти там перлину. Беппо засудили до року ув’язнення, а тим часом усі шість погрудь розпродали в різні кінці Лондона. Він не міг сказати, в якому з них заховано скарб. Це можна було побачити, лише розбивши їх. Навіть потрусивши погруддя, він нічого б не дізнався, бо перлина могла присохнути до гіпсу - що, до речі, й сталося. Проте Беппо не впав у відчай; він натхненно й послідовно заходився шукати. Через двоюрідного брата, що працює в Ґельдера, він дізнався, які крамниці купили погруддя. Йому пощастило найнятися до Морза Хадсона, й він вислідив три погруддя. Перлини в них не було. Тоді з допомогою земляків- італійців він розвідав, кому продали решту. Перше було в Гаркера. Тут Беппо вислідив спільник, що вважав його за винуватця зникнення перлини, й між ними сталася сутичка.

- Якщо П’єтро був його спільником, навіщо він носив з собою його фотографію? - спитав я.

- Щоб можна було розпитувати про нього в чужих людей. Це найімовірніша причина. Одне слово, після вбивства я підрахував, що Беппо не тільки не облишить, а навпаки, прискорить свої пошуки. Він побоюється, що поліція розкриє його таємницю, тож поспішатиме, щоб її випередити. Звичайно, я не міг сказати напевно, що він не знайшов перлину в Гаркеровому погрудді. Я навіть не знав до ладу, що то саме перлина; але мені було ясно, що він чогось шукає, бо розбиває викрадені погруддя лише там, де є ліхтар або лампа, обминаючи неосвітлені порожні будинки. У Гаркера було одне з трьох погрудь, і наші надії були саме такі, як я казав вам, - два проти одного, що перлина там. Залишалися ще два погруддя, й було зрозуміло, що він почне з того, яке зараз у Лондоні. Я попередив мешканців будинку, щоб запобігти другій трагедії, й ми досягли блискучих результатів. На той час, до речі, я вже твердо знав, що ми полюємо за перлиною Борджіїв. Ім’я вбитого з’єднало всі події в одну низку. Зоставалося лише одне погруддя - в Рединґу, й перлина мала бути саме там. Я купив його тут, при вас, - і ось вона, перлина.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

- Так, - мовив Лестрейд, - я не раз переконувавсь у ваших надзвичайних здібностях, містере Холмсе, але не знаю, чи бачив колись майстернішу роботу, ніж тепер. Ми в Скотленд-Ярді не заздримо вам. Ні, сер, ми вами пишаємось, і якщо ви завтра туди навідаєтесь, то всі, від найстаршого інспектора до наймолодшого констебля, будуть раді потиснути вашу руку.

- Дякую! - сказав Холмс. - Дякую! - І одвернувся.

Мені здалося, що він ніколи ще не був такий зворушений. Але за мить перед нами знову постав холодний і тверезий мудрець.

- Покладіть перлину в сейф, Ватсоне, - мовив він, - і дістаньте документи Конк-Синґлтонської справи про фальшування. На все добре, Лестрейде. Коли вам знову трапиться якась маленька загадка, я охоче дам вам, якщо зможу, одну чи дві поради.


 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 64; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты