Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Вступ США у війну. Хід військових дій. Наслідки Громадянської війни для США




2.1. Заколот південних штатів та хід військових подій. Перший період війни (квітень 1861 — квітень 1862)

Штати об'єдналися в Союз (або приєдналися до нього) в якості суверенних утворень, делегувавши при цьому частину повноважень федеральному (центральному) уряду у Вашингтоні. Заявивши про своє право на відновлення повного суверенітету південні штати вийшли з Союзу і в лютому 1861 р. утворили свій союз-конфедерацію. Її президентом став Джефферсон Девіс, а столицею – Річмонд, штат Вірджинія. Лінкольн, який вважав, що Союз неподільний, оголосив штати, що увійшли в Конфедерацію, бунтівними. З формальної точки зору саме заколот, а не проблема рабства, послужив причиною війни [49;c.430].

Початок Громадянської війни поклали президентські вибори 1860 р., на яких перемогу здобув Авраам Лінкольн котрий став 16 президентом Сполучених Штатів Аменрики. Хоча громадянська війна і вважаеться війною за незалежність та свободу всього населення США. Лінія вільного чорношкірого населення знайшла доволі велику підтримку та все ж, як показує складання сучасного образу Лінкольна як доброго самаритянина, дещо перебільшене. Адже посилаючись на офіційні документи, можна сказати що питання рабства не було першочерговим. Одним з таких документів може являтися, як приклад, інаугураційна промова президента : «Співвітчизники — громадяни Сполучених Штатів!

Згідно з традицією, яка настільки ж стара, як сама форма правління, я постаю перед вами, щоб звернутися до вас з короткою промовою і принести у вашій присутності присягу перед вступом на посаду, як того вимагає від президента Конституція Сполучених Штатів.

Сьогодні я не вважаю для себе за необхідне обговорювати ті проблеми управління, які не викликають особливого занепокоєння чи хвилювання. Судячи з усього, серед жителів південних штатів існують побоювання, що з приходом республіканської адміністрації їх власність, мирне життя і особиста безпека можуть опинитися під загрозою. Однак для подібних побоювань не було і немає ніяких розумних підстав, насправді, завжди були і є переконливими докази, що свідчать про зворотне, і їх легко перевірити. Їх можна знайти фактично у всіх опублікованих промовах того, хто зараз виступає перед вами. Наведу лише один вислів, що міститься в одному з моїх виступів, де я заявляю, що у мене немає ніяких намірів прямо або побічно втручатися в функціонування інституту рабства в тих штатах, де воно існує. Я вважаю, що не маю законного прав робити це, і я не схильний робити це.

Ті, хто висунув мою кандидатуру і обрав мене на цей пост, вчинили так з повним усвідомленням того, що я зробив це і багато інших подібних заяв і жодного разу не відрікся від них; більш того, ці люди запропонували мені включити в політичну платформу, причому як закон для самих себе і для мене, чітку і виразну резолюцію, яку я зараз зачитаю: «Вирішили, що збереження непорушності прав штатів і особливо права кожного штату встановлювати порядки у своїх внутрішніх інститутах і керувати ними виключно за своїм власним розумінням є суттєво важливим для того рівноваги сил, від якого залежать досконалість і довговічність нашої політичної структури; і засуджуємо незаконне вторгнення збройних сил на землю будь-якого штату або території, під яким би приводом воно не здійснювалося, як один з найтяжчих злочинів[4;c.256].

Я знову повторюю зараз ці переконання, і роблячи це, я лише залучаю особливу увагу громадськості до самого переконливому з усіх можливих у цій справі доказів того, що власність, мир і безпеку будь-якого регіону жодним чином не будуть піддаватися небезпеці з боку приступаючої до своїх обов'язків адміністрації. Я хочу також додати, що будь-який захист, яку можна надати в відповідності з Конституцією і законами, буде надана всім штатам, коли вона буде законно затребувана, з будь-якого приводу і з однаковою готовністю незалежно від того, ким вона запитується[21;c.89]..

Багато суперечок виникає щодо видачі втікачів слуг або працівників. Стаття, яку я зараз зачитаю, записана в Конституції так само зрозуміло, як і всяка інша:

«Жодна особа, зобов'язана до служби або роботи в якому-небудь з штатів згідно з його законами і що тікало до іншого штату, не може на підставі законів чи постанов останнього звільнятися від цієї служби чи роботи й повинна бути видана на вимогу сторони, яка має право на таку службу чи роботу».

Наврядчи можна сумніватися в тому, що автори даного положення створювали його запитання назад тих, кого ми називаємо швидкими рабами; але наміри законодавця — закон. Усі члени Конгресу присягають додержуватися Конституції у всіх її частинах, у тому числі і це положення, як і всяке інше. Таким чином, речення, що раб, чий випадок підпадає під дію цієї статті, «виданий», отримує одностайне схвалення, сформульоване у вигляді клятви. Тепер, якби законодавці доклали належних зусиль, хіба вони не змогли б з майже такою ж єдністю виробити і прийняти закон, за допомогою якого можна було б надійно зберігати цю одностайну клятву?»[20;c.240-247].

Та все ж війна невідворотно насувалася, і події, які стали її початком, вже розгорталися поблизу Чарлстона. Вийшовши із складу Союзу, влада Південної Кароліни припинили постачання продовольства федеральному гарнізону в форті Моултрі, розташованому на північній стороні, що прилягала до бухти Чарлстону. Фактичне встановлення блокади і можливість нових ускладнень спонукали командувача гарнізоном Моултрі, 55-річного майора Р. Андерсона пізно ввечері 26 грудня таємно переправити всіх своїх людей у стратегічно більш вигідно розташований форт Самтер, який знаходився на острові посередині бухти, при виході з неї. Бунтівники, тільки вранці виявили «пропажу» гарнізону Андерсона і появу його на Самтері, прийшли в лють: адже до цього вони розраховували на «мирну» капітуляцію Півночі. Тепер же ставало все ясніше, що війни не уникнути[21;c.107].

Становище в Самтері стало просто відчайдушним: запаси продовольства і питної води (перш за все її доставляли з материка) закінчувалися. Ще залишався в Білому домі президент Дж.Б'юкенен, що зробив жест, який демонструє його готовність допомогти людям Андерсона: 9 січня у бухті Чарлстона увійшов великий пасажирський пароплав «Зірка Заходу», на якому було продовольство для Самтера і близько 200 солдатів для посилення гарнізону[20;c.260]. Але коли батарея заколотників з форту в Куммингс-Пойнті дала абсолютно беззбройному пароплаву кілька залпів, він розвернувся і поплив назад. Андерсон, який бачив цю сцену зі стін Самтера, заборонив канонірам підтримати «Зірку Заходу» вогнем: у нього була інструкція міністра оборони Дж.Флойда (той таємно симпатизував заколотникам і в останні тижні свого міністерства відправив на Далекий Захід 15 тис. солдатів федеральної армії з наявних тоді у Спілки 16367, фактично вивівши цим їх з ладу): «уникати будь-якої акції, яка повела б до непотрібного провокування агресії»[22;c.79].

Час ішов і наближався день, коли новообраний президент Лінкольн повинен був зайняти кабінет у Білому домі. 11 лютого він виїхав до Вашингтона з столиці Іллінойсу Спрінгфілда, де жив до цього. По шляху він зупинявся у ряді міст, виступаючи з промовами, що повинно було сприяти зміцненню його популярності, і роз'ясненню позиції майбутньої адміністрації з приводу становища в країні. Незабаром він прибув до Вашингтона.

4 березня, незважаючи на благання керівників служби безпеки (у них були серйозні підстави побоюватися спроб замаху), Лінкольн піднявся на трибуну перед недобудованим будівлею Капітолію і — тепер уже як президент — виголосив невелику промову. Президент закликав жителів півдня до примирення, сказавши: «Ми не вороги, а друзі. Ми не повинні бути ворогами». Він запевнив південні штати, що всі побоювання з приводу можливої загрози їх власності (якою рахувалися і негри-раби) і безпеки з боку нової адміністрації марні. Лінкольн особливо підкреслив, що поділ США на дві держави протиприродно і ці нові утворення, Союз і Конфедерація, не можуть бути довготривалими[20;c.282].

Лінкольн не робив атакуючих дій, однак відмовився вивести федеральний гарнізон з форту Самтер у бухті Чарльстона Південної Кароліни, самого гордого міста та самого войовничого південного штату. У відповідь артилерія південців обстріляла форт, поклавши початок війні[40;c.365].

Опівдні 14 квітня під бій барабанів в форті "Самтер" був спущений зоряно-смугастий прапор Сполучених Штатів, гарнізон посаджений у шлюпки і відправлений на берег, а сам форт з усіма його потужними укріпленнями і майже сотнею справних гармат перейшов у руки ворога.

Так почалася війна, котра ввійшла в історію під назвою громадянської війни в США, або війни Півночі проти Півдня. Вона тривала чотири роки і була однією з найбільш кровопролитних війн в історії Америки. Війна відіграла вельми важливу роль у політичному житті цієї країни.

До початку війни на Півночі проживали 22 млн чоловік на Півдні - лише 9 млн, з них 3,5 млн становили негри-раби. Значним була і економічна перевага Півночі, хоча певною мірою воно була пов'язана з доходами від реалізації сільськогосподарської продукції Півдня (промисловість в південних штатах практично відсутня). Південь - об'єктивно слабша сторона, з перших же днів війни повів себе вкрай войовничо, його представники на всіх рівнях висловлювалися у категоричній і непримиренному тоні[46].

На думку більшості дослідників, найкраща і переважаюча частина американського офіцерства відразу ж після сецесії звільнилася з армії і відправилася в рідні південні штати. Цифри ж говорять про зворотне: 1108 офіцерів, які перебували в армії США на початок 1861 р., лише 313 (трохи більше 28%) подали у відставку і потім вступили в різні армії Півдня[224;c.269]. Практично всі вони були жителями Півдня і не без певної логіки заявляли, що ніхто не змусить їх воювати проти рідного штату. Отже, реальне співвідношення наявності: 795 офіцерів залишилися на Півночі.

Міф про те, що мало не всі федеральні офіцери "втекли" на Південь, частково був породжений окремими яскравими прикладами такого роду. Головний з них пов'язаний з біографією самого відомого генерала Конфедерації уродженця Вірджінії Роберта Лі. На початку 1861 р. він виступив проти сецесії південних штатів. У той час полковник Лі тимчасово командував Техаським округом. Після сецесії Техасу (1 лютого) він покинув цей пост і поїхав до сім'ї в Арлінгтон на кордоні Вирпшії і федерального столичного округа Колумбія.

28 березня Роберт Лі був призначений командиром 1-го кавалерійського полку регулярних військ, а 18 квітня головнокомандувач Скотт запросив до себе і запропонував зайняти його посаду. Скотт пояснив, що сам він вже старий і боїться не впоратися зі складними завданнями воєнного часу. Але Лі відмовився, а вже 22 квітня губернатор Вірджинії Летчер запропонував йому командувати всіма збройними силами штату в званні генерал-майора[19].

Увечері 20 липня близько 65 тис. американців, розділених на дві ворожі армії, стояли біля річки Булл-Ран, готові почати перші в цій війні (і в американській історії) братовбивчу битву в таких нечуваних масштабах. Вона одержала ім'я від маленької річки, на берегах якої розгорнулася, хоча вітчизняні історики з давніх пір вперто іменують його боєм у Манассаса. Так колись назвала його преса бунтівників, але згодом у США утвердився "північний" варіант, і звичайно ж логічніше називати його так. Булл-Ранська битва в значній мірі визначила подальший хід війни приблизно до осені 1862 р[16].

О 2 годині ночі солдатів ударної групи розбудили і відправили в обхідний 12-мильний марш, який вивів би їх у тил Борегара. Одночасно Макдоуелл планував прямий удар двома іншими групами по кам'яному мосту через Булл-Ран, а також на південь від Сентер-Вілла, де на думку генерала, супротивник очікував головного удару.

На світанку обхідна група з двох дивізій на чолі з Макдоуеллом, минувши не захищений противником брід Садлі-Спрінгс, перейшла річку і незабаром опинилася в тилу лівого флангу південців. Атака виявилася успішною: бунтівники, які не очікували від північчан такої прудкості, здригнулися і почали відступати. Не так вдало розвивалася атака через кам'яний міст, але і там жителі Півночі тіснили супротивника. Пьєр Борегар кинув навперейми наступу північчан резервну бригаду Томаса Джексона з Вірджінії, якій вдалося зупинити потужний натиск[19]. Це допомогло знайти впевненість і іншим частинам заколотників, які запали було в паніку. Тікаючі вони стали зупинятися, повертатися назад, а північчани кидали в бій все нові сили. Ось пішла в атаку бригада полковника Вільяма Шермана, майбутнього героя війни; за цей бій йому незабаром присвоїли звання бригадного генерала.

Також з їх суперечливих свідчень, постає картина якогось хаосу: в одному місці північчани продовжували натиск, в іншому вже успішно атакували бунтівники, в ряді місць через відсутність патронів зав'язалася рукопашна. Кілька разів з рук в руки переходило невелике плато, де стояли два будиночки, в одному з яких жив вільний негр (рідкість для Вірджинії тих років) Дж. Робінсон, а в іншому — літня, біла вдова Дж. Генрі. Поступово сила натиску північчан остаточно вичерпалася, а повстанці чинили опір запекліше і, переходячи в контратаки, відвойовували одну позицію за іншою. Позначився явний перелом[13;c,91].

І настала розв'язка. Бригада Кербі-Сміта, отримавши ще напередодні наказ Джонстона негайно прибути до Манассасу ("спектакль" для довірливого Паттерсона був вже ні до чого), приблизно в 3 години дня зупинилася на цій залізничній станції і відразу ж ринула в бій. З особливою жорстокістю йшов в атаку полк луізіанських "тигрів" (жителі майже всіх американських штатів і в наші дні люблять називати себе не "вірджинець", "каліфорнієць" і т. д., а традиційними іменами-тотемами; зокрема, в Луїзіані такий тотем - тигр), він зім'яв лівий фланг північчан, який кинувся тікати до Сентервілла. Потім бригада Джубала Ерлі завдала жителям півночі, які вибивалися з останніх сил ще один удар. Цього новобранці Ірвіна Макдоуелла вже не змогли витримати.

Почалася повальна втеча, особливо на центральній ділянці битви. Ось ця, за-вершаюча частина битви описана сучасниками з рідкісною одностайністю. Майор-північчанин Е. Смолл писав: “Макдоуелл робив відчайдушні спроби створити нову лінію оборони... але ці спроби були марними... Ми так втомилися, що не могли залишити поле битви з тією ж швидкістю, з якою прийшли на нього. Солдати навколо мене ледь тяглися і важко дихали". Лейтенант з 57-го нью-йоркського піхотного полку Дж. Февілл навіть після декількох днів писав у щоденнику: “Все було в поспіху і сум'ятті, дороги були забиті фургонами і гарматними батареями, а по обидві сторони від них розтікалися солдати, поступово втрачаючи всяке подобу війська і на очах впадаючи в нерозсудливість. Не було ні ар'єргарду, ні інших утворень для стримування супротивника, і якщо б він дійсно з'явився, то всіх нас без зусиль захопили б полон".

Розгром армії Макдоуэлла міг би бути повним (їй загрожувало й масове полонення), але стійкість і мужність двох єдиних регулярних частин у північчан в цій битві - піхотного батальйону Сайкса і кавалерії Палмера. Саме вони ненадовго затримали натиск південців і дали можливість відступавшим відносно безболісно покинути поле бою. Втім, і бунтівники були надто виснажені дуже важкою битвою, для переслідування втікачів. Лише кавалерія Стюарта зробила таку спробу, але не наздогнала частини Сайкса і Палмера.

На цьому тлі втрати сторін у битві біля Булл-Рана майже не сприймаються, і сама вона здається мало не безкровною. Але тоді, в липні 1861 р., повідомлення про ці втрати потрясли всю країну. Північчани втратили приблизно дві з половиною- три тисячі осіб, у тому числі близько п’ятисот убитими, тисячі пораненими і півтори тисячі зниклими без вісти. Військо Борегара і Джонстона втратили близько двох тисяч людей, у тому числі майже чотири сотні убитими і півтори тисячі пораненими. При загальній метушні відступу північчани навіть змогли захопити невелику кількість полонених[27;c.67-70]. Поки навколо Булл-Рана та інших подій у Вірджинії вирували пристрасті, на Заході без шуму і реклами починала сходити головна "зірка" громадянської війни - генерал Улісс Грант.

Бій 7 листопада у Белмонта не увійшов у число головних битв громадянської війни, але для самого Гранту як полководця він має вкрай важливе значення. Хоча його війська й зазнали жорстоких поразок в боях біля Булл-Рана, струмка Вілсон та кручі Боллс. Грант виявив у ньому несподівані для людини, що мала досвід лише мексиканської кампанії 15-річної давності витримку, кмітливість і героїзм[20;c.449].

Невдовзі мешканцям півночі вдалося прорвати кільце супротивника котре утворилося навколо них і вийти до Міссісіпі. Сам Грант відступав у числі останніх, під ним убили коня, і бунтівники ледь не схопили його. Але все обійшлося, і вже до вечора суди повернулися в Кейро. Північчани втратили в бою біля Бел-Монту в цілому близько шістесот осіб, бунтівники – шістсот п’ятдесяти[25;c.534].

У грудні 1861 р. Грант просив у коммандуючого Міссурійским округом Хеллека дозволу атакувати позиції заколотників у межиріччі Теннессі і Камберленда, але отримав відмову. Тільки з допомогою командора Ендрю Футі, командувача ескадрою північчан у верхній течії Міссісіпі, Гранту вдалося вмовити Хеллека. Разом з Футі Грант мав намір атакувати два потужних форту південців - Генрі (на річці Теннессі) і Донелсон (на річці Камберленд). Ці форти були своєрідною "зв'язкою" між названими річками, які впадали в Міссісіпі на близькій відстані один від одного, і слугували міцним бар'єром проти проникнення північчан в центральну частину штату Теннессі. Зайняття їх було б серйозним ударом по положенню бунтівників на західному фронті в цілому[41;c.100-103].

2 лютого 1862 р., завантаживши суди сильною експедиційною групою чисельністю в 17 тис. осіб, Грант попрямував до форту Генрі в супроводі семи канонерок Футі. Висадившись у восьми милях вище форту, північчани рушили до нього і несподівано для себе виявили по дорозі ще один - форт Хейман. Розташований на високому березі, він повністю контролював підходи до Генрі[13;c.106]. Незважаючи на труднощі просування північчани за підтримки знарядь канонерок потужно атакували обидва форти і після недовгого бою зайняли їх. Але комендант форту Генрі Л.Тілгмен зумів організувати відхід основних сил (точне число повстанців в гарнізоні форту невідомо, називають суперечливі цифри, найбільш реальною з яких представляється 2,5 тис. осіб) в сусідній форт Донелсон і тільки після цього здався Гранту на чолі близько ста артилеристів та пацієнтів плавучої баржі-госпіталю. При перестрілці були вбиті близько десятка заколотників, а серед солдатів Гранту втрат взагалі не було. В руки північчан потрапив арсенал зі знаряддями і боєприпасами, а також фортечні гармати форту.

6 лютого, коли був узятий форт Генрі, у відомому сенсі стало переломною датою і для доль західного фронту, який до цього вважався другорядним, допоміжним, і для долі самого Гранта невдовзі він твердо вирішив невідкладно атакувати форт Донелсон і захопити його.

14 лютого, діставшись нарешті до Донелсона, частини Гранта почали штурм при підтримці все тих же канонерок Футі. Заколотники захищалися відчайдушно, а вранці 15 лютого навіть провели потужну вилазку за стіни форту. Зім'явши дивізію Дж. Макклернанда і захопивши при цьому до 300 полонених і кілька гармат, південці продовжували натиск.

Негайно кинувшись до місця бою, Грант наказав дивізії Л. Уоллеса "заткнути" прорив, і якось це вдалося зробити. Спільними зусиллями північчани не тільки блокували всі спроби заколотників вирватися з форту, але і загнали їх назад, за кріпосні стіни. До темряви бій вщух[49;c.470-471].

Формально на чолі оборони Донелсона стояв генерал Дж. Флойд (це він був міністром оборони в адміністрації Дж. Б'юкенена до 29 грудня 1860 р., коли втік на Південь, попередньо встигнувши переправити туди безліч гвинтівок, патронів і навіть знарядь), який, не без підстав побоюючись, що північчани стратять його за зраду, ще вдень покинув форт, передоручивши командування генералові Р. Піллоу. А тому теж не хотілося потрапляти в руки північчан, так що і він пішов за Флойдом, якому, до речі, вдалося прихопити з собою до 3 тис. добірних вірджінських військ. У підсумку на чолі гарнізону виявився генерал Симон Болівар Букнер, з яким Грант коли навчався у Вест-Пойнті. а потім воював у Мексиці[42;c.330].

Грант, якого вперше довелося брати здачу такого великого війська, звернувся за порадою до 55-річному генералу Ч. Сміту, і той коротко сказав: "Ніяких умов прокляті бунтівники не заслужили" Після цього Грант написав послання Букнеру, яке незабаром стало знаменитим і не раз потім використовувалося генералами Півночі як зразок у схожих ситуаціях. “Не може бути вжито жодних умов, — писав він, — крім беззастережної і негайної капітуляції. Я маю намір невідкладно атакувати Ваші укріплення". Пригнічений такою "невдячністю" Букнеру нічого не залишалося, як відповісти, що обставини примушують його "прийняти ті неблагородними нелицарскі умови, які Ви запропонували"[27;c.176].

В той же день, 16 лютого, відбулася церемонія здачі гарнізону Донелсона. Північчани зафіксували 14623 полонених. Цифра була на ті часи нечувана; враховуючи, що рівно за 10 місяців до цього, до початку війни, чисельність всієї федеральної армії становила 16367 людина[41;c.126].

Важко передати, що творилося на Півночі в ті дні. Газети виходили з величезними заголовками типу "Ворог відступає!", "Блискучий результат!", "Повна перемога!", щасливі хлопчаки-продавці снували по вулицях Нью-Йорка, Філадельфії, Чикаго, Вашингтона, Бостона, наперебій викрикуючи ці заголовки, люди на вулицях співали, танцювали, всюди виникали стихійні мітинги і ходи... А Південь занурився в траур: за хвилину до отримання повідомлення про здачу Донелсона майже з усім гарнізоном нікому і в голову не могло прийти, що таке можливо. Саме в ті дні Грант став кумиром Півночі і грозою Півдня.

У березні 1862 р. відновилися і поступово знову вийшли на перший план військові дії у Вірджінії.

Генерал Макклеллан всю осінь, а потім зиму готував свою армію до "нищівного удару". У підсумку Потомакська армія (до початку 1862 р. її чисельність дійшла до 170 тис. чоловік) стояла біля воріт Півдня[11;c.15].

На пропозицію Макклеллана про великомасштабне десантування в форт Монро Лінкольн відповів зауваженням, що характеризує його як професійного стратега, хоча він раніше не стикався з військовою справою. Лінкольн запитав Макклеллана, не скінчиться його задум катастрофою: адже, за твердженнями генерала, в районі Булл-Рана стояла приблизно 120-тисячна армія повстанців, і було б легковажно залишати її наодинці з беззахисним Вашингтоном. Дійсно, історія воєн, і зокрема громадянської війни в США, переконливо доводить, що об'єктом удару (якщо мова йде не про конкретний випадок, а про постійну стратегічної мети) повинен бути не будь-якої, незалежно від ступеня його важливості - географічний пункт, а основні сили противника[19].

У відповідь Макклеллан засипав президента і Стентона безліччю доводів, аргументів, цифр, і в підсумку його план (морська операція) був схвалений. Лінкольн поставив обов'язкову умову: у столиці повинна залишитися певна частина Потомакскої армії (конкретне число військ не називалося) на випадок спроби заколотників атакувати її. Потім відбулася примітна історія. Оскільки Макклеллан явно не збирався рушати з місця. Лінкольн 8 березня зажадав, щоб операція була розпочата не пізніше 18 березня. Але вже на наступний день, 9 березня, армія Дж. Джонстона несподівано пішла з позицій Булл-Рана і, перейшовши річку Джемс, розташувалася на її південному березі. Як стало відомо пізніше, розвідка бунтівників дізналася про план Макклеллана, а їх командування заздалегідь блокувало можливі шляхи атак з форту Монро[22;c.56]. При урочистому вступ частин Потомакскої армії в порожні траншеї, залишені напередодні противником, виявилося невідповідність розмірів колишнього табору південців того числа їх військ, яке постійно називав Макклеллан. Нескладні підрахунки показали, що там знаходилося приблизно 45-50 тис. чоловік. І тоді президент зняв Макклеллана з поста головнокомандуючого 11 березня, мотивувавши це тим, що у зв'язку зі складною операцією в тилу противника генерал не може займати одночасно і свій колишній пост, так як головнокомандувач повинен перебувати у Вашингтоні і координувати дії всіх збройних сил Союзу.

8 березня ерзац-броненосець південців "Віргінія", (захопивши роком раніше на верфі р.Норфолка фрегат північців "Меррімак" і перейменувавши його, бунтівники обшили корпус судна товстим листовим залізом атакував флотилію північчан, що стояла на Хемптонскому рейді, в гирлі річки Джемс, і завдав їй значного збитку. Здавалося, що броньоване чудовисько ось-ось прорветься в русло Потомака і з'явиться біля стін Вашингтона. Проте вже на наступний день, 9 березня, "Вірджінію" атакувало маленьке, спритне судно північчан "Монітор", також обшита залізом, але по конструкції було кроком вперед, що стало, по суті справи, прообразом суцільнометалевих броненосців. Пошкодивши гіганта, "Монітор" змусив його відступити. Не виключено, що і цей епізод став однією з причин зміщення Макклеллана, так як до рятівної появи "Монітора" положення протягом декількох годин виглядало досить загрозливим[23;c.108-109].

Після нескінченних зволікань Макклеллан 17 березня почав завантаження своїх військ на суди, щоб потім висадитися на невеликому Вірджінському півострові (американці, говорячи про цю війну, називають його просто Півостровом) у межиріччі Джемса і Йорка.

4 квітня він отримав незвично різку телеграму від Лінкольна, в якій президент повідомляв, що, оскільки Макклеллан не виповнив даних йому вказівок по захисту Вашингтона, то він, Лінкольн, своєю владою головнокомандуючого затримав в Олександрії вже готовий до відправки корпус Макдоуелла і направив його в район Манассаса.

Макклеллану довелося змиритися з втратою частини свого війська, натомість він отримав на випадок невдачі "незаперечну" відмовку: в самий вирішальний момент йому завадили, відібравши кращий корпус[25;c.560]. З такими аж ніяк не бойовими настроями генерал Макклеллан приступив до так званої кампанії на Півострові. Висадившись на Півострові, три потужних корпусу Потомакскої армії близько місяця стояли без руху, а командувач армією навіть не робив спроб наступати. Це було прямим ударом по інтересах Союзу.

Джексон, тимчасово пішов з Долини, негайно повернули туди. При його армії перебував тоді і генерал Лі, офіційно займав посаду військового радника при штабі президента Девіса. Дізнавшись, що для з'єднання з Бенксом і подальшого наступу на Річмонд рухаються з заходу і частини Фремонта (його знову повернули на фронт: у північчан не вистачало командувачів, так що рахуватися з їх якістю не доводилося), Джексон і вирішили, не чекаючи з'єднання цих двох груп, розгромити їх по черзі. 8 травня стрімким, раптовим ударом Джексон розбив передові загони Фремонта поблизу села Макдоуэлл, у відрогах Аллеганских гір. І відразу ж після цього військо Джексона кинулося на Бенкса. Той негайно відступив, але Джексон зрештою догнав його і двічі поспіль, у Фронт-Ройала і у Вінчестера (23 і 25 травня), завдав жителям півночі дошкульної поразки. Співвідношення втрат було шокуючим для громадської думки Півночі: у Фронт-Ройала Джексон втратив загалом менше 50 чоловік, а північчани - 904. При Вінчестері баланс втрат був більш "пристойним" для Півночі: понад 2 тис. осіб (південці - 350)[22;c.71]. Частини Бенкса в паніці бігли до Харперс-Феррі, де і переправилися за Потомак.

Була зроблена спроба "розправитися" з Джексоном, але той, вміло маневруючи серед переважаючих за чисельністю військ північчан, зумів 8 червня розгромити Фремонта у Крос-Кіз, а 9 червня - групу генерала Дж. Шилдса в Порт-Ріпаблік. У результаті досить короткої кампанії (з 30 квітня по 9 червня) Джексон і його 18-тисячне військо не тільки вистояли проти переслідуючих їх північчан, мали в загальній складності до 70 тис. військ, але й зуміли добряче попсувати їх.

Широко сповістивши країну про "падіння" Йорктауна, який південці з тактичних міркувань взагалі залишили без бою в ніч на 4 травня, Макклеллан повільно рушив уперед[33]. На західному березі Уорвіка північчан чекав "сюрприз": повстанці поставили на шляху їх просування крихітні міни, винайдені генералом Габріелем Рейнсом. Втім, Макклеллан швидко "винайшов" засобі боротьби з мінуванням — наказав прислати до нього групу полонених південців, которих він змушував розмінувати проходи для Потомакскої армії[27;c.217].

До 25 травня північчани опинилися біля залізничної станції Фейр-Оукс, в 7 милях на північний схід від Річмонда. Шлях жителям півночі перегороджувала широка річка Чикахоміні, але жителі півдня, відходячи, не встигли знищити мости через неї, так і сапери Макклеллана вже навели декілька понтонних мостів. Залишалося тільки переправитися і розпочати штурм міста

31 травня, Макклеллан почав переправу через Чикахоміні, південці нанесли сильний удар, причому направили його на частини, які вже форсували річку. На щастя, до них на допомогу, не чекаючи наказу Макклеллана, прийшли війська з північного берега, що і врятувало Потомакську армію від серйозного розгрому. У дводенному бою у Фейр-Оукс (так він названий на Півночі, а жителі півдня іменують його за назвою маленького селища - Сім Сосен) бунтівники втратили 6134 людини, північчани - 5031. В бою був тяжко поранений і надовго вибув з ладу один з військових лідерів бунтівників, генерал Дж. Джонстон.

Після поранення Джонстона президент бунтівників Девіс призначив на його місце генерала, і тоді ж, 1 червня, вірджінські війська, що захищали Річмонд і прилеглі райони, отримали назву армії Північної Вірджинії, що залишалася до кінця війни головною армією Півдня. Відразу ж приступив до дій, кинувши в тил Макклеллана потужну кавалерийскую групу Джеймса Стюарта (частіше його називали просто Джебом)[9;c.491]. У майстерно проведеному рейді (з 12 по 15 червня) Стюарт здійснив своєрідне коло ледь не по всьому периметру оборони північчан, з'ясувавши при цьому їх приблизну чисельність, позиції і наміри. На основі цих даних вирішив повторити прийом Джонстона - розгромити північчан по частинах, використовуючи їх розділеність річкою[35;c.288].

Сповістивши про свій план Джексона Кам'яна Стіна, Чи запропонував йому нанести одночасний удар по флангу північчан. 26 червня почалася битва, що тривала сім днів, та увійшла в історію як «Семиденна битва». Незважаючи на всі зусилля заколотників, на потужну флангову атаку Джексона, північчани вміло захищалися, мужньо переходили в контратаки. Але Макклеллан використовував активні дії противника як черговий привід до зупинки і відступу. Відступивши в ході Семиденної битви, Макклеллан зупинився на північному березі Джемса, поблизу Малверн-Хілла, де повстанці завдали йому ще один удар, який завершив цю битву. В результаті Семиденного битви бунтівники втратили вцілому 20614 людина, північчани - 15 849, причому особливо чутливі втрати армія Північної Вірджинії зазнала саме у Малворн-Хілла. Характерно, що при помітному перевазі загальних втрат у заколотників, вони втратили лише 875 осіб полоненими, а північчани, постійно відступали - понад 6 тис. осіб[49;c.519].

Перший крок переходу до "війни" свобод" Лінкольн і його адміністрація зробили 16 квітня 1862 р., оголосивши про звільнення негрів-рабів у федеральному столичному окрузі Колумбія. Якщо ще восени попереднього року Лінкольн був вимушений з тактичних міркуваннях (з побоювання втратити "прикордонні" штати) відмінити декларацію Фремонта про звільнення рабів в Міссурі, то тепер і сам президент підходив до такого рішення в масштабах країни. Еволюція поглядів Лінкольна в цьому питанні очевидна, хоча і після відміни рабства в окрузі Колумбія, 19 травня, президенту довелося відмінити декларацію іншого генерала, Девіда Хантера, який, так само як і Фремонт, без санкції керівництва оголосив про звільнення рабів в штатах Джорджія, Флорида і Південна Кароліна.

У питанні, відміняти або зберігати рабство, Лінкольн значною мірою залежав від постійної необхідності враховувати можливу реакцію на цей крок всієї сукупності різних сил і чинників, в першу чергу, зрозуміло, усередині країни. Виступаючи за скасування рабства як інституту, президент зовсім не вважав негрів рівними білим і був проти надання їм після звільнення статусу повноправних громадян. Американський історик Дж. Фуллер писав: «Якби Лінкольну наступного ж дня після падіння форту Самтер була надана можливість опублікувати свою Декларацію про емансипацію, була б закладена моральна підстава для всієї його загальної стратегії. Але це було неможливо: по-перше, Північ був не готовий до цього, а по-друге, як сказав сам Лінкольн: "Я не бажаю виступати з документом, неминуча бездіяльність якого, подібно папській буллі проти комети, була б видна всьому світу"..»[40;c.499]. 22 липня 1862 р. на черговому засіданні кабінету міністрів Лінкольн оповістив складений їм проект Декларації про відміну рабства у всіх штатах, що входили в бунтівну Конфедерацію, виключаючи Теннессі, майже вся територія якого була на той час зайнята військами Союзу, і ті округи Луїзіани і Вірджинії, де також панування Конфедерації було вже ліквідовано. Одночасно Лінкольн планував з 1 січня 1863р. (цього дня Декларація повинна була набути чинності) дозволити набір вільних негрів в армію і флот США. При цьому Лінкольн з незвичною для нього твердістю заявив, що рішення його остаточне, а міністрів він просить лише порадити, коли саме обнародувати цю Декларацію[42;c.342].

Думки розділилися, дехто взагалі виражав сумнів в необхідності такого кроку: адже «прикордонні штати», як не раз говорив і сам президент, явно зустріли б Декларацію негативно. Лінкольн визнав корисним пропозицію Сьюарда: не публікувати Декларацію зараз, в умовах військової нестабільності Союзу а почекати якого-небудь військового успіху, як виразився державний секретар, «хоча б середньої величини». В цьому був резон: публікація Декларації після невдач Макклеллана на Півострові могла бути сприйнята супротивником як прояв слабкості, остання спроба якось врятувати положення[35;c.292].

Перехід до "революційних змін", в усякому разі в політичній області, вже позначився. Крім Декларації про звільнення рабів, він був відзначений і іншим важливим кроком у внутрішній політиці. 20 травня 1862 р. був прийнятий закон про гомстеди (тобто земельних ділянках), по якому будь-який громадянин США не молодше за 21 рік міг з 1 січня одержати у володіння ділянку землі розміром в 160 акрів (приблизно 65 га), сплативши за це символічний реєстраційний збір -10 дол. Формально вимагалося протягом п'яти років обробляти отриманy ділянку, і лише після цього він переходив в повну власність власника. Фактично ж ділянки відразу потрапляли в повне користування власників . Закон мав і побічну сторону: буржуазія Півночі, а також різні пройдисвіти вправно використовували його в своїх інтересах, зокрема шляхом скупки ділянок через підставних осіб і подальшої спекуляції ними. Але їства закону про гомстедах це не міняло: він з'явився перемогою прогресивного для того часу шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві[29;c.267].

Бездарно проведена Макклелланом кампанія на Півострові поставила на порядок денний питання про усунення його з поста командуючого найбільшою армією країни - Потомакскою. Лінкольн видав наказ про створення нової армії на чолі з генералом Джоном Попом. Передбачалося, що ця армія, що одержала назву Вірджинської, прийме на себе функції по захисту Вашингтона і прилеглих районів на час знаходження Потомакскої армії (точніше, більшості її частин) на Півострові. Вірджинську армію склали з напіврозбитих Джэксоном в Долині частин Бенкса, Фремонта (але вже не під його командуванням) і Макдоуэлла, і разом з влитими в неї поповненнями, вона налічувала 47 тис. від частини досвідчених, частково нічого не вмілих солдатів[16;c.123].

Приблизно тоді ж вирішено питання і з впорядкуванням загального командування озброєними силами. Усунувши Макклеллана в березні від функцій головнокомандуючого, Лінкольн сам виконував їх протягом рівно чотирьох місяців. Президент відмінно розумів, що не має підстав займати такий пост: він був досвідченим політиком, але не професійним військовим, і його відчайдушні зусилля спішно оволодіти азами стратегії і тактики не могли цього компенсувати. У той же час президент бачив, що в країні немає генералів, гідних зайняти цей пост. Пильно спостерігаючи за діями воєначальників Півночі, Лінкольн сподівався вибрати серед них наступника на непосильний для себе посту главнокомандуючого[20;c.324].

Успішні операції військ Союзу на західному фронті, що увінчалися узяттям 25 квітня спільними зусиллями армії і флоту найбільшого міста Конфедерації Нового Орлеана, підказали президенту, що вести особливо уважні пошуки слід саме на Заході. Лінкольн вже тоді "придивлявся" до генерала Гранта, зразу ж наголосивши на його рішучості, неординарність мислення, відсутність боязні супротивника, властивої, мабуть, усім іншим генералам Півночі. Але пост, займаний Грантом, був тоді не дуже високий - заступник командувача Міссурійским округом[15;c.307].

Перший результат Декларації про звільнення рабів не примусив себе довго чекати: в листопаді республіканська партія програла проміжні вибори в конгрес, який на подальші два роки повністю опинився в руках демократів, що все голосніше вимагали "припинити братовбивчу війну" і визнати незалежність Конфедерації. В той же час відкритого захисту рабства демократи все ж таки уникали, займаючи приблизно таку ж позицію, на якій знаходився і Лінкольн до моменту початку війни - не допускати розповсюдження рабства, але і не робити замах на священне право власності. Загострення внутрішньополітичної боротьби вимагало від адміністрації Лінкольна ще більш умілого і діяльного керівництва ведення війни. Застерігаючи від безпечності, Лінкольн говорив в ті дні: “Ми зараз подібні китобоям, що ведуть важку гонитву. Ми нарешті встромили гарпун в чудовисько, але повинні тепер стежити за своїм курсом, інакше одним помахом хвоста воно відправить нас до прабатька"[20;c.335].

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 75; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты