Вчення Зиґмунда Фрейда

Зиґмунд Фрейд – австрійський лікар і психолог (1856-1939) є основоположником психоаналізу. Фрейд народився в Моравії (сучасна Чехія), однак із двох до восьмидесятидвох років жив у Відні.

Після закінчення медичного факультету Віденського університету (1881) він займався лікарською практикою й науковими дослідженнями у сфері невропатології і психіатрії. У 1885 р. його зацікавили неврози, зокрема істерія.

У наступні десять років його клінічної роботи у Відні відбулось становлення психоаналізу як методу лікування. Інтерес Фрейда зміщувався від вивчення невротичних симптомів до дослідження функцій головного мозку, а потім – до широкого спектру питань, зв’язаних із культурними традиціями людства.

Опубліковані на рубежі століть роботи Фрейда, що пропонували подивитися на людину як на істоту, споконвічно й безнадійно аморальну, цілком підпорядковану у своїх діях сексуальному інстинктові, були розцінені як цинічний виклик християнській етиці і викликали глибоке обурення в науковому середовищі. Однак поступово психоаналітичні ідеї набули популярності у США, Німеччині, Англії, Франції, Італії, Швеції, Росії й інших країнах, а сам Фрейд став визнаним науковим авторитетом. Прихід до влади націонал-соціалістів ознаменувався публічним спаленням праць Фрейда. Після захоплення нацистами Австрії (1938) вчений і його рідні (вони були євреями) стали в’язнями гетто. Тільки втручання міжнародних організацій і особисто Ф. Рузвельта, а також сплата викупу в розмірі 100 000 шилінгів дозволили Фрейду переїхати до Англії. Чотири його сестри загинули в концтаборі. Фрейд помер у 1939 р. від раку горла в Лондоні.

На формування світогляду Фрейда, який ще з юнацького років захопився природничими науками, вплинули вчення Ч. Дарвіна, натурфілософські ідеї І. В. Ґете і філософія позитивізму. Будучи переконаним матеріалістом і войовничим атеїстом, Фрейд прагнув створити строго наукову теорію, яка б відображала об’єктивні закономірності. У його розумінні наука є вищою формою світогляду і має безсумнівну перевагу перед мистецтвом, філософією й релігією (їх він називав ілюзіями, тобто перекрученим сприйняттям реальності).

Теорія психоаналізу Фрейда пропонувала цілком оригінальну точку зору на інтерпретацію природи людини й усієї світової культури. До Фрейда психологія розглядалася в основному як наука про свідомість людини, її внутрішній світ, який людина ясно й чітко усвідомлює, вважалося, що тільки сам індивід здатний кваліфікувати факти свого психічного життя. Заслуга Фрейда полягала в тому, що йому вдалося показати роль несвідомого у психіці людини, розглянути основні залежності свідомості і сфери несвідомого. Однак учений визнавав, що сучасна йому фізіологія не може надати точні емпіричні дані для психологічного аналізу і тому дослідження психіки варто будувати на наукових гіпотезах. Запропонована Фрейдом гіпотетична психоаналітична теорія, яка у принципі не могла бути емпірично перевіреною, дуже часто уможливлювала гіпертрофовані, явно однобічні висновки.

Фрейд – насамперед психолог, але, розвиваючи свою теорію, він шукає аргументи в її захист у всіляких галузях знання: археології, етнографії, історії, лінгвістиці, релігієзнавстві, філософії, праві, мистецтві. І навпаки, бажаючи випробувати психоаналіз у дії, Фрейд досить докладно розглядає природу соціальних зв’язків і конфліктів, проблеми влади, права, справедливості, війни. Не створивши цілісної політичної теорії (таку задачу він перед собою і не ставив), Фрейд відкрив новий, по-своєму універсальний метод аналізу соціально-політичних явищ. Найбільш виразно його політичні ідеї представлені в таких роботах, як “Масова психологія й аналіз людського “Я”, “Тотем і табу”, “Невдоволеність культурою”, “Чому війна?”.

Головною методологічною особливістю поглядів Фрейда було зведення природного до соціального, індивідуального до колективного. Активно використовуючи метод аналогії (застосування цього методу поза зв’язком з іншими методами здатне привести до грубих теоретичних прорахунків), Фрейд зробив припущення, що становлення й функціонування людських співтовариств в основному схоже з розвитком і властивостями окремого індивіда. Такий методологічний підхід робить необхідним коротко розглянути основні положення психологічної теорії Фрейда, що у своєму закінченому виді виглядають таким чином.

Під психоаналізом (термін уведений Фрейдом) розуміється, по-перше, метод психологічного дослідження несвідомих (неусвідомлених) психічних процесів, по-друге, метод лікування невротичних захворювань і, по-третє, психологічна теорія про побудову й функціонування психіки людини. Психіка індивіда являє собою динамічну систему, основним змістом якої є конфлікт свідомості з несвідомими (неусвідомленими) потягами. У більш конкретному плані структура психіки містить у собі три елементи: Я (Ego), Воно (Id) і Понад-Я (Super-Ego). Я – це свідома частина психіки людини, що прагне пізнавати об’єктивний світ, пристосуватися до нього і в якості посередника узгодити вимоги реальності з неусвідомленими потягами. Воно – своєрідний резервуар неусвідомлених потягів, під впливом яких людина завжди переживає прагнення отримувати задоволення. Понад-Я також є несвідомим елементом психіки, що містить у собі заборони, які виходять від суспільства, виступає в ролі внутрішнього цензора (совість).

Центральне місце у структурі психіки займає Воно. Я і Понад-Я фактично підлеглі несвідомим потягам, виступають як функціональні прояви Воно. Свідомість людини (Я) постійно веде боротьбу з первинним потягом (за своєю природою антисоціальним), намагається звільнити себе шляхом переведення потягів у сферу несвідомого. Але витіснення потягів зі свідомості в підсвідомість не нейтралізує їх впливу на людину, а лише змінює форми цього впливу. Результатом дії механізму витіснення стає поява Понад-Я, що вже на несвідомому рівні контролює поведінку людини. Таким чином, свідомість людини стає ареною боротьби двох могутніх сил: первинних потягів (Воно) і заборон суспільства (Понад-Я). У цьому змісті положення людини споконвічно трагічне, вона змушена долати натиск власних потягів і піддаватися катуванню з боку Понад-Я. Якщо індивідові не вдається протистояти потягам і він робить антисоціальний учинок, то настають санкції з боку суспільства. Якщо ж цензура Понад-Я стає нестерпною, він рятується “втечею у хворобу”. Невротичний стан людини і являє собою своєрідну захисну реакцію психіки на вимоги Понад-Я.

Одним із ключових понять психоаналізу є так називаний Едиповий комплекс[1], що припускає еротичний потяг дитини до одного з батьків протилежної статі і ненависть до одного з батьків власної статі. Поступово, з віком, цей потяг витісняється в підсвідомість і повертається у свідомість у формі почуття провини, яке, за Фрейдом, відіграє величезну роль у соціалізації особистості і придушенні в ній антисоціальних схильностей. Фрейд вважав, що завдяки відкриттю підсвідомого й Едипового комплексу він зміг прийти до глибинного розуміння структури людського розуму і статевих інстинктів людини[2].

Відповідно до Фрейда, Воно існує у формі боротьби двох протилежних потягів – потягу до життя (Ероса) і потягу до смерті (Танатоса)[3]. В основі потягу до життя лежить лібідо – сексуальна енергія, статевий інстинкт, кінцева мета якого – творення. Статевий інстинкт, що не знає зовнішніх обмежень, антисоціальний, але завдяки встановленим заборонам сексуальна енергія відхиляється від прямої мети (статевий акт) і трансформується у творчість. Лібідо шукає свого задоволення всюди і як тільки може, у будь-якій формі людської діяльності. У такому контексті будь-яка діяльність людини інтерпретується як видозміна сексуальної енергії. Цей процес Фрейд називає сублімацією, яку він вважає вирішальним фактором у виникненні культури. Потяг до смерті спрямований на повернення живого організму у стан неорганічної матерії. Він виражається у прагненні людини до руйнування як самої себе (мазохізм), так і зовнішнього світу (садизм).

Як уже відзначалося, механізм функціонування індивідуальної психіки Фрейд переносить у повному обсязі на суспільство в цілому.

Найважливішу роль у розумінні соціальних процесів Фрейд відводить сконструйованій ним “науковій гіпотезі” про первісну орду, де через призму Едикового комплексу здійснюється спроба дослідити витоки людської історії. Як він думає, вихідною точкою в розвитку людства була якась первісна родина, перше людське співтовариство, поява якої було зумовлена двома факторами: необхідністю примусу до праці й любов’ю (чоловіка до жінки й жінки до своїх дітей). Характерною рисою даного об’єднання було абсолютне панування батька, глави родини, над усіма її членами, тільки він був вправі володіти жінками й розпоряджатися життями родичів. Сини переживали до батька двоїсте почуття: з одного боку – вони його любили, з іншого боку – боялися й ненавиділи. Щоб усунути загрозу, що постійно виходить від батька, і заволодіти жінками, сини зговорилися й убили главу сімейства. Але відразу ж після убивства ними опанувало глибоке каяття і з’явилося почуття провини за вчинене, бажання спокутувати злочин. Наслідком такої психологічної метаморфози стало встановлення заборон (канібалізму, інцесту, вбивства), що знаменувало собою, за Фрейдом, народження культури (моралі, релігії, права, держави), системи норм й інститутів, що виводять людину із тваринного стану.

В основі об’єднання людей у колективи лежить, за Фрейдом, сексуальний інстинкт і інстинкт руйнування (у більш загальному виді – Ерос і Танатос). Сексуальна енергія, зустрічаючи на своєму шляху до мети перешкоди у формі заборон, загальмовується і розпорошується, переростаючи в потребу тривалого дружнього спілкування з людьми. З іншої сторони, природна агресивність індивідів, прагнучи знайти собі задоволення, відшукує якийсь зовнішній об’єкт і наділяє його рисами ворога, якого слід знищити. Наявність загального ворога робить ще міцнішими узи колективу. Саме цим, вважає Фрейд, пояснюється ворожнеча між класами, націями, конфесіями, державами. Він також стверджує, що гетеросексуальна любов багато в чому сприяла подоланню бар’єрів між національними й соціальними групами, тим самим виконуючи важливу культурну функцію, тоді як гомосексуальна любов, навпаки, стимулювала зв’язки всередині людських колективів й різноманітні форми міжгрупової ворожнечі.

Глибинна психологічна структура сучасних цивілізованих суспільств, думає Фрейд, залишилася незмінною із часів первісної орди (родини), що особливо яскраво виявляється в екстремальних ситуаціях (війна, масові безладдя). Людські маси, що приходять у рух унаслідок яких-небудь надзвичайних подій, це і є, за Фрейдом, ожила первісна орда. У збудженому стані маси вимагають ілюзій, а не істини, їм властиве прагнення до регресії (ослаблення інтелектуальної діяльності, афективність, відсутність затримки при переході від емоцій до дії). Маса справляє на індивіда враження необмеженої сили й нездоланної небезпеки, вона стає для нього вищим авторитетом, що звільняє індивіда від заборон і будить в ньому первинні інстинкти. Головною особливістю маси є наявність вождя, з яким маса ототожнюється, бачить у ньому свій ідеал, основну персоніфіковану ідею. Вождь маси – це воскреслий батько первісної орди, якому варто поклонятися. Індивіди почувають себе зв’язаними любов’ю до вождя-батька й один до одного. Слідуючи за логікою Фрейда, можна зробити висновок про те, що людські співтовариства скріплюються винятково за рахунок регресії (повного або часткової) до первісного стану, а самі владні відносини є не що інше, як нескінченне відтворення ієрархічних взаємин батька і синів доісторичної орди. Особистість, підкоряючись владі в особі вождя, несвідомо прагне до ототожнення себе із владою, розчиненню в ній. Очевидно, що в даному випадку схема Фрейда може бути використана для розуміння природи тоталітарних режимів.

Традиційні демократичні інститути, які Фрейд вважає найважливішими досягненнями людства в його сходженні від первісного стану до цивілізованого суспільства, розуміються ним у дусі психоаналізу. Для Фрейда ліберальний соціальний порядок є насамперед результат боротьби суспільства з первинними потягами індивідів. У цьому змісті Фрейд високо оцінює право, яке, як він вважає, виростає з насильства. Після вбивства батька початково в первісній орді панує право сильного, яке позбавляє всіх і кожного безпеки. Але поступово інстинкт самозбереження (елемент Еросу) бере верх, суспільство встановлює заборону на вбивство з боку окремих індивідів і привласнює це право собі. Перехід насильства від однієї людини до суспільства означав, за Фрейдом, народження права – примусової нормативної системи, що обмежує в діях усіх без винятку індивідів.

Досить стримано Фрейд ставиться до індивідуальної свободи. Він вважає що прагнення свободи, яке переживає всяка людина, є не що інше, як незадоволені вимоги її потягів (Воно). У своїй основі свобода ворожа культурі, таїть у собі руйнівний потенціал стосовно держави, права, моралі. Однак цінність свободи в тому, що вона прагне до встановлення справедливості.

Психоаналітичне трактування Фрейдом справедливості має у значній мірі егалітаристський характер. На його думку, справедливість втілює в собі вимогу людей бути рівними один одному, вона є принцип культури, а не природи, людини соціальної, а не первісної. Проте джерела справедливості варто шукати, за Фрейдом, у первісній орді й потягах людини.

По-перше, усі члени первісного співтовариства знали тільки одну владу – владу деспотичного батька, були рівні у своєму безправ’ї стосовно нього. Така модель поведінки заклала глибинний психологічний стереотип: усіх хочуть підкорятися владі, що виходить тільки від однієї особи, і бути рівними один одному.

По-друге, у первісній орді усі в однаковій мірі хотіли бути любимими батьком, що також формувало егалітаристську психологію. Прагнення до рівності ґрунтується також на властивості людини несвідомо ототожнювати себе з іншою особою (ідентифікація), у результаті чого виникає відчуття рівності.

І, нарешті, по-третє, вимога рівності виникає з почуття заздрості: людина не може погодитися з тим, що для неї встановлено заборон більше, аніж для іншого, і вона менше може отримати від задоволення своїх потягів.

Тема справедливості тісно зв’язана у Фрейда з розумінням природи соціальних конфліктів. З його погляду в основі соціальної диференціації лежать особливості психологічної конституції людей. Племена й раси з найбільш сильною енергією потягів (а отже, і з підвищеною агресивністю) підкоряли собі більш слабких – так формувалися пануючі еліти. Ослаблення потягів у керівних класів вело до їх деградації і заміни новою елітою. Саме цим Фрейд пояснює падіння багатьох монархічних родин у Європі, зокрема, у Росії. Однак незважаючи на об’єктивний, із погляду Фрейда, характер соціальної диференціації, він не схильний виправдувати значний розрив у рівні життя різних класів. Незадоволеність потягів пригноблених прошарків суспільства неминуче викликає в них почуття зневаженої справедливості і ворожості до пануючої еліти, що може обернутись ліквідацією відповідного соціального порядку. Водночас Фрейд досить скептично ставиться до революцій, які, на його думку, є соціальним проявом комплексу Едипа, більш масштабне відтворення споконвічного бунту синів (підвладних) проти батька (влади). Після скинення неугодного режиму в повсталих масах з’являється каяття й почуття провини за вчинене, що стає могутнім стимулом для організації політичного порядку, багато в чому подібного до попереднього. Незмінний психологічний стереотип політичної поведінки робить, за Фрейдом, малоперспективними спроби радикального перестрою суспільства.

Для ілюстрації своїх загальносоціологічних висновків Фрейд нерідко звертався до подій у Радянській Росії. З одного боку, він схвалював практику боротьби проти майнової нерівності й антирелігійну діяльність більшовиків. Але він вважав глибокою оманою положення про те, що усунення соціальних конфліктів зв’язано з ліквідацією приватної власності: власність являє собою лише знаряддя людської агресії, з її скасуванням потяги не зникають, а тільки змінюють форму свого прояву. Фрейд думав, що в Росії, де образ ворога зіграв найважливішу роль у конституюванні нової влади, після насильницького скинення буржуазії почнеться пошук нових ворогів (як внутрішніх, так і зовнішніх). Він критично відзивався про встановлення ідеологічного диктату, що, на його думку, надзвичайно звужувало можливості людини задовольнити свої потяги.

У цілому політичний ідеал Фрейда досить консервативний. Він вважає, що маси у своїй більшості відсталі й недальновидні, їхня поведінка підпорядкована потягам, а не розуму, вони не мають схильності до праці, їм властиве прагнути до вседозволеності й розбещеності. Тому влада має бути зосереджена в руках вузького кола людей культури, яким удалося домогтися панування над власними потягами і які здатні протистояти деструктивним схильностям мас. Дана керівна еліта має бути незалежна від мас (організаційно і матеріально) і мати у своєму розпорядженні достатньо засобів для примусу людей до праці й порядку. Найважливішою задачею пануючої еліти Фрейд вважав розвиток раціонального начала в людині (Я) і проведення реформ зі встановлення балансу між потягами (Воно) і заборонами культури. У цьому зв’язку він підкреслював величезну роль психоаналізу, який влада має була взяти на озброєння як теорію й терапевтичний метод.

Особливе місце в теоретичних побудовах Фрейда займає його відношення до релігії. Після міфічного акта батьковбивства, думає вчений, у синів виникла туга за батьком, а також страх і безпорадність, що переросли у віру в Бога. Релігія виникає як психологічна компенсація подавлених потягів, як сублімована й ілюзорна їхня реалізація. У цьому змісті Фрейд називає релігійне почуття неврозом, нав’язливим станом. Релігія, з його погляду, є провідним інститутом культури, що придає ореол святості державі, праву, моралі. Тому Фрейд різко негативно оцінює релігію, бачить у ній хворобу, від якої необхідно за допомогою психоаналізу скоріше вилікуватися.

Психоаналітичний метод Фрейда підвів його до оригінальних філософських узагальнень, що заслуговують уваги. Культура (держава, право, мораль), на його думку, має двоїстий характер. З одного боку, тільки завдяки культурі людина змогла протистояти природі, своїм агресивним інстинктам і вижити. Але з іншого боку – культура з необхідністю несе із собою репресивність, примусовість; придушуючи потяги людини, вона робить її глибоко нещасною, особистість природно є ворогом культури. Виникає своєрідне порочне коло: культура, придушуючи природно притаманну людям агресію, спрямовує її назад у сферу їх підсвідомості, звідки агресія в сублімованій формі повертається в культуру як нові заборони. Відповідно, чим більше агресії в суспільства, тим жорсткішими є норми культури (зокрема, політичний режим), і навпаки. Сама культура виступає головним фактором соціальних неврозів, тобто таких патологічних станів суспільства (наприклад, тоталітаризм), коли люди здатні погубити самих себе. У цьому змісті сучасний світ уявляється Фрейду як боротьба Еросу й Танатоса, результат якої невідомий. Так, Фрейд досить скептично оцінює шанси людства вижити в майбутніх війнах, хоча й виражає надію на перемогу здорового глузду. Основну задачу сучасності він бачить у тому, щоб послабити норми культури, зробити її більш терпимою до людини (насамперед, у сфері сексуального життя), не завдаючи при цьому істотних утрат самій культурі.

Теоретична спадщина Фрейда вплинула на наступну психологічну, філософську, політичну й соціологічну думку, утворивши такі великі ідейні напрямки, як фрейдизм і неофрейдизм.

[1] Тут Фрейд використав давньогрецький міф про те, як фіванский цар Едип усупереч своїй волі вбиває батька й одружується на матері.

[2] Л. Смит, В. Рейпер. Путешествие по миру мысли. – М.: Свет на Востоке, 2000. – С. 83.

[3] У давньогрецької міфології Ерос – бог любові, Танатос – бог смерті.