Механізм застосування державних запозичень

Державні запозичення можуть здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов'язково має забезпечуватися ефективність і результативність використання позичених коштів. Функціонування державних запозичень було б неможливим без податків. Саме податки забезпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за основною сумою боргу й виплатити відсотки за користування позикою.

У свою чергу, державні позики мають зворотний вплив на зростання податків. З розвитком виробництва, ринкових відносин відбувається більше нагромадження позикового капіталу, тобто капіталу, позиченого за відсоток, що дає змогу державі в розмірах, які збільшуються, позичати гроші на певний термін. У процесі розміщення державних позик здійснюється купівля позичкового капіталу як товару. Власники такого капіталу одержують від держави плату у вигляді відсотка, що є частинкою позикового капіталу в національному доході.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, потребує особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення.

Залучення запозичень має ґрунтуватися на таких чинниках, як:

— мінімізація вартості позики;

— встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринкові.

Мінімізація вартості позики досягається за допомогою відповідної процентної політики та шляхом установлення відповідних умов випуску й погашення позики.

Процентна політика будь-якого емітента відображає два протилежні чинники: мінімізацію вартості та максимізацію її привабливості, що, у свою чергу, залежить від достатньо високого відсотка.

На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, ситуація на ринкові сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається, насамперед, за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Стабільність державних цінних паперів досягається шляхом оптимізації насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних запозичень, а з іншого — не повинно бути їх надлишку, що може зумовити падіння курсової ціни.

Випуск державних позик ґрунтується на таких передумовах:

— наявність кредиторів, котрі мають тимчасово вільні кошти;

— довіра кредиторів до держави;

— зацікавленість кредиторів у наданні позик державі;

— можливість держави своєчасно та повністю повернути борг і виплатити дохід.

Вихідною передумовою є наявність кредиторів, без цього випуск позик безглуздий. Довіра кредиторів до держави може бути високою або низькою, однак феномен держави полягає в тому, що вона практично ніколи не може повністю втратити довіру. При цьому довіра до неї завжди вища, ніж до інших емітентів — юридичних осіб. Цей чинник надійності становить основну зацікавленість кредиторів.

Найважливіший чинник державних запозичень — можливість своєчасного та повного повернення боргів і виплати доходу, що забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і зацікавленість у наданні їй позик. Головна умова при цьому — забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за допомогою зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних запозичень вважаються:

— доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

— додаткові надходження від податків;

— економія коштів від зменшення видатків;

— емісія грошей;

— залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найреальнішим джерелом є доходи, отримані від інвестування позичених коштів. Вони найповніше відображають сутність і принципи кредиту та забезпечують фінансову стабільність.

Надходження від збільшення податків або економія від зменшення видатків — також реальні джерела, однак тут е певні обмеження. Якщо збільшення податкових надходжень досягається шляхом розширення податкової бази внаслідок використання позик, то це цілком прийнятно. Однак якщо є потреба введення з метою покриття заборгованості нових податків чи збільшення ставок діючих (аналогічно зменшення видатків для економії коштів), то ліпше це зробити одразу, а не випускати позику, адже за позикою треба виплачувати дохід, тобто збільшення податків під час повернення боргу буде більшим, ніж у момент випуску позики. Аналогічно скорочення видатків у майбутньому має бути більшим, ніж нині.

Емісія грошей — фіктивне джерело погашення боргу, оскільки вона призводить до інфляції, яка знецінить повернені державою кредиторам кошти. Тому якщо немає реальних джерел погашення боргу, доцільно одразу використати грошову емісію з метою покриття бюджетного дефіциту, ніж випускати позики, для погашення яких у майбутньому доведеться друкувати більше грошей, тобто рівень інфляції буде менший, ніж у майбутньому.

Погашення старих боргів шляхом випуску нових позик (рефінансування) зумовить збільшення державного боргу. Таке джерело може застосовуватись тільки як разове. Якщо воно використовується постійно, то це так звана фінансова піраміда. Подібна фінансова політика необґрунтована, вона призводить до фінансового краху, оскільки держава однак стає неплатоспроможною (як це сталося в Радянському Союзі, коли у 1957 р. прийняли рішення призупинити використання системи державних запозичень, адже держава не могла розрахуватися з утримувачами сталінських облігацій).

Коли держава у фінансовій політиці залучає кошти на кредитній основі, це зумовлює формування державного боргу і потребу чіткої системи управління ним.