Тема: Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

План:

1. Поняття літературної мови.

2. Мовна норма, варіанти норм.

3. Ознаки та аспекти культури мовлення.

4. Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності фахівця.

5. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури.

6. Культура мовлення під час дискусії.

Поняття літературної мови

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова характеризується такими ознаками:

Ø унормованістю;

Ø уніфікованістю (стандартністю);

Ø наддіалектністю;

Ø багатофункціональністю;

Ø стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Мовна норма, варіанти норм

MОBHA НОРМА — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок сусп. спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування).

3. Морфологічні(норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.).

4. Лексичні (норми правильного слововживання

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників).

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації).

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі).

8. Орфографічні (норми написання слів).

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Ознаки та аспекти культури мовлення

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов.

Культура мови – це галузь мовознавства, що не лише утверджує норми літературної мови, ай пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.

Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення є правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність. Правильність мовлення – це базова вимога культури мови, її основа.

Високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Культура мовлення – невід’ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення – важлива умова професійного успіху та фахового зростання.

Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності фахівця

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.

З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентуватимуть професійний портрет фахівця:

Ø уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;

Ø аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;

Ø керувати спілкуванням, регламентуючи його;

Ø послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;

Ø уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини тощо;

Ø уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;

Ø уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;

Ø уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;

Ø уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;

Ø уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;

Ø володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада тощо);

Ø бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;

Ø володіти технікою спілкування;

Ø уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами;

Ø уміти використовувати "слово" для коректування поведінки співбесідника.

Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури

У кожній певній соціальній групі існують свої норми літературної мови, способи вираження форм мовних засобів, що є своєрідним еталоном спілкування.

Аналізуючи публічну комунікацію, ми можемо помітити очевидне зниження мовного стандарту. Спостерігається посилення впливу розмовного типу мовлення на літературну мову. Сьогодні мова засобів масової інформації розглядається як нормотворчий фактор, що впливає на формування норм сучасної літературної мови, а також на рівень мовної культури. Ми не можемо не відзначити масове введення сленгу, розмовного мовлення, результатом якого є зниження мовної культури.

Ще одна причина, яка сприяє поширенню ненормативної лексики – демократизація мовної культури. Присутність кримінального жаргону в мовленні молоді свідчить про теперішнє нездоров'я суспільства, зокрема про його криміналізацію.

Зниженню мовної норми у сфері публічної комунікації сприяє зменшення прошарку інтелігенції, що є потенційним носієм і користувачем літературної мови. Вживання сленгів найчастіше диктується певним комунікативним наміром. Так, у мовленні окремих публічних політиків відбивається продумана попуалістична мовна стратегія, для того, щоб вписатися в мовний стандарт певного соціального шару населення, бути в ньому коммунікативно успішним і, як наслідок цього, – залучити його на свій бік. Кримінальний жаргон згодом розчиняється в молодіжному сленгу й іде на периферію мови, і тільки окремі компоненти зберігаються, виконуючи чисто експресивну функцію. Телебачення і радіо також сприяють поширенню вживання ненормативної лексики.

Негативний вплив на стан мовної культури молоді здійснює прогресуюче зниження якості друкованої продукції. Тираж книжкової продукції зменшується, знижується якість редакторської і коректорської обробки тексту.

Звичайно, слід звернути увагу і на ступінь освіченості населення. Найчастіше наявність вищої освіти є лише формальним показником і не гарантує володіння нормою літературної мови.

Ще однією причиною поширення ненормативної лексики серед молоді є виховання в неблагонадійній родині. Джерелом поширення ненормативної лексики певною мірою є школа.

Більшість сучасних людей мало читає, у тому числі художніх текстів.

Байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як предмета шкільної програми, у зв’язку з чим подекуди втратились елементи творчості, усвідомлення практичної необхідності знання мови, потреби системності у засвоєнні нормативної граматики, а це продукує поверховість, фрагментарність знань тощо.

Отже, щоб підвищити рівень мовленнєвої культури, необхідно:

Ø шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся;

Ø багато читати – творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього стилю, читати вдумливо.

Ø намагатися користуватися кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ;

Ø незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках та ін.:

Ø виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

Ø не говорити квапливо - без пауз, "ковтаючи" слова;

Ø читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

Ø заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

Ø оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

Ø привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хроніки тощо;

Ø виробити звичку читання з "олівцем у руках" - жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

Культура мовлення під час дискусії

Дискусія (від лат. discussio - «дослідження») - це публічний діалог, у процесі якого зіштовхуються різні, протилежні точки зору. Метою дискусії є з'ясування і зіставлення позицій, пошук правильного рішення. Дискусія - один з видів суперечки. У риториці суперечка - це характерне обговорення проблеми, спосіб її колективного дослідження, при якому кожна зі сторін відстоює свою правоту.

Дискусія відкривається вступним словом організатора. Він повідомляє тему, дає її обґрунтування, виділяє предмет суперечки - положення і судження, що підлягають обговоренню. Учасники дискусії повинні чітко уявляти, що є пунктом розбіжностей, а також переконатися, що немає термінологічної плутанини, що вони в однакових значеннях використовують слова. Сторони аргументують тезу, що захищається, а також заперечення викладених точок зору, ставлять питання різних типів. Організатор повинен стимулювати аудиторію до висловлень - задавати гострі питання, якщо суперечка починає згасати. Він коректує, направляє дискусійний діалог на відповідність його мети, темі, підкреслює те загальне, що є у фразах опонентів. Наприкінці відзначається результат, формується варіант погодженої точки зору чи позначаються виявлені протилежні позиції, їх основна аргументація. Тобто ведучий у заключному слові характеризує стан питання, а також відзначає найбільш конструктивні, переконливі виступи, тактовну поведінку деяких комунікантів.