ЕПОХА САМОВДОВОЛЕНОГО ПАНИЧА

Підсумовую: ми тут аналізуємо новий суспільний факт, а саме - європейська історія вперше залежить від рішення простої людини як такої. Або, активним способом кажучи: проста людина, досі підвладна, тепер рішила правити світом. Це рішення соціально висунутися на передній план постало в ній автоматично, скоро дозрів новий тип людини, до якого вона належить. Вивчаючи психологічну структуру цього нового типу маси та її вплив на громадське життя, ми знаходимо: 1) природжене і корінне переконання, що життя легке, багате, без трагічних обмежень; тому кожна пересічна одиниця пересякнута почуттям влади й тріумфу, яке 2) наштовхує її стверджувати себе такою, як вона є, вважати своє моральне та інтелектуальне майно за добре й довершене. Це самовдоволення спонукує її відкидати всякий зовнішній авторитет, не слухати нікого, не піддавати сумніву власні погляди і не рахуватися з іншими. Це внутрішнє почуття влади безнастанно наштовхує її накидати свою перевагу. Отже, вона поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі; тому 3) вона всюди втручається, накидаючи свій простацький погляд без скру-пулів, роздумів, формальностей чи застережень, себто за принципом «безпосередньої дії».

Цей огляд характеристичних рис нагадав нам певні дефективні форми людського життя, «розпещену дитину» і збунтованого примітива, себто варвара. (Нормальний примітив, навпаки, є найпокірнішою людиною на світі супроти вищих сил, релігії, табу, суспільних традицій, звичаїв). Немає чого дивуватися, що я ганю цей тип людини. Цей нарис - лише перша спроба атаки проти нового переможця і заява, що кілька європейців рішені дати відсіч його тиранічним намаганням. Поки Що йдеться лише про спробу атаки, це все; фронтова атака прийде пізніше, може дуже швидко, та зовсім не в такій формі, як цей нарис. Фронтова атака мусить прийти в такій формі, щоб маса не могла запобігти їй, Щоб вона бачила її перед собою і не підозрівала, що це, саме це, є фронтова атака.

Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що [73] скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина - це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець. Нині спадком є цивілізація - комфорт, безпека, словом, вигоди цивілізації. Як .ми бачили, тільки в тій життьовій вигоді, яку вона витворила, може виринути людина таких рис і такого характеру. Це одна з багатьох деформацій, що її витворює розкіш у людському матеріалі. Ми радше схиляємось до ілюзорної думки, що життя, народжене в багатому світі, краще, більш наснажене та якісніше за життя, що полягає саме в боротьбі з нуждою. Але так воно не є - з істотних і засадничих причин, що їх тут не місце висвітлювати. Тепер, замість тих причин, вистачить пригадати те вічно повторюване явище, що становить трагедію всіх дідичних аристократій. Аристократ успадковує, себто йому приділено умови життя, яких він не створив, отже, які не постали в органічному зв'язку з його власним особистим життям. З народження він улаштований, раптово і не знаючи як, у своїх достатках і прерогативах. Він сам внутрішньо не має з ними нічого спільного, бо вони не походять від нього. Це велетенський панцер якоїсь іншої особи, іншої живої істоти, його предка. І він мусить жити як спадкоємець, себто мусить уживати панцер іншого життя. До чого це веде? Яким життям житиме цей дідичний «аристократ», своїм життям чи життям свого вельможного предка? Ані одним, ані другим. Він засуджений зображувати когось іншого, отже не бути ані ним, ані собою. Його життя неодмінно втрачає свою автентичність і обертається в саме зображення чи фікцію іншого життя. Надмір засобів, якими він примушений орудувати, не дає йому сповнити своє власне і особисте призначення; його життя завмирає. Всяке життя - це боротьба й зусилля бути собою. Труднощі, на які я натрапляю, здійснюючи своє життя,- це якраз те, що збуджує і мобілізує мою активність, мої здібності. Якби моє тіло не мало ваги, я не міг би ходити. Якби атмосфера не тиснула на мене, я відчував би своє тіло як щось нечітке, розпливчасте, ілюзорне. Отак вся особистість дідичного «аристократа» поволі розпливається через брак ужитку і життьової напруги. Наслідком цього є те специфічне отупіння старих шляхт, що не має собі подібного. Властиво ще ніхто не описав його [74] внутрішній механізм - той трагічний механізм, що веде всі дідичні аристократії до неодмінного виродження.

Цим я хотів лише протидіяти нашому наївному припущенню, що надмір засобів сприяє життю. Якраз навпаки. Світ надмірних (28) можливостей автоматично витворює серйозні деформації і дефективні зразки людського життя, що їх можна об'єднати в загальну категорію «людини-спадкоємця», в якій «аристократ» - лише окремий зразок, а інший - розпещена дитина, а ще інший, набагато ширший і глибший,- маса наших часів. (Можна було б детальніше розвинути попередній натяк на «аристократа», показуючи, що > багато його характеристичних рис в усіх народах і віках проявляється в зародку в масі. Наприклад: нахил робити з ігор і спорту центральне заняття свого життя; культивація тіла - гігієнічний режим і дбайливість в одязі; брак романтики у відношенні до жінки; розважатися інтелектуалом, але в душі зневажати його і наказувати, щоб лакеї чи найманці батожили його; воліти життя під абсолютним авторитетом, ніж під режимом вільної дискусії , тощо).

Отже, я з превеликим жалем мушу ще раз підкреслити, що ця людина повна нецивілізованих нахилів, що цей найновіший варвар є автоматичний продукт модерної цивілізації, особливо тієї форми, яку прийняла ця цивілізація в дев'ятнадцятому столітті. Він не вдерся в цивілізований світ іззовні, як ті «великі білі варвари» п'ятого століття; він також не народився в тому світі спонтанним і таємничим утворенням, як Аристотелеві пуголовки в ставу; він - його природний плід. Слід сформулювати наступний закон, що його підтверджують палеонтологія та біогеографія: людське життя поставало й розвивалось лише тоді, коли засоби, якими воно розпоряджало, були зрівноважені проблемами, які воно зустрічало. Це стосується однаково до духової сфери і до матеріальної. Отак, щоб покликатися на дуже конкретний аспект матеріального життя, я хочу нагадати, що людський рід розцвітав у тих смугах планети, де гаряча пора року компенсувалась порою гострого холоду. У тропіках звір-людина вироджувався, і, навпаки, нижчі раси - наприклад, пігмеї - були витіснені в тропіки расами, що зродилися після них і стояли на вищому щаблі розвитку.

Отже, цивілізація дев'ятнадцятого століття має такий [75] характер, що дозволяє пересічній людині влаштуватися у світі багатств, де вона помічає лише надмір засобів, але не труднощі. Вона знаходить довкола неймовірні знаряддя, благодійні ліки, запобігливі держави, зручні права. Натомість вона не знає, як трудно винайти ці ліки та знаряддя і забезпечити їхню продукцію на майбутнє; вона не помічає, яка хитка організація держави, і навряд чи вона відчуває в собі які-небудь обов'язки. Ця нерівновага докорінно фальшує та нівечить її істоту, зриваючи контакт і; суттю життя, що складається з абсолютної небезпеки, корінної проблематичності. Найбільш суперечна форма людського життя, що може з'явитися в людському житті,- це «самовдоволений панич». Тому, коли він стає панівним типом, треба бити на сполох і оголосити, що життя загрожене виродженням, себто відносною смертю. У сучасній Європі життьовий рівень вищий, ніж будь-коли в людському минулому; але коли дивитися в майбутнє, треба побоюватися, що вона не затримає своєї висоти чи не досягне вищого рівня, а натомість відступить і впаде до нижчих щаблів.

Я гадаю, що це досить ясно виявляє потворну анормальність «самовдоволеного панича». Бо це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться. Це, дійсно, ілюзія типової пещеної дитини. Ми вже знаємо, 4omv; в родинному колі все, навіть найбільші злочини, кінець кінцем лишається непокараним. Родинне оточення досить штучне і терпить багато вчинків, які в суспільстві, в широкому світі автоматично потягнули б за собою поважні та невідхильні наслідки для винуватця. Але «панич» гадає, що він поза домом може поводитись точно так, як вдома, що ніщо не є фатальне, непоправне, невідкличне. Тому він гадає, що може робити все, що йому забагнеться . Це груба помилка! Vossa merce ira a onde o levem (ваша достойність піде туди, куди поведуть), як кажуть папузі у відомій португальській байці. Не в тім справа, що ми не повинні робити того, що нам хочеться; ми попросту можемо робити тільки те, що кожний з нас мусить робити, чим кожний з нас мусить бути. Єдиний вихід - відмовитись робити те, що треба; але це ще не дає нам права робити те, що нам забагнеться. В цьому випадку ми маємо лише негативну свободу волі, так би мовити сваволю. Нам цілком вільно зрадити своє правдиве [76] призначення, але тоді ми тільки станемо,в'язнями в нижчих поверхах нашого призначення. Я не можу вияснити кожному читачеві, як це стосується його призначення в чисто особистому вимірі, бо я не знаю кожного читача; але можна вияснити, як це стосується тих елементів чи аспектів його призначення, які тотожні з іншими. Наприклад, усякий сучасний європеєць знає з певністю, яка є набагато сильнішою від усіх його виразних «ідей» і «поглядів», що сучасна європейська людина мусить бути ліберальних переконань. Не сперечаймося, чи це має бути та чи інша форма свободи. Я маю на увазі, що найбільш реакційний європеєць знає в глибині душі, що так званий лібералізм, до якого Європа змагала в дев'ятнадцятому столітті, є кінець кінцем неминучий, невблаганний, притаманний нинішній західній людині, чи вона того хоче, чи ні.

Навіть коли довести ясно й незаперечно помилковість і шкідливість усіх конкретних засобів, якими досі намагалися здійснити категоричний імператив політичної свободи, що записаний в книзі європейського призначення, навіть тоді лишається незрушною остання правда, що в істоті цей імператив дев'ятнадцятого століття був правильний. Ця остання правда діє однаково в душі європейського комуніста, як і фашиста, хоч як би вони силкувалися переконати нас і себе самих у протилежному; вона так само діє в душі католика,- чи він того хоче, чи ні, чи він вірить у те, чи ні,- хоч як вірно він би не дотримувався догми (31). Всі «знають», що десь поза всякою справедливою критикою, яка поборювала б вияви лібералізму, незрушно стоїть його правда, правда не теоретична, наукова чи інтелектуальна, бо вона належить до цілковито відмінної та більш вирішальної категорії, ніж усе це,- а саме правда призначення. Теоретичні правди не тільки дискусійні, але ввесь їхній сенс і вся їхня сила полягають в їхній дискусійності; вони родяться з дискусії, вони живуть, поки їх дискутують, вони створені виключно для дискусії. Але призначення - те, чим ми мусимо бути в житті - не дискутується, його приймається або відкидається. Коли ми його приймаємо, ми автентичні; коли ми його відкидаємо, ми заперечуємо і фальшуємо себе самих (32). Призначення не полягає в тому, що нам хочеться робити; його ясні й чіткі риси можна радше [77] пізнати в свідомості, що ми мусимо робити те, чого нам не хочеться.

Отож «самовдоволений панич» характеристичний тим, що він «знає», що певних речей не може бути, але на зло, словом і ділом, вдає протилежне переконання. Фашист повстає проти політичної свободи саме тому, що він знає, що вона властиво кінець кінцем не може програти, що вона незрушна, ввійшовши в саму субстанцію європейського життя, та ще завжди можна повернутися до неї, коли дійсно настане потреба, у важку годину. Бо такий тон життя маси: неповажність і «жарт». Усім її вчинкам бракує характеру неминучості, так, як витівкам «одинака». Увесь цей поспіх, щоб у всіх ситуаціях життя прийняти трагічні, остаточні, загострені постави, є лише вдаванням. Вони грають трагедію, бо не вірять в імовірність справжньої трагедії в цивілізованому світі.

Що б то було, якби ми мусили приймати за дійсне обличчя людей те, що вони з себе вдають. Коли хтось уперто твердить, що він вірить, що два рази по два є п'ять, і коли немає підстави вважати його божевільним, доводиться припускати, що він у це сам не вірить, хоч як би він галасував і хоч би він пішов на смерть за це.

Буревій загального, всеохоплюючого фарсу зірвався над землями Європи. Майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фальшиві. Коли хтось робить зусилля, то тільки, щоб утекти від власного призначення, щоб заплющити очі на його правду, не чути його драматичного заклику, уникнути конфронтації з тим, що мусить бути. Люди живуть гумористично, і то тим більше, чим трагічніша маска, яку вони прибирають. Всяке життя гумористичне, коли воно займає заперечні позиції, на яких ніхто не ладний стати твердо й беззастережно. Маса не ставить ногу на твердий, незрушний грунт свого призначення; вона радше животіє, фіктивно висячи в повітрі. Тому, особливо тепер, це життя без ваги та коріння - deracinee * зі свого призначення - підхоплюється найслабшою течією. Це епоха течій і «підхоплювання». Майже ніхто не чинить опору проти поверхневих вирів, які постають у мистецтві, в ідеях, в політиці чи суспільних звичаях. Тому більше, [78] ніж будь-коли, тріумфує риторика. Сюрреаліст гадає, що він переборов всю історію літератури, коли вжив слова, якого краще не наводити, там, де інші писали «жасмин, лебеді та фавни». Але в дійсності він лише витяг на світло іншу риторику, яка досі спочивала в багні.

* Одірваний від коріння (фр.)

Теперішню ситуацію можна краще висвітлити, коли, незважаючи на її своєрідність, вказати на ті її риси, що в неї спільні з минулим. Отже, як тільки середземноморська цивілізація досягнула своєї вершини, десь у III столітті перед Христом, з'являється цинік. Діоген волочить заболочені сандалі по килимах Арістіппа. ^ Кишіло від циніків; їх можна було здибати за кожним рогом і на всіх щаблях. Отож, цинік займався виключно саботажем тогочасної цивілізації. Він був нігілістом еллінізму. Він ніколи нічого не творив, нічого не робив. Його роллю було руйнувати чи радше намагатись руйнувати, бо його замір не вдався. Цинік, паразит цивілізації, живе тим, що він її заперечує, саме тому, що він переконаний, що вона не похитнеться. Що робив би цинік серед дикунського народу, де всі, зовсім натурально й серйозно, займаються тим, що він, жартома, вважає за свою особисту роль? Що то за фашист, коли він не ганить свободи, що то за сюрреаліст, коли він не заперечує мистецтва?

Цей тип людини, народжений у надто добре зорганізованому світі, де він помічає лише користі і ніяких небезпек, не може поводитись інакше. Оточення розпещує його, бо воно є «цивілізацією», себто домом, і «одинак» не відчуває жодної спонуки покинути свої примхи, слухати авторитетні зовнішні- інстанції, а менш за все канути в невблаганні глибини свого власного призначення.

XII