Україна у другій половині 19 ст. Реформи адміністративно – політичного управління.

План

1. Модернізаційні процеси в Російській та Австрійській імперіях.

2. Селянська реформа.Земська, судова та військова реформи

3. Суспільно –політичне життя в Україні в другій половині 19 ст.

Історичні передумови здійснення реформи:

• Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенню імперії на другорядну держяву. Селянських рух в українських губерніях наприкінці Кримської війни, вимоги з боку всіх опозиційних царизму сил звільнити селян, вплив ліквідації залишків кріпацтва на західно-українських землях у 1848 р. — усе це також вимагало вирішити проблему кріпацтва. Царизм хотів виступити «визволителем» селян і обеззброїти цим своїх противників

• Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність таких регіонів, як Південна Україна, переконливо засвідчувало переваги вільнонайманої праці й водночас спричиняло численні проблеми через невідповідність цих відносин і порядків в інших части­нах імперії. Разом із цим поміщицькі господарства давали 50 % товарного хліба і їх одночасна й швидка ліквідація могла спричинити катастрофічні наслідки

• Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власністю» засуджувалася більшістю представників різних суспільних верств. При­клад європейських монархій, які ліквідували кріпосне право, засвідчував, що це не послабило, а, навпаки, зміцнило їхні позиції через можливість прискорення соціально-економічного розвитку

Переломний етап в історії України кінець 50-х і початок 60-х pp. У цей час, коли очевидною стала неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин, відбулося скасу­вання кріпосного права, почав встановлюватися новий, буржуазний лад. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і, разом з тим, в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.
Утвердження капіталістичного суспільно-економічного укладу в Україні обумовило інтенсивний розвиток промисловості, сільсь­кого господарства, торгівлі. Водночас половинчастість і непослі­довність селянської реформи зумовили збереження численних пе­режитків феодалізму в економічній, соціальній та політичній га­лузях життя.
Кріпосницькі відносини в Росії існували знач­но довше, ніж в інших країнах Європи. Вони несли в собі надзвичайно жорстокі і потворні риси рабсь­кого примусу і насилля. Питання про відміну кріпос­ного права в Росії піднімалося російськими про­світителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефодіївського товариства в своїх програмних докумен­тах підкреслювали необхідність відміни кріпосно­го права. Але лише в середині XIX ст. постала про­блема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.

В лютому 1855р.на престол вступив Олександр ІІ, який у березні 1856р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян він сказав: “набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”. Після цього з’явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права. Олександр II, ви­словив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпеч­ного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.

Причини реформ, як і кожний переломний мо­мент в історії, стали об'єктом гострих наукових суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішаль­ним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських зем­левласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недо­ліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вче­них є той, що реформу спричинено насамперед прагненням мо­дернізації царської армії, подолання відставання Росії від Захо­ду. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелі­генції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній кри­тиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олександр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію (згодом перейменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій Галаган — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони розуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було: коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царський уряд оголосив, що в першу чергу забез-печуватимуться інтереси дворянства — головної опори режиму. Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми: особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголосити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня воля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селян раптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться. Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землею чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положен­ня" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отри­мували особисту свободу і громадянські права.

Разом з тим реформою 1861 p. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попи­том на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам'яне вугілля, залізну руду (Таблиця).

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім «миром», тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.