ТАНСЬКИЙ

Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і накази приймали. Вечором розійшлися: хто до себе на квартиру відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїздного дому, де в боковім, окремім, покою можна було тихо й незамітно старого меду попити.

Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський.

Цей почав.

“Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що не мило буде милості вашій таку новість почути”.

“Що ж там знову нового?” — спитав ніби байдужо гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.

“Компанійський полковник Танський від князя Меншикова лист дістав?”

“Танський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?”

“Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під накази польського коронного гетьмана Сінявського рушав”.

Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумливі, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набриніли жили, вуста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало.

Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього, Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.

“Правда це?” — спитав не своїм голосом гетьман.

“Як Бог на небі, правда,— відповів Ломиковський.— Не смів би я гетьманові мойому брехати”.

“А ти чув про це?” — повернувся гетьман до Орлика.

“На жаль, чув,—відповів тривожно Орлик.— Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав”.

“Заки піде, як скажену собаку застрелю за непослух, за легковаження регіментаря свого!”

Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

“Чом ти мені про цей лист не сказав раніше. Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною?” — гримав на Орлика Мазепа.

“Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розійдуться”.

“На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут поза мої плечі полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Танському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Танський йти, не діставши наказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свого? Нехай спробує! Як скажену собаку застрелю!”

Орлик, зачекавши аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив: “Може, Танський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милістю цей наказ видає”.

“Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значіннями. Танський нібито з панів, а хам він, холоп — отщо!”

Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився.

“І з такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми!”

Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрий сміх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська квартира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і черговий офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав.

“З Вінниці,— сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню,— якийсь Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?”

“З Вінниці?.. Залевський? — аж скрикнув гетьман.— Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей наказ видаю”.

“Слухаю милості вашої!”

“Завтра вранці заходьте знов до мене”.

Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті накази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

“Увійдіть!”

Заскрипіли двері і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

“Laudetur Jesus Christus!”

Відблиск невгасаючої лампи освітив злегка згорблену стать ніби шляхтича а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, вказав:

“Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене! А покажіть голову”.

Гість ще більше нагнувся над ліжком господаря, а той по голові його погладив.

“І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа,— Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій”.

“Для доброго діла варт і життя не пожалувати”.

“То правда. Не гнівайтеся, що не хочу світла. Не хочу кликати Кендзєровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна”.

“Не тільки тут, скрізь так у політиці буває”.

“Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже”.

Обидва привикали до сумерків і при блисках лампади слідкували за грою своїх облич.

“Були?” — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.

“Був”,— відповів єзуїт Залевський.

“У Саксонії?”

“У його милості короля Станіслава”.

“І як вас приняв гех Stanislaus?”

“Над усяке сподівання гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів”.

“Спасибі. А діло?”

“Діло не легка річ”.

“Не легка?”

“Так, бо милість ваша дуже багато жадають”.

“Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як я деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би. Мазепа половину України запродав. СІага расtа claros faciunt amicos. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок”.

“Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити”.

“Раrdоп! В тім є велика різниця”.

“Яка?”

“Загарбане віддати, а своє прогайнувати,— це не все одно. До того його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій Східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну роль. Балтійське і Чорне море, Карлати й Царгород — це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать”.

“Не легка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських”.

“Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зречеться частини, щоб цілість скріпить. Це — конечність і годі”.

“А ваша милість частини не зрікаються”.

“Бо мені не вільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні!”

“А що ж вашій милості дає цар Петро?” — спитав нараз, не без хитрості, єзуїт.

“Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені, як гетьманові Мазепі, нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жодного з них, але для ідеї державної і заради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все”.

“Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на нього дивиться весь світ”.

“А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнібал і Валєнштайн — це не герої? А що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper dubius est'”.

Балакали по-латинськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Обидва мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з котрого звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.

“Ваша милість,— почав єзуїт,— можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в боргу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси і почин наш увінчається успіхом аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae”.

Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою:

“Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. ,Hannibal ante portas!’ Як людина, начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum, зрозумієте, venerabilis pater, що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж умерший сотник. Мої бажання мінімальні”.

“А максимальні, милосте ваша?”

“Максимальні — це те, до чого безперечно всякий народ має природжене право і чого певно, може й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлені одиниці і цілі народи,— ніким і нічим необмежена воля... Але скажіть мені, яке становище Карла?”

“Становище Карла?”

“Так.. Його до мого проекту”.

Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного запитання думка його стала зі здвоєною швидкістю працювати.

“Його милість Саrоlus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди”.

“Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида по покрівлях височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок і — все пропало...”

“А релігійне питання?” — так само несподівано спитався єзуїт.

Гетьман, не гаючись, відповів:

“Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно і совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом божим”.

“А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків?”

“В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити”.

* * *

Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи за його мешканням, дивувалися, який там спокій.

“Мабуть, Мазепа дійсно хворий”,— казали, відкладаючи свою працю до завтрішньої днини.