ГОТОВА ЯМКА

Камінь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якій міг спинитися Кочубеїв донос.

Але й тую запору Любов Хведорівна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, він всеціло остався під впливом своєї завзятої дружини. Не перечив їй, сліпо робив, що вона йому веліла. Вірив у її розум і покорився силі її волі.

Раніше вона піддобрювалася до нього, то слізьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значіння і слави, а тепер і таких заходів не треба було, бо Кочубей збайдужів до всього, не цікавився ні війною, ні успіхами Карла, ні невдачами царя, на всілякі проекти своєї жінки відповідав байдужо: “Добре, Любонько, добре”.

Прийшли осінні сльоти, а з ними кашель і ревматичні болі. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час було дозволено відпочити, й переїхав з жінкою у свій маєток у Диканьку.

Між тим Чуйкевичі вернулися в Батурин, і Мотря не стрічалася з батьками. Носила в душі своє важке горе і ділила його зі своїм мужем, котрий поступив на службу і працював так пильно, ніби хотів тою працею спокутувати гріх свого тестя.

А тесть, особливо ж теща тривожилися, що ніякої чутки від отця Никанора не було. Аж довідалася, що він щасливо приїхав до Москви, де його зразу приміщено в монастирському, а пізніше в страшному Преображенському Приказі. Хто туди попав, мало коли виходив живим.

Була це яскиня, в котрій мордували людей найжахлйвішими способами. Без мук і тортур, без московських питок не можна уявити собі суду — а все ж таки муки мукам не рівні. В Преображенськім Приказі мучили так, що навіть цар тих мучителів звірями прозивав. Але в прозвищу тім була похвала, не догана. Людей живими вішали за ребро на залізнім гаку, як м'ясо в різницькому склепі,— страшні вістки ходили про цей Преображенський Приказ.

Кочубеєві серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Він не був жорстокий зроду і, грішучи, боявся не так гріха, як Божої кари за нього. Бачив муки на судах людських, і мороз ішов йому по шкірі при згадці про суди Божі.

Але Любов Хведорівна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа, може, наплутав чого, треба післати другого чоловіка, більш годящого.

Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довірениці Любові Хведорівни, шинкарки з полтавського шляху.

Яценко теж займався арендарськими промислами в ахтирському полку, а що був він великий охотник на гроші, так радо згодився стати Кочубеєвим послом.

Його заприсягли на вірність і тайну, заосмотрили червінцями і талярами й виправили слідом за Никанором. “Тільки вважай,— наказував Кочубей,— будь чуйкий як собака, а хитрий як змія, щоб не попсував діла, за яке буде тобі така нагорода, що й ніяких промислів не будеш потребувати. В Москві карають остро, але й нагороджують щедро”.

“Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу”,— відповів Яценко.

“Не забудь,— пригадував Кочубей,— розказувати по пунктам, як я тобі не один раз до голови клав. Той ксьондз, що його Мазепа до Станіслава посилає, називається Заленський. Він ректором Єзуїтської школи у Вінниці. Людина умна, хитра і тому дуже небезпечна. Та ще не забудь доложити, що Мазепа не жахається навіть на життя самого його величества наставати. Як рознеслася була чутка, що цар у своїй власній особі приїде до гетьмана в Батурин, то гетьман розставив 300 своїх вибраних і вірних сердюків, щоб вони на даний з гетьманського двора знак до приїжджих стріляли. Але потім довідався Мазепа, що цар до Батурина не приїде, і відмінив свій наказ. Ще раз кажу, не забудь язика в роті!”.

* * *

Вирядивши Яценка в Москву, Кочубеїха заспокоїлася. Та не надовго. Царя не було в столиці. Його головна квартира стояла в Бішенковичах. Заки Яценко доїде до Москви, заки діб'ється, щоб переслухали його, мине чимало часу. Між тим може багато дечого небажаного зайти.

Мазепа, зібравши полки, посувається до правого берега Дніпра. Хто його знає, чи не йде назустріч королеві Станіславові? З'єднається з ним, і тоді все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свідоцтвом вірності Кочубея цареві, але не принесе йому пожитку.

Кочубеїха настояла на тому, щоб покликати Кочубеєвого свояка і приятеля, полтавського полковника Іскру.

Іскра приїхав у Диканьку.

Він не від нині знав про наміри Кочубея і співчував йому, але не сподівався, що діло зайшло вже так далеко. “Чому ж ви мені того скорше не сказали,— звернувся до Кочубеїхи,— я вам відразу порадив би інший і куди ближчий шлях”.

“Який?” — спитали Кочубеї.

“Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це людина хитра до біса і метка, у його страва на столі не прохолоне”.

“Справді, чого ми і посилали наших людей у Москву,— жалувала Коаубеїха,— маючи Осипова під боком”.

“І взагалі, пощо ви починали це небезпечне діло? — зауважив Іскра.— Бог вість, що тепер з того вийде. Біля гетьмана чимало ще війська, а вірних старшин у його тепер більш, ніж коли. Воєнне щастя не по боці Петра. Дон піниться. У нутрі Росії теж неспокійно. Народ сильно огірчений на царя за те, що воєнні тягарі накладає, віру православну в наругу подає, боярам бороди обтинає, а селян ще більше поневолює і закріпащає, ніж досі. На кого ж тоді опирається цар? Не покладаю я великої надії на його успіх. Якщо Мазепа вспіє сполучитися зі Станіславом, стягнувши досить війська до себе, то можуть укупі побідити царя, і що тоді станеться з нами?”

Кочубей глянув з докором на жінку. Кочубеїха не опустила очей.

“Знаємо тих вірних старшин, знаємо. Хиляться, куди вітер повіє. Хай лиш перша невдача стріне Мазепу, або Карла, чи там Станіслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким не піде. Попи проти нього, хоч які розкішні храми побудував. Попи тепер московським духом підшиті, це не ті, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер ще гірше зразив до себе народ, наклавши по талярові побору від коня та по копі від кожного вола”.

“Але ж його вірники голосять перед людьми, що ті побори заряджені на приказ царя”,— зауважив Іскра.

“Народ не знає, хто приказує, а бачить, хто бере, і до нього злість має”.

“І це правда”,— притакнув Іскра.

“Мазепа на сході всяких гультаїв, голоштанників і увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосічний, на царя гостриш, а він на тебе підніметься”.

І того не міг заперечити Іскра.

Кочубеїха говорила далі: “Що мені за союзник Станіслав? Кажуть, людина він умна, але не вождь, і яке його військо? Нині до Саса, а завтра до ляса. І шведи не такі-то вже сильні, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцігу прокламацій хлопською мовою і не поширював би їх через своїх післанців тайних. Сильний противник не хапається таких способів”.

“Що ж ти на те?” — спитав Іскра Кочубея. “Моя дружина, ніби з книжки читає,— відповів Кочубей.— Та тут і радити нема що. Сталося і вже не повернеш. Сказав а з, говори і б у к и. Посилаймо до Осипова, брате”.

“Посилаймо”,— повторив, зітхаючи, Іскра...

І його Любов Хведорівна перетягнула на свій бік.

* * *

Шукали тільки певного чоловіка, найкраще з духовних, бо ті не зломлять присяги. Перебирали усіх знайомих і залежних від себе, таких, що відмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попі Спаської церкви, Івані Святайлі.

Отсе була людина, яка найбільше підходила їм під смак.

Післали по нього, вговорили і вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова.

Поїхав.

* * *

Любов Хведорівна принесла з пивниці кріпкого угорського вина і налила три великі срібні пугарі, визолочені всередині.

Перший піднесла Іскрі, другий мужеві подала, третій сама вгору підняла.

“Дай Боже пить та не впиваться”,— промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар.

“Говорить та не проговориться”,— додав, відкашлюючи, Іскра.

“На печі спать, а на покуті дверей шукать”,— докінчила Любов Хведорівна.

“Готова ямка”,— почав Іскра.

“Запала клямка”,— додала Кочубеїха.

“Тепер або пан, або пропав”,— докінчив Кочубей, і всі троє, вихиливши пугарі до дна і струснувши останні краплі на землю, навідліг, поза себе, кріпко стиснули собі руки.