Найвищим критерієм для витвору мистецтва є досконалість його форми, а не глибина розкриття проблем життя чи гострота моральної проблематики.

Кожна думка Уайльда з приводу сутності й призначення мистецтва є свідомим і прямим викликом естетичним поглядам ХІХ ст. Якщо реалісти та натуралісти стверджували, що мистецтво є відображенням і пізнанням дійсності, то він доводить, що мистецтво відображає тільки себе. Він вступає у полеміку зі Стендалем, який казав, “що роман – це дзеркало, з яким ідеш великою дорогою. То воно відбиває голубе небо, то брудні калюжі й вибоїни” (тобто неприємні аспекти соціального і приватного життя). За Уайльдом, мистецтво є відбитком лише глядача, а ніяк не реальності. Воно повинно тікати від нецікавого і ницого, а показувати лише незвичайне і прекрасне: екзотичні речі, чудові квітки, рідкісні шати. Англійський письменник парадоксальним способом переосмислив відому ідею про мімесис, яку висунув ще Аристотель: мистецтво є наслідуванням природи. Уайльд визнає саму ідею наслідування, але підкреслює, що в реальності все відбувається навпаки: природа наслідує мистецтво, ідучи за прекрасним.

З наведених тез можна також побачити, що естетизм Оскара Уайльда був проявом “імморалізму” в мистецтві, тобто претендував на те, що краса знаходиться поза межами моралі. Щоб правильно зрозуміти, що мав на увазі письменник, треба розрізняти поняття “імморальність” і “аморальність”. Остання категорія описує вчинки або думки, які суперечать нормам поведінки, загальноприйнятим цінностям. На відміну від “аморальності”, “імморальність” означає повну відсутність будь-якої моральної оцінки того чи іншого явища. Подібний погляд сформулював ще Ш.Бодлер. Йому було байдуже, звідки приходила Краса - з “пекла, чи з раю”, чи вона була “Богом”, чи “Сатаною”, аби тільки вона “зробила легшим тягар життя”.

Проте слід зазначити, що в поглядах Уайльда на природу мистецтва заховано трагічне протиріччя. Він намагався примирити протилежні точки зору. З одного боку, стверджуючи, що життя і мистецтво – речі різні і їх не можна змішувати, він, з іншого боку, дивився на власні естетичні теорії як на програму життєтворчості, тобто закликав зробити з життя витвір мистецтва, породженого за новим каноном прекрасного. У цьому плані він ішов за символістами. Так його доля стала романом, а роман – долею. Одним із найяскравіших і найсуперечливіших проявів програми життєтворчості – дендизм письменника: культ духовного аристократизму, захоплення штучним на противагу природному, любов до яскравого вбрання, до коштовних і вишуканих дрібничок. Це шлях подолання відрази до вульгарності та нудоти повсякденності.

Уайльдівська програма життєтворчості має велике позитивне значення для сучасної культури, бо навчає людину цінувати прекрасне навколо себе, творити з себе непересічну чудову особистість, змінювати побут за законами краси. Проте письменник вже добре знає, що саме ця програма надто швидко перетворюється на свою протилежність – на антиестетичну, огидну реальність. Відбувається це тому, що мистецтво і моральність неможливо відірвати одне від одного, що в реальності неконтрольована гонитва за красою, що знаходиться “по той бік добра та зла”, обов’язково призводить до катастрофи. Інакше як пояснити той факт, що Уайльд нерідко зображує своїх зовні прекрасних героїв моральними монстрами, як, наприклад, у казці “Хлопчик-зірка”?

Подарунок небес, вихований у родині простих лісорубів, дитина рідкісної краси, Хлопчик-зірка “виріс самолюбивим, гордим і жорстоким. На всіх інших дітей він дивився зверхньо, … називав їх своїми слугами. Він не мав співчуття до бідняків або до сліпих, недужих та калік, ще й кидав у них камінням і виганяв їх із селища на битий шлях та кричав їм, щоб ішли жебрачити в інше місце, після чого жоден з жебраків, окрім тих, що геть впали у відчай, не насмілювався вдруге прийти в це селище по милостиню. І він був наче зачарований своєю красою й висміював усіх, хто був жалюгідним і потворним, і виставляв їх на посміховисько. Себе ж він дуже любив і влітку в тиху погоду часто лежав біля ставку у фруктовому садку священика, і дивився на своє чудове відображення, і сміявся від радості, милуючись своєю вродою”. Його самозакоханість настільки велика, що він відмовляється признати власну матір, бо та має вигляд жалюгідної жебрачки. І тільки гіркі приниження і страждання, внаслідок яких він втрачає свою вроду як покарання за зверхність і жорсткість, перевиховують його.

Легко помітити, що історія Хлопчика-зірки залишає по собі лише запитання і не дає відповідей. Якщо Уайльд стверджує, що мораль і мистецтво несумісні, чому він засуджує свого героя за негідне поводження? Якщо письменник підкреслює, що Краса є найвищою цінністю, чому він показує у творі якості, набагато цінніші за Красу: співчуття до страждань інших, вміння любити людей? Очевидно, Оскар Уайльд, створюючи культ імморально Прекрасного, не міг не чути у своїй душі інших голосів – голосів совісті, і цю розірваність своєї свідомості він і зробив предметом зображення у своїй казці.

“Програма нового гедонізму”. Не менш суперечливою була друга складова Уайльдівської програми життєтворчості – критика моралі з гедоністичних засад. “Гедонізм” – це вчення, яке найвищою цінністю визнає насолоду в усіх її різновидах. Така світоглядна позиція набула поширення за часів еллінізму, і тепер, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., її намагався відродити Оскар Уайльд. Тому його погляди отримали назву “нового гедонізму”.

Свою добу письменник уявляв собі виключно як нудну, нецікаву, надто практичну і лицемірну. На його думку, люди просто втратили сенс буття, розучилися його цінувати. Так сталося тому, що вони забули про насолоду. В цих звинуваченнях є чимало справедливого, бо більша частина людського життя і тепер складається з повсякденних турбот, пошуків заробітку, боротьби з хворобами. Тому Уайльдівське бажання повернути людям радість утіхи, навчити їх “солодкому мистецтву нічого не робити” було позитивним імпульсом для розвитку культури, бо сприяло більш гармонійному розвитку кожної окремої особистості.

З іншого боку, культ насолоди, якщо він не обмежується моральними принципами, є таким самим небезпечним, як і культ Краси, тому що гедонізм (чи новий гедонізм) легко може призвести людину до загибелі. Оскар Уайльд був свідомим цього трагічного факту. Показовий вислів із цього приводу згадує А.Жід: ““Мій обов’язок, – сказав одного разу англійській письменник французькому колезі, – із шаленством пірнати у розвагу”. Він (Оскар Уайльд – О.П.) узяв собі за правило шукати насолоди, як праведники прагнуть творити добро. Ніцше вразив мене менше, бо я вже чув незабутній заклик Уайльда: “Щастя – ні! В усякому випадку не щастя! Насолода! Кожен має будувати власну відвагу на чомусь найтрагічнішому!”” Визначення насолоди як чогось найтрагічнішого тільки на побіжний погляд виглядає парадоксом, в реальності так воно і є, і насамперед саме тому, що гедонізм вступає в суперечку з моральністю, бо що інше, як не мораль заважає людині насолоджуватися так, як вона хоче, що інше, як не мораль, примушує замислюватися над стражданнями інших людей і соромитися своїх насолод в той час коли страждають інші?! У теорії Уайльд закликає відкинути мораль і залишити тільки насолоду. Проте те, що легко стверджувати в теорії, дуже важко здійснити на практиці, і тому поряд із дилемою “або Краса, або моральність”, Уайльд зіткнувся ще з однією: або моральність, або насолода.

І знову найкраще всю складність і суперечливість нового гедонізму письменника розкривають його казки, зокрема, “Щасливий Принц”. “На високій колоні, над містом, стояла статуя Щасливого Принца. Принц був укритий згори донизу листочками щирого золота. Замість очей у нього були сапфіри, і великий рубін сяяв на рукоятці його шпаги”, – так розпочинає свою чудову історію письменник. Принц потрапив на це почесне місце, тому що за життя був єдиною щасливою людиною у місті, і щоб інші не забували, що щастя взагалі можливе, вдячні піддані вирішили увіковічнити його пам’ять. Проте, піднесшись над землею, Принц несподівано дізнається про справжню ціну свого щастя – це незнання реального життя, незнання людей та їх проблем. “Коли я був живий – розповідає він ластівці, що влаштовується на нічліг білля підніжжя, – і в мене було живе людське серце, я не знав, що таке сльози. Я жив у палаці Безтурботності, куди скорботі входити заборонено. Вдень я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював у Великій Залі. Сад був оточений високою стіною, і я жодного разу не здогадався запитати, що ж відбувається за нею. Навколо мене все було так чудово!” Тепер, коли Принц побачив людські страждання, полуда спала з його очей. Він помічає всі скорботи і злидні своєї столиці. І хоча серце тепер у нього з олова, він не може стримати сліз. Він прохає ластівку познімати з нього все золото і коштовності, які оздоблюють його статую, і віддати їх хворій дитині, бідному поету, дівчині, яка заради шматка хліба вимушена продавати сірники. І хай він стає некрасивим зовні, його душа прекрасна.

Отже, головний висновок цієї казки-притчі очевидний: людина може зазнавати насолоди і бути щасливою, якщо відгородиться від інших людей високим муром, забуде про їхнє існування, буде думати тільки про себе, стане байдужою та егоїстичною. Проте такий стан речей є неморальним, ненормальним та й просто неможливим. Це гостро відчуває Принц, піднесшись над містом. Це і примушує його переживати докори сумління і жертвувати собою заради ближніх. Проте як поєднати це гостре моральне почуття Принца з тією проповіддю байдужого до моралі нового гедонізму, яка лунає зі сторінок багатьох інших творів Уайльда? Хто є ідеалом для письменника: самозакоханий юнак-Принц у Палаці Безтурботності чи страждалець на колоні, з серцем, розбитим від жалю до людей? У цій конкретній казці більш-менш однозначні відповіді ще знайти можна, але, що стосується життя та творчості Уайльда загалом співвідношення моральності і насолоди так і залишилось для нього нерозв’язаною проблемою.

“Я повинен був піти далі…” Такими словами підсумував свій письменницький шлях О.Уайльд, відчуваючи, що так і не зумів реалізувати той могутній творчий потенціал, який було закладено в нього батьками, освітою. Відкривши радість свободи, свободи абсолютної, він не зміг нею скористатися правильно, бо не помітив того моменту, коли повинен був зупинитися і почати обмежувати себе. Він піднісся над землею і згас, мов чудова ракета. Проте, незважаючи на “небезпечні теорії” і галас навколо особистості (а великою мірою і завдяки ним), художні відкриття Уайльда прокладали шлях наступним поколінням творців. Його ім’я в усіх країнах Європи швидко стало гаслом боротьби проти естетичного утилітаризму, синонімом самоцінності мистецтва та розуміння його як засобу вираження індивідуальності митця. Його ідеї активно використовувалися прихильниками оновлення мистецтва слова в українській літературі.

З творами Оскара Уайльда вони познайомилися вже наприкінці 1890-х – на початку 1900-х рр. Естетизм англійського письменника чималою мірою вплинув на формування “модернізму” М.Вороного. Одним із найбільших авторитетів є Уайльд для М.Євшана, якого він постійно згадує з різних приводів. Так, висунувши тезу про те, що “мистецтво не може довше сповнювати роль служанки, а станути мусить самостійною силою”, – український критик підкріплює її посиланням на такі Уайльдівські думки: “…Хто не любить мистецтва у всіх речах, не любить їх зовсім, а хто мистецтва не потребує у всіх речах, той взагалі його не потребує". Застосовуючи нові критерії Прекрасного, висунуті Уайльдом, М.Євшан намагається розкрити новаторський характер творчості найвидатніших представників тогочасної вітчизняної й зарубіжної літератури: Лесі Українки, І.Франка, М.Конопницької, З.Красінського, Г.Банга. Показовою з цього погляду є рецензія на п’єсу О.Олеся “По дорозі в казку”, в якій М.Євшан стверджує, що герой українського драматурга повторює ідеї, схожі на Уайльдівську проповідь “нового гедонізму”, принцип якого – “жити чудовим життям, яке є в нас, не відмовляти собі нічого, шукати безперестанку за новими почуваннями.” Герой Олеся, зазначає М.Євшан, проголошує те саме: “Брати мої! Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу – хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати”. У критичних працях М.Євшана знайшли переосмислення майже всі основні складники естетичної теорії Уайльда.

“Живим письменником” був Оскар Уайльд і для українських літераторів 20-30-х рр. На перший погляд, вишукані дрібнички денді й естета були чимось недоречним у тій грізній атмосфері, в якій точилася відома полеміка навколо завдань української літератури. Пошук Прекрасного, відірваного від дійсності, ніби становив разючий контраст із революційною і пореволюційною реальністю з її політичним терором і новою комуністичною мораллю. Цей контраст влучно виразив Є.Плужник у своєму вірші:

Де коноплі були – батарея.

За клунями – чати.

Може, “Портрет Доріана Грея”

Почитати?

Здається, немає чого робити проповіднику Краси та Насолоди у пошматованій громадянською війною Україні. Проте наведені рядки є не запереченням Уайльдівських теорій, а, навпаки, закликом уважно поставитися до них, бо саме в читанні “Портрета Доріана Грея”, тобто в перетворенні побуту на щось естетично довершене і самоцінне, в умінні будувати прекрасне і повне приватне життя, і бачить вихід Є.Плужник. Щоправда, є якась зла іронія долі, що “читати “Доріана Грея”” українським літераторам доводилося лише за трагічних умов, як, наприклад, другу і однодумцю Плужника В.Підмогильному, який у в’язниці на Соловках здійснив перший переклад роману українською. Навіть за гратами, посередині холодного Білого моря, письменник безупинно повертався до ідей Уайльдівського естетизму та гедонізму, добре розуміючи, що їхнє органічне освоєння – це засіб піднесення української культури на загальноєвропейський рівень.

Особливе значення мала творчість О.Уайльда для українських “неокласиків”, угруповання, яке поставило собі за мету служити “чистому мистецтву”. Трагедія англійського письменника “Саломея” надихнула П.Филиповича і М.Зерова на створення трьох сонетів, які утворюють своєрідний триптих про роль Краси і пристрасті в сучасному світі. Безпосереднім приводом для написання віршів була постановка п’єси у Солонцовському театрі в Києві. Вражений виставою, П.Филипович відгукнувся твором, у якому Саломея постає імморальної дівчиною, чий танок, попри всі перепони розуму, захоплює людину й примушує її милуватися жахливою вродою:

І пристрасть, мов незримий ураган,

Неслась в партер, до лож, до галереї,

І захисту вже не було від неї,

Коли танок схопив серця у бран.

Сліпа жаго, непереможно вродо!

Ти спопелить могла б життя народу,

Ти засмутила б соняшну блакить!

П.Филипович усвідомлює, що така Краса становить загрозу культурі, є дисгармонією. Цей мотив підхопив М.Зеров і зробив його головною темою власного сонету. “Там диким цвітом процвіла любов,// І все в крові – шоломи і тіари”, – так описує він жахливу атмосферу міфологічної Іудеї, в якій легко пізнати риси кривавих років революції. У цьому безсоромному і жорстокому світі й виростає Саломея, у Зерова поки “ще дитя (дитя!)”. Вона “п’є страшне, отруєне пиття”, аби стати виконавицею волі матері. З погляду Зерова, для Саломеї, яка є нічим іншим, як символом людської духовності, ще є надія – це світ чистої культури, незаплямованої брудними й ницими пристрастями. Цей світ уособлює гомерівська “струнка, мов промінь, чиста Навсікая”, героїня другого сонету Зерова, який є антитезою першому. Художня обробка міфу про Саломею в поезіях П.Филиповича і М.Зерова – пряме відображення культурної програми неокласиків, їхнього переконання, що альтернативою нестриманості й некерованості людських пристрастей, які призводять до революцій і соціальних катаклізмів, може бути тільки виховання духу на бездоганних взірцях світової культури.

До інтертекстуальної гри, започаткованої сонетами П.Филиповича і М.Зерова з приводу постановки уайльдівської трагедії, підключилися інші українські поети. Сонет, який виражає заперечення чистої краси, відмову від ідеалу спокою, який уособлює Навсікая, написав О.Ольжич, який в епіграфі, крім зерівського, посилається ще й на сонет М.Рильського 1918 р. Для Ольжича відпочинок у затишку неприпустимий у той час, коли треба жертвувати своїм життям задля народу. Як протистояння імперського варварства й цивілізації осмислюють антитезу “Саломея/ Навсікая” Ю.Клен і Є.Маланюк. Переспівом легенди про Саломею є однойменна поема сучасного поета І.Андрусяка. Отже, українські письменники вписали ще одну сторінку в розробку цього євангельського міфу, яким протягом другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. захоплювалися письменники Флобер, Гюїсманс, Малларме, композитори Массне, Шмідт, Р.Штраус, художники Моро, Бердслі, Клімт.

Завдання і запитання

1. Схарактеризуйте погляди О.Уайльда на мистецтво. Дайте визначення таким поняттям, як “естетизм”, “новий гедонізм”.

2. Яким чином у теорії Уайльда співвідносяться поняття “Краса” і “моральність”? Чим відрізняється “імморальність” від “аморальності”?

3. Яку роль в етико-естетичних теоріях Уайльда відіграє вчення про насолоду? У чому саме воно полягає?

4. У чому ви бачите позитивне значення теорій Уайльда для розвитку культури й літератури? З чим у його твердженнях ви не погоджуєтесь? Обгрунтуйте свою відповідь.

5. Яку роль відіграв Оскар Уайльд в утвердженні нового розуміння мистецтва в українській літературі?

“Портрет Доріана Грея”

Між насолодою і мораллю. “Портрет Доріана Грея”, єдиний роман Оскара Уайльда – біблія естетів і денді – з’явився на світ у результаті імпровізації: лише три тижні вистачило письменнику, щоб записати першу версію твору. Її надрукував американський часопис “Ліппінкотс Менслі Мегезін” у липневому числі за 1890 р. Наступного року він вийшов окремим виданням із суттєвими доповненнями.

В основу сюжету автор поклав розповідь про життєвий шлях Доріана Грея, людини рідкісної вроди, чий портрет стає дзеркалом його душі і марніє замість нього, а сам він залишається вічно юним. Ця обставина відкриває молодому чоловікові необмежені можливості для практичної реалізації програми “нового гедонізму” – теорії, з якою Доріана ознайомив його “друг” лорд Генрі Уоттон. Нічим не стриманий – ані хворобами, ані грішми, ані роками – “Чарівний принц” (як називають Доріана Грея в романі) втрачає моральні критерії і перетворюється на розбещеного споживача, злочинця, ерото- і наркомана і, врешті-решт, наляканий видовищем свого огидного “я”, відбитого на полотні, намагається знищити портрет. Замах на витвір мистецтва коштує йому життя – він гине, перетворившись на бридкого старого. Портрет залишається непошкодженим, а зображений на ньому Доріан знову стає молодим і вродливим.

Цю фантастичну й напівдетективну історію Оскар Уайльд використав для написання проблемного твору, в якому поставив ті питання, на які шукав відповіді протягом усього життя. Перше з них – співвідношення насолоди й моралі. Доля головних героїв твору - лорда Генрі Уоттона і Доріана Грея – ще одна спроба його розв’язання.

Лондонський денді, цинік і скептик лорд Генрі має звичку викладати свої думки у вигляді парадоксів. Його прізвисько в світі – “Принц парадокс”. Його дотепні афоризми за своєю тематикою охоплюють усі аспекти соціального життя й культури: поступ і політику, самозаперечення і гріх, оптимізм і песимізм, смерть і вульгарність, геніальність і Красу, шлюб і жіноцтво. Врешті-решт його висловлювання утворюють чітку й послідовну програму перебудови людської свідомості, схожу на ті, які пропонували такі відомі представники модернізму, як А.Рембо і Фр.Ніцше. Він заперечує й відкидає традиційні цінності, звинувачуючи їх у тому, що вони заважають розвиткові непересічної індивідуальності. Замість застарілих істин він висуває принцип усебічного розквіту особистості, чиє завдання полягає в тому, щоб прожити своє життя “повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію…”1. Найкоротший шлях до цього ідеалу – програма “нового гедонізму”, тобто прагнення зазнавати насолоди від кожної миті буття, від кожного почуття, навіть злочинного й забороненого. “Ось що потрібне нашому вікові”, – каже він Доріанові, який уважно прислухається до його небезпечних теорій. На думку Генрі Уоттона, все, що стоїть на заваді пошуків насолоди – а це насамперед релігія і мораль – треба зруйнувати. “Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя”, – каже він. Основою віри в Бога й етичних принципів він проголошує страх покарання і нічого більше. Не варто опиратися спокусі, проповідує лорд Генрі, бо єдиний спосіб збутися її – “це піддатись їй”. Завдяки такій софістичній маніпуляції ідеями саме поняття гріха зникає разом із критеріями добра й зла, а людські вчинки виводяться за межі моральності.

Стверджуючи уседозволеність, лорд Генрі, на побіжний погляд, сам начебто нічого особливо неморального не робить – нікого не вбиває, не спокушає жінок, не зраджує друзів. Це відбувається тому, що він зазнає більш вишуканої насолоди – від необмеженої влади над Доріаном Греєм, чию душу він сформував і розвинув. Саме експериментування, гра життям юнака і становить для лорда Генрі найвищу радість. “Та й самий вплив твій на іншу людину – як він зачаровує! – милуючись собою, розмірковує він. – Переносити на якусь мить власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрастей і юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, – у цьому справжнє задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому й вульгарному віці, як наш, украй плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах”.

Моральність і насолода протиставлені одне одному не тільки в словах лорда Генрі Уоттона, а й у його справах. Проте найбільше вражає читача в образі цього героя той факт, що автор зображує його абсолютно щасливою людиною. Причина цього щастя полягає в тому, що вона “виховала в собі” байдужість та егоїзм, і при цьому їй вистачає здорового глузду ніколи не забувати про власні інтереси, про самозбереження, не робити того, що може зіпсувати власну репутацію в очах інших людей. Рецепт щастя, за лордом Генрі Уоттоном, передбачає уміння поєднувати цілковиту неморальність (чи імморальність) з обережністю й поміркованістю, аби не зашкодити собі. Це дійсно шлях до насолоди, але він навряд чи є таким вже привабливим з погляду людяності, тому що це шлях не розвитку, а радше занепаду особистості, колосальне звуження розуміння людського призначення.

Доріанові бракує досвідченості й обережності його “друга”, і тому спроби реалізувати програму “нового гедонізму” закінчуються для нього катастрофою. Лорд Генрі Уоттон ніколи не розпочав би експериментувати на собі, як це робить молодий чоловік. Відсутність фінансових і фізичних перешкод і навіть вічна молодість, яку забезпечує йому портрет, стали причиною занепаду особистості Доріана, і замість того, щоб зробитися “наочним взірцем нового гедонізму”, він уособлює розбещеність і розпусту. Сам по собі надто самозакоханий, егоїстичний, під впливом теорій лорда Генрі Уоттона він стає примхливим красунчиком, для якого є тільки одна свята річ – його бажання, його жага насолоди. З кожним епізодом дедалі очевиднішою стаж його деградація: почавши з лицемірства й жорстокості у випадку з Себілою Вейн, він закінчує перебуванням у притонах і вбивством. Проте в його історії найжахливішим є не тільки його падіння, а його неспроможність стати щасливим. Щось постійно отруює його душу, викликає відразу до життя. Він рухається в зачарованому колі: чим більше він має насолод, тим швидше вони йому набридають. Це примушує шукати нових і нових насолод, дедалі безглуздіших і брудніших, які, своєю чергою, можуть задовольнити не більше ніж на мить. На відміну від свого “вчителя”, Доріан Грей ніколи не відає душевного спокою, цієї основи безхмарного щастя, в якому купається лорд Генрі Уоттон.

Цілком віддатися насолоді Доріанові заважають залишки моральності, які все ж таки є в його душі. Він ще не до кінця втратив розуміння таких категорій, як сумління, гріх, покарання. Вони нагадують про себе болем у серці, хоча під рукою у нього завжди є достатня кількість аргументів, аби заспокоїти і виправдати себе. У цьому плані він ще не “досяг” рівня лорда Генрі Уоттона, для якого категорія моральності – щось давно забуте. Друга причина, яка псує спокій Доріана – це страх, тваринний і всепереможний, що хтось інший дізнається про його таємниці, про злочини, які він скоїв. Це ще одна помилка Доріана, що її ніколи не припустився б лорд Генрі, який за будь-яких обставин не став би робити нічого такого, про що не можна розмовляти по обіді. Саме бажання позбавитися причини цього страху і водночас і сумління, аби далі зазнавати насолоди, тільки тепер вже без жодної перешкоди, продиктувало Доріанові рішення знищити портрет. “Цей ніж покінчив з художником – і він же покінчить з художнім твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям в душі портрета, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій”. Попри всі зовнішні розбіжності з долею лорда Генрі, життєвий шлях Доріана ілюструє той самий принцип: життя виключно заради насолоди можливе лише за умов цілковитої втрати людяності, за умов послідовного і свідомого виховання егоїзму.

У передмові до роману Оскар Уайльд виголосив, що “немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе…” Критики та історики літератури вже більше ста років сперечаються з того приводу, яку ж книгу написав Уайльд – моральну чи неморальну? Здається, що на це запитання немає однозначної відповіді, тому що письменник у своїй книзі однаково переконливо довів і позитивний сенс гедонізму для розвитку культури, і абсолютну необхідність дотримання моральних принципів для існування не тільки суспільства, а й Краси. Уайльд показав, що вміння цінувати свою насолоду, поза сумнівом, сприяє розквіту особистості, і що водночас культ нічим не контрольованої насолоди становить серйозну загрозу для тієї ж самої особистості.

Завдання і запитання

1. Складіть психологічну характеристику обох героїв. Чи виправдовують вони ті імена, якими їх називають – Чарівний принц і Принц парадокс?

2. У чому, на думку лорда Генрі Уоттона, полягають сенс життя та обов’язок сучасної людини?

3. Як лорд Генрі трактує такі поняття, як “гріх”, “самозречення”, “спокуса”?

4. Сформулюйте основні принципи “нового гедонізму”. Що ви думаєте з приводу цієї теорії?

5. Який вплив на Доріана Грея справляють слова лорда Генрі?

6. Що чи хто спричиняє деградацію особистості Доріана: лорд Генрі, суспільство, сам юнак?

7. Яку роль у житті Доріана Грея відіграє портрет?

8. Схарактеризуйте спосіб життя Доріана Грея. Що заважає йому стати взірцем “нового гедонізму”?

9. Як письменник розв’язує проблему співвідношення моральності і насолоди?

Роман чи естетичний трактат? Усі персонажі твору цікавляться прекрасним або є діячами мистецтва, їх оточують шедеври літератури, театру, живопису, музики. Це створює сприятливу ситуацію для осмислення другої центральної теми всієї творчості Оскара Уайльда – ролі Краси в житті.

Герої роману розмірковують над тими самим проблемами, що й автор, а деякі фабульні частини є розгорнутим розвитком і “художньою перевіркою” Уайльдівських естетичних ідей. Наприклад, передмова до роману містить такий вислів: “Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво”. Цей важливий принцип підтверджує досвід Безіла Голуорда – єдиного в романі художника в буквальному значенні цього слова. У першому розділі він спочатку висловлює думки, які ніби суперечать переконанням автора. Тоді він каже, що не хоче виставляти портрет Доріана, тому що в картині глядачі надто легко пізнають “я” митця. Проте згодом він змінює точку зору і починає стверджувати те саме, що й Уайльд: витвір мистецтва є річчю абстрактною, яка не може відображати “я” його творця безпосередньо. Тому для Безіла немає ніякої небезпеки, якщо він покаже портрет широкому колу людей.

У різних есе та діалогах Оскар Уайльд неодноразово спростовував тезу про те, що мистецтво наслідує життя, і стверджував, що, навпаки, життя наслідує мистецтво. Він доводив це посиланням на історію літератури, кажучи, що ті чи інші типи (як Гобсек, Растіньяк або Вотрен) спочатку з’являються в уяві письменника. Після цього читачі захоплюються ними і починають у звичайному житті повторювати їхні вчинки і в такий спосіб із суто літературних типів вони стають типами соціальними. Саме так, на його думку, відбулося з Тургенівськими нігілістами: прочитавши про Базарова, молоді люди почали грати ролі базарових у науці, у побуті, у коханні. Це відбувається тому, що “глядача, а не життя – ось що, власне, відображає мистецтво”. Більше того, за Уайльдом, мистецтво – це мистецтво брехні, тобто життя і мистецтво розвиваються за законами, які не мають нічого спільного між собою.

У романі можна знайти епізоди, коли вчинки героїв “ілюструють” наведені естетичні ідеї Уайльда. Зокрема, їхні ролі в суспільстві розвиваються за планом, який вони “вичитують” в літературних творах. Їхнє життя іде за мистецтвом, наслідує його. Книга, подарована Доріанові в розділі Х лордом Генрі Уоттоном, стає сценарієм подальшого життя юнака. Та й сам він (принаймні внутрішньо) “народився” з парадоксів свого “друга”.

Невміння героїв проводити межу між мистецтвом та реальністю призводить до трагедії. Показовим у цьому плані є епізод закоханості Доріана в Сібілу Вейн. Доки дівчина не знає, що таке справжнє кохання, вона спроможна чудово грати кохання на сцені, проте реальна пристрасть до Доріана стає згубною для її таланту. Юнак, своєю чергою, припускається подібної помилки. Закохавшись у Сібілу, захоплений її здібністю перевтілення, а не нею самою, він так само не бачить різниці між мистецтвом і життям. Фінал цієї низки помилок – розбите серце Сібіли Вейн та її самогубство.

І, нарешті, велику увагу Уайльд приділяє в романі такій принциповій для нього ідеї, як утвердження найвищої цінності Краси. Вже перший афоризм передмови проголошує: “Митець – творець прекрасного”. Лише ті, хто цінує Красу, є “обранцями”. Лорд Генрі Уоттон стверджує, що “Краса є прояв Генія – ба навіть вища за Генія, і остільки, що не потребує пояснення”. Тому, з погляду будь-якого естета, найгіршим є злочин навіть не проти людини, а проти мистецтва.

Ці теоретичні положення естетичної теорії Уайльда дають змогу зрозуміти причини двох смертей у творі. Брат Сібіли Вейн Джеймс гине через те, що робить замах на Прекрасне – на життя Доріана Грея. Та й сам Доріан карається і помирає тільки тоді, коли хоче знешкодити витвір мистецтва – власний портрет.

Отже, Уайльд насмілився зробити з роману справжній “естетичний трактат”. Безумовно, ці слова не варто тлумачити буквально. Мова йде лише про те, що Уайльд-прозаїк зумів знайти гармонію між цікавою і дотепною формою твору і складним ідейним планом, перетворивши в такий спосіб красне письменство на засіб постановки проблем розвитку мистецтва новітнього часу.

Світ речей – побут як витвір мистецтва. Персонажі Оскара Уайльда – типові денді, представники вищого світу – живуть так, як повинні жити герої роману, написаного естетом. У їхній побут невід’ємною частиною увійшли рідкісні й коштовні речі, які створюють навколо них атмосферу надзвичайного. Їх прикрашають кільця, намиста, браслети, броші. Їхні помешкання переповнені колекціями старовинної зброї, розкішними меблями, різноманітними предметами, виробленими найвідомішими майстрами з найцінніших матеріалів (слонова кістка, мармур, цінні породи дерева, бронза). У деталях інтер’єрів все продумане й оздоблене з великим смаком. Маленькі чудові статуетки на робочих столах знаходяться поряд із рідкісними книжковими виданнями. Погляд зупиняється на китайській порцеляні, японських ширмах. Важкі фіранки не пропускають сонячні промені і створюють м’яке затишне освітлення .

Не меншу увагу приділяють герої письменника квітам. Тут і троянди, і бузок, і анемони, і лілеї, і десятки інших. Різноманітною є кольорова гама речей. Автор надає перевагу насиченим і яскравим барвам. “Жовте”, “золоте”, “пурпурове”, “блакитне”, “помаранчеве” засліплює й причаровує. Мальовничі кольори непомітно перетікають у запахи рослин, коштовної парфумерії, ароматизованих цигарок. За спостереженнями дослідників, епітет “вишуканий” зустрічається в тексті роману десятки разів. Ще більш частотнішими є слово “краса” та похідний від нього прикметник “прекрасний”, яких вжито письменником 98 разів. Сюди слід додати довгий перелік синонімів “чудовий”, “мальовничий”, “захоплюючий”, “витончений” – випадків вжитку таких слів налічується 258. У книзі згадується 39 видів коштовного каміння, 23 назви музичних інструментів, деякі з яких рідкісні та екзотичні, що їх позбирав Доріан у себе вдома. В його колекції були "джурупарис” індіанців із Ріо-Негро, “дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнаки побачити його можуть лише після посту і самокатування”; “глиняні глечики перуанців, що породжують нібито пронизливі пташині крики”; “флейти з людських кісток”. Купує Доріан і чудові шати, і культові вбрання, і найдобірніші тканини і вишивки. Гортаючи сторінки роману Оскара Уайльда, читач ніби потрапляє до чудового музею, де зібрано все найцікавіше, найпрекрасніше, найрідкісніше. Зроблено це письменником з окремою метою – у такий спосіб він мав намір впливати на смаки сучасників і переконати їх інакше поставитися до власного життя, змінити побут, зробити його витвором мистецтва.

Уайльд – володар слів. Мабуть, найбільшою коштовністю в романі є мова, чудова, з її бездоганним синтаксисом та еквілібристикою слів. Автори спогадів неодноразово вказували, що Оскар Уайльд був неперевершеним майстром розмови. Слово для нього було магічним інструментом впливу на душу людини. Ось як описував своє враження від спілкування з письменником один із його сучасників: “Як його розмова походила на гру сонячного водограю! Він підіймався у повітря, постійно змінюючи обриси, але завжди в ньому виблискували відтінки веселки, і коли здавалось, що ви зуміли схопити обриси того або іншого струменя, він зникав і на його місці іскрився новий, і ви насилу могли пригадати кількома секундами пізніше, як виглядав той, перший, який так вас причарував. Як і всяку розмову, її неможливо відтворити, тому що жест і тембр голосу грають у ній велику роль – вони були головним засобом, за допомогою якого Уайльд виражав свій дух”.

Легко помітити, що герої Уайльда багато чого “взяли” від їхнього творця в мистецтві красномовства. Тут найближчою автору постаттю є лорд Генрі Уоттон. Як і Уайльд, він є майстром парадоксу. Більшість із них мають самостійну вартість і заслуговують на те, щоб їх включили до антології англійської афористики. Наприклад: “Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею”; “Я виявив, що кінець кінцем є тільки дві категорії жінок: звичайні і підмальовані. Звичайні – дуже корисні. Якщо вам треба набути репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок – дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе тільки для того, щоб виглядати молодими”; “Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім’ї! Чоловік може бути щасливим хоч би з якою жінкою, аби лиш він її не кохав”.

Лорд Генрі бездоганно володіє усім репертуаром інтонаційного забарвлення мови, павзами, переходами тонів, і тому його слова бринять солодкою музикою, “як у віоли чи лютні”. Інтелектуального блиску і магічного звучання надають промовам лорда Генрі, інших героїв, авторським відступам несподівані й мальовничі метафори, порівняння, епітети, які поєднуються з явними або прихованими цитатами та посиланнями на персонажів літературних творів, історичних діячів, письменників, архітекторів, художників, музикантів, композиторів, скульпторів. Часто вживаються традиційні для поетичної мови імена міфологічних персонажів та назви фантастичних істот (сирени, титани, корибанти, дріади, гіпогрифи). Легко відбувається перехід з англійської на інші мови: французьку, латину, німецьку.

У деяких епізодах, особливо в описах, Оскар Уайльд демонструє володіння всіма новітніми досягненнями у галузі поетичної мови, розробленими французьким символізмом. Як переконливий доказ цього, можна навести приклад опису нічного Лондона в розділі ХІІІ, безпосередньо після вбивства Безіла Голуорда Доріаном Греєм. Міський краєвид передає ті жахливі емоції, які переповнюють його. Він стоїть на балконі, і бачить у небі міріади зірок, які нагадують йому розкритий хвіст павича. Він дивить вниз, і помічає відблиски вогнів, чує вигуки п’яної жінки, її різкий і хрипкий голос. Уся моторошна сцена подається в голубому світлі газових ліхтарів, що мерехтять на вітру, і тільки чути, як риплять “залізні гілки дерев”. У цьому описі звуки, кольори, освітлення зливаються в єдину огидну симфонію – точний відповідник того, що відбувається в душі персонажа, який щойно скоїв бридкий злочин.

Завдання і запитання

1. Згадайте погляди Уайльда на мистецтво. Які з них автор “проілюстрував” у романі?

2. Яким чином письменник зображує речі? Чому?

3. Що ви можете сказати про стиль твору? Чому це стиль естета?

4. Схарактеризуйте мову персонажів. Які риторичні прийоми використовує лорд Генрі?

5. Наскільки Уайльд зазнав впливу символізму та імпресіонізму? Обгрунтуйте свою відповідь прикладами з тексту.

6. Яким чином Уайльд розв’язує проблему ролі Краси в житті?

“Літературний роман”. Ще одна важлива художня особливість Уайльдівського твору – це тісний зв’язок історії Доріана Грея з найвідомішими шедеврами світової літератури. Таке враження, що, імпровізуючи, Оскар Уайльд, свідомо чи несвідомо, посилався на них або просто їх згадував. Майже кожен найважливіший фабульний мотив роману має тривалий родовід. Тому “Портрет Доріана Грея” нерідко називають “літературним романом”. Наприклад, мотив таємничої залежності долі людини від її портрета чи іншої речі, яка дає їй містичну владу на світом і, своєї чергою, робить своїм рабом. Такий мотив розроблявся у “Мельмоті-мандрівнику” Ч.Р.Метьюріна, “Дивовижній історії Петера Шлеміля” А.Шаміссо, “Шагреневій шкірі” О. де Бальзака. Не менш багатий спектр асоціацій викликає і мотив подвійного існування героя, який постає з одним – моральним – обличчям для людей, і зовсім з іншим – огидним – для себе. Цей мотив був одним із центральних у романтизмі (вірші А. де Мюссе і Г.Гейне, проза Е.Т.А. Гофмана, А. Шаміссо і Х.К.Андерсена), а також у таких відомих сучасників Уайльда, як Р.Л.Стівенсон (“Дивовижна історія доктора Джекілла і містера Хайда”), Дж.Конрада (“Таємний спільник”) і Р.Кіплінга (“Мрія Дункана Пареннесса”).

Часто історики літератури коментують походження пари “вчитель(точніше, “лжевчитель”) – учень”, яка має таке велике значення для розвитку всього ідейного плану роману. Стосунки між лордом Генрі Уоттоном і Доріаном Греєм розвиваються за схемою, відомою з часів стародавніх греків. Ще Арістофан у комедії “Хмари” відтворив подібну ситуацію, коли Сократ, який, з точки зору автора п’єси, був головою софістів, тобто представників фальшивої мудрості, навчає своїх слухачів безглуздих і неморальних принципів поведінки, за якими ті потім живуть. Аналогічну пару створив улюблений Оскаром Уайльдом Бальзак, у якого Вотрен спокушає недосвідчених Ежена де Растіньяка і Люсьєна де Рюбампре.

Навіть сама назва твору викликає асоціацію з романом “Вів’єн Грей”, який написав ще один кумир Уайльда Б.Дізраелі, чиї засоби просування вгору активно й успішно використовував молодий ірландець. Та й сам Доріан постає ще одним варіантом численних естетів і денді, образи яких старанно виписували письменники в різних країнах Європи (“Пелем, або Пригоди джентльмена” Е.Бульвер-Літтона, “Про дендизм і Джорджа Браммела” Барбе д’Оревільї і, звичайно, “Навпаки” Ж.-К.Гюїсманса, книга, яку подарував лорд Генрі Уоттон своєму “учневі”).

Проте ця безліч асоціацій із витворами словесного мистецтва ні в якому разі не свідчить про неспроможність Уайльда вигадати щось власне, оригінальне, і ще менше про його схильність до плагіату (злочин, у якому його постійно звинувачують його вороги). Мова йде про те, що він рухається в напрямку створення особливого типу прози – так званого “інтелектуального роману”, – який протягом першої половини ХХ ст. набув у європейській літературі великого поширення (Т.Манн, Г.Гессе, Р.Музіль та ін.). Його ознаками є зосередженість персонажів на розв’язанні релігійних, філософських, естетичних проблем, а також так зване “цитуванням”, принцип якого полягає в тому, що письменники свідомо “запозичують” різноманітні елементи текстів інших авторів, проте, на відміну від звичайного цитування, роблять у них зміни, необхідні для реалізації власного художнього завдання. Це переосмислення “чужих текстів” схоже на гру. “Інтелектуальний роман” саме на таких цитатах і будується.

“Портрет Доріана Грея” краще називати романом не “літературним”, а “інтелектуальним”, бо майже весь він просякнутий складною морально-естетичною проблематикою, а також культурою в найширшому розумінні цього слова: крім літератури, це музика (Шуберт, Вагнер), живопис, ювелірне мистецтво, історія костюму, садівництво. Оскар Уайльд нічого не повторює за іншими класиками світової літератури. Беручи їхній “матеріал”, він переосмислює його в оригінальний спосіб, “примушує працювати” на виконання власного творчого задуму. В цьому плані Оскар Уайльд-романіст набагато випередив свій час, заклавши основи художньої свідомості наступного ХХ століття.

Ще в одному він був піонером: у поєднанні “інтелектуального роману” з елементами масової літератури (детективом, “сенсаційним романом”, фантастикою). Окрім ідей та суперечок (а саме ідеологічним проблемам – ролі насолоди і краси в житті людини і присвячується твір), на сторінках роману є самогубство і вбивство, викриття таємниць і дивовижне збереження вічної молодості. Сюжет роману динамічний, стрімкій, яскравий. Чимало епізодів вражають своєю тематичної новизною і відвертістю (“пригоди” Доріана Грея в опіумних притонах, вуличне життя Лондона). Сюди слід додати й такі ознаки стилю Уайльда, про які вже йшлося, як описи чудових речей, екзотика коштовностей, чудова мовна гра. В результаті твір поглинає читача феєрверком думок, красою афоризмів, різкою грою контрастів. “Портрет Доріана Грея” – роман, який захоплює миттєво і назавжди. Ідеї автора укоріняються в свідомості й існують у ній роками. Їм просто неможливо опиратися. Так писати, тобто по той бік “важкого”, інтелектуального, ідейного, і легковажного, почали представники постмодернізму в літературі ХХ ст. (Х.Л.Борхес, У.Еко та ін.).

Завдання і запитання

1. Визначте жанр роману “Портрет Доріана Грея”.

2. Назвіть елементи композиції твору, які надають йому ознак детективу, “готичного роману”, наукової фантастики.

3. Яким чином елементи “масової літератури” в романі Уайльда поєднуються з рисами “інтелектуального роману”?

4. У чому полягає новаторство Уайльда-романіста?

Завдання і запитання до всього твору

1. Як ви гадаєте, “Портрет Доріана Грея” є моральним чи неморальним твором?

2. Чим зацікавлює роман О.Уайльда “Портрет Доріана Грея” сучасного читача?

3. У чому полягає позитивне значення ідей, які Уайльд поклав в основу роману? Чи є них негативні або небезпечні риси?

4. Для чого варто жити: заради самопожертви чи задля краси і втіхи? Наведіть твори, в яких автори розглядають аналогічні проблеми.

5. Напишіть доповідь на тему: “Міф про Саломею в О.Уайльда та українських письменників ХХ ст.”

1 Переклав Р.Доценко