АНТИУТОПІЗМ, АБО АНТИРАЩОНАЛІЗМ

Та сама тенденція, що в своїй позитивній формі веде до перспективізму, в негативній формі означає непримиренність до утопізму.

Утопічна концепція створюється з «ніякого місця», а проте претендує на загальну вартісність. Світовідчуттю, характерному для теорії відносності, таке зневаження локалізації має видатися зухвальством. У космічному спектаклі немає глядача без свого певного місця. Хотіти щось бачити і відмовлятися бачити це з якогось певного місця є абсурдом. Ця дитинна непокора умовам, які нам накидає реальність, ця нездатність безжурно приймати долю, ця наївна віра в те, що вона залежить від наших забаганок, є рисами духу, що зараз конає, поступаючись місцем іншому, цілковито супротилежному.

Схильність до утопізму панувала в європейській ментальності протягом усієї новочасної епохи: в науці, моралі, релігії та мистецтві. Потрібна була неабияка противага, щоб специфічне європейцеві величезне прагнення опанувати реальність стало на перешкоді цілком імовірному гігантському краху західної цивілізації. Бо найнебезпечніше в утопізмі не те, що він намагається дати своє вирішення проблем, наукових чи політичних, а дещо гірше: те, що він приймає проблему, тобто реальність, не так, як вона постає на часі, a priori, він надає їй примхливої форми.

Якщо порівняти життя Заходу з життям азійських народів - індійців, китайців, нас відразу прикро вражає духова нестабільність європейця, уважаючи на глибоку врівноваженість східної душі. Ця врівноваженість показує, що принаймні в найважливіших життьових проблемах людина Сходу віднайшла досконаліші способи пристосування до реальності. Натомість європеєць легковажить елементарні фактори життя, змислює їх химерні тлумачення, які змушений періодично міняти на інші.

Утопістське збочення людського інтелекту починається в Греції і призводить скрізь до роз'ятрення раціоналізму. Чистий розум вибудовує взірцевий світ - фізичний космос і політичний космос, вірячи, що він [400] і є істинною реальністю, а відтак мусить витрутити дійсність. Така значна розбіжність між речами та чистими ідеями неминуче призводить до конфлікту. Але раціоналізм не сумнівається, що в ньому мусить скоритися реальне. Це переконання є характерним для раціоналістської вдачі.

Ясна річ, реальність має досить міцності, щоб встояти перед ударами ідей. Тож раціоналізм шукає ради: визнає, що на часі ідея не може реалізуватись, але вона доможеться цього в «нескінченному процесі» (Лейбніц, Кант). Утопізм прибирає форми ucronismo. Протягом двох з половиною останніх століть для залагодження цього конфлікту звичайно вдавались до нескінченного або принаймні до періодів невизначеної тривалості. У дарвінізмі формування нової відміни потребує кількох тисячоліть. Немовби час, спектральна плинність, простим своїм перебігом може стати причиною нічого і зробити ймовірним те, що на разі є незбагненним.

Наука, єдина втіха якої полягає в осягненні достовірного образу речей, не повинна живитися ілюзіями. Пригадую, який великий вплив справила на мене одна деталь. Багато років тому я читав лекцію фізіолога Лоеба про тропізми. За допомогою цього поняття він намагався відкрити і пояснити закон, який керує елементарними рухами інфузорій. Так чи інак, з певними поправками та додатками, це поняття служить для розуміння деяких феноменів. Але наприкінці своєї лекції він додає: «Настане час, коли те, що ми нині називаємо моральними вчинками людини, пояснюватиметься просто, як тропізми». Таке сміливе твердження мене дуже збентежило, бо відкрило мені очі на багато інших суджень новочасної науки, які, хоча й меншою мірою, повторюють ту саму помилку. Отож, думав я, одного такого поняття, як тропізм, ледь спроможного пояснити такі прості феномени, як стрибки інфузорій, може вистачити в туманному майбутньому для тлумачення такого таємничого складного явища, як етичні вчинки людини! Чи є в цьому сенс? Наука повинна вирішувати свої проблеми сьогодні, а не відкладати їх до грецьких календ. Якщо її нинішніх методів недостатньо для негайної розгадки загадок всесвіту, було б доцільно замінити їх іншими, дійовішими. Але перед сучасною наукою стоїть безліч проблем, які лишаються [401] неторканими через їхню несумісність з методами. Немов перші мусять коритися другим, а не навпаки! Наука переповнена укронізмами, грецькими календами.

Коли ми виступаємо з цього наукового святенництва, яке підкоряє ідольський культ заздалегідь установленим методам, і прилучаємось до Ейнштейнової думки, то відчуваємо немов повів свіжого ранкового вітерця. Позиція Ейнштейна цілковито відмінна від традиційної. Ми бачимо, як він з енергійністю молодого атлета підходить прямцем до проблем і буквально хапає їх за роги. Позірні вади та обмеження в науці у нього обертаються чеснотою і дійовою тактикою.

Тож розглянемо побіжно це питання.

Із спадщини Канта назавжди залишиться велике відкриття: досвід це не тільки багатство даних, одержаних через відчуття, а й продукт двох факторів. Чуттєві дані можуть бути зібрані, описані, зорганізовані в певну упорядковану систему. Цей порядок дає суб'єкт, він є a priori. Іншими словами, фізичний досвід є поєднанням спостереження і геометрії. Геометрія - це розграфлена чистим розумом сітка, а спостереження - робота відчуттів. Всяка описова наука фізичних феноменів містила, містить і міститиме ці два інгредієнти.

Ця ідентичність композиції, притаманна новочасній фізиці упродовж усієї своєї історії, не виключає, проте, найглибших внутрішніх змін. І справді, зв'язок, що зберігають між собою її два інгредієнти, дозволяє на дуже відмінні тлумачення. То котрий з них має коритися іншому? Чи спостереження має коритися вимогам геометрії, чи геометрія - спостереженню? Обрати перше чи друге означало б належність до котрогось із супротилежних типів інтелектуальної тенденції. В одній і тій самій фізиці існують дві супротилежні касти людей.

Відомо, що експеримент Майкельсона зробив справжній переверт у мисленні фізика, його загнано в глухий кут - між шпагою і стіною. Геометричний закон, що проголошує незмінну однорідність простору, хоч би які процеси в ньому відбувалися, заходить у гострий конфлікт із спостереженням, з фактом, з матерією. Одне з двох: або матерія кориться геометрії, або навпаки. [402]

У цій гострій дилемі ми виявляємо дві інтелектуальні вдачі і спостерігаємо їх реакцію. З одного й того ж питання Лоренц і Ейнштейн приймають протилежні рішення. Лоренц, бувши переконаним раціоналістом, вимушений визнати, що це матерія підкорюється і стискується. Славнозвісне «стиснення Лоренца» - це чудовий приклад утопізму. Це спортова присяга, перенесена в фізику. Ейнштейн обирає протилежне вирішення. Геометрія повинна скоритися, чистий простір має схилитися і понизитись перед спостереженням.

Виходячи з логіки і згідно з цілісністю натури Лоренца, його політична позиція могла бути ось такою: хай згинуть нації, аби лишились принципи. Ейнштейн, навпаки, проголосив би: треба добирати принципи, щоб порятувати нації, для цього й існують принципи.

Важко переоцінити важливість цього залому, якому фізика завдячує Ейнштейнові. Доти геометрія, чистий розум відігравали роль беззастережної диктатури. У повсякденній мові лишився слід високого призначення, що його надавали розумові: простолюд каже про «веління розуму». Для Ейнштейна роль розуму набагато скромніша: з диктаторського він стає простим інструментом, що має підтвердити в кожному окремому випадку свою дієвість.

Галілей і Ньютон зробили всесвіт Евклідовим з тієї простої причини, що так їм диктував розум. Але чистий розум не здатен ні на що інше, як конструювати системи впорядкування. Вони можуть бути багаточисельними й різноманітними. Одна річ - Евклідова геометрія, інша - геометрія Рімана, Лобачевського і т. д. Але ясно, що не вони, як і не чистий розум, вирішують, що реально. Навпаки, реальність вибирає між цих можливих порядків, між цих схем - найвідпо-відніше. Це і є теорія відносності. Геній Ейнштейна повстає проти раціоналістського минулого чотирьох століть і порушує усталений зв'язок, що існував між розумом та спостереженням. Розум перестає бути імперативною нормою і перетворюється в арсенал інструментів; спостереження випробовує їх і вирішує, котрий доцільніший. В результаті маємо науку взаємного добору між чистими ідеями і чистими фактами. Ця думка з Ейнштейнового набутку заслуговує на особливу увагу, бо нею започатковується нова постава щодо життя. Культура перестає нарешті бути імперативною [403] нормою, до якої мусить пристосовуватись наше існування. Тепер ми прозираємо зв'язок між ними - делікатніший і вірніший. З-поміж реальностей життя добираються декотрі, як можливі форми культури; а з-поміж цих можливих форм культури життя, своєю чергою, добирає ті єдині, що мають реалізуватися.

IV