Холодний Яр

Юрій Горліс-Горський

ВІД АВТОРА

Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом — можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.

На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна “республіка”, яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.

Чигиринщина — це місцевість, в якій все говорить про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовом, стоїть “домовина України” — церква Богдана... Над Чигирином — гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка.. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: “татарських”, “лядських”, “козацьких”, які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних легендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять “городки” та неприступні манастирі-фортеці, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи нової “Руїни” вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шиї, серед якого не загинули ще без сліду войовничі традиції предків-козаків, яке однаково любило і плуг і рушницю. Ці села були в свій час козацькими сторожами перед “Диким полем” — царством орди, що недалеко звідси починалося. Природні умови: великі ліси, гори, яри — робили їх вигідними для оборони. Вони століттями жили спільним життям з недалеким Запоріжжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Розповсюджені в селах прізвища: Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Верни-Гори, Верни-Дуби, Запоріжці, Залізняки і цілий ряд знаних з історії Козаччини прізвищ — говорять самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили для боротьби.

Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу. Ця боротьба не мала “соціяльного” підложжя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким “роздарували” козацькі землі московські царі, а йому, бо вона полита потом і кров'ю його дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про “землю і волю”. Москаль — чи “білий”, чи “червоний” — був для нього лише москаль — одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями.

Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі — визволення України — в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли “товариші” починали через міру обдирати селян — тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин манастир поблизу нього.

Назва: “Холодний Яр” — перестала бути назвою лише одного із численних ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З бігом подій в Україні перестав він бути повстанчою організацією чисто місцевого характеру. В лавах його боєвиків можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону.

Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався в тямки червоним і білим москалям у 1919 році, і загинув там, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська Кубанського — Уварів. Першим організатором і отаманом був двадцятип'ятилітній селянський хлопець із села Мельників — Василь Чучупака.

Холодний Яр кров'ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби. З самих Мельників загинуло в боротьбі понад триста чоловік, крім жертв пізнішого “умиротворення” ворогом після перемоги. Лише одна родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя п'ятьох синів. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Все те мало знане за кордоном, бо холодноярців майже зовсім нема на еміграції. Вони погинули в боротьбі, в льохах чека, в тундрах Півночі, не зганьбивши свого прапору, на якому написали: “Воля України — або смерть”.

Деякі совєтські “українські” поети та письменники, в тому числі і Хвильовий, поки ще був вірним слугою Москви, брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише... боротьба українських “кулаків” проти “братнього” московського та українського “пролетаріату”... ГПУ видало грубу книжку, в якій висвітлювало історичні та “економічні” причини “холодноярщини” і заходи та методи, якими вона була зліквідована. Ця книжка стала підручником для чекістів, як боротися з “контрреволюцією” в Україні.

Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Що маємо ми в нашій історичній літературі про Холодний Яр? Як не лічити історичних нарисів полковника О. Доценка, в яких він згадує про Холодний Яр, оскільки то було зв'язане з партизанськими рейдами інших повстанчих груп, то маємо п'єсу Я. Водяного: “Холодний Яр” та нарис полковника М. Середи в XII числі “Літопису Червоної Калини” за 1931 рік — “Холодний Яр”, який він написав із слів москаля, сотника Ліхарєва. І Водяний і Ліхарєв, які були випадково, короткий час, в Холодному Яру, витрачують всі свої “таланти” на те, щоб “удоводнити”, якими-то “лицарями і вождями” були вони, та якими “нездарами, дурнями і зрадниками" були ті, хто роками тримав у своїх руках провід в боротьбі і склав у ній своє життя.

На мій заклик у Л. Ч. К., щоби живі холодноярці давали матеріяли до історії Холодного Яру, відкликнувся лише один С. Полікша, який був в Холодному Яру у 1919 році в той самий час, що і Ліхарєв. Його спогад у Літ. Черв. Кал. за травень 1933 року ствердив, що оповідання Ліхарева на дев'яносто відсотків — нісенітниці.

Однак, це не перешкодило полк. Середі, у серпні 1934 р. видрукувати їх ще й у паризькому “Українському Слові”.

З чистим сумлінням можна сказати, що “Холодноярщина” в нашій пресі і літературі не освітлена майже зовсім. Це примусило мене відкласти інші теми і взятися за писання “Холодного Яру”. Мені радили зробити це у формі історичної монографії. Та для цього бракує перш за все дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, який день був під час тієї чи іншої події. Щоби зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я убрав її в форму, так би мовити, “повістярську”. Може забагато в ній відведено місця для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали — може буде й цікаво. Може кому і придасться.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ.

ЧАСТИНА ПЕРША

I

Запорізька група підчас партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини в чигиринський повіт.

Розлогий краєвид голих степів з рідкими селами заступили великі ліси, між якими хутори і села попадали частіше.

Перейшли, здавалося, безконечний Чорний ліс.

Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, роблять приємне вражіння після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш сад.

Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Проходячі частини зустрічають коло воріт чорноокі “кралі-молодички” в корсетках, з коралями і срібними дукачами на шиї. Мужчини одягнені здебільш в домашнього сукна киреї. Типи — класично українські. Мова подібна до полтавської, такеж змягчення “л”.

Під час стоянки в одному селі селяни оповідають про Холодний Яр.

Неприступний Мотрин монастир серед лісів... Якісь таємничі загороди, навіть електричні (!)... Важкі гармати “які стріляють на сорок верстов!”... Засів там із своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться — ні большевиків ні денікінців, нічого не могли йому зробити...

Наслухавшись, обмінюємося поглядами.

Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що там за “січ” така в Холодному Яру... Поділюються думки, чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться нам збоку.

На другий день з півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорізького (збірного) полку, їдемо в напрямку Холодного Яру. Поперед нас пішли вже різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до “дідуся” — отамана Омельяновича-Павленка. Оповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян з кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори; від села теж виступила група:

— Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?

Знаючи настрої населення, старшина відповів, що Запорізька Група Української Армії.

— Як же ви тут опинилися?

Представники “противника” запитуюче глянули на одного із своїх.

Той виступив вперед:

— Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...

Після того, як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що й його Дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кійком та люлькою веде позаду 2-й запорізький полк, “дорошенківець” радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: — Наші...

Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв'язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці...

Кілометрів через три зустрічаю п'ять кіннотчиків на міцних невисоких “степняках”. Два в місцевих, козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з під яких видно широкі, теж чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні гранати. Приймаю їх спочатку за наших “чорношличників”.

Під'їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися.

Зупиняю: — Якої частини?

— Гайдамацького полку Холодного Яру.

— Багато у вас козаків тепер?

Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.

— А хто його знає?! — По домам зараз усі... Одні бурлаки та частина кінноти в монастирі.— Відповідає немолодий вже козак.

— А штаб де у вас, в манастирі?

Хитро усміхнувся:

— Поїдете, то побачите... як треба буде...

— А ви ж куди це — в розвідку?

— Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися... Хто далекий, то вже мусить з черницями “душу спасати”, а нам — як треба буде — осідлав коня, та й за дві годині в сотні.

Під'їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-курган. Злажу з коня і вдираюся на неї. На верху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву — це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина — широкий вихід у степи.

Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа “гостей” — татарських загонів із степу.

При в'їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.

Виділяю “квартирієрів” — треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.

— Немає у нас старости.

— Ну — голова, чи “придсідатель”...

Молодиці переглядаються і потискають плечима:

— Нема ні голови, ні предсідателя...

— Ну, а хто ж над вами в селі старший?

— Отаман є!

Козаки сміються.

Веселий козак з числа “квартирієрів” повернув конем і нахилившися, жартівливо обняв здорову, гарну молодицю:

— Над такими козаками то й я поотаманував би... Та молодиця несподівано вибила йому з стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік. Молодиці теж сміються:

— Бач, бісової віри козак — на коні не всидить, а в отамани лізе...

Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо групу селян, між якими був і отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього німецький карабін, на поясі револьвер і дві ручні гранати.

Привітався приязно.

— А, запоріжці!... Тут уже ваші проходили...

Питаю його, як краще розставити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.

— Розміщайтеся, як вам подобається. Як у кого не буде вівса чи сіна — принесем від других.

Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків з кіньми. Один, трошки “під мухою”, запрошує всіх до себе на хрестини. Нема тих недовірливих, або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлю і навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося і це наповнює душу якоюсь щімливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.

Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої в с. Мельниках, кілометрах у дванадцяти. В своїй організації село ділиться на “дієву сотню”, яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об'єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл і “резервову сотню”, яка виступає на підмогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону з церкви: два вдари підряд — дієва, три — обі разом.

В селі завжди є озброєна варта і вартовий, почувши дзвін в сусідньому селі, передає його для свого і дальших.

Безперервний, тривожний дзвін подається лише лід час великої небезпеки, або загального повстання і тоді повинні збиратися усі, хто має зброю.

Недалеке ж село Івківці, розположені на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хуторі в їх районі, деякі села за Тясмином, — це вже володіння “батька” Коцура.

У тому районі, минулого 1919 року, зорганізувався був большевицький Чигиринський полк, який під проводом бувшого каторжанина Коцура прилучився до червоної армії і приймав участь в боях з армією У. Н. Р.

Але розчарувавшися скоро в большевиках, полк самочинно вернувся до Чигирина і заклав там самостійну “республіку” під червоними прапорами. Большевики боялися совати носа до “радянського” Чигирина, погодившися в силу обставин того часу з тим, що там порядкує “революційний комітет”, який складався в більшості із свідомих націоналістів українців, що попали під вплив “батька” Коцура. Коли Україну захопили деникінці, “чигиринська республіка” вдержалася завдяки тому, що місцевости боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.

В той час як “чигиринці” були у червоній армії, “холодноярці” були окремою частиною в українській армії. Під час відступу її у 1919 році закордон, пробилися в свої околиці і засіли в них.

Між селами цих двох орієнтацій всякі зв'язки перервані. Ще недавно між ними бували збройні сутички, які завжди викликали Коцурівці, та під цей час “Чигиринська республіка”, озброєна “до зубів”, сидить тихо і вижидає подій.

Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися “кривим оком на чужу кишеню”, служать у “гвардії” Коцура в Чигирині й до свого села не показуються, бо тут їх чекає короткий суд і куля в чоло.

У вечері виник маленький “конфлікт”. Отаман і селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави: — Ви-ж помучені... Спіть спокійно. Охороняємо себе — охоронимо і вас.

Погодилися на тому, що вони несуть варту під селом, а наша кінота роз'їздами.

Вночі коцурівці роззброїли заставу наших Чорноморців, виставлену на хутір в бік Чигирина. Забрали кулемет.

Матвіївські селяни, страшно обурені, натякають, що добре булоби зараз, спільними силами зліквідувати Коцура, але у “дідуся” пляни інші і група посувається дальше.

Короткий переїзд до Головківки роблю на кулеметній бричці, бо ще на Херсонщині, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на цю саму бричку відпочити, заснув і приморозив собі пальці на правій нозі. Нога розпухла і не можна взутися. В Головківці почуваю себе дуже погано і лежу в селянській хаті, оточений сердешною опікою господарів.

Приходять старшини, оповідають, що з краю села дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно копулу Мотриного манастиря над лісами. Місцевість — маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом. Оповідають, що до штабу групи приїхали післанці просити отамана і всіх старшин на весілля до отамана Богдана, десь під Олександрівкою; що “дідусь” відпустив декілька старшин, щоб погуляли і розвідали, що треба. Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці. Розпитуємо про нього нашого господаря. Господар, колишній гусарський вахмістер, добре орієнтується у військових справах, охоче оповідає.

— Що це — Богдан — прізвище його, чи псевдонім? - питає один старшина.

— Бачте.. Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина... А як люди питали, де взяла, казала — Бог дав... Через те кажуть і прозвали його Богданом.

Виросло у злиднях в орла-парубка... Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав “коники викидати”. Тай заливав же він горячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан — отаман Богдан!... А воно всього війська: сам отаман, візник — теж добрий хлопець, та пара добрих коней у тачанці. На тачанці у нього кулемет “Кольт”, а до крила прив'язаний легкий німецький міномет.

У візника ручний кулемет “Люїс”. І ото під'їжджає було в ночі під яку станцію заповнену потягами та військом, найбільш, коли відступали большевики, а потім денікінці, і пішов “воювати”! Лівою рукою стріляє з “Кольта”, а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник з “Люїса” строчить... Ті собі стріляти в темноту, не знаючи по кому, і підійметься такий “бій” — як би зійшлося дві дивізії...

Звичайно — паніка...

Покидають все і тікають, хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію і їде до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю.

Звичайно, як хоче зробити якийсь напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному другому і до нього збіжиться півсотні добрих верхівців, — наших хлопців на це діло два рази запрошувати не треба, — але більше любить сам.

А стріляє бісова кров — аж чудно!

Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б'є з кулемета зайців.

Так ото і живе “на колесах”... Рідко до своєї пустки-хати повертає.

Де ніч застала — там ночує. Всюди пошана йому за відвагу: і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце — женитися задумав… Та бач — “губа не дура” — хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли...

З дальшої розмови довідуємося, що “байстрюк” Богдан покохався з дочкою першого господаря у своїм же селі, але батько і слухати не хотів про шлюб і “випросив” Богданових сватів з хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за “голодранця”, у якого одна хата та й та з побитими вікнами, та який не дбає про те, щоб щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.

Тоді Богдан став “свататися” трохи оригінальним способом... Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, кожний раз випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові надоїло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.

На весілля з'їхалося багато озброєних людей з цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого...

Весілля з сальвами, з ракетами гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки мабуть ще при гетьманах.

Бачучи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виговорюючи ще за побиті шибки...

Постать Богдана — цікава й знана на Чигиринщині і я ще вернуся до неї.

Під вечір, я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометер — 39,2. Лікар розводить руками: чи від ноги, чи тиф, на який захворіло вже декількох козаків. В кожному разі в похід, на мороз небезпечно, а група рано виступає.

Прийшов брат із штабу, почали радитися. Лікар пропонує відправити у Медведівку до лікарні, куди відправив вже двох тифозників. Виручає господиня:

— У манастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще як у лікарні...

— Звичайно... Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще у цьому районі пробудем деякий час, будемо певно мати зв'язок з Холодним Яром, як видужаєш — приєднаєшся.

Рішаємо, що завтра господар відвезе мене підводою до манастиря. Пишу рапорт і у вечері брат приносить дозвіл та лист до отамана Чучупаки.

Рано забігають прощатися старшини, козаки... група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки “стремено — до стремена” ділив бойове життя... Але — цеж не надовго...

Рішаю ще день перележати у гостинних господарів. Заживаю залишену лікарем “аспірину”, господиня частує “малинкою” і заганяє спати на горячу піч у просо...

У вечері приходять селяни, точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їх обзнайомленість з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, “яка ловила гав”, про Скоропадського, “який спаскудив звання Гетьмана”, про Коцура, “який зганьбив стару гетьманську столицюЧигирин”; про те, як ще задовго до революції, на Чигиринщині заклалася була широка підпільна організація в селах, що ставила собі за ціль відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.

Був вибраний гетьман — свій же розвинений селянин, який був у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброєю, готовилися до повстання. Була суворо захована конспірація. Але якийсь дядько похвалився під великим секретом жінці, та, так само “під секретом”— боровицькій попаді, та — попові-“малоросові”, той приставові, той викликав військо і в наслідку багато селян, в тому числі і оповідаючий, “прогулялися” у Сибір, де неодин загинув.

Пригадую собі, що читав колись про “Чігірінскіє аграрниє волненія”... Чи це не характеристичне, що революціонери Дейч і Стефанович, щоби підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійности України, повторюють Залізняка і показують селянам “золоту грамоту від царя”, в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характеристичне, що тут, на таємних радах, в ночі у лісах, селяни вибирають собі гетьмана в той час, як тоді, майже на всій Україні, було давно забуте і нічого не казало селянському серцю слово — гетьман. Може тому, що тут — біла церква над Суботовом, в якій висіла табличка “Тут був похований гетьман України Богдан Хмельницький” — не дозволяла його забути.

На другий день почуваю себе трохи краще і рішаю їхати до Мотриного манастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня “по дамськи”, бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.

Проїжджаю коло школи.

На фронті її напис “Головківська вища початкова школа”, а над ним гарно зроблена з каменю розкрита книжка. На обох сторінках написано: “Учітеся брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь — свого не цурайтесь”. Коло школи, з деревляними рушницями граються “в війну” школярі. Кричать “Слава” і “Вперед за Україну”. Стримую весь час свого “Абрека”, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село і перед очима розлягається дійсно чарівний краєвид.

Головківка на горі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого — гірним хребтом, щось ніби Карпати або Кавказ в мініятюрі. Здогадуюся, що це пісчані Кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Зправа, в кінці долини, Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, іде смугою й ховається у лісі і в ярах село Мельники.

Вся місцевість дійсно нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, роблять на обрії чудові везерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь — високі кургани-могили.

Видно, що тут колись “бували діла” — було кого і ховати.

Впереду на ліво видно над лісом церковну копулу.

Це — Мотрин манастир, штаб гайдамаків.

Через деякий час в'їжджаю в Мельники.

Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, і співаючи “Серед степу на просторі” — озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.

Під'їжджаю до них:

— Добридень хлопці!

— Слава Україні! — відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість “Здоров” вітатися “Слава Україні”, а відповідається — “Україні слава”. Питаю їх, як їхати до манастиря.

— Можна їхати селом, але сюди дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідти проста дорога лісом.

Виїжджаю на досить круту гору і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з'їхав з головківської гори.

За млином знову спускаюся в село і, переїхавши місток, в'їжджаю в лісничівку — кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.

У вікні будинку зліва — обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима, зправа на воротях стоїть струнка сіроока дівчина з одній легкій блюзці. Як маєш двадцять два роки, то не дивлючись на те, що хворий, нехотячи задивишся і на “чорні” і на “сірі”, і лише виїхавши з під їх “обстрілу”, помічаю, що окрім дороги, по якій пішов кінь, вліво пішла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рішаю, що їду добре, якраз в напрямку невидної зараз копули.

— Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! — кричить навздогін дівчина з воріт.

Повертаю коня і під'їжджаю до неї:

— А ви звідки знаєте, що мені до манастиря треба?

— Бо сюди всі козаки їздять...

З хати виглядає мати:

— Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака — то боса по льоду побігла би...

— Чого ви кричите!.. Це не наш козак, дороги до манастиря питає.

— А ви хіба всіх своїх знаєте?

— Авже-ж знаю. Їздять коло нас...

— Мабуть і погрітися заїжджають...

— Чому б не заїжджали!... Один тільки є такий... нахмурений... Дівчат не любить... Чорнота називається,— аж з Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б'є.

Прощаюся і їду по дорозі наліво.

— Скажіть Чорноморцеві, що ми з Присею до вечерні прийдем! — кричить вже з подвір'я “бісової віри дитина”.

Хвороба починає нагадувати про себе. То горяче стає, то морозить. Дорога в'ється глибоким яром у лісі і починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана — срібний трикутник.

Чи не отаман часом?

— Слава Україні! — підноситься він на тачанці.— Ви до манастиря?

— Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.

Він поглянув на мене оцінююче.

— Це — діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська не зашкодить. Я Іван Компанієць — сотник кінної сотні.

Кажу йому, що маю лист до отамана і питаю, чи він у манастирі.

— Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж в селі, та там стара черниця є — трьох лікарів варта.

Спитаєте мого помішника Андрія Чорноту, тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, — то в нього така вже натура, а хлопець — душа. Я повернуся післязавтра, або днів за два — діло маленьке є на Побережжі.

Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі — як намальовані — брови, палкі чорні очі — ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.

Віддаю йому пакет і їду далі. Кілометрів через три дорога різко підіймається на гору. Зза повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.

На ліво йде дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Підіймаю голову і бачу якусь чорну постать. Махає рукою, щоб їхав просто. Ще один заворот дороги і в'їжджаю через проріз у валі, потім через браму, у манастирський двір.

Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.

Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи чи гавкати, але потім видно рішив, що нема рації і вернувся до свого зайняття. Питаю стрічного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня.

То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там в коморі він.

Під'їжджаю до комори, на порозі якої з'являється типічна “офіцерська” постать, з маленькою борідкою і в цвікерах з одним тільки шклом. (Друге розбилося, а окуліста в Холоднім Яру бракувало).

Виявляється, що це і є господар.

Представляюся йому і кажу в чому справа.

— Василю! Забери коня на стайню й догляньте там — звертається він до одного із козаків.

Коло нас пробігає якийсь хлопчина, років дванадцяти, в чорному жупанчику. Господар його затримує:

— Тебе мені і треба Івасю... Ви з Петром ще в тій самій келії?

— Еге-ж!

— Тепло у вас?

— Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.

— Ну то виносьтеся звідти. Одно ліжко залишіть, я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.

— А ви мені пістоля обіцяли подарувати!...

— Добре... Це у нас пара хлопчиків є. — Звернувся до мене господар. — Батьків минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаєм, а цих жевжиків не відженеш ніяк — козакувати хочуть...

Через півгодини я лежав в теплій постелі і старенька черниця натирала мені якимсь бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла горячим наваром з якихось трав.

— З Божою поміччю виздоровієте скоро.

— Чи не тиф, бабусю?

— Борони Боже. От така собі пропасниця... По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю…

Моє нове приміщення виглядало не дуже вибагливо. Стіни давно небілені, пооблущувані. З “меблів” було тільки військове, а може чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багацтво: шабля, кінджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер та дві ручні гранати “Мільса”.

По відході черниці зайшов до келії стрункий, але з “медвежими” плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарській каракулевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, “який не любить дівчат”.

Не привітавшися, сів напроти мене.

— Ну, як?

— Нічого...

Я почував себе якось незручно під його поглядом… Такий погляд буває звичайно хіба у мисливця, що стежить небезпечного звіра.

Він глянув на срібну ручку моєї шаблі.

— Містріханівський клинок? — добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може…

Мене здивувало, що він по оправі відгадав який клинок. Мусів бути добрим знавцем зброї.

— Я зустрів по дорозі сотника Компанійця — передав ним свій папірець до отамана...

— Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована бабам на утіху!.... Я не Андрій Чорнота, як його Коцурівці не втовчуть, як не на цей то на другий раз. Це-ж до своєї вдовички на Побережжя поперся — мало йому тут спідниць! Казав йому — візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій “пекучій справі” козаків покидає... Сьогодні тихо, а завтра може битися прийдеться.

— Багато сили тепер у манастирі?

— Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та лубенська “офіцерська рота” денікінська, — полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата і тягу до Холодного Яру. Добрі хлопці... Ото бачив франта з трьома очима — це з них. Наша сила в селах. Добрі села... Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сяжня землі нема, неполитого козацькою кров'ю... Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці — за Україну очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині...

— Чи серед черниць теж є свідомі українки?

— А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку — зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя у черниці пішла молодою ще. А взагалі добре булоби оце бабське кодло переселити куди небудь.

Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює — вона йому служити по українськи забороняє. А один піп є маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то мігби чимало оповісти — з хлопчика послушника тут. Він раніше історію манастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і мабуть пише, як “хохли обітєль осквєрнілі”. Колись мушу видерти у неї старі записі, переглянути. Ну — бувай! Піду до коней подивитися.

В дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.

— Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?...

— Проходь, проходь... Не скаль зуби, бо в рай не попадеш...

Черниці видно вже були призвичаєні до його тону. Обі були молоді, миловидні, одна з серіозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене, стали оглядати кімнату.

— Це ж твоя келія була, Катю? — звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні:

— У вас все біле, а у наших козаків чорне...

— Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися...

— Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.

— Від яких поклонів?

— Ну, бо йдеш по дворі, а який небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя в вікно побачить і — бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там проступила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала...

— Не личить сестрі в сніжки гратися, — наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.

— Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила...

Сестра Катя зачервонілася.

— Видумаєш таке... Чоловік подумає справді...

Мені стало весело, дивлючись на їх молоді, повні життя личка, так не гармонуючі з темним одягом.

— Слухайте дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшлиб уже під старість, як така охота до раю попасти.

— Ми сироти. Нас старі сестри виховали у своїм притулку. Ходім, а то якби не прийшлося бити...

Під двома ковдрами не на жарт стало горяче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно на двір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.

Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця.

Навздогін їй полетіла сніжка, пущена молодим поставним хлопцем в уніформі австрійської кавалерії і шапці Січових Стрільців.

Черниця, оглянувшися на вікна, загребла снігу і пустила ним в “напасника”.

Не поможуть поклони...

Молодість свого не хоче дарувати, і коли ігуменю молоде палке кохання загнало до манастиря, то воно-ж мабуть не одну дівчину, що виросла тут — вижене із нього.

На другий день маю весь час гостей. Заходять старшини-лубенці. Бачу Чорноморця — гарний хлопець, вартий триста поклонів... Скінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов “козакувати”. Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється — Січові Стрільці: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.

Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям.

На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з “Абреком”, та моя лікарка покищо не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.

Кінь, вичищений і видно не голодний, вибрикує, тягаючи за собою малого козака.

Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає коло мене.

— Ех, чортів син — чортів син! Лялька чортова!.. Не казав я йому, що так буде! Спідничник задріпаний!...

Здогадуюся, що річ про Компанійця.

— А що сталося Андрію?

— Що... Нічого... Вбили дурня, тай все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили. Коцуровці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув... Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти-ж тільки подумай, ізза якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити треба було…

— Негоже, Андрію, покійника так величати...

Моя увага трохи охолоджує його.

— Любив я його сильно, хлопець же який був — орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже “дівоче царство” сліз напроливає! — Вони-ж з усіх довколишних сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! — вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!

На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників.

Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, мягкий валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно і зауважую, що зо мною не такий “брутальний” як з другими. Загадка трохи роз'яснюється, коли сідлаєм коней.

— Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь — то це значить, що він добрий чоловік.

Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, і оба “хапнули” магометанської воєнної етики.

З'їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим “Абреком”, купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.

Проїжджаємо Кресельці.

Заглядаю у знайомий двір, чи не видно “бісової віри дитини”.

Чорнота це зауважує.

— Чи ти не Ганю тут бачив? — Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти...

Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця.

Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось горяче обсуджують.

Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром — начальником штабу і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного росту з своєю рушницею. З ними високий дідуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею з настромленим багнетом. Це старий Чучупака — отаманів батько.

Чорнота представляє мене.

Отаман звертається до нього:

— Андрію! Тебе іноді слухають скоріше як мене. Ми підем до церкви, а ти походи між народом… Настрій у всіх такий, щоб поховавши Компанійця — йти наступати на Чигирин. Це неможливо... Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.

До церкви протиснутися не легко, але товпа мовчки розступається перед отаманом.

Компанієць лежить в простій дубовій труні.

Очі відкриті і, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка — слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів — видно боровся.

А все таки він і мертвий був чудово гарний.

“Вернуся післязавтра...” — мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.

По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.

Що найменш п'ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміле, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого “бурлаки”, який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.

Чорнота наче вгадав мою думку:

— Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях — це річ звичайна... Не так зворушує...

Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них, тепер вже велетенськими деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.

Нарешті процесія увійшла в манастир і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.

— Ах чортів син — чортів син! — зітхнув він і коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко релігійною.

Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве “Вічная пам'ять”, серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...

Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.

За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.

“Як умру то поховайте” — затягнув сильним басом немолодий селянин, що спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною, по ярах.

...“Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте”...

Юрба, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися викрики: “На Чигирин!” “Доки їх терпіти?!” “Смерть Коцурівцям!”

Отаман став на лавку коло могили і підняв руку з рушницею. Юрба стихла.

— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтесь справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях та залишім мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла би найбільше оповісти…

Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі і тисячі наших людей там, де нарід не вмів і не хотів боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падає полуда і Україна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним вдаром на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою грунту! Селяни Суботова чи Степанівки підуть разом з нами, коли вийдуть з під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними засліпленими нам боротися, щоби тішити цим ворога!

Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під сумний чорний прапор¹ Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Зірвалося і довго не змовкало могутнє “Слава”. Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри.

“А-а-а-а-а!” — донеслася остання протяжна луна десь здалека.

— Холодний Яр обізвався...— з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.

— Хіба не це він? — показав я на глибокий яр, над яким одною стороною стояв манастир.

— Ні, це старе русло річки Косарки, з якою зв'язана легенда про те, що коло тисячі років тому назад якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на манастир, бо в дійсності це манастир св. Тройці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табор. Он там — Скарбовий Яр, в якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків Яр, Чорний Яр, Попенків Яр, Гадючий Яр, а Холодний Яр у цей бік, верстви півтори-дві звідтіль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають з вісімсот метрів висоти.

Для нас тепер Холодний Яр має те саме значення, що й всі останні яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього...

Юрба помалу заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в манастирі, звичайно, не старчило би для всіх, але жінки і дівчата всі мали з собою страву. В манастирській трапезній, в келіях, на дворі — день якраз видався теплий — живилися гуртками селяни і залога. “Бурлаків” запрошували від гуртка до гуртка. Вже вечоріло, коли народ групами став розходитися.

ІІ

Після похоронів Компанійця життя у манастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто і не заставляв. Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті як “рибляче око” і працювали як “новий годинник”. Три десятки лубенців, одягнених у першорядне англійське обмундуровання, з новенькими одинадцяти-набійними англійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всіж були старшини!). Користаючи з французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі) вони вивчали останнє досягнення військової науки — тактику групового бою.

На тлі холодноярського лісу, між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, було якось дивно бачити цю групу вояків ультра-європейського вигляду.

З сіл приходили богомольці. Селяни привозили харч для козаків і коней. Приходили гуртки озброєних хлопців, які називали себе не інакше як — козаками, запрошували наших в села і на хутори на вечорниці.

З боку Черкас і Смілої іноді доносилася гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорізька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий беріг Дніпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своїх, та з другого боку чомусь не хотілось вже розлучатися з цією “Січю”.

Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора там ночував полк Чорних Запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.

— Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то і тут для неї колись куля знайдеться, а гонятися за вітром в полі, щоб до большевиків у руки попасти — не пущу.

Побачивши, що тон його відповіді зробив на мене неприємне враження, обняв за плече:

— Знаєш... я сам від революції був в українській армії, та надивився, як наші українці “жваво беруться” до боротьби за незалежність, плюнув і став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерти ніхто звідси не вижене. Під ним мабуть якийсь магнет в землі лежить... Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи — сам не схочеш покидати...

Через декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.

І волею і неволею став я “підданим” холодноярської “республіки”. З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися із-за яких небудь дрібниць. Після смерти Компанійця, без жадного офіційного призначення, всі признавали Чорноту начальником. “Бурлаки” і до того бачили в ньому “старшого бурлаку” — ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї оригінальної людини, тим більше приходилося дивуватись.

Цей, на зовнішний вигляд необтесаний козарлюга, показався “ходячою енцикльопедією”: був добре обзнайомлений з історією, археологією, фізикою, політичною економією, до того був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина він мусів бути більш чи менш освіченим, але з йогож оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанськім Чорноморі і займався рибацтвом та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазливий, та іноді на нього “находила година”, в яку починав фільозофувати на якусь тему. Тільки вже тоді було йому перечити — вилається і піде.

Одного дня Андрій не показувався до самого обіду на дворі.

Іду до його келії.

Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап'яновій оправі.

— Підем, Юрку, пройдемося по валах, а то у мене вже голова зачмаріла — від другої години в ночі читаю... Дивлюся на книжку — “Критика чистого розуму” Канта. На підлозі коло ліжка зложена ціла гора книжок в роскішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір... Окремо скертою лежать новенькі томи творів Маркса і Енгельса, Ляссаля, Леніна, різна большевицька політично-економічна література.

— Де це ти набрав?

— Це — з большевицького агітаційного потягу, а це — колишнє панське добро, — по селах за набої наміняв.

Вийшли на двір. Коло трапезної стоїть висока, суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.

— Цього світ не бачив! Щоб у святу обитель, між Божі Храми коней заводити! — гордо звертається ігуменя до своїх “ад'ютантів” по московськи. Чорнота ввічливо підняв шапку:

— Світ як світ, пані матко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб ізза них тільки Богу молитися... От що... Давно я тобі збирався сказати... Ти, пані матко, можеш собі України не любити, це річ твоя, та коли будеш про це голосно балакати — накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам'янку. Там є “істіно рускіє люді” — з ними тобі буде веселіше...

Переходимо через господарське подвір'я, через невисокий внутрішний вал і видрапуємося на високий зовнішний вал, порослий лісом.

За валом, в лісі густо стоять височенні могили, деякі одного росту з деревами.

— Думаєш, це ченці лежать “мирно упокоївшіся”?— повів Андрій поглядом по могилах, — братчики козаки все в боротьбі загинувші. Може і з моїх прадідів хто лежить, бо наш рід, та й майже півстаниці, на Кубань з Чигиринщини попали при Катерині. Може через це і притягає мене так ця земля...

— Підем, Андрію, обійдемо валом кругом манастиря.

— Що, так вже на свою приморожену ногу надієшся? — Це ж п'ять кілометрів ходу. Підем в цей бік, понад ярами. Подобається мені тут... дика краса!

З зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним йшов рів, що змілів вже від часу.

Трохи дальше вал круто звернув у ліс, роблячи підкову, в середини якої були сліди ще якихось земляних споруд.

— Це щось на зразок форту, — пояснив Андрій, — отам видно гармати стояли, отам сліди великих печей з котлами, в яких гріли смолу і окріп “гостям голови мити” під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати...

Вийшли на чоло форту. Тут вал вже йшов понад глибоким яром. Місцевість дальше робить химерні хвилі і оточує манастир глибокими прірвами. Між головним валом і манастирем був ще один вал і де-не-де було видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір'я. Дальше вал робить крутий поворот на право, а по яру між цими двома виступами валів виходить на гору дорога, яку я бачив, коли під'їжджав до манастиря. В куті під валами стара, вже не вживана тепер криниця.

Чорнота звертає на неї мою увагу.

— Її зовуть — хто козацькою, хто гайдамацькою. Від неї залежали доля манастиря в випадку облоги. На горі води нема: є тільки в ярах. Насипати вал через яр, так щоб вона залишилася по цей бік — неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе і з обох боків обстрілюють підхід до неї ззовні. А з манастиря був до неї підземний хідник. Попід усім валом теж іде хідник, який має підземні виходи і до центру манастиря, і до ліса.

Ми йшли вже понад прірвою по другому виступі.

— Отам, в корчах, замаскований вхід у підземелля, до лябіринту печер, які досить добре заховалися. Зараз неохота брудитися, а весною полізем — покажу тобі. Кожна, виложена дубами печера, мала два виходи у слідуючі, всі вони сполучені між собою, але заплутавшись можна ходити до смерти в темноті і не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуєм.

З тамтого боку манастиря від валу пішов у ліс ще якийсь вал, але яку він ролю грав — не розберу. Хіба для захисту дороги, що була прокопана до Холодного Яру, де були окремі укріплення. В лісі ще є де-не-де укріплення, які видно у свій час мали значіння. Такі ж укріплення і в “Чорному лісі”, і в “Бовтиші”, і в “Чоті”, і в Суботівськім лісі; недалеко Суботова, в лісі, “Вовчий шпиталь”, на якому ще досі стоїть козацький “Вежний дуб”, з якого видно аж на Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина — Медведівський манастир; вище — укріплений Онуфріївський манастир, що стоїть на кручах над Тясмином; в Черкаському бору — Мошенський манастир, теж фортеця, на багнах, до якого треба добиратися вузькою “Вовчою гаткою”.

Скільки праці тут положено! Наші діди не так турбувалися про захист краю, як тепер...

Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав і далі йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися від валу, тягнеться карколомними уступами більш як на пів кілометра вниз.

Порослий лісом яр виходить ізза манастиря зліва і тягнеться десь далеко на південний схід. Внизу під нами капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі і сад.

Питаю Андрія, що це таке.

— Шістьдесять гектарів монастирського саду і винограднику. Ченці ще насадили, а ці “божі коровки” тепер і доглянути не можуть.

— Андрію, ти на похороні Компанійця споминав про якусь легенду зв'язану з цим яром...

Він задумливо подивився вниз.

— Сядемо. Он бачиш на дні темні плями,— це багна, які не замерзають. На той бік можна перейти тільки по гатці.

Між багнами проходить поганенька річка Косарка. Серед населення зберігається легенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, що їх охрестила в християнську віру якась княгиня Мотрона, або просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що манастир. За тою легендою Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви з Дніпром. Вода в Дніпрі мала тоді стояти так високо, що турецькі галери свобідно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди для нападів на володіння княгині. У неї теж була своя фльота, для якої пристань була отут внизу і яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов з цією фльотою в Чорне море на турків, і розбивши їх, повертав назад з багатою здобичею. Пересівши з залогою, що переодягнулася в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку галеру, яка пливла скоріше від його суден, він далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі галери, одягнений в дорогі шати турецького паші, нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною-княгинею і подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши галеру, подумала, що це справжні турки, які потопивши її судна, наближаються до замку і важкий біль охопив її серце.

— Дайте мені лук, — сказала вона слугам, — помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на галері.

Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка.

Аж коли залога галери стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою — зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа — три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту галеру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею.

Легенда — як легенда...

Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки девятьдесять шість років, пам'ятає, як по ній човнами плавали, але ми знаєм, що ще задовго до Володимира купці, що плавали з “Варяг у Греки”, витягали коло порогів свої човни на беріг і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки, та цю легенду вперто обстоюють старі люди з довколишніх сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена галера. Навіть оповідають, що в один посушливий рік, як багна висохли — докопалися були до неї, та що лежить вона до гори підошвою, яка обшита листовою міддю. Може це і байка, може перекручена народньою фантазією якась дійсна подія, але іншого пояснення, чому населення називає монастир Мотриним, в той час як він в дійсності є манастирем св. Тройці, я не зустрічав².

Деякий час ми оба сиділи мовчки, втопивши очі в яру, якому народня фантазія приписувала таку ролю в минулім. Взагалі ця місцевість — святі місця для українців. Тут зароджувалася козаччина. Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, родилася хмелівщина... Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирі, невідомо чому Мотриному...

Ігумен його Мельхіседек, горячо помолившися, благословив ножі і шаблі на пролиття рік людських сліз і крови, винної і невинної, во ім'я — Волі. Поневолення, з царської ласки, селянства тут було найкоротше з усієї України і чигиринський “малорос” не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоб скинути ярмо.

Яких два десятки літ назад, селянин тут подавав в ночі свій “вільний голос” на виборах гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю — давав клятву не зрадити і додержати таємниці.

Задуму нагло перервала коротка низка стрілів з кулемета. Я зірвався, призвичаєний до того, що стріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:

— Сідай... Це Левадний вправляеться, мабуть з Люїса ворони б'є в лісі… Цікавий тип... Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого механізму він не знав би як свої пальці... Для нього кулемет — все. Ні один закоханий так коло дівчини не припадає, як він коло своїх Кольтів і Максимів. Невеликий собі, худощавий хлопець, та сила духа в нім велетенська… Знаєш, він же у Коцура був начальником кулеметів... Любить хлопець Україну, повірив у “червону правду” і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один Холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета... Та коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж батьківщини, взяв на плече свого Люїса і прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечері, коли заходить... Поставив кулемета в кут і підходить до столу:

— Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди потрібно. Можете мене застрілити — це ваше право — але, коли хочете, я і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, в вашому розпорядженні.

Зпочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов з щирим серцем.

Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього, у своїх людей цілі “арсенали” зброї, яку з своїми хлопцями позахоплював у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде — каже — достанем ще.

Але ти полюбуйся, яка упертість! Відбили йому праву руку — лівою навчився стріляти, і то як стріляє!

Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, так він зняв з нього “кожух”, зпилував радіятор, зпилував, де можна залізо, щоб тільки не пошкодити механізму і люфи, а не зміняв на револьвер, або карабін. І цей “обскубаний” кулемет у нього працює, “як новий годинник” і ліву руку виробив, що міцніша як у другого дві разом... Він сам з хуторів, а в Суботові має багато родичів і взагалі Суботівці його люблять.

Якось отаман каже йому: “Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре,— агітнувби людей проти Коцура”.

А Левадний: “Я, отамане, як треба буде для добра України увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета вистріляю, а агітувати най хто інший йде. Не вмію".

І завжди він спокійний, зрівноважений. Ніколи нікого не образить.

Та...

Був у Мельниках селянин, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап'ється самогону і задирається з усіма. Ви — каже — “хахли нєобразованиє!” Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка — він вам покаже Україну!

О, він вам покаже!!!

Одного разу Левадний, перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п'яний підскочив і почав: “Ти — каже — що народ у “заблуждєніє” вводиш, крамоли всякої навчаєш! Богдашка Хмельніцкій “вєрноподданий бєлого царя” був, а ви — бунтовщики, на шибеницю вас усіх треба!”

Коли Левадний зауважив йому, щоб пішов проспатися краще, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв з плеча “свого Люїса” і висадив в нього цілий диск набоїв.

Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний з своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому “Люїса” і став спокійно чекати вироку. Злочинців в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла, погомоніла і постановила: хочеш горілку пити — пий, а честі України і другого не зневажай. Левадний карі не підлягає.

Чи багато з поміж українців так реагує на образу своєї особистої чи національної чести? От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били “морду” жовнірові москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? — ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.

Шістдесять років тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе і не спішили їм прислужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав