БАСКЕТБОЛ

* * *

- Це Сашко, - сказав той, що стояв за лівим плечем Антона.

Сашко був двометровим худим хлопцем у полинялій жовтій майці з цифрою “дев’ять” на животі.

- А це Людовик.

Людовик сидів на камені в затінку перехнябленої огорожі. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз сповзали йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх назад. Антон не міг відвести погляду від цих окулярів - його начебто щось притягувало, як за ниточку. Людовик посміхнувся й підморгнув крізь тьмяне скло, і від цієї усмішки та цього підморгування Антонові мороз пробрав по шкірі.

- ...А це м’яч.

Оранжевий м’яч лунко підстрибнув, і Антон машинально піймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні - знайомий дотик, що відразу нагадав про щось гарне. Щось від давнього славного часу.

- Сашко в нас грає з Людовиком, а ти гратимеш зі мною, - той, що стояв позаду Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, глянув мружачись на небо:

- Ох і пече сьогодні... Ну, ходімо.

Він назвався Мелом, був невисокий - у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Носив жовтогарячу футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш та неприродно синьої сливи. Його джинси були закасані до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

- А ось наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був цілком покритий снігом. Сніг - шар завтовшки в палець - підтанув і закляк, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш пекуче сонце. А сніг лежав.

- Ось що, хлопчики, - Мел усміхнувся, від його усмішки Антонові стало чомусь спокійніше. - Розминайтеся, пристрілюйтеся, а ми з Людовиком подивимося... Давай, Антошо, сміливіше.

Немає нічого більш дивного, ніж грати в баскетбол на утрамбованому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антонові трохи постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафного у кільце, а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.

Сашко взявся відбирати в Антона м’яч, і майже відразу одібрав. Тоді рвонув до кільця - Антон не встигав за ним; кидок - м’яч забився в сітці. Сашко нервово посміхнувся, потім оглянувся навіщось на Людовика і Мела - ті мовчки сиділи в затінку:

- А ну, давай ще...

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами та про невидиме сонце над головою. Сашко був, очевидно, професіонал; Антон ладен був припинити гру, опустити руки і здатися.

Якоїсь миті Сашкове обличчя опинилося дуже близько, Антон відчув їдкий запах поту і плутані слова:

- Сачкуєш... Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

Антон розізлився. Розкрив Сашка облудним рухом, нарешті відібрав м’яч, повів по крижаному полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього поверталися і навички, і рефлекси, і радість Гри.

Він навіть устиг здивуватися.

Чужий подих позаду; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце - так яблуко кладуть у кошик. Жовтогаряча куля прослизнула крізь сітку, немов намазана маслом.

З боку глядачів долинуло плескання в долоні. Антон озирнувся: Мел аплодував. Людовик посміхався, поблискуючи скельцями окулярів.

- Молодця, - сказав Сашко. Його чуприна, мов бурульки, прилипла до скронь. - Давай ще...

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон - три, причому один із них - майже від середини поля. Щоразу, коли Сашкове обличчя опинялося поруч, Антон чув плутане:

- Грай... Не філонь...

Нарешті м’яч, відскочивши від Сашкового коліна, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, що зупинилися за п’ять кроків.

- Йдіть собі, хлопці, - сказав Мел. - Антоне, познайомся з командою.

Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обігнули дерев’яну огорожу; Антон ледве стримувався, щоб не оглянутися на Мела з Людовиком, а ті, як і раніше, сиділи в смугастому затінку нещільно припасованих дощок.

Сашко облизнув губи:

- Ти... добре граєш. Тільки не сачкуй. Отут один був до тебе... Грай, коротше, тільки на повну силу. Зрозумів?

- А я граю на повну, - сказав Антон. - Просто я...

- Нікого не цікавить, - перебив його Сашко. - Якщо тобі хоч тут пощастило, то відпрацьовуй... Ти майстер?

- Не встиг, - сказав Антон. - Кандидат.

- Мел нікого нижче майстра не бере, - сказав Сашко. - Бачиш, ти таки фартовий. Пруха тобі... Тільки не тремти. Тут ще непогано - коли звикнеш.

Антон озирнувся. Неподалік, метрів за десять, двома тісними групками стояли хлопці - з тих, чиї голови звичайно пливуть над юрбою. Четверо в жовтих майках і четверо - в зелених. Один, наголо стрижений, тримав зелену майку в руках.

- Привіт, - сказав стрижений. - Це твоя.

- Антон, - відрекомендувався Антон, подаючи руку.

- Вова, - сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. Та міцні, без потаємної думки, потиски.

- Артур...

- Ігор...

- Костя...

Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:

- Олег... - Славко...

- Я теж Славко...

- Дмитрик...

Усі вони стояли, переступаючи з ноги на ногу. Дивилися, як Антон скидає білу футболку, як надягає зелену майку, од якої запахло... чим?

- Отже, гратимемо разом, - сказав Вова, і було помітно, що йому ніяково.

- Еге ж, - сказав Антон.

- Ти за кого грав?

- За юнацький “Зеніт”...

- Як за юнацький?

- Так... Я кандидат... Майстра не встиг одержати...

Хлопці в зеленому переглянулися.

- Він класно грає, - сказав Сашко. - Адже Мел його взяв.

- Авжеж, - одразу погодився Вова. Як здалося Антонові, з полегкістю.

- Ходімо, - сказав Сашко. - Вже час.

Антонові здалося, що минуло всього дві хвилини з того моменту, коли Людовик сказав “Гаразд, хлопці, йдіть”...

І Людовик, і Мел сиділи там саме. В затінку огорожі.

- Готові? - Мел усміхнувся. В нього була гарна, щира усмішка; Антонові одразу відлягло, він несміливо усміхнувсь у відповідь:

- Ми ж... а тренування? Комбінації?

- Будемо грати гравцями, а не комбінаціями, - серйозно сказав Мел. - Я допомагатиму вам, Людовик - їм... Фолити не треба, грубо грати не треба, свисток слухати треба, решту - сам усе побачиш, - і Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час розмов закінчився.

- Гратимеш у зв’язці зі мною, в нападі, - пошепки сказав Вова.

- Але ж ми не тренувалися, - несміливо заперечив Антон.

Вова насупився:

- А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, а ти тоді забивай зверху...

Людовик стулив губи і свиснув. Злетів м’яч; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон на мить розгубився - Вова штовхнув його в спину, вигукнув щось нецензурне, Антона нібито ввімкнули: він побачив м’яч, що б’є в наст під широкою долонею хлопця з цифрою “п’ять” на жовтій майці, потім побачив Сашка, який чекав передачі, а далі побачив усю гру - коліщата й шестерні, готові зачепитися одна за іншу, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, яке захищають, здається, Костя з Ігорем...

Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігореві, а той - Артурові; Антона перекривав захисник з номером “шість” на майці, Антон не пам’ятав його імені. Треба було позбутися опіки якомога швидше; Вова чекав паса, і Артур віддав йому пас, але Сашко - це був Сашко! - вихопився, перехопив м’яч і помчав до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і одержав відповідну передачу, знову вихопився...

Бічним зором Антон помітив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка в потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинувши вперед довгі маслакуваті руки.

- Нуль-нуль, - спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що було закотилися повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і надсилу. Випростався; носком кросівка пошпурив камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

- Не стій! - роздратовано кинув Антонові. - Грай...

Антон здивовано глянув на Мела.

- Грай, Антошо, - лагідно сказав той. - Нічого страшного.

Антон роззирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Хтось відвертався. Хтось посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже одразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного зі Славків, але той промахнувся.

Гра є грою; крізь потрясіння і крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталося відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався в боротьбу за м’яч, та зробив точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і одразу віддав м’яч Вові. Вова знову пішов на прорив, йому таки вдалося потягнути за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше від початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб забити м’яч зверху...

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І відразу - із запізненням - нахлинув біль; із плеча в Антона стирчав маленький дротик, схожий на швейну голку з головкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи тьму перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато й вона відразу запеклася.

Хтось аплодував. М’яч, який щойно побував у кільці, покотився за поле.

- Два-нуль, - задоволено сказав Мел. - Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

- Грай, - швидко сказав Вова.

Антон нерозуміюче глянув на Мела.

- Годі згадувати про ту подряпину, - сказав Мел. - Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як “жовті” рвуться до кільця, який запеклий опір чинять “зелені”; бачив, як Вова репетує на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафних для кидка, але замість того, щоб атакувати кошик, дає красиву передачу Сашкові, що на той час вивільнився від опіки. Сашко зметнувся над кільцем - у цю мить залізна кулька, підшипник від якогось велетенського колеса, вдарила його в скроню.

М’яч прокотився по ободу кошика, але всередину так і не потрапив, упав назовні; хтось - Людовик! - розчаровано вилаявся.

- Як і раніше два-нуль, - задоволено повідомив Мел.

Сашко підвівся з підмерзлого снігу. Сліпо оглянувся. Сковзнув поглядом по Антонові, але не побачив його.

- І знову м’яч у гру, - сказав Мел. - Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику - як і раніше, наосліп. Начебто перед очима в нього темно.

- Що з тобою, Антоне? Йде гра...

- Але я так не можу, - сказав Антон.

Людовик посміхнувся. Різко закинув голову, оселяючи на місце окулярчики. Труснув довгими тьмяним волоссям.

Мел підвів брови:

- А через “не можу”? Як тобі мама в дитинстві казала, коли ти відмовлявся від каші?

Слово “мама” було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно усміхався і дивився йому в очі.

Тоді Антонові - знову - захотілося сховатися. І від цього погляду, і від слова “мама”, і від усього. Він підхопив м’яч; десь усередині в нього міцніло знання, що сховатися можна в грі. Йому захотілося закидати жовтогарячу кулю в кільце - захотілося так сильно, як хочеться іноді почухати сверблячий комариний укус.

Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж - він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок...

Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак жорстоку гру нарешті закінчено...

- Чотири-нуль, - почулося здалеку і зверху.

- Це тільки початок, - пролунало у відповідь.

- Гарний початок... Ти бачиш, Лю, я був правий.

- Граємо далі...

- Граємо...

- ...аємо...

Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане остаточна тиша.

- Чого ти розлігся? - носком черевика несильно тицьнув його під ребро. - Вставай...

І Антон відчув, як зі спини в нього - вжжик! - надсилу висмикнули ніж.

- Уставай-вставай... Підводься.

Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе дерево і...

Село? Сусід?

Він став навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об колошу, глузливі, але не злі очі поблискували з-під тьмяних скелець:

- Удало тебе Мел підібрав... Упертий ти. Граємо далі?

- Зараз? - тихо спитав Антон. І сам почув, яким жалібним вийшло запитання.

- Ну що, нехай відпочине? - долинув звідкись здалеку голос Мела.

Антон через силу випростався.

- Гаразд, - посміхнувся Людовик. - Ідіть, хлопці, в душову.

* * *

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а з душу - пластмасового розпилювача на високій нікельованій трубі - широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон спробував покрутити вентиль - марно; температура води не регулювалася.

Хлопці стояли, закинувши голови, підставляючи їх під киплячі струмені. Тепер на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де - Людовика.

Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково - чи не випадково - Антон вибрав собі душ навпроти Сашкової кабінки.

З усіх цих хлопців Сашко - суперник - був йому найближчий. Може, тому, що саме Сашко був першим, кого він зустрів?

- Ставай під струмінь одразу, - сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. - Звикнеш. Це все-таки не окріп.

- Так? - непевно запитав Антон.

- Послухай мене, - сказав Сашко. - Йди відразу під душ.

Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім - дуже швидко - він справді звик. Тільки морщився.

- Ти - чому? - запитав Сашко, дивлячись у мокру стелю. Щоки його були дуже блідими як для людини, котра стоїть під гарячою водою.

Антон вирішив промовчати.

- Я в армії, - сказав Сашко. - Мене ці козли... Ну, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Теж?

- Я в армії не був, - сказав Антон. - Я в інститут...

- То ти на гражданці? - здивувався Сашко. - А чому?

Антон удав, що не чує.

- Я думав, що мені буде якесь послаблення, - замислено сказав Сашко. - Через цих козлів. Виявилося - ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах...

- Як це - на загальних підставах? - запитав Антон.

Сашко зіщулився під гарячим душем:

- Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут... Значно гірше. Той хлопець, що грав з Мелом раніше - він тепер на загальних підставах.

- Ти мене чому сукою обізвав? - запитав Антон.

Сашко недобре скосив очі:

- А ти не зрозумів - із понтом діло... Якби ти так далі грав, як у перші десять хвилин - тебе б уже тут не було. Було б тобі зовсім по-іншому.

Хляскала з душів вода. Виблискували, немов лаковані, кахлі.

- А тобі що? - запитав Антон.

Сашко зітхнув:

- Люди один одного підтримувати повинні...

Поряд перемовлялися інші хлопці. Їхні голоси лунали під мокрим склепінням якось дивно, по-пташиному.

- Так, - мовив Антон, щоб урвати мовчанку.

- Ось прикинь, - сказав Сашко, розтираючи долонями плечі. - Якби навіть хтось із тих козлів тут опинився... Я б і йому добра бажав. От чесно.

- А що той хлопець зробив? - тихо запитав Антон. - Який на моєму місці грав?

- Філонив, - знехотя мовив Сашко. - А може, не філонив. Може, характер такий. Адже він майстер був, міжнародного класу... Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити - це означає... Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувся двічі. Ще разів зо два лопухнусь - і теж на загальних підставах піду...

- Ні, - швидко сказав Антон.

Сашко знизав плечима:

- Ні... Бо наступного разу я не лопухнуся.

- Як можна любити цю гру? - пошепки запитав Антон.

Сашко невесело посміхнувся:

- Гра - вона є грою... Я зі школи в баскетболі. З першого класу. Думав, що буду все життя в баскетболі... А от з армією... Я в команді ЦСКА не втримався... тренер там був один, скотина. І пустили мене... теж на загальних підставах, - Сашко зітхнув. - От... А ти, якщо розповідати не хочеш, то я ж не чіпляюся. Я так просто... Поговорити.

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди ввійшов ніж; нічого не було. Помацав - зовсім гладка шкіра.

- Це спочатку моторошно, - сказав Сашко. - А потім - нічого... Втягуєшся. Головне - ні про що не думати. Ось Вова ваш. У Мела нападаючі міняються, як у малюка памперси... А Вова тримається. І ти тримайся...

Дзюрчала вода.

- Що тепер? - запитав Антон.

- Грати.

- Знову? А...

- Часу ж немає, - сказав Сашко якось дуже сумно. - Найнеприємніше... часу тут немає. Ні ранку, ні ночі... Нічого. Майданчик і душ. Ось і все. І, якщо Людовик дозволить, можна посидіти в затінку... Але тобі треба в Мела проситися. А він, по-моєму, зліший.

Антон згадав, як Людовик витирав ніж об колошу. Мел - зліший?

* * *

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Маму?

Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот висловлювання великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до гіршого; що коли неприємність має статися - вона неодмінно станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті - відмова від нього.

Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилася, здається, на холодець...

І він знав, що було потім. Він чомусь надто багато звідкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки й заходилася коло вечері. На столі в кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал...

Телефонний дзвінок задзвонив одночасно на екрані - і в передпокої.

Мати витерла рушником руки і взяла трубку.

І голос, незнайомий та офіційний, запитав її, чи вона така-то.

І тоді вона все зрозуміла.

* * *

...Сашко й справді закинув - красиво завершив атаку зелених майок.

І одразу впав, бо йому в шию вп’ялася коротка стріла з чорним оперенням.

- Її висмикувати важко, - сказав хтось, здається, Олег.

Висмикнули. З маленької дірочки викотилася велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї червону спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилася; Сашко провів по шиї тильним боком долоні. Не витер - розмазав.

Вова з Антоном провели кілька комбінацій, але безрезультатно.

- Тобі кидки треба вдосконалювати, - сердито виказував Вова. - Бо комбінуй - не комбінуй, а результативності ніякої... Команду підводиш!

Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломину.

Антон утомився. М’язи слухалися, і ноги були легкими, наче на розминці, а проте всередині він утомився смертельно. Зверху палило невидиме сонце, під ногами зблискував закляклий сніг, жовтогарячою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчастий м’яч. Вова щось казав - Антон розумів з п’ятого через десяте.

- Тошо, - покликав Мел. - Підійди сюди...

Антон підійшов. Тінь паркана впала на обличчя - на мить зробилося легше.

- Тошо, - сказав Мел. - Я на тебе розраховую, правда? Опануй себе, інакше... в мене вже двоє кандидатів на твоє місце... Зрозумів?

- Мені б відпочити, - вимовив Антон. - Не треба тобі відпочивати... Ти в прекрасній фізичній формі, тому або ти зараз граєш - або топаєш куди слід... Зрозумів?

Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик; перед ним розступилися.

- Грай, - сказав Сашко благальне. - Там - гірше. Повір.

* * *

Ранку не було. Не було ночі. Ніхто не лягав спати. Антон тільки тепер зрозумів, що це таке - бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, рік. М’язи не утомлювалися - не витримували нерви. Гра ставала дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Суперники, колись більш ніж лояльні один до одного, тепер, як тільки що, сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири - тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять “підборів”.

Здається, Людовик і Мел теж захопилися. І теж посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком стрімкіше розгортали “гонку озброєнь”.

Антон дістав спочатку каменем у потилицю. Потім дротиком - у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою в сонну артерію. Далі під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив у кошик. Поки Антон лежав на снігу з кулею в попереку, Мел і Людовик стиха з’ясовували стосунки: Мел твердив, що суперник вистрілив не в момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.

Аби помститися, Мел теж почав стріляти по гравцях Людовика, причому кулі в нього були, як для полювання на слона. Олега, коли той атакував, він убив, разів зі сто, а Сашка - двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом розтрощив Сашкові голову, і той хвилин кілька лежав під кільцем, перш ніж зміг підвестися.

- Розібрали гравців! - репетував Вова.

- Не гальмуй! На швидкості! - кричав Сашко. Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість - тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет...

* * *

Зі стелі зривалися краплі - важкі й прозорі та дуже холодні, порівняно з рештою води.

Пара густіла. Здавалося, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.

На Сашковому тілі не зосталося й сліду від кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко стриженого чуба.

- ...А буває, сором зізнатися, - казав Вова. - Сором зізнатися людям, яку підлість зробив...

- Дурість, - підказав, поморщившись, Олег.

- Підлість, - хрипко відгукнувся Сашко. - Правильно Вован каже.

- А я вихованець дитбудинку, - з викликом докинув Олег. - Кому я потрібний?

- У тебе діти могли бути, - докірливо сказав Сашко.

- А могли й не бути, - огризнувся Олег. - Це ви, в кого мати там, батько, хто через жуйку повісився - ви дурні. А в мене іншої дороги не було... Хоч так, хоч сяк пришили б...

- Ти б рота затулив... Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!

Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся обличчям до стіни.

Гаряча вода хльоскала по маківці.

* * *

...Не за один день. Повільно. Впродовж місяців.

Тоді ще був час.

Уже півроку відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Кумасі теревенили, що весілля сталося через те, що вона “влипла”, і вмовляли Антона “не переживати”. Бо, як мовиться, невелике щастя.

Антон слухав. Не кивав, але й не заперечував. Тільки потім, повернувши додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки.

Шкіра на обличчі невдовзі почала лущитися. Мати купила йому крем.

Мати дивилася нескінченні марудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

- Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало.

З нього кепкували - бо зріст. Кликали “кишкою”, “шпалою”, а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково...

У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки - він їх не викинув. Ідіот.

Йому набридли материні докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.

У нього не було жодного друга.

Він був зайвий.

А мати того дня приготувала йому бутерброд з маслом і сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.

Він не знав про це. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер про це дізнався.

Якби він відкрив сумку - це яблуко втримало б його.

* * *

- Мел...

- Так?

Антон зрозумів, що не зможе сказати приготовлену фразу. Очі в Мела були темно-зелені, грузькі, а кросівки білі, як яєчна шкаралупа.

- Я шкодую, - вимовив Антон. - Я каюся.

- У тім, що погано грав?

- Ні... У тім, що я...

І замовк.

- Ну? - ледь помітно підморгнув Мел.

- Я мерзотник! - майже викрикнув Антон. - Я зрадник...

- І що? - Мел посміхнувся.

Антон мовчав.

- Не має значення, - сказав Мел. - Я тобі не суддя. Тепер у тебе одне завдання й одна думка в голові: будь-що закидати м’яч у кошик. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати... Тож радій: іншим і такої не дано.

* * *

Антон збагнув зміст його слів значно пізніше.

Ігрове поле було місцем, що заміняє життя, а душова - аналогом смерті. Символом розпачу.

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і “запропонувати” себе тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як закидати.

Буденна загибель, що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й один раз - Вову. Сам він такої долі поки що уникав.

Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами - і мамине обличчя, коли вона довідалася.

Про Оленку майже не згадувалося.

Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день... А можливо, сто років. І там уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від...

А може, це навічно.

- Слухай, Сашко...

- Чого тобі?

- А що ці козли, в армії... що вони з тобою робили?

- Одчепися, - Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.

- Ти розумієш, - сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. - Адже мене ніхто... Я з тих, хто “через жуйку повісився”. Тільки я не вішався. Я...

- Мало чого, - сказав Сашко. - Он Славко-молодший теж. У нього папаша був бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі... поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

- А в тебе мама залишилася?

Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього були скляними:

- Хоч би справедливість була... А так - ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось... Я йому казав - ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з жиру, а від розпачу... А він каже - ну то й що.

* * *

- Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по майданчику пішки, як сторонній спостерігач.

- Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями - і зі мною?

- Так, - сказав Антон.

- Що-о?!

- Я готовий піти на загальних підставах, - вимовив Антон, дивлячись Медові поверх голови. - Це було б справедливо.

Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського богомола:

- Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.

* * *

- Це Данилко, - сказав Людовик. - Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати... Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.

- Давай, - Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів - Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.

“Що ти знаєш про справедливість?”

Чому - Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко - той завжди боявся піти на загальних підставах...

“Людовик мене поміняє, хай тільки щось...”

І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.

...Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії...

- Гаразд, - сказав Людовик. - Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.

І пішов за огорожу - удвох із Данилком.

- Мінятиме, - сказав Мел.

- Що? - не зрозумів Антон.

- Цей не підходить.

- А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

- Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти... Правда?

Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем - це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

* * *

Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми - двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.

М’яч був жовтогарячий, а вогонь - білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів - довго, кілька нестерпних секунд.

У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів - дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки...

Вони з Оленкою на морі. З “сувенірним” виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию.

Вона в тонкому халатику на мокре тіло.

Оленка...

“Мамо! Забери ти мене з цього табору. Тут нудно, о дев’ятій вечора - спати, і весь час іде дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе в неділю...”

Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в кросівках стояли навколо - у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима.

- Уставай, - сказав Мел.

Кіптява була усюди. І - запах.

- Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, - сказав Мел Антонові на вухо. - Тому зберися з силами і грай далі.

* * *

Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса й обережно зиркали на Антона. Новенький - його звали Кирилом - сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову.

Вода була чорною. Кіптява нічим не змивалася.

* * *

- Мел...

- Так?

- Адже я не можу нічого виправити... Нічого повернути. Адже не можу?

Мел гмикнув:

- Ти хочеш, щоб я тебе втішив?

- Ні, - сказав Антон. - Я просто запитав. Я подумав... Адже важко закидати м’яч під вогнеметом, хіба ні?

- Важко, - погодився Мел.

Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірими, як попіл.

- А що, коли хтось зробить? Це? Закине у вогні?

Мел якийсь час дивився на нього і раптом розреготався:

- Ти хочеш поторгуватися, чи що? Я тебе правильно зрозумів? Ти хочеш укласти угоду?

У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася всіма синіми відтінками.

* * *

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті - на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже гарно, але здав психологічно. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла автоматна черга, він умирав серйозно й надовго; доводилося ледь не силоміць підводити його з підмерзлого снігу та ляпасами вертати до тями. І довго по тому Кирило тицявся на майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що невдовзі прийде черга вогнемета.

Прийшла.

Антон вистрибнув із лінії штрафної - і побачив Вову, що рвався до кільця. Він був зовсім відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно забив би, якби тонкий вогненний струмінь, прицільно випущений Людовиком, не перетворив його на танцюючий смолоскип.

М’яч пішов в аут.

Новачок Кирило сів на сніг.

Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою, і яка через мить знову стане Вовою, брудним і огидно смердючим.

- Моя черга, - сказав Антон тоскно. - Витягнеш на себе меншого Славка і даси пас мені... Зрозумів?

І Вова кивнув.

* * *

...Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під’їзду. Проводи.

Скреготав бляшаний наддашок.

Заклично погойдувалося гілля. Лагідно вгиналися хмари, звали політати...

Притьмом, як шкідливий кіт, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якомусь дроті, натикаючись на антени, руйнуючи все на своєму шляху - туди, на сходи, у сутінок.

Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий...

Хтось сахнувся з дороги:

- Ти що, здурів?

(Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білим. Усе довкола сніжно-білим. Шкіра на пальцях уже лопалася, обвуглилася, але очі ще бачили біле-біле світло цього останнього вогню.

Полум’я було густе, як желе. Біле, з чорними прожилками.

Антон устиг побачити, як над кільцем зі згорілою сіткою...

До тієї миті його вже не було, він сам уже майже згорів...

Падає великий, неправильної форми м’яч, немов голова сніговика...

Котиться краєм кільця - і падає всередину...)

Він вибіг на цей незнайомий двір, під це незнайоме сонце, під погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так і не довелося стати свідками його польоту...

(Вогонь...)

На нього дивилися, притуливши пальця до скроні; він біг тротуаром, зачіпаючи перехожих, підскочив до телефону-автомата, але не зміг набрати номер, і кинувся бігти далі...

(Зелений двір під ногами. Скрип бляшаного наддашка...)

Ось будинок.

Ось поверх.

Ось двері.

Зараз відчинять.

- Мамо!..

* * *

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахельних квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники. На стелі набрякали важкі краплі, а з душу хльосткала широким віялом гаряча, дуже гаряча вода.