Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Лагідний янгол смерті




Андрій Курков

Ранньої весни тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року я продав двокімнатну квартиру на околиці та збирався придбати собі однокімнатну в самісінькому центрі Києва, побіля Софійського собору. Старенькі, що продавали її, виїжджали до Ізраїлю й разом із квартирою намагалися продати мені купу непотрібної дрібноти, на взірець саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, голова сім’ї, наполегливо примовляв: «Я знаю ціну на все! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей та дрібничок відмовився. Придбав я і поличку з книжками — вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни й не тягнути книжок до «Букініста»: навіщо зайва морока. Не знаю, яка частина зі сплачених п'яти доларів припала на книжки, а яка — на поличку, але про всяк випадок томики я не особливо роздивлявся, лише ковзнув поглядом по академічному виданню «Війни і миру» Лева Толстого. Ця книжка була великого формату і, певно, п'ятдесятих років видання. Такі книжки я любив коли не за зміст, то за добротний солідний вигляд.

Дванадцятого березня прийшов момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля під’їзду стояв мікроавтобус, присланий агенцією «Сохнут». Старенькі завантажували речі. Їм люб'язно допомагали два представники агенції.

— Ну, Колю Сотников, — сказав я собі, коли опинився на самоті в придбаній квартирі, — тепер ти хазяїн цієї розвалюхи!

Я ще раз окинув поглядом тріщини, подумки оцінюючи необхідний ремонт. Тоді підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам'яталася великим форматом, і розгорнув її. Під палітуркою на мене очікував сюрприз. Методом, відомим мені зі шпіонських фільмів, у книзі був вирізаний потаємний сховок, у якому однак не виявилося ані золота, ані зброї. Всередині, в охайно вирізаній ніші, лежала інша книжка, пізнішого року видання — «Кобзар».

Здивований, я витягнув її і, очікуючи на чергову несподіванку під палітуркою, розгорнув. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на скриньку. Я перегорнув декілька сторінок і збирався вже був скласти цю книжкову матрьошку й поставити її на місце, щоб колись здивувати своїх майбутніх гостей, але раптом мені в око впали написані гострим олівцем по берегах книжки коментарі російською мовою. Тримаючи розгорнутий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи й прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки та ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».

«А чи не який-небудь по-дисидентському налаштований учитель літератури робив ці нотатки?» — подумав я, бо пригадав свій власний учительський досвід.

Після педінституту я сам відпрацював належні три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, рум'янощоким дітям доярок і трактористів ані інтересу до історії, ані бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, виловлені мною зі стосів перечитаних з олівцем у руках книжок.

На Григорія Марковича як на автора цих коментарів гріх було думати. Сам він був військовим у відставці й дуже цим пишався. Якось я застав його за пакуванням своїх медалей — він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було багато — значно більше, ніж медалей.

Показуючи мені одну з медалей, він сказав:

— Я брав Прагу!

«А чи помітила це Прага?» — подумав я тієї миті, ледве стримуючи посмішку при погляді на цього сухого, маленького і до цих літ вертлявого дев'яностолітнього стариганя.

Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих власників — речам, та й самим стінам чомусь передається вік господарів, і тому щоб не відчувати себе зненацька постарілим, треба змінити поверхні й кольори, додати свіжості. Може, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не лише квартирі, але і її мешканцям?

Я поставив чайник на закіптюжену газову плиту й знову почав гортати книжку, подумки повертаючись до дивних нотаток. На одній зі сторінок трапилася мені чудова та співзвучна з моїми міркуваннями думка: «Патріотизм голодного — це спроба відібрати скибку хліба в інородця, патріотизм ситого — великодушність, що викликає повагу».

Мені дуже хотілося зрозуміти — яка ж людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідоцтва часу, коли все це було написано. Моя теперішня робота — нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» — не вимагала використання мозку. І мозок нудьгував. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку чи кросворд!

Я гортав і гортав, як гортають книжку, перш ніж зважитися її не просто прочитати, а проштудіювати із зошитом і ручкою. Перед очима промайнула ще одна авторова думка: «Справжній патріот не визнає ані національної більшості, ані національної меншості. Його любов до жінки сильніша за любов до батьківщини, бо жінка, яка відповідає взаємністю, і є символом батьківщини, ідеалом абсолютного патріота. Захист жінки, кохання до якої є взаємним, і є найвищим проявом патріотизму».

В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича у пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати — але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається надто вологою для рукостискання. І ще ця звичка весь час озиратися по боках».

Я сидів до півночі, тоді склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на книжкову полицю.

Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, який знав Київ останніх тридцятьох років майже поіменно.

— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звісно, там тепер кафе «Російський чай». Ні, пробач, вже не «Російський». Або просто «Чай», або... Там уже все не те, і навкруг не ті...

— А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича»?

Скульптор замислився.

Його двоповерхова майстерня була заповнена громадищами ще не обробленого каміння, макетами, невеликими скульптурами і величезною кількістю світлин, приклеєних до стін нібито замість шпалер. До цих світлин він і підійшов, підвівшись із-за низенького обідньо-журнального столика.

— Тут багато хто з тієї пивної, але я не пам’ятаю... Львович... Львович... Навряд чи це хтось із завсідників компанії. Туди приходило чимало «разових», і навіть якщо вони вчащали, все одно «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую пригадати, але не сьогодні. Мені дуже потрібна дощова погода чи гроза — чудовий час для пригадування...

— Я потелефоную і нагадаю за першої ж грози, — пообіцяв я на прощання.

Ремонт нової квартири просувався повільно і, можна сказати, недоладно. Знайомі, які обіцяли мені допомогти із фарбуванням стін, несподівано зникли, і я опинився наодинці зі стінами та величезною кількістю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому й займався різними дрібничками, обдиранням старої фарби з труб у ванній та іншою марудною роботою.

Зненацька пролунав дзвінок від скульптора.

— Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звісно, він. Мені подзвонив якийсь старий знайомий, просив допомогти з похороном — нема кому труну нести. Якщо хочеш, поїхали разом!

Пропозиція була і несподіваною, і дивною.

— Але ж я його не знав... — вихопилося в мене.

— Але ж ти його шукав! Я теж, здається, його не знав, — відповів скульптор. — Ба більше, я не міг пригадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі по тій пивній...

Їхати на побачення з покійником, до якого в мене залишалися непоставлені питання, видавалося справою щонайменше безглуздою. Але я погодився.

Ховали його на Берківцях. Точніше, не ховали, а «підховували» до родичів, які вже облаштувалися там навіки. Жовте висохле обличчя ні про що мені не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:

— Щось я його не впізнаю.

Проте Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Тоді вони в моїй присутності згадали декілька імен.

Я набрався сміливості й запитав у немолодого Аліка про людину, що цікавилася творчістю Тараса Шевченка і проблемами патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.

Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.

— Потім, — зрештою промовив він. — Ти ж ідеш на поминки?

Я кивнув.

Поминки, як незабаром з'ясувалося, влаштував скульптор у себе вдома. Семеро осіб сиділи довкола обідньо-журнального столика. Скульптор на електроплиті, що примостилася в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не дочекавшись закуски, пили горілку. Пили мовчки, без тостів, навіть без зітхань.

Трошки ожили, коли перша порція смаженини з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл виделки. Поклав хліб. Трапеза набула жвавішого забарвлення, і хтось першим заговорив про покійника, незабаром перейшов на живих і закінчив свою напівнедоладну промову думкою про те, що раніше було краще.

— Так, — погодився хтось.

Поминки минули, як і годиться. Усі розійшлися п’яні. Про померлого поганого слово не сказали. Про нього взагалі, одного разу пригадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятися, один із гостей упізнав себе молодого на одній зі старих фотографій.

— О! — вигукнув він і спантеличено випнув губи, наче ображений на себе тридцятилітньої давності.

Я підійшов і поставив йому те самісіньке питання — про людину, що цікавилася творчістю Шевченка і проблемами патріотизму.

— Аякже, — сказав він, — тоді багато хто цікавився такими речами.

— А рукописи про це хтось писав?

— Писали. Звісно, писали, куди ж без цього. Самвидав! А толку? Ось хто не боровся, той і не програв.

Він іще чесав щось і чесав, доки раптом не сказав:

— А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю — Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Усі в нього просили почитати, а він рукопис дістане, перед носом перегорне й знову до портфеля заховає. А сам сидів удома й вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну, так, щоб не в стовпчик, а суцільним рядком...

— А де він зараз? — запитав я. На думку спало, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».

— Клим? А біс його зна. Бачив якось я його у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.

Кожна громада закрита по-своєму. Бджолярі збираються і розмовляють про речі, тільки їм одним зрозумілі. І, певно, ще довго вирішуватимуть — прийняти когось до лав свого товариства чи ні. Шахісти — теж не виняток. Ті, які грають біля університету, один одного знають, а з рештою на чемне «ви» розмовляють. І грають із чужинцями тільки на гроші.

Я кілька разів обійшов кола шахістів і шашкістів, що обліпили лавочки скверу. Ніхто на мене не звернув жодної уваги. Кожне коло непорушно стежило за дошкою, що стояла в центрі. На гравців не дивилися, їхня присутність була немовби якоюсь прикрою необхідністю. І не зрозуміло — хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Об’єктом вивчення у таємничій мовчанці була сама ситуація на дошці, й саме вона була головною дійовою особою.

Климу сьогодні мало би бути шістдесят із гаком, і більшість членів неформального шахово-шашкового клубу відповідали цій характеристиці. Гра минала у мовчанці, й тому навіть випадково почути, як кого звати, не було жодної можливості. Тож я просто прилип до одного кола й заходився терпляче очікувати на розвиток подій із намаганням всім тілом «утеребитись» у довіру до цих фанатиків дошки.

Дивовижний стан непоясненного трансу раптом оволодів мною, і я, певно, насправді став на якийсь час деталлю цього шахово-шашкового живого організму.

У такому стані я разом із рештою фігур, опанованих шаховим трансом, проіснував десь годину, доки гра не скінчилась, і раптом видихнув своє заціпеніння і, розпроставши хребет, зрозумів, що годинне колективне стояння поріднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи і навряд чи зміг би навіть елементарно прокоментувати партію, яка щойно закінчилась, але інші могли, і я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку двоє старих ледь не побилися, коли затіяли суперечку про нібито помилковий хід слона. Моя неучасть у суперечці зіграла позитивну роль, і вони ґрунтовно взялися за мене і по пам’яті повторили всі основні ходи партії.

— А хто грав? — запитав я наприкінці з відчуттям, що вже маю право на запитання.

— Філя з Мишком... — відповів один із них, трошки вищий і зсутулений. — Вони з нових, недавно тут.

Я запитав, чи грає ще тут Клим.

— Ну, Клим! — другий старигань зробив одеський жест — підняв руками невидимий кавун. — Клим грає, та коли він грає, такі дурниці, — і він кивнув у бік лавки, що спорожніла, — не трапляються.

За п’ять хвилин я вже знав, що Клим мешкає в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить інколи по п’ятницях, більше не п’є через хвору печінку й припинив розводити акваріумних рибок, а тому не відомо, на що він тепер живе.

Коли я йшов, то почувався, що вже став членом цього клубу Лишалося тільки навчитися нормально грати в шахи чи в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було школа, та й загалом я не любив повільні ігри.

У п’ятницю зранку я знову гортав «Кобзаря», насолоджуючись коментарями, залишеними олівцем.

«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, бо кожна земля була підґрунтям людства і не могла розподілятися між націями відповідно до якості цих націй».

Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет роздумів, наче людина, яка це писала, тільки відштовхувалася від почуттів та рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Але чому невідомця це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше нотатки були б українською. Російський шовінізм теж не прочитувався, бо крім власних думок, тут відчувалася ще й повага, співчуття, а може, навіть і любов до Шевченка. В певний момент мені подумалося, що його роздуми могли бути близькими до думок Леніна — особливо про повну відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут я уявив собі, що сказав би Ленін з приводу того, що кохана жінка — то і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився би Великий Гаркавець із цим твердженням, якою би вродливою не була Крупська в юності.

Але час минав, і я відклав книжку, хоч і не міг позбутися думок про неї, і почав збиратися до університетського скверика на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція мені підказувала, що Клим сьогодні там буде. І не лише інтуїція — за вікном світило сонце, співали птахи. Було би нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо дім — це кімната в комуналці на шумній від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох стариганів, які мене вже знали. Вони мені й указали пальцем на одну з лавок, де тривав безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців Клим, було нескладно, бо іншому на вигляд було не більше сорока років.

Зачекавши, поки партія, за якою стежили не менше двадцятьох членів «клубу», скінчиться, я підійшов до Клима. Нелегка перемога, вочевидь, принесла йому відчуття ситості, й хоча вболівальники одразу по закінченні партії розсмокталися до інших гральних лавок, навіть не привітавши його, сам переможець торжествував — його впалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю і запалом.

— Добряче ви його! — сказав я Климу замість привітання.

— Так, непогано, — погодився він. — Але Вітьок теж здібний!.. А я його взяв на змор!..

Заглиблюватися далі в шахові розмови я побоявся, щоб не осоромитися, тому одразу перейшов до діла.

— Ви Львовича пам’ятаєте? — запитав я у Клима, на обличчі якого досі була щаслива посмішка.

Посмішка завмерла.

— Звісно, пам’ятаю... — сказав він, примружено дивлячись на мене. — А ви що, його родич?

— Ні.

— А чимось схожі...

Розмова йшла під укіс, і я мусив або її закінчити, або ж узяти під контроль.

— Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис... — сказав я.

— Невже? — здивувався старий Клим. — Це ж який?

— Ну, не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка... До речі, напрочуд цікаві.

Старий торкнувся свого кепсько поголеного підборіддя та знову пильно поглянув на мене.

— Коментарі?... — повторив він уголос. — Це не моє... Я писав інші коментарі... А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

— Так, коментарі ж на його полях...

— А яка книжка? Звичайна? Яке видання? — обережно запитав старий.

— Та не зовсім звичайна... Ніби як матрьошка. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув і знову посміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

— Ти диви-но, випливла! — тихенько промовив він. Тоді знову підвів голову, позирнув на мене вже не так пильно, а якось спокійно і розслаблено.

— Якщо у вас знайдуться гроші на пляшку «сухарика», запрошую вас у гості!

Гроші в мене знайшлися, тож після недовгого прямування за маршрутом: скверик — гастроном — вул. Шота Руставелі, ми опинилися в просторій кімнаті з високою стелею, яку робили важчою ліпнина і зиґзаґи тріщин. У кімнаті стояли дві шафи — книжкова та для одягу, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, більш годящий для кухоньки якоїсь мікрометражної квартири, видавався у цій кімнаті потворним карликом.

Старий вручив мені ножа.

— Відкоркуйте «сухарик»! — сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

— А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? — раптом запитав він із посмішкою.

— Звісно, — пообіцяв я.

— Тоді я вам дещо покажу! — старий підійшов до книжкової шафи, розчинив дверцята.

— Ось, — він витягнув із нижньої полиці товстелезний том. Я взяв книжку до рук — це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шерехатість коленкору порадувала руки — є речі й матеріали, доторк до яких приносить заледве не фізичне задоволення.

— Ви розгорніть. Розгорніть! — підохотив старий.

Я розгорнув. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих самих років видання: Достоєвський, «Ідіот».

Я звів запитальний погляд на Клима.

Він усміхався, але не мені, а радше своєму минулому, несподівано розтривоженому моєю з’явою.

Якийсь невиразний здогад примусив мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного потайного лігвища й погортати. І — здогад виявився вірним — на берегах «Ідіота» так само замиготіли коментарі, зроблені олівцем, ось лише почерк тут був крупніший.

— Це ви писали? — запитав я Клима.

— Ну, я, — сказав він, умощуючись за маленький прямокутний столик.

— А «Кобзар»?.. — я потягнувся рукою до пляшки й заходився розливати вино по склянках, одночасно намагаючись вишикувати свої думки в якомусь логічному порядку.

— «Кобзар»? Ні, в «Кобзарі» писав інший... — протягнув старий, беручи до руки склянку.

— Львович? — запитав я, провокуючи його на активніші спогади.

— Чому Львович? Львович обрав «Мертві душі».

— Послухайте, — заговорив я, бо відчув, як голова моя тоне в насиченому тумані нерозуміння того, що відбувається і відбувалося. — У вас що, літературний гурток був?

— Не літературний, а філософський, — виправив мене старий. — І не був, а є... Принаймні допоки я живий. Я — сам собі гурток!

— Ну, а все ж таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? — запитав я.

— Слава Гершович... Царство йому небесне...

— Він що, помер?

— Убили... Струмом убили, — старий скорбно нахилив голову. — Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він про всі ці штуки знав... Тому його й убили...

Туман знову завихрився навколо моєї голови.

— До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? — запитав я, зовсім ошелешений.

— Ну добрий день! — старий подивився на мене, як на ідіота. — А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери й метафори? Це ж і є спосіб передачі духовного струму, нібито провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією — розгорнули книжку Достоєвського. Захотіли очиститися або побути в просвітленому стані — берете до рук прозу Тургенєва... Ці ідіоти на зразок Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, день святого Йоргена1 вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

— Ну, а яку енергію передає «Кобзар»? — запитав я.

1 «День святого Йоргена» — сатиричний роман Гаральда Бергстедта, а також однойменний радянський фільм-комедія режисера Якова Протазанова. — Прим. ред.

— Про це краще було запитати Гершовича... Але там, я вам скажу, діло серйозніше, з цим «Кобзарем» і самим Шевченком... Там таке діло... Ну, через це його й убили...

— Через що?

Старий допив вино. Знову провів рукою по колючому і в'ялому підборіддю.

— Через те, що Гершович вирахував, де заховано щось дуже цінне для українського народу... Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з'їхав з глузду! Був би зараз живий Гершович — він би вам за п'ять хвилин усе пояснив!

— Ну, а рукописи якісь після цього Гершовича лишилися? — з надією запитав я.

— Рукописи? Був один рукопис і лист у ньому... — старий закивав у такт власним словам. — Ми зі Львовичем рукопис йому до труни під голову поклали...

— І не читали?

— Ні. Він так попросив. Він нам багато що розповідав, все, про що міркував, розповідав. І листа ми цього бачили. У листі йшлося саме про це, про заритий... Самого Шевченка лист, із Мангишлаку... Може, через лист його вбили?! Бо ж тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось до його помешкання залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дриґом... А течку не знайшли! Він її у Гриші, сестриного чоловіка, ховав. Це вже потім ми її в Гриші взяли і йому до труни під голову поклали.

— У Григорія Марковича?

— Атож! — очі в старого Клима раптом загорілися. — То ви Григорія Марковича родич?

— Та нічий я не родич! Мені просто цікаво.

— Ну, за «просто цікаво», молодий чоловіче, можна дорого заплатити!

Останню фразу старого я пропустив повз вуха.

Туман моїх думок трошки розвіявся. Перший з’ясований зв’язок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, роз’ятрив мою цікавість.

— Я би продав вам цю книжку? — з якоюсь дивною інтонацією промовив раптом старий. — Акваріуми я вже продав, лишилося зовсім небагато тут... — і він роззирнувся навсібіч.

— Книжку? — перепитав я. — Ви що, кудись їдете?

— Ні, йду... Не зараз, звісно... Трохи згодом. Пам’ятаєте, як Толстой помер?

Я кивнув.

— Я його люблю... — сказав старий. — Читав його безліч разів, хотів навчитися в нього життю, але не вийшло... То хоча б смерті в нього навчуся. Чудова в нього була смерть... Правда ж? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти... Ви мене розумієте?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був заслабкий, щоб допомогти мені розставити фрагменти минулого на свої місця і склеїти їх, як античну амфору. Ні, певна річ, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були схибленими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представникові іншого покоління, було занадто складно з ним спілкуватися. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав їм безсумнівно більше сенсу, ніж я. Гадаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох різних склянках.

 

Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав товсту лінію, накреслену олівцем, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», — казав він, вів пучкою по своїй лінії та зупиняв палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.

Якоїсь миті я відчув, що старий мене переобтяжив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.

— Ну, а книжку хочете купити? — запитав він наостанок, коли я вже підійшов до дверей.

— А скільки ви хочете? — запитав я.

— Сто гривень! — гордо заявив він із таким виглядом, наче навмисно назвав неприйнятну ціну, причому не для того, щоб продати втридорога, а щоб підкреслити безцінність предмета.

— У мене стільки з собою нема, — сказав я і миттю у відповідь почув щось схоже на зітхання полегкості.

Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили дві пляшки сухого вина, і поки пили, розмова не вгавала. Те, що я почув від старого, розбурхало мою злегка п’яну уяву. Покійний Слава Гершович, схоже, відкрив якусь таємницю — чи то філософську, чи то більш матеріальну, — за що його й убили саморобним електророзрядним приладом. Судячи з усього, ця таємниця, що призвела до настільки незвичайної смерті, цілковито або частково відкрилась у тому-таки листі Шевченка із Мангишлаку — листі, що невідомо як потрапив до рук Гершовича і потім разом із його ж рукописом та тілом був похований на цвинтарі в Пущі-Водиці.

Перша ж моя думка не могла не виявитися в певному сенсі блюзнірською — захотілося дістати з труни і рукопис, і лист, щоб переконатися в тому, що таємниця, в яку так свято вірив старий Клим, насправді існує. У криміналістиці досить часто зустрічається слово «ексгумація». Але стосується воно завжди виймання з могили похованого тіла. Моя думка про ексгумацію рукопису й листа була чимось менш гидким і брудним, але знаючи, що рукопис із листом лежать під головою Гершовича, важко було уявити собі, як підняти цю голову, не торкаючись при цьому самої сутності смерті, самої речовини, яку інакше як мертвою і не назвеш.

У понеділок — день, який ніхто не любить, — я подався на трамваї в Пущу-Водицю. На цвинтарі, як я й очікував, було безлюдно. Легенький вітерець розхитував довгі щоглові сосни, що росли між могилами. Поскрипування цього лісу створювало дивне враження — наче я блукав по давно покинутому, зарослому природою місту, серед невидимих, укритих землею руїн.

Спочатку я просто прогулювався, приглядався до охайних написів на пам’ятниках. Потім мені довелося заглибитись у вузенькі стежинки між огорожами. Цвинтар лежав на пагорбі, а його природною межею з одного боку був різкий спуск до лісового озера. Я методично прочісував прізвища пам’ятників і надгробків, доки майже на самому краю цвинтаря перед схилом не виявив знайоме прізвище, що було недбало написано на залізній табличці, вдягнутій на зварений залізний хрест, пофарбований «сріблянкою». Бідність могилки мене спочатку здивувала, проте коли я присів на лавочку біля сусідньої загорожі й заходився слухати зозулю, котра невідомо кому відраховувала залишок життя, то цілком природно прийшов до думки, що людині, яка все життя захоплювалася філософією, мармур пам'ятників мусив бути далекий. Він, може, й хреста не хотів. Але хрест, найімовірніше, поставили друзі. Родичі зазвичай більше дбають про своїх покійників — за покійного не повинно бути соромно, — бо як же це так: у якогось Босоноженка цілий монумент із бронзовими літерами, а чим наш гірший...

Ось із такими роздумами я просидів там хвилин п'ятнадцять, а тоді вже іншими очима подивився на могилу — глянув на неї, як на сейф, який треба якось відімкнути. І зрозумів, що у кожній роботі є свої фахівці. Які мені потрібні спеціалісти, я теж зрозумів, — звісно, не грабарі — ті й коштують занадто дорого, й потопити можуть, адже справа, яку я замислив, навряд чи була законною. А тому треба було шукати бомжів, які ще не цілком розпилися, та дві лопати. І копати доведеться уночі, в чому теж є свій містичний шарм. Але на справу, яка мене очікувала, я дивився без жодного страху чи сумніву — мене спонукав потяг до розкриття таємниці. Я був ладен на ризик і водночас відчував, що взагалі-то жодного ризику в цій справі нема.

Якщо зараз усім наплювати на живих, то чому хтось турбуватиметься за якогось мерця, якого дістануть на кілька хвилин лиш для того, щоб поправити йому голову, покласти під неї щось м'якше за рукопис?

Уночі з середи на четвер я знову був на цвинтарі, тільки цього разу в теплій компанії, яка водночас навіювала певні побоювання. Двох бомжів я знайшов на вокзалі й пообіцяв їм у винагороду по дві пляшки горілки на брата по закінченні роботи. Й ось тепер вони з лопатами ходили навкруги могилки, налаштовуючись або шукаючи особливого натхнення.

— Так шо ти там знайти хочеш? — усе допитувався один із них, осадкуватий із синявим обличчям. Звали його Жора, і кожен його погляд супроводжувала напружена неприємна посмішка.

— Я ж сказав, папери там у нього під головою...

Жора гмикнув і зробив перший копок. Миттю з іншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня — теж невисокий худорлявий мужичок років сорока.

Вони відкидали землю на стежинку, що пролягала між могилою Гершовича й огорожею сусідньої, доглянутішої могили. Купа землі росла. Низьке синє небо дихало теплом, і якісь птахи ячали час від часу уривчасто й глухо.

Після кількох перекурів мовчазні землекопи працювали вже мляво та без ентузіазму. Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони пожвавилися. Розчистили віко труни.

— Піднімати будемо чи так пориємося? — запитав у мене Жора.

— А якщо не піднімати, то віко зняти можна? — поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розуміються на розкопуванні могил.

Жора діловито поглянув униз, у вириту яму.

— Можна віддерти, а потім згори прикласти. Навіть якщо трохи обламається — воно йому байдуже, до одного місця!

Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягнули його нагору. Місячне світло, яким би не було воно яскравим за підтримки міріад зірок, однаково не могло освітити вміст відкритої труни, що лежала в розритій могилі. Щось темне й суцільне виднілося в ній. Я нахилився й очікував побачити хоча б якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, піднімався солодкий, неначе насотаний корицею.

— Ну шо? — раптом запитав Жора. — Сам полізеш?

Я збагнув, що він звертається до мене. Озирнувся.

— Чому сам? Ми ж домовлялися... — обурився я.

Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком із темної непрозорої тканини, наче я був метеликом. І наступної миті, ніби ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, заточився і впав на теплу нічну землю, чуючи віддалений і обережний шепіт чужих голосів.

Коли я отямився, вже розвиднялося. Ранні птахи перегукувалися дзвінкими голосами, це було схоже на ранковий переклик. Рука моя сама торкнулася потилиці, де пальці намацали закипілу кров. Я підвівся з землі, повільно й обережно. Роззирнувся — одна лопата була увіткнута в землю, друга валялася збоку — видно, нею мене й ударили. Кишені були випотрошені, й усі гроші — слава Богу, не так уже й багато, — певна річ, зникли. У розритій могилі лежав у відкритій труні перевернутий на бік покійник. І голова його — зовсім чорна — була повернута набік, а поруч із нею — пакет, із якого стирчала течка.

На одну думку про своїх нічних помічників я не зміг стримати посмішку. Уявив собі, як вони готувалися знайти якийсь реальний скарб — золото чи щось схоже, а потім, за знайомим із дитинства сюжетом, позбутися третього зайвого й усе поділити навпіл. Так старалися, а отримали замість скарбу ті ж гроші, які я їм і так обіцяв.

Коли я остаточно отямився, то спустився в могилу. Гершович лежав на боці, неначе навмисно так ліг, щоб мені було куди поставити ногу. Я взяв пакет із течкою, підняв його нагору. Тоді видряпався сам. Узяв віко труни, приставив його вужчий кінець до ніг і опустив. Віко зачепилося за вигин недообрубаного кореня й зависло над узголів'ям. Я взяв лопату і, стукнувши кілька разів, примусив віко повернутися на своє місце. А тоді ще півгодини закопував труну, рівняв могилку і ставив на місце зварений залізний хрест, покритий «сріблянкою».

Коли справа була зроблена, я взяв пакет із течкою в руки, і раптом знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах — тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мій одяг, і пакет випромінював той самий аромат кориці.

Сонце починало пригрівати. Я наостанок поглянув на хрест. Час було йти. Незабаром може хтось з’явитися. Цікаво, котра година?

Автоматично я засукав манжет сорочки і подивився на годинник. Було по п’ятій. «Що ж це вони годинник не прихопили? — подумав я з сумною посмішкою про своїх помічників. — Чи їх життя навчило тільки кишені патрати?»

Я пішов до кінцевої трамваю. Десь далеко, певно, на лісовій ділянці шляху між Куренівкою і Пущею-Водицею вже їхав перший трамвай і дзеленчав, як велетенський будильник. Їхав, щоб забрати мене додому.

Відвернути від закипілої крові на потилиці й від солодкуватого запаху, що немовби в'ївся в мій одяг. Запаху, що володів заспокійливими властивостями і ще — викликав легку чи навіть трошки легковажну посмішку, яка не залежала від сутності роздумів.

Коли я доїхав додому, настінний годинник на кухні показував за п’ять сьому. Я зупинився перед дзеркалом у передпокої і помітив, що весь мій одяг потребує гарного прання, та і сам я вельми скидався на бомжа, що ночував у купі глини. Нашвидку переодягнувся у халат, а одяг замочив у великій балії. Потім вирішив замочити і себе, але вже у ванні. Набрав гарячої води і пірнув так, що вода вихлюпнулася на підлогу. Гаряча вода пробрала жаром до кісток, і в ключиці почало приємно ломити — наче в сауні. Потихеньку тіло набирало бадьорості, й голова теж, звільнившись від негучного гудіння, що нагадувало про удар лопатою, запрацювала, щоб вибудувати думки одна за одною — саме так можна було спокійно все обміруквати без усілякого поспіху.

Нічний епізод із бомжами і розритою могилою вже відійшов на задній план, у минуле. А попереду, буквально за півгодини часу, мене, відмитого і свіжого, очікувала на кухонному столі течка, заради якої і була закручена ця ризикована авантюра. Але будь-яка авантюра здавалася мені доречною в теперішній небезпечний і динамічний час.

Коли я витерся великим махровим рушником, то, на свій великий подив, помітив, що солодкуватий запах, який я вперше помітив на Пущанському цвинтарі, все ще лишався. Я нахилився над балією з моїм брудним одягом, що стояла на підлозі. Але від балії ширився запах прального порошку, натомість аромат кориці «плавав» десь вище, на рівні плечей та обличчя.

«Нехай собі, — подумав я. — Це не найгірший запах, та й нема такого духу, який би не вивітрювався».

Вмостившись за кухонним столом, я розгорнув течку. Там лежав стос паперу, списаний дрібним, уже знайомим мені почерком. Але стан у мене був такий, що вдивлятись у цей витончений почерк не хотілося. Хотілося знайти листа, про який говорив Клим. Я взяв стос паперу в руку і віялом погортав його. І дійсно, зі стосу вилетів конверт, удвоє більший за решту. Вилетів і впав на підлогу. З конверта я дістав затертий аркушик паперу, чимось схожий на видертий із зошита, з ледь помітними рядками чорнила, що стало ліловим від часу.

Я прочитав його швидко і ще до усвідомлення прочитаного відчув, що зіткнувся з чимось по-справжньому цікавим і загадковим. Папір називався «Рапортъ», але насправді був звичайним доносом. Такий собі ротмістр Палєєв повідомляв полковнику Антипову про те, що «рядовий Шевченко, під час своїх виходів за Петровське укріплення, часто сидить на піску за барханом і всупереч забороні щось пише, а вчора в цьому піску дещо закопав приблизно за три сажні від старої криниці в бік моря».

За вікном уже лилося на землю яскраве сонячне світло. Ранок розгорявся, стираючи межу між весною і літом. Я пив чай, відклавши донос, написаний у січні 1851 року, і думав: що ж такого міг закопати там, на далекому Мангишлаку, Тарас Григорович? Грошей у нього не було, та навіть якби і були — нащо їх у пісок закопувати? Ні, не такою він був людиною, щоб ховати від інших свої копійки. Згадалися далекі шкільні роки й історія про «захалявну» книжечку, в яку солдат Шевченко записував свої вірші, завжди ховаючи її в чоботі. Може, її він і закопав, подалі від цікавих очей донощиків, схожих на цього ротмістра Палєєва?

«Оце якби відшукати її там, у пісках, — подумав я і одразу ж уявив собі, який радісний галас здійнявся би в Україні. — А може, й заплатили би мені за неї пару сотень тисяч доларів або на пожиттєве держзабезпечення узяли б? Адже яка реліквія!»

І все-таки цінність цього невідомого, заритого в пісках Мангишлаку предмета була досить умовною, а швидше за все, виключно музейною. Ну, захистили б якісь науковці кілька докторський дисертацій — ось і весь результат.

Підтягнувши до себе стос паперу, який списав покійний Гершович, я знову перегорнув його, і раптом перед моїми очима промайнув аркуш із явно топографічним малюнком. Я відшукав його і роздивився намальовану ручкою карту, та миттю мій інтерес до неї згас, бо під малюнком рукою самого Гершовича було написано: «Змальовано з матеріалів «Шевченківської експедиції» на виставці Літ-го музею-архіву».

Я зітхнув і визирнув у вікно. Сонячний прибій уже докочувався жовтою хвилею до мого кухонного столу. Я позіхнув і протер очі, що злипалися, — бадьорість від гарячої ванни виявилася короткочасною. Тіло вимагало сну.

Надвечір, оклигавши, я знову сів за кухонний стіл. Спочатку втамував голод шматком молочної ковбаси, тоді взяв рукопис Гершовича і вже свіжішим поглядом пройшовся по його рядках.

І знову в ніс ударив солодкуватий запах кориці. Я підніс аркуш паперу до обличчя і понюхав його. Потім автоматично понюхав свою руку, якою тримав аркуш, і зрозумів, що моя рука просякла цим запахом значно сильніше, ніж папір.

Бажання подумки докопуватися до причин появи цього запаху в мене не було, тож я знову зосередив усю увагу на рукописних рядках Гершовича.

Перші кілька рядків здалися мені повтором або переспівом тих самих думок, які він висловив олівцем на берегах «Кобзаря», але потім, на сьомій сторінці, його роздуми повернули в інше річище.

«Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на блукання і болючі пошуки застосування цього багатства, оскільки обраний може отримати і любов своєї нації, і її повагу, але водночас не отримати розуміння або ж отримати розуміння неправильне, що тільки посилить його внутрішню скорботу, а муки, пов'язані з неможливістю застосування подарованого йому вищою силою багатства, можуть призвести до божевілля і до дивних та трагічних поворотів долі, що здатна завести його в далекі від його Батьківщини (жінки) краї».

Далі були описи маршрутів, якими ходив Україною Григорій Сковорода. Але вже на наступній сторінці Гершович повертався до трагічної долі Шевченка.

Й одразу ж я відмітив схожість роздумів стосовно доносу ротміста Палєєва, який я вже прочитав.

«Місце (біля криниці), яке обрав Т. Г. Шевченко для закопування невідомого предмета, говорить про його виразне бажання або самому повернутися туди, щоб дістати заховане, або щоб хтось міг за його описом це місце легко знайти. Місце те, найімовірніше, досі існує, бо від моря воно відлягає як мінімум на два кілометри. Що ж до самого предмета, який був захований у піску, то це, напевно, рукопис або нотатник — і те, і те добре й довго зберігаються в піску в умовах спекотного клімату. Можливо, в цьому нотатнику він висловив ті свої думки і почуття, які його сучасники сприйняти ще не могли. Тож навряд чи вони були висловлені у віршованій (більш доступній людям того часу) формі».

Коли я прочитав цю сторінку, то згадав недавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставлявся рукопис теорії відносності Айнштайна — за неї просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.

«Цікаво, — подумав я, — а скільки запропонували б за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні десь у Канаді? Там живуть найбагатші та найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі сльозами розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай канадських, але доларів».

Я посміхнувся грі власної уяви, що намалювала сентиментальну сценку з життя канадської діаспори, і раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь здійснювалося роздвоєння поняття «скарб». І хоча всі у підлітковому віці читали романи Стивенсона, але водночас читали і твори радянських класиків, у яких хлопчиська-скарбошукачі раптом знаходили у закопаній в землі бляшанці замість золота й діамантів чийсь партбілет і орден часів Вітчизняної війни. І миттю ставали по-піонерському струнко і віддавали салют загиблим за ідею. Ось, певно, звідки ростуть ноги роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки потяг до пошуків нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовних багатств. А що, коли там, у пісках, лежить до цього часу просто золотий червінець, або й два? А що, коли ховав він їх там, щоб не забрав якийсь п'яний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і повної втрати морального обличчя? Що, коли так? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться звичайнісінькою грою в піжмурки з тією реальністю, в якій він жив. Такої ж грою, як і гра з книжками-матрьошками, яку вигадав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.

«Гаразд, — подумав я. — Усе це цікаво, але, як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: “Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!” Тож потихеньку дочитаю я цей рукопис і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба й на молочну ковбасу заробляти...»

Я заховав рукопис назад до течки і ще раз торкнувся носом своєї руки, яка пахнула корицею, а тоді пішов одягатися. Кожна третя ніч була в певному сенсі бойовою — я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».

Прийнявши зміну в охоронця Івана, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного чатового: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумова палиця, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не викликали бажання до останньої краплі крові захищати ввірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили без перебою, та й місце здавалося досить безпечним — дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у когось із новітніх експропріаторів.

Повз ящики і стіл ліниво пробіг товстий пацюк. Я провів його насмішкуватим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що розташувався за три кроки — починався ритуал «входження» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай зіставлялися під стінкою один до одного чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до стукоту в двері, після якого у відчинені двері заходив голова правління «Корсару» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, що давно вже втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п'ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера — товстуватий, лисуватий, із круглим обличчям. Усміхатися, здається, він не вмів, але навіть вираз його обличчя — вічно заклопотаний — міг викликати посмішку у будь-кого.

Він звично оббігав поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, а потім кивав мені. Це означало, що я — вільний. І я ішов на три дні та дві ночі до наступного чергування.

Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку посеред якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв слухавку, але почув у ній лише чиєсь хрипке дихання. На жарт це не було схоже, і тому я терпляче допитувався: «Алло!»

— Зачини двері! — пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. — Підіпри їх чимось...

— Та вони ж зачинені! — сказав я, озираючись на важкі металеві двері, замкнені на два засуви.

Грищенко поклав слухавку на важіль, навіть не попрощавшись. Я зробив так само і далі дивився в маленький чорно-білий екран, на якому щойно злі бандити розстріляли з автомата одного доброго і на його білій сорочці проступили плями чорної крові.

Коли фільм закінчився, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, тому в будь-якому разі двері були єдиною ланкою, через яку могли сюди вломитися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менше тонни товстого заліза. Щоб ззовні її проламати, довелося би підігнати танк. По стелі вилася жерстяна кишка вентиляційної системи, що ховалася в стіну. Кишка була товстою, й подеколи по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід до інших приміщень. Одного пацюка вистачало, щоб глухий гуркіт примушував вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в декілька рядів один на одного, підпирали цю кишку знизу, тож пацюкам нескладно було, видершись по картону, пролазити в отвори вентиляційної системи.

Але цієї миті на складі було тихо, і єдиний побачений мною сьогодні пацюк пробіг по підлозі ледве не навшпиньки — нечутно та ліниво.

Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Втупився в екран і вирішив, що на сьогодні з мене досить і півтора фільму перед сном.

Знову задзеленчав телефон.

— Алло? — прозвучав жіночий голос. — Віктора Івановича можна?

— Ви помилилися, — спокійно відповів я, не відвівши погляду від бійки на екрані.

— Ну, а кого можна? — весело запитала жінка.

— Це що, жарт?

— Ти, слухай! — різко та несподівано пролунав із слухавки чоловічий голос. — Мені пофіг, як там тебе звати... Хочеш жити — відчиняй свої двері й вшивайся звідси короткими перебіжками. Допетрав?

Інстинктивно я кинув слухавку на телефон і відразу вимкнув телевізор. Тиша, що раптом запанувала, допомогла мені впорядкувати думки. Я збагнув, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але доки я був усередині — боятися мені не було чого.

Проте я налякався. Якось навіть мені самому здалося дивним, що от минулої ночі мене вдарили на цвинтарі лопатою по голові, та й узагалі — чим я займався? Розривав могилу, хоча й чужими руками. І не боявся. А тут — зовсім інша реальність. І ось — я сиджу, як у фортеці, але боюся.

Я стенув плечима. Знову прислухався — було тихо.

За п'ять хвилин знову задзеленчав телефон. Я підняв слухавку і без розмови поклав її на місце.

Телефон знову задзеленчав.

Цього разу я підніс слухавку до вуха.

— Колю!.. Ти? — прохрипів Грищенко.

— Звісно.. Що відбувається?

— Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я зранку під'їду! До побачення.

І знову короткі гудки.

Я поклав слухавку на стіл. Подумав, що цієї ночі телефонних розмов із мене вже досить.

Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось почав грюкати у двері. Наполегливо і голосно.

Я лежав нерухомо на спині, весь напружений. Лежав і чекав на тишу. Вона настала хвилин за двадцять. Але до ранку я так і не заснув.

По восьмій я почувався вкрай розбитим після безсонної ночі й нервових потрясінь, тож запарив чай і увімкнув телевізор. Усі свої дії я здійснював дуже обережно й тихо, дослухаючись воднораз до кожного звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, всередину складу дитячого харчування просочувалося небагато звуків. Було чутно машини, що проїжджали повз. Потім одна з них під'їхала і затихла десь поруч — здається, за стіною був іще один склад, а ось що розташувалося на верхніх поверхах цієї будівлі — я не знав.

Я пив чай і чекав, коли прийде дев'ята година — час, коли звичайно приходив Грищенко. Невдовзі дев'ята прийшла. По телевізору показували рекламу зубної пасти, і я його вимкнув, наче це могло пришвидшити плин часу.

Але Грищенка не було. Я подивився на різні папірці, притиснуті пластом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу — візитки, якась накладна. Тут-таки був аркуш із телефонами нічних охоронців, включно зі мною, під ним — номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на тому кінці дроту ніхто не брав слухавки.

О десятій я почувався дуже незатишно. Пройшовся кілька разів складом, окидаючи поглядом ці картонні ящики. Задумався про нічну суєту, через яку зараз боліла голова. У чому полягає причина, щоб сюди ломитися? Невже комусь потрібне прострочене дитяче харчування?

Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Трохи повагавшись, роздер клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, й зазирнув досередини. У ящику лежали жерстяні банки з синіми наклейками, на яких безтурботно й навіть дещо дурнувато посміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них до рук, струсив. Почув важкий рух уверх-вниз якоїсь схожої на борошно маси — бляшанка була неповною, але в цьому нічого особливого не вбачалося.

З бляшанкою в руках я повернувся до столу і знов увімкнув у розетку електрочайник. Ще раз пробіг очима наклейку, аби переконатися, що в бляшанці — дитяча молочна суміш. Закортіло випити кави з молоком. Розчинна кава в мене була, а тепер з'явилося і сухе молоко, тож виконати бажання виявилося цілком реально.

Я відкупорив банку, насипав звідти у чашку порошку біло-жовтого кольору, тоді додав ложку «Нескафе» і залив усе окропом.

Зробив кілька ковтків, й на душі відразу стало легше — і втома кудись зникла, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і миттю виникла дещо злочинна думка — захопити додому кілька баночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона й прострочена, але для кави вона годилася цілком і повністю.

Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених рядком, не думаючи більше ні про нічний випадок, ні про Грищенка, який досі не з'явився. Мене охопило відчуття польоту, і вже за кілька хвилин я мчав у незнайомому, сповненому різнобарв’я і химерних форм просторі, відкритому й безмежному. Повз мене пролітали метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, а позад них лишалися затухати вигнуті вогненні хвости. Тіло легко підкорялося думкам — варто було тільки подумати, що треба повернути праворуч, щоб уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як воно вже повертало туди, куди було потрібно. Вперше я настільки виразно відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжливим, тіло було легким і покірним. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м'язів. Я летів і навіть не озирався на землю, що лишилася внизу. Вона, здавалося, вже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився у початковому становищі — так само горілиць лежав на стільцях, зіставлених поруч, — першим моїм бажанням було заволати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло нило від болю, якогось заціпеніння, що передавалося від кісток та суглобів просто в думки, в емоції. Мені було важко піднести руку до очей, щоб подивитися на годинник — на ньому було пів на другу. І перше ж питання, що виникло в голові, було — котре це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було підвестися, відчинити двері й визирнути надвір: якщо ясно — значить, день. Зовсім просте рішення, однак виконати його виявилося дуже складно. Сісти на один зі стільців мені вдалося, але це викликало такий приплив болю в поперекові, що я одразу ж повернувся у початкову позицію. За п’ять хвилин спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, долаючи біль, у сидячому стані. Почав повільно рухати руками, робити якісь мікровправи, напружувати м’язи і розминати суглоби. На ноги звівся години за півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки — до канцелярського столу. Зрештою всівся за стіл, тупо дивлячись на телефон, слухавка якого була знята і лежала поруч з електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалася і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою ковзнув на банку «дитячої суміші».

«Еге, — подумав я. — Це радше засіб для польотів, аніж молочна суміш...»

Я посидів трошки, а тоді підійшов до залізних дверей і прислухався — за ними панувала тиша. «Отже, — подумав я, — це ніч... Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже в Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому не вдалося би сюди зайти, бо ж двері були зачинені зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, дзвонив по телефону...»

Хвилювання закралося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Правда, в мене була можливість зникнути з цього склепу. Треба тільки трошки талану, щоб вдалося залишити це місце непомітно і забути про все, як про політ до космосу, що не відбувся. Втім, політ-таки мав місце. Я пам’ятав його до найменших подробиць, а якби був маляром, то зміг би й намалювати деякі метеорити і комети, які зустрілися мені у відкритому просторі.

На стінці над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі й подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки із Освенцима. Може, це й було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого загостреного, як у мерця, носа.

Коли вмився холодною водою, повернувся до столу. Не без гидливості з’їв принесений із собою бутерброд із молочною ковбасою. Хліб уже закам’янів, а ковбаса була настільки далека від свіжості, як я був у цю мить далекий від ситості.

Увімкнув електрочайник і знову подивився на банку розчинної кави, а потім — автоматично — на «дитячу суміш».

«Ні, — подумав я. — З кавою зачекаємо, бо ще один такий політ — і я помру від фізичного виснаження».

Я запарив собі чаю. Подивився на годинник — за п’ять четверта. Тиша. Навіть пацюки нічим не видають своєї присутності.

 

Коли допив чай, поклав до своєї сумки три банки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Певно, хотілося ще колись «злітати в космос». Тоді підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, сторожко відсунув важкі залізні засуви. Потому витримав паузу, злегка відхилив двері — й у щілину увірвалося свіже нічне повітря — приємно-прохолодне, як джин-тонік із льодом.

— Ну, пішов! — підбадьорив я себе і, розчинивши двері якомога ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері, дістав ключ, прокрутив його в замковій шпарі. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я заховав ключ у кишеню штанів і, пригнувшись, навшпиньки пішов попід стіною будинку. Коли я вже практично дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово увімкнених автомобільних фар. Я смикнувся щосили вперед, кинув себе за ріг і побіг, вже не озираючись навкруги, де однаково стояла темінь. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що якоїсь миті звук його почав мене наздоганяти, але коли я нарешті зупинився захеканий, навколо було тихо.

«Утік!» — зрадів я, але усмішки не вийшло.

Я не просто втік, а й сумку з трьома банками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної чи напівреальної гонитви.

І знову, повернувшись у свою нову квартиру в передсвітанковій темряві, я почав день із прання одягу й приймання ванни.

Поступово я відмокнув і остаточно прийшов до тями, а тому ще лютіше відчував колючий глибинний голод. Тому я навіть не одягнувся, коли вийшов із ванної. Тільки обтерся рушником й одразу — на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, банку шпротів й охолоджену скибку чорного хліба. Поступово мій шлунок наповнювався їжею, а я так само поступово починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, певно, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.

У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось додавало мені життя, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій течці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я тепер дивився на неї, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей та думок покійного філософа-аматора не згас. Радше навпаки.

Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут ще й згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома банками «молочної суміші». Сходив туди, переклав банки в кухонну тумбочку — все-таки, що б там усередині не лежало, але воно дуже їстівне!

І ліг спати, слухняно відповідаючи на поклик тіла, що втомилося від польотів.

Почався наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на власну радість, рано — близько сьомої. Зварив кави.

«Ну ось, — думав я, — робота моя позаду. І не цікаво мені, що там відбулося. Життя цінніше».

Узяв естетським жестом маленьку філіжанку з кавою і підніс до вуст. Потримав її у повітрі, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, відразу повернувши мене у стан напруження. Знову запах моєї руки перебивав аромат кави.

Я похитав головою. Ковтнув кави — усе ж таки смак у неї був справжній і вартісний.

«Треба жити!» — подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до глупства банальні).

Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я є — вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це справляє певне враження. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час для вирішення філософських загадок. Життя повинне приносити задоволення — кожному відповідно до потреб.

А за вікном світило весняне сонце і долітали гулкі уривки мегафонних фраз — на Софійському майдані знову тривав якийсь мітинг.

Захотілося прогулятися. Я вийшов із будинку і пройшов повз учасників мітингу, над головами яких маяли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали аж за підборіддя. Я не хотів дослухатися — минуща суєта людських мас мене не надто цікавила. Політика — це лише будівельний матеріал найновішої історії, щось схоже на цемент. Варто тільки застрягнути в ній — і все! Затопчуть, потім викопають — і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї в провінції.

Я пройшов між вантажівкою і натовпом учасників мітингу, увага яких була повністю зосереджена на ораторові. На ходу помітив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно, тому що я проходив повз, не виявляючи бажання приєднатися до їхнього великого стояння. Але за всієї моєї симпатії до кожного страждальця — я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби тільки не вішалися самі й не вбивали інших, — співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було би вже небезпечно для мене. Я любив себе і свою свободу і в стосунках із жінками надавав пристрасті перевагу над любов’ю — пристрасть сильніша, вона не підкоряється жодним правилам і зникає так само несподівано, як і з’являється.

Ще довго мені в спину кричав мегафонний оратор, але коли я дійшов до Оперного, то вже забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов до кав’ярні. Додав собі у кров кофеїну.

Через п’ятнадцять хвилин, проведених за столиком кав’ярні, знову подався без цілі прогулюватися. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний». Тільки на одній лавочці двоє стариганів без глядачів грали в шашки.

Я зупинився над ними і раптом помітив, що позад мене, метрів за п’ять, теж зупинилася дивна пара — чорновусий молодик із худим обличчям і жінка з таким точно худим обличчям і чорним волоссям. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди перетнулися, і я побачив у недоброму виразі його примружених очей напругу і ворожість.

«Може, привиділося?» — подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.

Знову повернувся до гравців у шашки й без зайвих думок втупився у дошку, викинувши з голови дивну пару. Коли я озирнувся хвилин за п’ять — їх уже не було.

Незабаром я подався додому — прогулянка додала мені свіжості й доброго гумору.

Я йшов Володимирською, а назустріч мені рухалися учасники мітингу, який щойно закінчився. Я наче врізався в льодохід, але їх було не надто багато, тому я, обережно маневруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.

Уже коли я підійшов до свого під’їзду, знову помітив краєчком ока щось підозріле. Озирнувся і побачив на протилежному боці вулиці ту саму чорняву парочку. Вони, поза сумнівом, дивилися на мене, але коли я озирнувся — різко відвернулися.

Спантеличений, я зайшов до під’їзду.

Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Швидше за все, це був випадковий збіг обставин — зі мною так буває: ходиш містом і три-чотири рази стикаєшся лицем до лиця з однією і тією ж людиною, що має виразну зовнішність. Тут і вона вже, напевно, тебе за когось приймає, та й ти сам починаєш гадати: з якого це дива вона за тобою стежить? Головне — парочка не скидалася ні на бандитів, ні на наркодилерів, тож до подій на складі «дитячого харчування» стосунку мати не могла.

Уночі мене збудив телефонний дзвінок.

— Чуєш, козел? — увірвався у мою сонну голову неприємний чоловічий голос, дещо хрипкуватий. — Тебе просили вийти, але ніхто не просив тебе замикати по собі двері! Ти нам тепер винен десять штук за зайві турботи. Рівно за тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш — твої проблеми. Квартиру заберемо.

— Хто це? — інстинктивно вихопилося в мене.

— Ти шо, не допетрав? — обурився голос. — Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткі гудки вже лунали зі слухавки, а я досі тримав її біля вуха. Сон як рукою зняло, і на його місце просочувалося відчуття тоскної і брудної реальності.

«І чого я дійсно ці двері замкнув? Може, й утікати не довелося б, якби замок не клацнув...»

Мною опанувала туга. Ніч уже зіпсували, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за замкнені складські двері, не були схожі на жарт.

Я підвівся, потинявся кімнатою, яку освітлювало лише тьмяне нічне світіння неба, що пробивалося крізь вікно й робило темряву доступною оку. Знову ніч здавалася не придатним до вжитку відрізком доби — тепер уже мені не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і всівся за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзаря» і, все ще примружений, бо звикав до кухонної лампочки без абажура, яка вільно, наче шибеник, висіла на дроті попід стелею, розгорнув цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле й загадкове, здатне відірвати від сірої буденної реальності.

Певно, читати рукопис Гершовича було би цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на берегах «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар видавався окремою картинкою, гарно оформленою і взятою в рамочку, тож можна було цю картинку розглядати й обдумувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловік протягом усього життя бореться зі своїм нібито природним призначенням «бути сильним», він втрачає інколи все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо завжди перебуваючи в пошуках захисту, який може дати йому і дає тільки жінка. Кожний прояв природної чоловічої якості він присвячує пошукові цього захисту. У політиці цей природній процес використовується саме для ін’єктування патріотизму, адже кожен монумент, який зводять на честь батьківщини, зображає жінку, і часто у войовничій позі. Жінку — захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язику, і мені захотілося затримати цей смак до ранку — він і бадьорив, і перебивав запах кориці, який, здавалося, вже літав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову погортав кілька сторінок.

«Любов до себе і свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою свого життя».

Ця думка здалася мені дещо банальною. Але я розумів, що всі ці записи були зроблені не для друку, тому не став звинувачувати покійного мислителя в надмірному милуванні власними роздумами і втраті якості. Це відкриття він зробив для себе, і якщо для мене в ньому не виявил


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 68; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты