Опубліковано Понеділок, 05 березня 2012 17:03

// Жанна ЛАЗОРИШИН

Смерть вождя є переломною подією в тоталітарній державі, історія якої вимірюється епохами панування того чи іншого диктатора. Ця подія неминуче впливає не лише на загальну політику чи представників державного апарату, але й на настрої кожного індивіда. Адже в тоталітарній державі, в результаті масованого впливу офіційної пропаганди, кожна особа пов’язує свій добробут із правлячим вождем, а у випадку радянських людей «епохи Сталіна» - ще й із збереження власного життя. Безперечно, радянське суспільство часів Йосифа Віссаріоновича Сталіна підсвідомо осмислювало своє власне життя через «мудрого вождя і батька народів». Наскільки світосприйняття і очікування «радянської людини» середини ХХ століття залежали від пропагованого образу правлячого вождя і реального стану речей спробуємо зрозуміти з допомогою розгляду питання про те, як мешканці столиці Української – другої за величиною «братської» республіки – сприйняли смерть «генераллісімуса»*. СРСР, Пропоноване до розгляду питання є непростим, адже свідомість, настрої і повсякдення будь-якого радянського індивідума потрібно оцінювати у двох вимірах – зовнішньому, що формується засобами пропаганди і поточною кон’юнктурою, і внутрішньому – підсвідомому, що є особистим простором, який тогочасна людина намагалася якнайдалі «приховати» від «всюдисущої держави», що за всім стежила через розгалужену систему органів контролю. З огляду на це, марно було би сподіватися, що тогочасні 1953 року люди, зможуть «викрити» усі свої потаємні страхи і очікування, якими вони жили у час сталінського режиму і які вони підсвідомо почали «пригадувати» на час смерті Сталіна. Утім, автору даної публікації при проведенні усних інтерв’ю з «людьми епохи» вдалося зафіксувати окремі з них. Відтак, важливим є питання вивчення та розуміння переживань пересічної радянської людини зумовлених смертю Сталіна, що здатне подати цілісну картину подій та пояснити витоки чи наслідки окремих історичних явищ.

Реакція населення міста Києва на смерть Сталіна стала результатом сплетіння факторів, які притаманні для так званого «радянського суспільства». Створення такого суспільства стало наслідком роботи складного механізму радянської системи, що працював і діяв майже 70 років та на чолі якого 24 роки перебував Сталін. За час управління величезним за територією Радянським Союзом Сталіну небачено жорсткими методами управління вдалося налагодити ефективну дію апарату влади. І ним же створений владний апарат зробив все можливе, щоб сформувати особливий тип людини – «людину радянську» – особу, яка мислила і поводила себе у потрібний для тоталітарної держави спосіб. Пропагандиська партійна машина працювала і справно виконувала свою роботу - продукувала нових «вірних служителів партії та Союзу». Кожна взята окремо одиниця була лише «ґвинтиком» у радянському механізмі, про що сам Йосиф Сталін заявив в одній із своїх післявоєнних промов[1].

Розуміння системи і методів формування радянського суспільства та способу мислення «радянської людини» дає можливість побачити і критично оцінити свідчення публічного та «приватного» прояву емоцій. Спосіб мислення та сприйняття дійсності радянською людиною у 1953 році був диктований особливостями тоталітарного режиму як такого. Важливу роль тут відіграє психологія післявоєнного періоду. Київ вийшов із війни зруйнованим, а кияни – втомленими[2]. Над відбудовою міста працювали самі мешканці, особливо активно залучалися студенти. Вулиці у руїнах ще довгий час нагадували про жахи недавно минулої війни. Окрім зруйнованих міст і сіл, зміни демографічної ситуації, Друга світова війна зробила переворот у радянській свідомості, наслідком якого було формування особливої, післявоєнної, суспільної думки. У населення створився образ післявоєнного «життя-казки», зародилися надії та віра у стрімке покращення життя. Гордість перемоги спонукала до активної роботи киян над відбудовою міста. Мешканці Києва вірили у стабільне майбутнє зі Сталіним та підтримували партійну лінію, оскільки вона себе виправдала, принісши перемогу.

Разом з тим, закінчення війни і повернення додому солдат та евакуйованих, мало наслідком те, що у населення почали з’являтися сумніви і виникати запитання до режиму. Утім, партійне керівництво змогло вчасно опанувати ситуацію та направити суспільну думку в «правильне русло». Уникнути наростання всезагального незадоволення стало можливим завдяки залученню до активної роботи пропагандистсько-агітаційних органів. Наслідком роботи спецслужб, відділів цензури, активної агітаційної, пропагандистської роботи та проведення каральних заходів було створення особливого типу людини – Homo Sovieticus.

Одним із важливих особливостей радянського суспільства була персоніфікація влади. Культ вождя став однією з характерних рис радянського суспільства, з одного боку, та Радянського Союзу як політичної одиниці, з іншого. До 1953 року було остаточно сформовано основні догми культу особи Сталіна. Сталінська система управління працювала на створення інформаційної блокади для населення, «залізної стіни», яка б відділяла радянську людину від «іншого».

Якщо розглядати вождизм у Радянському Союзі «згори», тобто з позиції однопартійного принципу влади, то, без сумніву, персоніфікація влади була, в першу чергу, вагомим легітимуючим моментом. На побутовому ж рівні, культ особи проявляється у практично сліпій вірі та щирому обожнюванні з боку пересічної радянської людини: «Радянські люди, незважаючи на безліч хвалебних статей про нього, його портретів, статуй, праць, фактично нічого не знали про Сталіна... знали про нього лише те, що хотів він сам[3]...», проте відчували його присутність на кожному кроці. Вождь був настільки сакралізованим образом, наділеним ідеальними якостями, що часом відношення населення до нього перетворювалося на всезагальну масову істерією. Йосиф Сталін був, без сумніву та перебільшення, першою людиною держави. Влучно звучать слова Лева Аніскіна:

Небезпечно було випасти з хору. Це як в черзі: всередині тісно, а виштовхнуть все: ти приречений, назад не залізеш. Ми були дітьми післявоєнних черг... Точнісінько так само не можна було «індивідуально» торкатися імені Сталіна. Це було щось над особисте і над небезпечне. Це тебе покривало, прикривало, прогрівало, і разом з тим це було смертельно страшно[4] [переклад мій - Ж. Л.].

Парадоксальність суспільства останніх років життя Сталіна полягає в тому, що поряд із перманентним страхом в серцях радянських людей жила сліпа щира віра. З цими відчуттями радянське суспільство одного весняного дня 1953 року опинилося без «батька», який був єдиним гарантом усіх сподівань та віри. Саме така сформована пропагандою радянська людина у березні 1953 року зустріла звістку про смерть Сталіна.