Семінарське заняття № 2,3

Тема: «Філософія античного світу»

Виникнення філософії не було швидким «одноразовим актом» її «відділення» від міфології. Це був тривалий, «розтягнутий» на століття процес.

Серед напрямів ранніх етапів історії давньоіндійської філософії зустрічаємо тлумачення реальності як втілення одного з матеріальних начал - води, вогню, повітря, простору, часу тощо, котрі е видозмінами матерії («пракриті»). Водночас існували школи, що апелювали до духовних першоджерел реальності. Проте всі вони наголошували на цілісності світу, що незаперечне домінує над усім відмінним й індивідуальним як чимось обмеженим, недосконалим, несправжнім.

Філософське вчення буддизму - впливового напряму, який згодом перетворився на одну зі світових релігій (поряд із християнством та ісламом), розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів - «дхарм». «Дхарми» невпинно змінюються, внаслідок чого реальність постає процесом вічного і безперервного становлення. Проте мінливий потік буття заважає людині досягти вершин досконалості, можливої лише за умови самоспоглядання та самозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства - «нірвана».

Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в VI-V ст. до н.е. Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і зберігає свій вплив протягом тисячоліть (аж до наших днів), було вчення Кун Фуцзи (Конфуція). Основний зміст конфуціанства викладено у книзі «Лунь-юй», написаній учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етично-гуманістичний характер (недаремно фундаментальним поняттям цього вчення є «жень» - гуманність).

Для давньогрецьких мислителів світ є живим, гармонійно упорядкованим (досконалим, подібним у цьому геометричній досконалості кола або кулі), предметно-речовим цілим - Космосом. У давньогрецькій мові слово «космос» спершу означало «воєнний порядок, стрій», потім було переосмислено як «порядок взагалі» і, нарешті, стало означати «упорядкований світ», «світопорядок».

Філософія Сократа - своєрідний вододіл в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів (їх так і називають в історії філософії - «досократики») світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, що «розчиняє» і підпорядковує собі людину як «одну з» частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних рамок предмета їх досліджень - відношення «людина - світ». Платон (428/427-347 до н.е.) - один з найвідоміших філософів давньої Еллади. Припустивши реальне існування ідеальних предметів Платон проголошує ці ідеальні предмети досконалішими і тому "реальнішими" у своєму існуванні порівняно з речами повсякденного світу. Адже міркує Платон, Загальне як ідеальний предмет - ідея - в "чистому", тобто найдосконалішому, вигляді репрезентує той або інший зміст, якість тощо. Аристотель (384-322 до н.е.) - один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. Аристотель рішуче повертає причини, начала, сутність у світ речей, категорично вважаючи, що загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Справжнім існуючим у самому собі буттям, субстанцією може бути, на думку Аристотеля, тільки одиничне буття. У 3 ст. до. н.е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи. Хронологічно це збігається з добою так званого еллінізму.

Елліністична культура була кризисною "декадентською" культурою. Проте елліністичний "декаданс", як і сама криза античного суспільства, не був буквальним "занепадом" чи "розкладом" античної культури.

План

Мета вивчення теми:окреслити специфічні риси античної філософії; осмислити сутність досократичного, класичного та еллінського періодів історичного розвитку античної філософії, з’ясувати місце і значення філософії античної філософії у світовому філософському процесі.