Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Державне управління економікою




Читайте также:
  1. Amp; 3. Управління, прийняття рішень та інформаційна підтримка в умовах надзвичайних ситуацій.
  2. Адміністративні методи -це сукупність прийомів, впливів, за­снованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
  3. Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління
  4. Апарат державного управління
  5. Видатки бюджету на вищі органи державного управління, органи місцевої влади та місцевого самоврядування
  6. Види актів управління
  7. Види методів державного управління
  8. Види принципів державного управління
  9. Види форм державного управління
  10. Використання в системах управління охороною праці багатофункціональних інтегрованих систем комплексної безпеки

 

 

Державне регулювання економіки передбачає: бюджетне, податкове, фінансово-кредитне регулювання. Інститут держави як явище суспільного характеру вже досить тривалий період знаходиться під пильною увагою вчених. Найбільшу цікавість завжди викликали питання про те, які саме функції повинні бути закріплені за його бюрократичним апаратом, а які ні, якою є природа держави, якими мають бути межі між суспільством і державою і чи мають вони бути взагалі.

Протягом останніх двохсот років функції держави і її роль у суспільстві значно розширились, система механізмів державного регулювання соціально- економічних процесів стала більш структурованою, динамічною. Поштовхом до перегляду місця і ролі держави в економічній системі стала депресія 1930-их років, що довела неспроможність ринкового механізму вирішувати ряд соціальних, екологічних, правових та суто економічних питань. Саме в цей період кейнсіанський напрям економічної науки обґрунтовує об'єктивну необхідність в активному втручанні, антикризовому регулюванні, управлінні макроекономічними процесами та соціальними явищами з боку держави.

В 1950-60-ті роки на хвилі зростання нових ідей посилення соціальної та економічної політики, відбулося небачене раніше розширення діяльності уряду в таких сферах як охорона здоров'я, житлове будівництво, освіта, трудові відносини, екологічна відповідальність бізнесу, управління макроекономічними процесами, участь у розв'язанні міжнародних соціально-економічних проблем тощо. Подальші спеціалізація і кооперація праці, інтеграційні та глобалізаційні взаємозв'язки між країнами, поява транснаціонального бізнесу стали причиною посилення регулюючого впливу держави на економічну та інші сфери життєдіяльності суспільства.

Механізм державного регулювання має об'єктивний характер і є виправданим з точки зору забезпечення саме економічної діяльності (економічної свободи і демократії у взаємовідносинах між суб'єктами ринку), проте він не має таких всеосяжних взаємозв'язків і його закономірності не завжди є виправданими в інших підсистемах суспільства. Тут його дія є обмеженою.

Як доводить історичний досвід людства держава - це і є та особлива, універсальна інституція, що має публічну, державну владу та спеціаліований




апарат для регулювання системи суспільних відносин загалом. Жодна з суспільних інституцій не спроможна підмінити роль держави у суспільстві. Складові суспільної системи це сфери впливу держави: - культурна, політична, соціальна, економічна, екологічна сфери.

Державне регулювання економіки є частиною господарського механізму національної економіки, який представляє собою:

1) процедуру, процес впливу суб'єктів регулювання (ринку, корпорацій, держави) на спосіб і характер дій всіх суб'єктів економічної системи відповідно до розвитку їх внутрішньої суті, цілей, структури та місця в економічній ієрархії;

2) сукупність основних форм і методів координації елементів і підсистем господарського комплексу суспільства, а також використання економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації базових економічних відносин, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів.

Відповідно, державне регулювання економіки (ДРЕ) - це:

1) система прийняття рішень та практичного здійснення заходів та процедур, спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства та індивідів, що витікають з вихідних умов стану і розвитку національної економіки;



2) процес впливу державних органів влади на умови, способи, характер дій суб'єктів економічної підсистеми відповідно до стратегії загально національного розвитку.

Відмінною рисою державного регулювання економіки є те, що якщо ринкова координація шляхом тривалої еволюції дійшла до стану об'єктивно- раціонального збалансування показників національної економіки, то державне регулювання (яке випливає з визначення) не містить у собі такого вбудованого механізму, і головною рисою його є комплексність, врахування та аналіз економічних параметрів, планомірність, продуманість і прогнозованість. Об'єктивна необхідність ДРЕ викликана наступними причинами:

• ринок не завжди спроможний був забезпечити постійний активний комплексний розвиток продуктивних сил суспільства: наука, освіта, охорона здоров'я, соціальний захист тощо;

• екологічна криза і проблеми, пов'язані з безвідповідальною і неконтрольованою дією суб'єктів економіки;

• неспроможність ринкового механізму забезпечувати рівномірний розвиток регіонів, галузей національної економіки та розподіл ресурсів і благ;

• необхідність формування координаційного центру управління та регулювання в умовах поглиблення процесів усуспільнення виробництва, тобто відносин спеціалізації, кооперації, комбінації, концентрації виробництва, поглиблення міжгалузевих зв'язків;

• ускладнення відносин власності;

• проблеми задоволення суспільних благ, що не зорієнтовані на ринковий попит;

• ринок не спроможний самостійно подолати та компенсувати зовнішні ефекти від діяльності суб'єктів господарювання (екстерналії), оскільки вони є тими втратами або вигодами від діяльності, що не враховуються механізмом




ціни;


 

 

• необхідність проведення єдиної соціально-економічної політики;

• нездатність ринкового механізму проводити єдину грошово-кредитну


політику;

• необхідність подолання соціальної напруженості та значної диференціації суспільних груп за доходами та ін.

Тобто, ДРЕ виникає тому, що ринок не може в принципі вирішувати чимало питань, оскільки реагує лише на потреби, що виявляються через попит на товари і послуги, а багато чинників, від яких залежить навіть сама його робота, ним не вимірюються. Це - створення загальних умов життя суспільства, які не можуть бути викладені в суто економічних термінах ціни, конкуренції, попиту, пропозиції і прибутку, спрямування ресурсів поза економічними потребами суспільства тощо.

Об'єктами ДРЕ є соціально-економічні процеси, явища, умови прийняття економічних рішень та здійснення господарської діяльності, виробничі відносини національної економіки, сектори, підсистеми та окремі елементи народного господарства, функціонування яких складно забезпечити або неможливо забезпечити дією ринкового механізму господарювання.

Суб'єктами ДРЕ виступають органи державної, місцевої та судової влади, побудовані за ієрархічним принципом, а також інші структури управління і регулювання, визначені національним законодавством, які здійснюють регулювання економіки на національному, регіональному і місцевому рівнях.

Структура суб'єктів ДРЕ у всіх країнах є різною. Вона залежить від рівня розвитку національної економічної системи, геополітичного становища, історико-економічного розвитку, політичної ситуації, правлячого режиму, форми правління, форми державного устрою тощо.

В Україні суб'єктами ДРЕ виступають:

• Президент України,

• Верховна Рада України,

• Кабінет Міністрів України,

• обласні там місцеві органи виконавчої влади,

• органи місцевого самоврядування,

• органи державної та місцевої влади Автономної республіки Крим (АРК),

• Національний банк України,

• функціональні та галузеві міністерства,

• органи судової влади (Господарський суд України, арбітражні суди тощо),

• ради експертів при органах влади та підприємствах ДСЕ,

• спеціальні органи (наприклад, Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, тощо).

Відповідно, ті проблеми, що не можуть бути вирішені суто за рахунок дії механізмів ринкового саморегулювання, делегуються суспільством державним органам влади, що мають чітку ієрархію і виконують специфічні функції для забезпечення стабільного стану національної економіки та суспільства загалом. У процесі своєї діяльності, не зважаючи на диференційованість виконуваних ними функцій, їх роль визначається напрямком загальнодержавної стратегії розвитку та сукупними загальнодержавними цілями економічного


регулювання:

1. Цільова (стратегічна) функція - державні органи визначають найбільш загальні, спеціальні та специфічні цілі, плани і пріоритети економічного розвитку держави. Вони об'єктивуються у програмах загальнодержавного розвитку, регіональних програмах соціально-економічного розвитку, концепціях, постановах, бюджетах усіх рівнів тощо.

2. Функція нормотворення (нормативна, законодавча) - це функція, що дозволяє державі встановлювати нові, підтримувати визнані членами суспільства „правила гри" у сфері економічного розвитку. Вони мають директивний (примусовий), загальнообов'язковий характер. Можуть стосуватись як усіх членів суспільства, всіх суб'єктів господарювання, так і окремих їх категорій.

3. Стимулююча (стримуюча) функція - держава формує систему регуляторів економічної реальності таким чином, щоб у певні моменти розвитку національної економіки стимулювати або стримувати певні аспекти її розвитку з метою їх руху у бажаних для суспільства напрямках.

4. Коригуюча (координуюча) функція - полягає у постійному коригуванні державними органами влади руху обмежених економічних ресурсів з метою їх найбільш оптимального та рівного розподілу серед усіх членів суспільства (як тих, що реально є суб'єктами економіки, так і тих, що ними будуть чи вже зробили свій внесок у соціально-економічний розвиток національної економіки). Держава перерозподіляє ресурси для регулювання зовнішніх ефектів ринкової поведінки, формування пропозиції суспільних благ і послуг, загальної стабілізації національної економіки тощо.

5. Соціально-екологічна функція - держава у силу своєї природи здатна найбільш повно впливати на процеси соціального розвитку, що нерозривно пов'язаний з наслідками економічної діяльності: соціальні виплати та гарантії, встановлення мінімального прожиткового мінімуму, пенсій, заробітної плати, механізмів розподілу національного доходу та національного багатства суспільства, встановлення системи екологічних нормативів та контроль за їх виконанням тощо.

6. Контролююча функція - полягає в тому, держава має право здійснювати систему заходів щодо нагляду і контролю за виконанням встановлених норм і нормативів, різного роду стандартів і програм, що дозволяє коригувати плани економічного розвитку відповідно до отриманих результатів економічної діяльності.

7. Функція прогнозування - полягає в тому, що держава здійснює постійну систему заходів щодо прогнозування наслідків та можливих варіантів подальшого соціально-економічного розвитку національної економіки. Державний економічний прогноз становить систему кількісних і якісних показників розвитку макроекономічної ситуації в країні на певний період, що охоплює формування структури економіки та соціальної інфраструктури, обсягів і параметрів суспільного виробництва, зовнішньоекономічної діяльності тощо.

8. Функція безпосереднього управління державним сектором економіки - окрім регулювання загальнонаціонального економічного розвитку держава також реалізує функції безпосереднього управління підприємствами


державного сектора економіки та процесами формування і розподілу суспільних благ. Державний сектор економіки - це комплекс господарюючих суб'єктів, органів та установ, які повністю або частково належать загальнодержавним та регіональним органам вдали (державні підприємства, державні акціонерні компанії тощо). По відношенню до цих підприємств держава виступає безпосереднім менеджером та керівником усіх процесів, що здійснюються у них.

Особливістю державного сектора економіки є те, що він першочергово націлений у своїй діяльності не на отримання прибутку, а на задоволення суспільно необхідних благ, які не здатні забезпечити інші суб'єкти господарювання. Традиційно до таких благ відносяться енергоджерела (газ, електроенергія тощо), водні та земельні ресурси, дороги, садово-паркові території, будівництво дитсадків, участь у розвитку фундаментальної науки і освіти, охорона здоров'я, системами комунікацій тощо. Ці блага мають ряд особливостей, не притаманних благам, які отримуються від діяльності приватного та корпоративного секторів економіки: не можуть бути поділені на одиниці споживання та продані частками; їх важко виміряти у вартісному співвідношенні; вони споживаються усіма громадянами, не залежно від того платять за них чині; є не вибірковими у споживанні (усі члени суспільства мають рівні права у доступі до них), ці блага споживаються громадянами колективно, а також вони мають нульові граничні витрати (при збільшенні числа споживачів блага витрати на них не зростають), у будь-якому випадку ці блага є суспільно значимими для розвитку та підтримання стабільного функціонування суспільства.

9. Стабілізаційна функція - її суть полягає в тому, щоб вчасно відслідковувати та виправляти процеси та наслідки інфляції, безробіття, зайнятості тощо з метою недопущення диспропорційного розвитку економіки та соціальної напруженості у суспільстві.

Мета, роль та функції ДРЕ проявляються через систему засобів і методів . Методи ДРЕ - це способи впливу держави на усі сфери суспільного відтворення національної економіки, її функціонально-організаційну структуру, ринкову інфраструктуру, а також усі процеси та явища соціально-економічної реальності з метою створення чи забезпечення умов їхньої діяльності відповідно загальнонаціональної економічної стратегії розвитку. їх можна класифікувати на правові, адміністративні, організаційні, економічні. Ряд дослідників також виділяє донорські, протекціоністські, організаційно- розпорядчі та соціально-психологічні методи ДРЕ, методи економічної мотивації та переконання.

Правові методи ДРЕ - це система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються органами законодавчої та виконавчої влади з метою забезпечення сталого, цілісного та комплексного розвитку національної економіки держави. Вони носять загальнообов'язковий характер для усіх суб'єктів господарювання і є основою для реалізації інших методів ДРЕ.

Адміністративні методи ДРЕ - базуються на використанні примусу державної влади, засобах заборони або дозволу. Вони є необхідними у тих сферах, де застосування економічних методів є утрудненим, в ситуаціях порушення чи зловживання принципами ринкового саморегулювання або у


періоди затяжних криз у суспільстві.

Вони включають у себе заходи: організаційно-структурної перебудови, планові виробничі контракти з підприємствами, забезпечення суспільними благами, контролю за діяльністю монополій, охороною навколишнього середовища, соціального захисту населення, реалізації державних програм, механізми забезпечення національної безпеки країни тощо.

Інструментами адміністративних методів є: укази, директиви, постанови судів, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів і правил та ін.

Організаційні методи ДРЕ - становлять елемент адміністративно- правових методів, так як реалізуються безпосередньо через їх дію і стосуються регламентації та змін організаційно-функціонального аспекту господарських процесів, елементів та підсистем національної економіки. Вони виступають прямим наслідком правових та адміністративних важелів державного впливу на економіку.

Соціально-психологічні методи ДРЕ - це методи, що носять умовно примусовий характер, оскільки прямим об'єктом впливу є свідомість громадян. Вони представляють собою методи переконання, морального впливу на психологію людей.

Інструментами даних методів є, наприклад, публічні промови суб'єктів органів державної влади, заяви у ЗМІ, ідеологія, реклама, антиреклама, пропаганда тощо.

Економічна мотивація і стимулювання - політика переходу від управління, заснованого на жорсткій ієрархії („по вертикалі"), до самоуправління („по горизонталі"). Інструментами виступають певні мотиватори, наприклад, система винагород, пільг, розширення меж економічної свободи тощо.

Донорські методи - засновані на принципах взаємодопомоги та взаємоучасті з боку держави у діяльності суб'єктів господарювання, що не спроможні самостійно подолати певні періоди криз тощо. Інструментами виступають дотації, субвенції, трансфертні платежі, податкові пільги, пільгові умови кредитування, державні замовлення та закупівлі та ін.

Протекціоністські методи використовуються з метою захисту інтересів суб'єктів національної економіки як у межах господарського комплексу держави, так і на міжнаціональному ринку для забезпечення економічної свободи та незалежності у виробленні та впровадженні національної економічної політики. Інструменти: квоти і ліцензії, митні тарифи, сприяння розвитку національної науки і техніки, захист від зовнішньої конкуренції, податкове навантаження, заборони певних видів діяльності експортно-імпортна політика, жорсткі нормативи і стандарти та ін.

Економічні методи ДРЕ - головною метою мають створення фінансових та матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів національної економіки і визначати напрямки їх поведінки, відміну від правових, адміністративних, протекціоністських, донорських та організаційних

- вони є непрямими методами ДРЕ. За їх допомоги можна впливати на загальноекономічну ситуацію в національній економіці: подолання наслідків та


недопущення інфляції, стимулювання НТП, інвестиційної активності, реалізації платіжних балансів, зміцнення фінансово-кредитної та грошової систем, стимулювання підприємницької та ділової активності, створення умов мотивації виробництва, оптимальний перерозподіл ресурсів, підвищення ефективності ДРЕ та ін.

В основному вони носять неруйнівний характер, не обмежують економічної свободи, що визначається їх суттю - забезпечити оптимальне функціонування господарської системи на принципах ринкового саморегулювання.

До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікові ставки, митні тарифи, норми амортизації, норми обов'язкових резервів, ставки та форми заробітної плати та ін.

Економічні методи ДРЕ знаходять свій прояв у здійсненні бюджетно- податкового, фінансово-кредитного регулювання національної економіки.

Бюджетне регулювання допомагає здійснювати структурні перебудування в національній економіці, вирівнювати диспропорції між її складовими елементами, виконувати перерозподільчу функцію держави, коригувати макроекономічні пропорції розвитку, знімати гостроту проблем інфляції та безробіття, вирішувати проблеми соціального характеру тощо.

Вихідним елементом для здійснення бюджетного регулювання є бюджет держави. Згідно Закону України про „Бюджетну систему України" бюджет - це план утворення і використання фінансових функцій, які здійснюються органами державної влади. Його основним завданням є підтримка загальноекономічної ринкової рівноваги і стимулювання розвитку сфер суспільного відтворення та галузей національної економіки.

Бюджет України має трирівневу організаційну структуру: державний бюджет, бюджети районів (областей) та місцеві бюджети, в якій відображено основні напрямки бюджетних надходжень та видатків з бюджету на певний звітний період (як правило, на фінансовий рік). Він виконує і наступні функції:

• коригує структуру сукупного попиту;

• перерозподіляє фінансові ресурси;

• стимулює чи гальмує суспільне виробництво шляхом зміни умов та системи оподаткування;

• збалансовує бюджети усіх рівнів національної економіки;

• визначає суб'єктів податкового навантаження та податкових пільг;

• визначає структурні та функціональні зрушення в національній економіці;

• визначає політику соціального захисту населення та загальну структуру видатків бюджету.

Функціональна структура усіх бюджетних рівнів має дві частини: дохідну і видаткову.

У структурі видатків зведеного бюджету України виділяють наступні статті: кошти на фінансування національного господарства, соціального захисту населення, розвиток науки та освіти, фінансування НТП, розвиток соціально-культурної сфери, утримання державного апарата управління, соціальні виплати, ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС, погашення внутрішнього та зовнішнього державного боргів, а також інші статті видатків,


що передбачені державним бюджетом України на певний фінансовий період.

Дохідну частину державного бюджету становлять різного роду податки та загальнообов'язкові платежі, серед них: податок на прибуток, ПДВ, акцизний збір, податок на дохід населення, надходження від приватизації державного майна, соціальні відрахування, амортизаційні відрахування, відрахування у фонд зайнятості населення, доходи від операцій з цінними паперами, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, частина зборів (у відсотках) з місцевих та обласних бюджетів та ін.

Співвідношення між функціональними частинами зведеного державного бюджету свідчить про загальний стан національної економіки країни, оскільки таким чином найбільш повно кількісно та якісно можливо встановлювати та аналізувати пропорції економічного розвитку економіки держави.

Так, якщо доходи до бюджету перевищують його видатки, то маємо ситуацію профіциту бюджету: сталий економічний розвиток, вирівнювання диспропорцій між секторами та галузями господарського комплексу, ефективна податкова політика, зменшення витрат на погашення державного боргу, перехід на економічні аспекти економічної діяльності з удосконаленням системи соціальних гарантій та соціальної допомоги, зменшення темпів інфляції, нормальний розподіл ресурсів тощо. Аналогічно ефективний розвиток економіки, а саме ії вирівнювання, спостерігається за умов балансу бюджету (рівень доходів дорівнює рівню видатків).

За умов перевищення видатків над бюджетними надходженнями маємо ситуацію бюджетного дефіциту, що свідчить про неефективну державну соціально-економічну політику, зниження мотивації до економічної діяльності, соціальну нерівність, розбалансування господарського комплексу держави тощо.

Економічна наука визначає, що бюджетне регулювання може відбуватись у трьох напрямках, що дозволяють збалансувати як план національного розвитку, так і саму економічну систему в країні:

1. Щорічне збалансування бюджету за рахунок застосування адміністративних, правових та організаційних методів - цей підхід є ефективним у короткостроковому періоді, у випадку значних економічних криз, проте його тривале застосування знижую загальну фіскальну, антициклічну, стабілізуючу політику держави, веде до узурпації економічної вдали політичними силами.

2. Збалансування бюджету протягом певного економічного циклу - підхід полягає в тому, щоб здійснювати одночасне коригування як економічних явищ і процесів, так і бюджету країни, що забезпечує тісний взаємозв'язок економічної реальності та плану, який її відображає (принцип зворотного зв'язку).

3. Підхід з позицій функціональної ролі фінансів - полягає в тому, що не слід постійно прагнути збалансування фінансового плану країни, а зосередити увагу на антикризовому регулюванні саме економічної системи суспільства, оскільки бюджет є індикатором економічного розвитку, моделлю її можливого та реального стану і не може відобразити усі причинно-наслідкові зв'язки в економіці. Використання означених підходів окремо чи у їх певній модифікації дає можливість забезпечувати стале економічне зростання країни за рахунок акумуляції та перерозподілу національного доходу і національного багатства у


певних пропорціях.

У тісному взаємозв'язку з бюджетним регулюванням перебуває податкове регулювання економіки. Податкове (фіскальне) регулювання економіки - є особливою формою державного регулювання економіки, яка реалізується завдяки постійному відслідковуванню та змінам, що вносяться у податкову систему національної економіки. Його матеріальною основою виступають фінансові ресурси, що накопичуються державним бюджетом та перерозподіляються через його канали серед усіх членів суспільства. Його сутнісною основою є фіскальна політика держави, що визначає загальні пріоритети податкового регулювання національної економіки.

Податкове регулювання дозволяє більш ефективно стимулювати економічне зростання, мотивувати суб'єктів економіки до здійснення економічної діяльності, організовувати перерозподіл доходів та координувати розподіл ресурсів у межах національної економіки.

Елементами, на які направлене податкове регулювання виступають складові податкової системи країни:

• Суб'єкт оподаткування - особа, на яку законодавчо покладається обов'язок здійснювати податкові платежі;

• Платник податку - особа, що реально несе податкове навантаження

(сплачує податок);

• Об'єкт оподаткування - дохід чи майно, з якого відбувається нарахування податку;

• База оподаткування - та частина об'єкта оподаткування, на яку реально здійснюються податкові нарахування;

• Ставка податку - визначає величину податку на одиницю оподаткування;

• Пільгові режими оподаткування;

• Системи, типи і види податків.

Вплив на елементи податкової системи з боку держави відбувається за рахунок дискреційної фіскальної політики і політики вбудованих стабілізаторів.

Вбудовані стабілізатори - це такі економічні механізми фіскальної політики держави, які здатні автоматично реагувати на зміну економічної ситуації без необхідності прийняття спеціальних рішень для її коригування. До них належать: зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування, система соціальних виплат (по безробіттю, по боротьбі з бідністю тощо).

Та оскільки вони не здатні повністю забезпечити вирівнювання диспропорцій в економіці, держава застосовує також дискреційну фіскальну політику - свідоме регулювання системи оподаткування та державних видатків з метою позитивного впливу на реальні обсяги суспільного виробництва, зайнятість, розподіл ресурсів, інфляцію та загальне економічне зростання національної економіки. Особливістю дискреційної фіскальної політики є те, що вона може не змінюватись протягом досить тривалого періоду економічного циклу, а от при зміні одного з елементів податкової системи одночасні зміни відбуваються в інших її елементах.

Одним з основних важелів податкової політики в умовах трансформаційних змін є так звані податкові пільги (стимулююча політика), що


становлять досить потужний та ефективний засіб впливу на мотивацію та саму господарську поведінку суб'єктів національної економіки у бажаному для економіки напрямку. За умови збільшення податкового навантаження маємо справу зі стримуючою податковою політикою (наприклад, для регулювання діяльності монополій, захисту національних виробників та ін.)

Базовими умовами для вибору тієї чи іншої моделі фіскальної політики є такі фактори: рівень економічного розвитку країни, реальний рівень ВВП на душу населення, рівень стабільності національної економіки, економічний порядок та рівень розвитку ринкової інфраструктури, політична ситуація в країні, ідеологія, співвідношення форм власності, соціальна спрямованість економічної політики, економічна культура, ментальність нації, інтегрованість в міжнародну економіку.

В Україні існує ряд проблем щодо політики пільгового кредитування, субсидіювання та податкових пільг бізнесу. Вона складається з двох основних підпроблем. Перша пов'язана з неефективною політикою зовнішнього фінансування суб'єктів господарювання: банківське, державне, система дезінвестицій. При цьому податковий фактор не розглядається з точки зору його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Також не враховуються такі фактори, як: галузь виробництва, форма організації бізнесу, обсяги діяльності підприємств, особливості законодавства про банкрутство, участь у високотехнологічному виробництві та інші важливі показники. Тобто, уваги потребує також податкове законодавство України, що за ставками податків на розподілений та нерозподілений прибуток підприємств не є стимулюючим фактором розвитку вітчизняного бізнесу.

Друга проблема пов'язана з внутрішніми джерелами фінансування вітчизняного бізнесу: принцип „зменшення рівня оподаткування", відсутність фінансового планування (бюджетування) на більшості підприємств, неефективна амортизаційна політика, переважання короткострокового кредитування над довгостроковим, низький рівень прибутковості, ризикова політика формування активів і пасивів без врахування принципів забезпечення фінансової рівноваги. Ці проблеми доцільно вирішувати одночасно, насамперед, шляхом проведення комплексної кредитної, фінансової, мотиваційної та податкової політики держави.

Фінансово-кредитне регулювання національної економіки - це сукупність заходів держави щодо регулювання грошових відносин, які пов'язані з утворенням, розподілом, рухом і використанням фондів грошових коштів виробничого і невиробничого призначення з метою забезпечення держави, фірм, підприємств, організацій, фізичних осіб у грошових ресурсах.

Фінансово-кредитне регулювання охоплює цілий комплекс взаємовідносин між структурними ланками національної економіки:

• Фінансові відносини між державою і підприємствами, що реалізуються у взаємних фінансових потоках;

• Між суб'єктами господарської діяльності, які реалізуються через систему кредитування, фінансування, інвестування, взаємних платежів, перехресне володіння акціями тощо;

• Відносини всередині великих підприємств між їх частинами (корпорації, альянси та ін.), між головною компанією та дочірніми фірмами, між


підприємством та робітниками тощо;

• Між державою та соціально-культурними, екологічними та іншими органами, організаціями і установами - як відносини субсидіювання, дотацій, податкових пільг, інвестування і кредитування останніх, міжбюджетні відносини;

• Між державою і населенням щодо різних загальнодержавних та спеціальних виплат, що здійснюються з державного та місцевого бюджетів;

• Між бюджетними ланками зведеного бюджету держави;

• Відносини між підприємствами і кредитно-фінансовими установами;

• Між кредитно-фінансовими установами та державою.

Останні дві групи фінансових взаємовідносин тісно пов'язані з розвитком та рівнем функціонування кредитно-фінансових установ національної економіки. До таких установ відносять: національний банк держави, його відділення, мережа комерційних банківських установ, інвестиційні компанії та фонди, кредитні спілки тощо.

Усі вони під керівництвом єдиного центру в особі Національного банку держави реалізують фінансово-кредитну політику національної економіки. Так, Національний банк регулює емісію паперових грошей, впливає на валютний курс, встановлює позичковий банківський процент, надає кредити та визначає пріоритети у кредитній політиці інших фінансово-кредитних установ, випускає цінні папери, впливає на рух грошових потоків і заощаджень. Використання цих інструментів ДРЕ дозволяє державі протистояти інфляційним процесам, впливати на рівень інвестицій та інвестиційну активність, впливати на рівень виробництва, зайнятості, споживання, здійснювати вплив на курс цінних паперів, забезпечувати стабільність національної грошової одиниці тощо.

Існує кілька напрямків здійснення фінансово-кредитної політики держави:

1. Кейнсіанський підхід - передбачає зміну кредитно-грошової політики, що розгортається у сукупності заходів зі зміни резервів комерційних банків, процентної ставки та інвестиційної активності - мультиплікативна зміна номінального ЧНП (ВНП).

2. Монетарний підхід - зміна резервів комерційних банків визначає зміни у грошовій пропозиції та структурі сукупного попиту, що веде зміни номінального ЧНП (ВНП).

3. Крім того, сама політика може визначатись як політика дорогих чи дешевих грошей.

4. Політика дорогих грошей передбачається за умови загострення інфляційних процесів у державі: Нацбанк збільшує норми резервів комерційних банків - скорочується пропозиція грошей - зростає процентна ставка - інвестиційний попит скорочується - зменшуються темпи інфляції.

5. Політика дешевих грошей застосовується в умовах безробіття і загальноекономічного спаду - знижується резервна ставка Нацбанку для комерційних структур - зростає пропозиція грошей - знижується процентна ставка та зростає інвестиційний попит - зростає реальний ВНП (ЧНП).

Світова практика налічує безліч моделей і способів ДРЕ, що має на меті вирівнювання диспропорцій у національній економіці. Проте найбільшої актуальності вони набувають в умовах трансформаційних змін національних


економічних систем, до яких відноситься і Україна. Серед основних факторів, що визначають провідне місце держави у встановленні економічних пропорцій на початкових етапах трансформацій, слід назвати:

• недостатню розвиненість механізмів ринкового саморегулювання;

• відсутність ринкової інфраструктури;

• необхідність становлення системи інститутів та інституцій національної економіки;

• необхідність забезпечення національної безпеки держави в умовах кризових перехідних явищ в економіці;

• супроводження трансформацій значними темпами та рівнем інфляції, безробіття, структурним дисбалансом господарського комплексу;

• необхідність вироблення стратегії загальнонаціонального економічного розвитку;

• відсутність механізмів взаємоузгодженого функціонування рівнів національної економіки;

• нестабільність національної грошової одиниці;

• відсутність мотивації до підприємницької діяльності;

• перехід бізнесу в тінь та розвиток неринкових форм господарювання


тощо.


 

 

ДРЕ, розробка і впровадження загальної стратегії розвитку національної


економіки України пройшли ряд етапів:

1. 1991 - 1994 рр. - становлення національної системи ДРЕ. Цей період характеризувався зародковими процесами формування національного правового поля; нерозвиненістю державного апарату управління; відволіканням державних органів економічного регулювання від виконання притаманних власне їм економічних функцій у зв'язку з активними процесами приватизації та корпоратизації, на які було кинуто усі зусилля держави; недостатнім рівнем професійного економічного мислення у сфері державного менеджменту; відсутність навичок фахового використання важелів ДРЕ; відсутністю зворотних зв'язків між структурними елементами системи органів ДРЕ; відсутністю мотивації державних службовців до виконання соціальної ролі у суспільстві за рахунок мотивів власного збагачення „у владі" та ін. Так, наприклад, у 1993 році в Україні спостерігались найбільші темпи інфляції у світі у розмірі 10256% (гіперінфляція), реальна заробітна плата зменшилась у

3,28 рази.

2. 1995 - 1998 рр. - уповільнення та вирівнювання темпів приватизації, встановлення ідеологічних засад більш-менш оптимального поєднання ринкового саморегулювання з принципами ДРЕ; стабілізація та синхронізація взаємозв'язків між органами державної влади; формування основних елементів ринкової інфраструктури; підвищення рівня економічної освіченості та моральної відповідальності перед суспільством з боку органів державної влади; перехід від переважання адміністративних методів регулювання до впровадження економічних важелів та переваг індикативного планування та прогнозування макроекономічних показників розвитку економіки. В цей період іде вирівнювання темпів інфляції, стабілізація грошової одиниці національної економіки, оформлюються підвалини взаємовідносин з міжнародними економічними, екологічними та соціально-культурними організаціями, зростає


рівень реального ВВП, підвищуються соціальні виплати і заробітна плата.

3.З 1999 року і до тепер - період макроекономічної стабілізації і, хоч нерівномірного, проте поновлення економічного зростання, що має однією з причин налагодження більш-менш єдиної цілісної системи ДРЕ: остаточно сформоване коло суб'єктів та об'єктів ДРЕ, визначено основні його цілі та пріоритетні напрямки, йде прагнення узгодити державну координацію господарського життя з ринковими, корпоративними, міжнародними та суспільними регуляторами соціально-економічних процесів у національній економіці. Станом на 2005 рік Україна за розмірами сукупного ВВП посідала 53 місце серед країн світу, а серед країн Європи 23 місце. На теперішній час вдалось врегулювати проблеми значного бюджетного дефіциту, своєчасно йде оплата державного боргу, за офіційними даними рівень безробіття в державі наближається до показника „повної зайнятості" (5-8 %) (без врахування прихованого безробіття і без врахування вибіркових незалежних обстежень), хоч і повільно, але скорочується сектор тіньової економіки, налагоджуються взаємозв'язки між середнім, дрібним та великим бізнесом, між галузями та секторами економіки. З'явились позитивні тенденції у наукомісткому секторі національної економіки (сектор високих технологій), активно формуються технопарки (27), бізнес-центри (404), бізнес-інкубатори (77), інноваційні фонди і компанії (398), кредитні спілки (1005) (станом на 1 січня 2007 року) тощо. Водночас інноваційно-інвестиційний прорив економіки України вимагає посилення та об'єднання зусиль держави, бізнесу та науки.

Проте, не зважаючи на ряд позитивних зрушень у ДРЕ в Україні значне коло питань залишається невирішеним. Не можна сказати, що ці проблеми не постають перед постіндустріальними країнами, проте їх гострота в Україні є більшою в наслідок продовження активних соціально-економічних трансформацій та затяжної політичної кризи. До таких питань належать:

* перехід від аналізу та переймання західних моделей економічного розвитку до основ розробки стратегії саморозвитку національної економіки - на цьому факті наголошують як визначні зарубіжні, так і вітчизняні науковці та політичні сили. Звичайно, досвід розвинених країн та країн колишнього соціалістичного табору, що за макроекономічними показниками переважають над вітчизняними, є надзвичайно важливим. Проте усі без винятку національні економічні системи є унікальними у кожен момент свого розвитку за показниками потенціалу нації та усіх підсистем суспільства, ресурсним потенціалом, історією становлення суспільних відносин, менталітетом, геополітичним становищем тощо. Ці фактори є базою для формування стратегії соціально-економічного розвитку, а досвід інших держав - є допоміжним фактором;

* перехід до розширеного відтворення суспільного виробництва за динамікою основних макроекономічних показників національної економіки - макроекономічні показники національної економіки є індикаторами її загального розвитку, на їх основі повинен здійснюватись комплексний аналіз стану економіки та розроблятись варіанти його поліпшення. Саме тому слід формувати не „потрібну" чи „красиву" систему макроекономічних показників, а таку, що відповідає реальному стану національної економіки;

* активізація розвитку системи економічного, технологічного та


соціального укладів суспільства - невирішеним для України залишається питання раціонального розподілу та співвідношення різних технологічних укладів з урахуванням загально цивілізаційних тенденцій розвитку економічних систем. В Україні структура технологічного укладу не відповідає сучасним реаліям „інформаційної" економіки (економіки знань). Близько 58% виробленої в країні продукції припадає на 3-ій технологічний уклад, 38% - на 4-тий. За показником фінансування НДЦКР майже 70% коштів поглинає 4-й уклад, 23% -

5-ий. Інноваційні витрати розподіляються наступним чином: 60% - 4 уклад,

30% - 3 уклад, 8,6%-5 уклад. Тобто політика „наздоганяючої модернізації", що була пріоритетною майже з середини 70-их років доводить свою неефективність і потребує доповнень та уточнень з дотриманням принципів демократичності, свободи підприємництва, визначення пріоритетності розвитку науки і техніки, їх комерціоналізації, лібералізації, підтримки інтелектуального капіталу державою та бізнесом тощо;

* забезпечення гармонійного розвитку приватних, державних та корпоративних інтересів - має бути забезпечене за рахунок формування раціональної системи координації та розподілу ресурсів (влади) у соціально- економічних процесах національної економіки, визначення меж та сфер, в яких доцільними є різні форми господарювання, формування мереж, кластерів, альянсів, здатних раціональніше поєднати інтереси різних суб'єктів економіки;

* подолання проблем корупції та тіньової економіки - пов'язані з формуванням раціональної податкової, фінансово-інвестиційної, промислової політики та стратегій оплати праці і підвищення рівня життя населення, що здатні забезпечити мотивацію вітчизняних виробників до формування системи легального бізнесу та виходу „з тіні";

* забезпечення політичної стабільності держави, подолання проблеми зрощення влади та бізнесу - насамперед через встановлення альтернативних варіантів розвитку національної економіки, реформування політичної системи, започатковане в Україні має бути спрямоване на утвердження таких правил і принципів політичної гри, на створенні такого інституціонального середовища, щоб підтвердити позиції економічних та політичних суб'єктів, які, нажаль, й до сьогодні переймаються переважно вузькоегоїстичними інтересами в економічній політиці нації, і забезпечити розвиток політичного та економічного плюралізму і демократії. Лише за таких умов Україна стане на шлях формування та утвердження дійсних принципів економічної демократії та свободи.

Їх комплексне вирішення дасть можливість вивести національну економіку України на більш якісний рівень економічного та соціального розвитку, а також посісти належне місце у системі міжнародного економічного середовища.

 

 


Дата добавления: 2015-04-04; просмотров: 17; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.06 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты