ББК 65.9 8 страница

У другій половині XVI — 20—30-х роках XVII ст. розпо-
рядниками європейських платежів і розрахунків були генуе-
зькі купці-банкіри. Почавши з фінансування іспанської
корони з 10 % річних, вони контролювали торгівлю золотом

і сріблом в Європі. Після іспанського банкрутства 1627 p.
генуезьці вклали капітал у позики Австрії, Баварії, Швеції.

Протягом XVII ст. міжнародним фінансовим центром
став Амстердам. У 1609 p. був створений Амстердамський
депозитний і валютний банк, вклади якого зросли з 1 млн в
1610 p. до 8 млн флоринів у 1640 p. В 1611 p. була створена
біржа, яка стала грошовим центром, звідки голландські
капітали у вигляді позик і кредитів направлялися в усі
країни світу. Втративши промислово-торгову першість, Спо-
лучені Провінції зберегли своє значення найбільшого і най-
дешевшого кредитора. Вартість кредиту становила 5 %. У
кінці XVIII ст. Амстердам контролював 3/7 облігацій анг-
лійського національного боргу. Саксонія отримала кре-
дити на 9 млн, СІЛА — на 2 млн флоринів. Гарантіями
були земля, дорогоцінності, державні борги.

У XVIII ст. у діловому світі почав панувати англійський
фінансовий капітал. В 1694 p. був утворений Англійський
банк, білети якого до 1797 p. обмінювалися на золото. Фор-
мувалися приватні лондонські банки. В 1807 p. їх було 73.
У провінціях з'явилися сільські банки або банки графств:

в 1750 p. — 13, в 1784 p. — 120, в 1800 p. — 370. Вони були
депозитними банками, мали право надавати кредит, врахову-
вати векселі та позики. У 1773 p. була створена Розрахун-
кова палата для компенсаційних розрахунків між банками.

Отже, банки, на відміну від великих ярмарків, що збира-
лися кілька разів на рік, регулярно проводили клірингові
розрахунки (залік взаємних вимог та зобов'язань). Скон-
центровані у банках гроші перерозподілялися і використо-
вувалися у промисловості, торгівлі.

Розвивалася податкова система. У Великобританії подат-
ки становили з промисловості та сільського господарства в
1715 p. — 17%, в 1800 p. — 24%. У Франції вони були
нижчими: у 1715 p. — 11%, в 1735 p. — 17%, в 1770 p.—
10 %. Однак у Великобританії переважало непряме оподат-
кування (70%), у Франції основну частину податків стано-
вили прямі.

Характерною ознакою господарств європейських країн
був державний борг. Постійними боржниками були королі
Іспанії. У Великобританії тільки в 1716 p. англійський дер-
жавний борг називали національним. Країна була боржни-
ком голландських банкірів. Практикувалися примусові
позики у населення. Проте борг Великобританії ніколи не
досягав критичного рівня (подвійної суми національного
доходу). У Франції перед революцією в 1789 p. він стано-
вив 3 млрд ліврів, що зумовило фінансову кризу і зубо-
жіння держави.

Одночасно швидкий розвиток мануфактурного виробниц-
тва у Великобританії порівняно з іншими країнами у XVII
—XVIII ст. забезпечив її економічні успіхи, сприяв лікві-
дації торгової монополії Голландії. Це була перемога про-
мислового капіталу над торговим.

Отже, визначальним моментом господарського розвитку
країн Західної Європи була підприємницька перебудова на
ринкових засадах, формування індустріального укладу. Про-
те на кінець XVIII ст. нові відносини перемогли частково. В
Іспанії, Португалії, Італії запанувала феодальна реакція, еко-
номіка характеризувалася занепадом і відносним застоєм.

1.2. Особливості економічного розвитку країн
Центральної, Південно-Східної та Східної Європи

Для аграрної еволюції країн Центральної, Південно-
Східної та Східної Європи протягом XVI—XVIU ст. ви-
значальним було утвердження панщинно-кріпосної системи
господарства. Вона характеризувалася захопленням фео-
далами селянських і громадських земель, зростанням до-
менів і створенням великих маєтків, закріпаченням селян
з переважно відробітковою рентою, орієнтацією господар-
ства не на особисті потреби феодала, а на виробництво то-
варної маси сільськогосподарської продукції для збуту на
внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей процес в історіо-
графії мав назву "повторне закріпачення селян" і мав відно-

іпення до німецьких земель, він фіксував вторинність кріпос-
ного права, що утвердилося в заельбських землях після
поразки селянської війни 1524—1525 pp., по відношенню
до кріпосних явищ класичного феодального господарства.
В сучасній науці поширена концепція, що кріпосне право
XVI—XVIII ст. було першим і єдиним у Європі, а викори-
стання терміну "повторне закріпачення селян" зберігається
як традиція.

У сферах промисловості та обігу повільно розвивало-
ся дрібне товарне і мануфактурне виробництво. Зовніш-
ній ринок переважав над внутрішнім. Країни Централь-
ної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний
додаток до економічно розвинених західноєвропейських
країн.

Причинами, що зумовили своєрідність економічного роз-
витку країн на схід від Ельби, були як місцеві закономірності
та особливості, так і загальноєвропейські економічні фак-
тори. Порівняно із Західною Європою ці країни не були
готові до перебудови. В аграрних відносинах збереглися
дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміні-
стративно-судової залежності селян від феодалів та відро-
біткова рента. Товаризація селянських господарств була
незначною. Наявність колонізаційного земельного фонду,
зокрема у Східній Німеччині, Польщі, Росії, ще більше галь-
мувала темпи розвитку. Урбанізація була меншою, ніж у
Західній Європі. Міста були відносно слабкими і не могли
взяти на себе роль (ні економічно, ні політичне) рушія су-
спільного прогресу, що було властиве західноєвропейським
містам. Великі географічні відкриття віддалили ці країни
від головних шляхів світової торгівлі. Продукція місцевих
ремесел не могла конкурувати з мануфактурними захід-
ноєвропейськими виробами. Слов'янські народи, крім росій-
ського, не мали своєї державності, належали до багатона-
ціональних Російської, Австрійської держав. Речі Посполи-
тої, та Туреччини. Селянська війна в Німеччині (1524—
1525 pp.), народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії на початку

XVII ст. були придушені і не закріпили прогресивних тен-
денцій розвитку.

На перехід країн від чиншу до панщинно-кріпосної си-
стеми господарства впливали загальноєвропейські еко-
номічні процеси. Темпи перетворень в аграрній сфері по-
рівняно з промисловістю були повільнішими. Внаслідок
"революції цін" знецінилася фіксована грошова рента, а
дрібноселянське виробництво не могло забезпечити швид-
кого зростання. Збільшення цін на продукти харчування,
розвиток міжнародної хлібної торгівлі стимулювали під-
приємницький характер феодальних господарств. Піднес-
ти товарність сільськогосподарського виробництва в корот-
кий строк було можливо лише на основі відробіткової ренти.
Становлення європейського і світового ринків зумовило
початок міжнародного поділу праці. Тим часом як капіта-
лістичне сільське господарство Великобританії, Голландії
розвивалося інтенсивно, орієнтуючись на високопродуктивні
та трудомісткі галузі (вирощування технічних культур, тва-
ринництво), у центральних і східноєвропейських країнах
культивувалося зернове господарство.

Класичним районом панщинно-кріпосного господарства
були східнонімецькі землі між Ельбою та Одером. Дворяни
зосередили у своїх руках усі три форми влади над селяни-
ном: земельну, особисту, судово-адміністративну. В середині
XVI ст. відробіткова рента тривала один день, у кінці сто-
ліття — два, в середині XVII ст. — три дні. Після Тридцяти-
річної війни (1618—1648 pp.) сільське господарство від-
новлювалося на основі селянських господарств. Проте вже
на зламі XVII—XVIII ст. панщинно-поміщицьке господар-
ство було відновлено. У XVIII ст. впроваджувалася урочна
система панщини, різко зменшилася кількість селянських
господарств, посилилася майнова диференціація. 58 % зібра-
ного зерна селяни використовували для власних потреб, 34 %
віддавали у вигляді феодальних примусів поміщикові. Можливостей для зміцнення і розвитку господарства у се-
лян практично не було.

Друга половина XVII—XVIII ст. — це період кризи пан-
щинно-кріпосної системи господарства. Зміцніли позиції
магнатів, яким належала у XVIII ст. половина землі. Для
виконання відробіткової ренти, що становила 8—12 днів на
тиждень з повного наділу, на роботу з селянського двору
виходило по два робітники: селянин-кмет з тяглом і піший
помічник. Загородники (малоземельні селяни) і коморни-
ки (безземельні) відробляли 2—3 дні панщини на тиждень.
Одночасно посилилося значення грошової ренти, застосову-
вався кабальний, примусовий, вільний найм.

Фільваркове, переважно зернове, господарство Польщі
було орієнтовано на ринок: у першій половині XVI ст.—
внутрішній, з кінця XVI ст. — зовнішній. У 70-х роках
XVIII ст. експорт зерна у Західну Європу оцінювався в 9—
10 млн злотих на рік. Середній домен продавав 2/3—3/4 своєї зернової продукції.

XVI — початок XVII ст. — період піднесення ремесла і
торгівлі. Розвивалися цехи. Зростала чисельність партачів-
ремісників, які не входили до цехових організацій. На ос-
нові цехового і позацехового ремесла виникали підприєм-
ства мануфактурного типу: керамічні, паперові, соляні.

Негативно впливала на розвиток міст і торгівлі політи-
ка шляхти. Міста були позбавлені права голосу в сеймі
(1505 p.). Місцевим купцям заборонялося їздити за това-
рами за кордон (1565 p.). Сейм звільнив шляхту від мита
на ввезення товарів. Чужоземні купці вільно торгували на території Польщі.

Після занепаду з 20-х років XVII ст. міст, ремесел, внут-
рішньої та зовнішньої торгівлі почалося економічне підне-
сення з другої половини XVIII ст. Посилилася урбаніза-
ція. Вотчинні мануфактури, продукція яких була дорожча
на 75—100% за іноземні товари, розорювалися або пере-
ходили у власність купців. Розвивалися міщанські ману-
фактури.

На кінець XVIII ст. у гірничорудній промисловості було 165 підприємств, текстильній — 72, хімічній — 9, друка-
120

рень — 32. Позначилась промислова і сільськогосподар-
ська спеціалізація різних районів Польщі.

Внаслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст., час-
тина польських земель потрапили під владу Росії, Австрії
та Прусії і розвивалися в межах політики Романових, Габс-
бургів і Гогенцоллернів.

В Австрійській імперії Габсбургів тільки в суто австрій-
ських землях збереглося чиншове господарство селян. На
чеських, словацьких, угорських, словено-хорватських, україн-
ських землях поширилося доменіально-панщинне господар-
ство. Відробіткова рента для певних категорій селян стано-
вила п'ять-шість днів на тиждень. Австрійське аграрне за-
конодавство XVII. ст. поділило феодальні землі на русти-
кальні (селянські) та домінікальні (поміщицькі) із заборо-
ною їх замінювати, обмежило панщину трьома днями на
тиждень, заборонило працювати на поміщиків у неділю і
святкові дні. В XVIII ст. зросла підприємницька діяльність
поміщиків, значно погіршилося становище селян, посили-
лася їх пауперизація.

За правовою ознакою селяни поділялися на рустикалістів
і домінікалістів. Перші мали наділи на правах володіння,
користування і розпорядження землею (закупні землі) або
на правах лише тимчасового користування (незакупні
землі). Селяни були зобов'язані виконувати всі три форми
ренти та інші примуси, платити державні податки. Русти-
калістські селяни були орендарями землі й не виконували
регулярних примусів перед державою. Приблизно 40 % се-
лян мали землі (повні та неповні селяни). Більшість селян
були безнадільними. Особиста кріпосна залежність селян у
Чехії, Моравії, Сілезії була ліквідована у 1781 p., в Угор-
щині — в 1785 p.

Після занепаду промисловості й торгівлі в другій поло-
вині XVI—XVII ст. почався їх розвиток. Грунтуючись на
ідеях меркантилізму, австрійський уряд здійснив ряд ре-
форм. Зросла кількість мануфактур (скляних, порцеляно-
вих, суконних, шовкових). Був створений Державний банк,

обмежені права цехів, знищені внутрішні митні кордони.
Промисловими районами стали Австрія та Чехія. Решта
земель залишалася аграрною периферією.

У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська
централізована держава, яка з середини XVI ст. стала бага-
тонаціональною. До її складу ввійшли території Поволжя,
Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії Україна. В
XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря.

У XVI—XVIII ст. в Росії існували різні форми землево-
лодіння: чорносошне (державне), двірцеве, світське, церков-
не. Швидкими темпами зростало феодальне землеволодіння.
В середині XVII ст. чорні волості у центрі країни зникли.
У XVI—XVII ст. скорочувалися світські вотчини та зміцню-
валися помістя — умовні землеволодіння бенефіціального
типу. Протягом цього періоду в загальнодержавних мас-
штабах (Соборне Уложення 1649 p., указ 1714 p. Петра І)
затверджувалися земельні права дворян, скасовувалася
ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття поміст-
ної і вотчинної форм землеволодіння. Власність поділяла-
ся на родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762 p.
про вольності дворянства дав змогу поміщикам самостійно
займатися господарством. За "Жалованою грамотою дво-
рянству" (1785 p.) вони отримали повну свободу щодо землі.
Сприяло утвердженню феодальної власності генеральне
межування згідно з маніфестом 1765 p., що проводилося
протягом кількох десятиліть. Воно закріпило за дворян-
ством до 50 млн десятин самовільно захоплених земель.

Змінилося економічне і правове становище селян. Се-
лянські наділи (орні землі) лише за XVI — першу полови-
ну XVII ст. зменшилися з 15—19 до 6 десятин. На кінець
XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній зоні
половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіт-
кова рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало
значення грошової ренти. В середині XVIII ст. панщинне
селянство становило 54,9%, чиншове — 45,1% кріпаків.
Визначилося районування форм ренти.

Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший уза-
гальнюючий правовий кодекс, уряд Росії завершив оста-
точне встановлення кріпосного права. Проголошувалося
безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення
селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція по-
міщиків і вотчинників. Законодавство другої половини XVII
—XVIII ст. посилило особисту залежність селян. Без доз-
волу власників вони не могли піти на заробітки, укладати
фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на поміщиків.
Останні в адміністративному порядку засилали селян до
Сибіру.

У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське
виробництво. Розширилися освоєні землі. Промислово-тор-
гового значення набули скотарство, вівчарство, городницт-
во. Зросла товарність селянських господарств. Вони забез-
печували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську са-
мостійність порівняно з приватновласницькими селянами
мали державні селяни.

Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значен-
ня міст, проте в них мешкало лише 4 % населення. Збільши-
лася чисельність промислового населення: ремісники ста-
новили половину посадського населення країни. Ремесло
отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на
дрібне товарне виробництво. Оновлення ремесла реформа-
ми Петра І першої половини XVIII ст., офіційне впрова-
дження ремісничого устрою сприяли поліпшенню органі-
зації виробництва, але його роль у промисловості зменши-
лася. Період панування ремесла закінчився.

На основі ремісничих підприємств, селянських промислів,
дрібного товарного виробництва виникла мануфактура, яка
панувала в текстильній, цегельній, рибальській, соляній га-
лузях промисловості. Створювалися мануфактури, засновані
на кріпосній праці. Класичною і найпоширенішою їх фор-
мою були вотчинні (поміщицькі) мануфактури, сформовані
товаризацією феодального господарства. Вони грунтувалися
на домашній промисловості селян, монопольному володінні

феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належа-
ли приватним особам на основі умовного спадкового воло-
діння, використовували працю приписних казенних селян,
а також спеціально куплених для роботи на мануфактурах.
Вони обслуговували потреби державної скарбниці і прак-
тично не були зв'язані з ринком. Кріпосні мануфактури
панували в суконній, металургійній промисловості.

У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеро-
сійського ринку. Це було зумовлено спеціалізацією окре-
мих районів, розвитком товарно-грошових відносин. Якщо
в XV ст. в основному торгували на місцевих ринках або
торжках, у другій половині XVI ст. — на великих обласних
ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули яр-
марки. Росія активно боролася за експортування товарів
на Захід. Баланс зовнішньої торгівлі був активним. По-
літика царського уряду була протекціоністською. В екс-
порті переважала сільськогосподарська продукція.

Господарський розвиток країн Центральної та Східної
Європи зумовив істотну різницю з питань генези індустрі-
ального суспільства. Одні дослідники намагалися довести,
що цей процес відбувався у мануфактурний період XVI—
XVIII ст. так само, як і в розвинених західноєвропейських
країнах, хоч і мав свої особливості. Інші обґрунтовують
положення про початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст.
в умовах індустріального розвитку. В Росії початок пере-
хідного періоду датується XVII ст.

Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Євро-
пи був особливою формою генези індустріалізації сільсько-
го господарства. Експропріація селянства відбувалася че-
рез прикріплення їх до землі з позбавленням прав фео-
дального володіння. Зменшення особистої заінтересованості
селян працювати змушувало дворян посилити позаеконо-
мічний примус. Власність дворян на землю набувала рис
буржуазної приватної власності. Мануфактурне виробни-
цтво існувало лише як індустріальне явище.

Більшість вчених розглядають панщинно-кріпосну сис-

тему господарства як фактор розпаду феодального госпо-
дарства і створення передумов для індустріального розвит-
ку. Зменшилося нагромадження капіталу у міщан і селян,
торгівлю на внутрішньому і зовнішньому ринках монопо-
лізувало дворянство, яке витрачало прибутки на невироб-
ничі потреби. Орієнтація на ринок поміщицьких господарств
не змінювала підвалин феодального господарства, зокрема
монопольної власності на землю. Вотчинні мануфактури
існували як побічне прибуткове заняття на основі феодаль-
них відносин власності. У промисловості, сфері обігу сфор-
мувався уклад індустріального господарства.

Отже, у процесі розпаду панщинно-кріпосної системи
господарства визначилися два напрями розвитку європей-
ських країн. У Західній Європі відновлювалося парцеляр-
не господарство, капіталістичні відносини утверджувалися
фермерським шляхом. У більшості країн Центральної та
Східної Європи, зокрема в Росії, аграрна революція відбува-
лася повільно, із збереженням феодальних пережитків.
Підприємницьке сільське господарство перемогло в сере-
дині XIX ст.

В економічному житті найрозвиненіших країн світу
у XVI—XVIII ст. відбулися суттєві зміни. Після вели-
ких географічних відкриттів утворилися колоніальні
імперії (іспанська, португальська, голландська, францу-
зька, англійська). Наступила епоха промислових пере-
воротів, а разом з нею формування світового господар-
ства. Поява заводів, нових станів — найманих фаб-
ричних робітників і власників на засоби виробницт-
ва, потужних підприємств стимулювала генезу інду-
стріального суспільства. На зміну ручній мануфак-
турній діяльності людини прийшла машинна, висо-
копродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і
в інших галузях економіки (сільському господарстві,
транспорті, фінансах, торгівлі).

Генеза індустріального суспільства супроводжува-
лася зміною та вдосконаленням знарядь праці, розвит-
ком промисловості і торгівлі. Потреби економічного
розвитку диктували необхідність переходу від дрібно-
го до розширеного товарного виробництва.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Назвіть економічні причини і наслідки географічних

відкриттів.

2. Обгрунтуйте положення про те, що зародження індуст-
ріального суспільства у країнах Західної Європи поча-
лося в XVI cm.

3. Дайте визначення мануфактури, її типів. Розкрийте
особливості мануфактурного періоду в розвитку промис-
ловості у країнах Західної Європи, СІЛА.

4. Розкрийте значення буржуазних революцій XVI—
XVIII cm. для становлення індустріального суспільства.

5. ~Які наслідки аграрного перевороту в Англії ? Які факти
свідчили про прогресивний розвиток сільського госпо-
дарства у країнах Західної Європи?

6. Як здійснювався процес формування і розвитку вну-
трішніх національних і світового ринків? Поясніть зміст
політики протекціонізму та меркантилізму.

7. У чому полягала особливість господарського розвитку
країн Центральної та Східної Європи?

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ в XIX — на початку XX ст.

2.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот — це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впро­вадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточ­ну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (фео­далізмом).

Промисловий переворот — це світовий процес, що ви­значався загальними законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його здійснила Велико­британія в останній третині XVIII ст. — середині XIX ст. Хоча передумови промислового перевороту визріли вже в середині XVIII ст., буржуазна революція вказала шлях

швидкому розвиткові індустріального суспільства. Аграр­ний переворот і політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для розвитку фабричної промис­ловості. Протягом XVIII ст. було обгороджено 3,3 млн, за два десятиліття XIX ст. — 3 млн акрів землі; без землі залишилося 1,5 млн селян. Економічне життя країни ви­значав єдиний широкий національний ринок, що стимулю­вав розвиток промисловості, сільського господарства. Ма­нуфактурний процес досяг високого рівня спеціалізації, ди­ференціації, удосконалилися знаряддя праці. З'явилися спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. Однак мануфактура грунтувалася на технічній базі ремес­ла та ручній праці.

Значні кошти, які англійська буржуазія отримувала внаслідок панування у світовій торгівлі, експлуатації ко­лоній і работоргівлі, вкладалися в промисловість. Вони за­безпечували застосування винаходів, їх швидке поширення. Сільське господарство успішно годувало міста і промислові селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів.

Важливу роль відігравало географічне розташування: Великобританія знаходилася в центрі світових торгових шляхів. Доступні береги і велика кількість рік створювали стабільні господарські комунікації. Острівне розміщення оберігало країну від спустошливих війн. Зростало викори­стання сировинних ресурсів (вовни, кам'яного вугілля, за­лізної руди). Володіючи найкращим торговим флотом, Ве­ликобританія імпортувала товари з усіх країн світу. Про­мисловий переворот прискорила і конкуренція. Металур­гія країни залежала від імпорту заліза з Росії та Швеції. Дешевий індійський ситець загрожував бавовняній промис­ловості, для якої технічна база була також потрібна, щоб завоювати і витіснити з ринків вироби з сукна.

Політика протекціонізму та меркантилізму англійсько­го уряду створила політичні передумови для промислового перевороту.

Технічний прогрес передував промисловому перевороту та відбувався в ході його розвитку. Він почався в тек­стильній, поширився в металургійній промисловості, енер­гетиці, на транспорті. Механік Д. Кей удосконалив ткаць­кий верстат "летючим човником" (винайдений у 1733 p., але поширився після 1760 p.). Тесляр і винахідник Д. Уайтт у 1733 p. застосував витяжний валик для прядіння. Цей процес пришвидшився після винаходу прядки "дженні" Д. Харгривсом (1765 p.), на якій можна було працювати з 16—18 веретенами. В 1767 p. T. Хайс, застосовуючи ви­тяжні валики, створив прядильний верстат, що працював на водяному двигуні (ватерна машина). Важливе значення мала мюль-машина С. Кромптона (1779 p.), яка поєднала переваги і принципи роботи прядки "дженні" та ватерної машини. Вона давала тонку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською. Невідповідність між механіч­ним прядінням і ткацтвом була розв'язана винайденням у 1785 p. механічного ткацького верстата С. Картрайта, що підвищив продуктивність праці майже у 40 разів. Велике значення для текстильної промисловості мали винаходи в'язальної, тюлевої, мереживної, ситценабивної машин. У Франції Ж. Жаккар винайшов верстат для виготовлення -шовкових великовізерунчастих тканин (1805 p.), Ф. Жирар — льонопрядильну машину (1810 p.). Відомий французь­кий хімік К. Л. Бертолле відкрив метод відбілювання тка­нин за допомогою хлору та способи їх фарбування. Вико­ристовуючи метод Леолана, почали добувати соду з мор­ської солі.

У металургії перша піч для виплавлення чавуну на коксі була розроблена А. Дербі ще в 1709 p., однак лише в 50-х роках розпочалося їх будування. У 1784 p. Г. Корт отри­мав патент на піч для пудлінгування заліза (переділ чаву­ну на ковке залізо). Були освоєні прокатні вальці, що збільшили продуктивність праці в металургії в 15 разів.

Революціонізуючу роль у розвитку промисловості відігра­вав винахід парової машини Дж. Уаттом (1769 p.), удоско-

наленої в універсальну машину подвійної дії (1784 p.). Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкри­ло для промисловості нові регіони країни. На її основі аме­риканець Р. Фултон в 1807 p. створив пароплав, англієць Дж. Стефенсон в 20-х роках XIX ст. — паровоз. Токарно-гвинторізний верстат Моделі (1797 p.), свердлильна маши­на Уілкінсона стали основою металообробного виробництва.

Перші фабрики (підприємства, що застосовували системи машин) виникли в шовковій (приблизно в1717р.)і бавовня­ній (в 20-х роках XVIII ст.) галузях промисловості. Проте вони існували недовго. У 1769 p. англійський підприємець Аркрайт, викравши і запатентувавши винахід Т. Хайса, побу­дував першу прядильну фабрику в Кромфорді. Цей факт зна­менував початок промислового перевороту, а бавовна почала визначати ритм британської економіки XIX ст. в цілому.

В 1785 p. було анульовано патент Аркрайта, і будівництво фабрик у бавовняній промисловості стало масовим: 1790 p. — 150, 1868 p. — 2543 з 32 млн прядильних і 379 тис. ткацьких верстатів. Виробництво ситцю зросло в 50 разів (з 40 млн до 2025 млн ярдів), ціна готового продукту змен­шилася в 5 разів, рівень прибутку в кінці XVIII ст. стано­вив сотні відсотків доходу. Індійські тканини були витіс­нені з внутрішніх і зовнішніх ринків. У 20-х роках XIX ст. були механізовані всі підгалузі бавовняної промисловості (панчішно-в'язальна, виготовлення мережива, тюлі) та ви­робничі процеси (білення, фарбування, друкування). Меха­нізація суконної, швейної, галантерейної, паперової, полігра­фічної галузей завершилася після 1850 p.

В англійській металургії технічне переоснащення поча­лося в середині XVIII ст. За 1750—1770 pp. було побудова­но 27 домен на коксі та закрито 25 на деревному вугіллі. Застосування пудлінгування забезпечило кількісну і якіс­ну першість англійського металу в XIX ст. Виплавлення чавуну зросло: в 1780 p. — 80 тис. т, 1820 p. — 250 тис. т, 1850 p. — 2,7 млн т, в 1872 p. — 6,7 млн т.

Важливим показником успіхів промислового переворо­ту було поширення парових машин. У 1782 p. паровий молот з'явився на металургійному заводі, в 1785 p. парова машина була встановлена на бавовняній фабриці. В 1820 p. у Сполу­ченому Королівстві (Великобританії та Ірландії) працювало 320 парових машин Уатта потужністю 5200 к. с., в 1840 p. — 620 тис. к. с., в 1870 p. — 4 млн к. с. (парова к. с. була еквівалентна силі 21 людини).

Промисловий переворот зробив неминучими зміни у за­собах транспорту та зв'язку. Були поліпшені сухопутні шляхи, знайдено спосіб твердого покриття. У 20—30-х ро­ках XIX ст. почали використовувати парові машини на залізничному та водному транспорті. На цей час у Вели­кобританії існувала система чавунних рейкових шляхів (без паровоза), що досягала сотні льє, її використовували для перевезення вугілля. Перша дослідна залізниця Стоктон — Дармінгтон була побудована в 1828 p., а залізниця між Манчестером і Ліверпулем — у 1829 p., яка мала комерцій­не значення. Прискорилися темпи будівництва каналів, протяжність яких в 1825 p. досягла 500 миль. У 1814 p. почалося пароплавне сполучення річок Великобританії, а морське — в 30-х роках XIX ст., будівництво океанських суден — в 40—50-х роках. У 60-х роках XIX ст. ці види транспорту стали пануючими. Про їх зростання свідчать такі дані: