Становлення ступеневої системи вищої освіти України

Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави, визначається в Законі України „Про освіту” [1].

Існує велика кількість визначень освіти, наприклад:

- освіта – це розповсюдження наукових знань;

- освіта – сукупність знань, здобутих у процесі навчання;

- освіта – процес засвоєння знань та загальний їх рівень;

- освіта – це процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок;

- освіта – сукупність систематизованих знань, умінь, навичок, поглядів, переконань, набутих в результаті навчання в навчальному закладі або шляхом самоосвіти;

- освіта – процес і результат оволодіння системою наукових знань та пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвитку її творчих сил і здібностей.

За результатами конвент-аналізу відповідей близько 300 студентів отримана така дефініція (у дужках за словом – відсоток поданих визначень з цим словом) [2]:

Освіта – це система (25%) знань (70%), які надбані в процесі (10%) навчання (29%), самоосвіти (18%), для професійної діяльності (16%), для життя (5%), розвитку (9%) та на майбутнє (12%).

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [1].

Тобто, освіта, як сукупний процес і результат засвоєння людиною культури людства, його суспільного досвіду, є суспільним явищем.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Основними принципами освіти в Україні є [1]:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв’язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- науковий, світський характер;

- інтеграція з наукою і виробництвом;

- взаємозв’язок з освітою інших країн;

- гнучкість і прогностичність системи освіти;

- єдність і наступність системи освіти;

- безперервність і різноманітність;

- поєднання державного управління і громадського самоврядування.

Історія освіти в Україні тісно пов’язана з історією українського народу [3]. Освітня епоха Київської Русі не була державною та систематизованою, а освітні функції виконували церковнослужителі та освічені особи з Візантії та Західної Європи. Багатовікове перебування під гнітом монголо-татарських орд, польських, литовських та угорських феодалів вплинуло на існування роздрібненості освіти. У ХУІ – ХУІІ віках міське населення України організовувалися в братства, які відкривали школи, друкарні, згуртовували культурні сили. Братські школи засновували і вищі навчальні заклади. У 1632 році шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено перший вищий навчальний заклад в Україні – Києво-Могилянську колегію, в якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. У 1701 році Києво-Могилянська колегія одержала титул та права академії і почала називатися Київською академією, названою на честь митрополита Петра Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс навчання продовжувався 12 років і поділявся на вісім класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису і вищі – поетики, риторики, філософії та богослов’я. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов’янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне і риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську і частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію і богослов’я. Приймали в академію молодь усіх станів. У ній навчалися вихідці з Лівобережжя, Запорожжя, Західної України, Закарпаття. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Вона заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Харкові і Переяславі. З 40-х років ХУІІ ст. в академії здобували освіту і молодь з закордону. У 1862 році академія переведена до Полтави.

Визначну роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. 20 січня 1661 року польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії статус академії і титул університету. В університеті діяли два відділи – філософський і теологічний. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукового ступеня – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У другій половині ХУІІ ст. відкрито кафедру математики, створено фізико-математичний кабінет, астрономічну обсерваторію, запроваджувалося вивчення польської, французької і німецької мов, географії та історії як окремих предметів. У 1773 році з ліквідацією ордену єзуїтів головним завданням вищої освіти, у тому числі Віденського, Празького і Львівського університетів визначено підготовку професійних кадрів – учителів, суддів і священиків.

У 1809 році засновано Київську гімназію, згодом (1811) її було віднесено до вищих навчальних закладів. У 1805 році відкрито Харківський університет. У 1834 році створено Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів відкривались станові жіночі навчальні заклади – інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 році почав функціонувати Новоросійський університет в Одесі. У 1874 році створено Чернівецький університет. У 60-70-х р.р. ХІХ ст. поступово сформувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових класів. 1914 року в Україні нараховувались 26 учительських семінарій і 6 вчительських інститутів. На початку ХХ ст. в Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса), Львівський і Чернівецький університети. Фахівців для промисловості та сільського господарства готували Львівський політехнічний інститут (1844), Харківський ветеринарний інститут (1850), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899) та інші.

На початку ХХ ст. кількість студентів в університетах збільшилась у середньому більш ніж удвічі. Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, в яких навчалося понад 35 тисяч студентів. У 1918 році університет Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами.

У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Один із прикладів такої інтеграції стали Інститути інженерів-електриків-виробничників. Студенти чотири дні в тиждень працювали на заводі, протягом двох днів по 10 годин займалися в інституті, не було залікових сесій, іспит з вивченого предмету складався одразу. Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє відображення в рішенні наради „Про реформу вищої школи” (1920), що передбачала створення вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. У 1921 році на основі старих університетів почали створювати інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський.

Значною подією у розвитку системи вищої освіти в Україні стало відновлення університетів. З 1 вересня 1932 року відновлені університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. За короткий термін вони стали науковими та освітніми центрами України. У 1939 році до цих університетів приєднались Львівський та Чернівецький університети. Напередодні Другої світової війни в УРСР нараховувалось 129 вищих навчальних закладів. У 1938 році було затверджено однотипні для усіх університетів країни навчальні плани. Остаточно було визначено структуру навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загальноспеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка з конкретної спеціальності, передбачались курси на вибір.

Під час Другої світової війни державні вищі навчальні заклади були евакуйовані у східні райони СРСР. Після звільнення тимчасово окупованої території України в ній оновили роботу 154 вищих навчальних закладів. У післявоєнний період стало відчутною потреба укрупнення спеціальностей, розширення профілю підготовки фахівців. З 1950 року до 1960 року кількість укрупнених вищих навчальних закладів скоротилася зі 160 до 135 при одночасному збільшені студентів: з 201,5 тис. до 417,7 тис.

У 1960-1970-х р.р. основна увага при плануванні підготовки кадрів зверталась на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. У 1974-1975 р.р. на основі чинних навчальних планів було створено робочі навчальні плани, в яких визначалася кількість годин, затрачуваних студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни.

У 1984 році в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі університетів – 9, технічних вищих навчальних закладів – 50, сільськогосподарських вищих навчальних закладів – 17, вищих навчальних закладів економіки і права – 10, педінститутів – 30, вищих навчальних закладів охорони здоров’я – 15, вищих навчальних закладів фізкультури і спорту – 3, культури і мистецтв – 12.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну політику і систему вищої освіти. У спадок країна отримала специфічну систему освіти СРСР. Головні її недоліки були пов’язані як з надмірною централізацією, так і з залишковим принципом фінансування. У 90-х роках спостерігалась тенденція реорганізації великих інститутів в університети. Було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр (базова вища освіта), спеціаліст, магістр (повна вища освіта).

Структура системи освіти України визначається Законом України „Про освіту” [1]:

Вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації, визначає Закон України „Про вишу освіту” [4].