Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Лекція 3. Держава, партії, громадські організації і суспільні рухі як політичні інституті




Читайте также:
  1. Аналіз зразків організації бесіди під час вивчення нового матеріалу
  2. Аналіз прийомів організації групової роботи школярів на уроці
  3. ВИМОГИ ОХОРОНИ ПРАЦІ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ БУДІВЕЛЬНОГО МАЙДАНЧИКА
  4. Вплив ситуаційних чинників на проектування організації
  5. ГАЛУЗЕВІ ТОРГОВЕЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
  6. ГЛОБАЛЬНО-УНІВЕРСАЛЬНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
  7. Громадські екологічні рухи
  8. Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення
  9. Дія законів організації
  10. Діяльність дитячих і юнацьких громадських організацій як одна із форм організації дозвілля учнів та студентів.

 

Поняття «держава» і теорії її походження

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов´язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукупності зв´язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Державу характеризують:

— організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

— право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

— монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов´язкові для всього населення);
— монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв´язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

— верховенство публічної влади;

— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

— досягнення єдності держави через відповідний зв´язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави.

Неісторична теорія, її висунув Аристотель, проголосивши: природа людини як «політичної істоти» визначила їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Цей «божественний закон» вищий від «природного». Тому церква — вище держави, її закони не повинні порушувати правителі.



Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

Патріархальна теорія, її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об´єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII ст., в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин, її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.

Сутність означеної теорії в тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Закон, влада зобов´язані задовольняти природне право людей, захищати їх. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов´язуючись підкорятися їх волі, закону.

Теорія підкорення (конфліктно-насильницька), її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей
гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.



Класова теорія, її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об´єктивний процес. Держава започатковується в пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

Щодо класового характеру держави, нині існують інші точки зору. Приміром, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд та інші стверджують, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. Держава поступово деполітизується. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотримується французький соціолог М. Дюверже, який, сумніваючись у можливості будь-якої деполітизації держави, висунув положення про її двобічність як суб´єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загальносоціальних орієнтацій. Тому, з одного боку, держава є виразником інтересів панівного класу, а з іншого — гарантом соціального порядку, вигідного всьому суспільству.

Типи, структура і функції держави.

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер інсують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого. До речі, історично-формаційний поділ держав не заперечує більшість вчених світу. Інша річ — відмінність змістових характеристик марксистських і немарксистських підходів означеної типології. Оскільки марксисти вбачають у державі організацію влади пануючого класу, тобто стверджують класовий характер будь-якої держави, вони поділяють сучасні держави на капіталістичні та соціалістичні.

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не досягнувши індустріального рівня. Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав (див. розділ 3, тема 3.5).



На сучасному етапі утворилася група держав, які називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової. Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В´єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах «соціалізму» різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у «принцип національності». Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: «Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом». Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як державу з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський зазначив: «Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні».

За іншою концепцією національна держава:

— утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість населення даної країни;

— є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

— створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

— поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.

Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу, її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. — 5,4%, в 1984 р. — 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом´якшеній формі.

Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.

Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непри-вілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» було б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

— органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі(парламент);

— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

— органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;

— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

— органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

— правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

— правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

— економічно-господарська — захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

— соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

— культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

— екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.
Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) та складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unіtas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав — унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб´єкти федерації.

Суб´єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб´єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне — для суб´єктів федерації). Проте суб´єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб´єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб´єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об´єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб´єктів. Це нетривка форма державного об´єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815—1867). Щоправда, термін «конфедерація» вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності, які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціальнополітичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір´я населення до інститутів держави.
Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченимюристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв´язує в цілісний комплекс рух до соціальноринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об´єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов´язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціальнодержавного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об´єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціальнополітичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де закон — володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в XVIIXVIII ст. сформулювали принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов´язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядковується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління — процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

— верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

— вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будьякої диктатури;

— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів;

— високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

— контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

— відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

— органічний зв´язок прав і свобод громадян з їх обов´язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Парти надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішеннь як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільна значущий результат діяльності партій ймовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії — не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення. Поняття і типологія політичних партій та партійних систем

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об´єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об´єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов´язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Політичні партії утворюються:

— внаслідок об´єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

— внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об´єднання двох та більше партій в одну;

— у надрах масових рухів;

— під виливом міжнародної партійної системи;

— як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

— внаслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»;

— на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

— з ініціативи профспілок.

Так, лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з´їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття «політична партія» серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об´єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша — добровільність об´єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії — це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв´язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв´язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, Ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);

— домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);

— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

— партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

— партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

— атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

Між партійними і виборчими системами існує тісний взаємозв´язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними.

1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними партіями, які мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної більшості) зумовлює появу партійної системи, до якої належать кілька партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і компромісів.

3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур (відносної більшості) неминуче породжує партійну систему, яка характеризується суперництвом двох партій.

Роль і функції партій у суспільно-політичному житті

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід´ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів.

Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у тому числі України, пов´язані зі становленням політичних партій. Відсутність сильних партій, які легітимне представляють інтереси основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу над суспільством і розв´язує їй руки у виборі політики. Однак це ілюзія, бо замість політичне організованих опонентів, з якими можна вести діалог і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса людей. Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка позбавляється зворотного зв´язку з масами і втрачає контроль над політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у суспільстві визначається такими чинниками:

— наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;

— організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

— рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

— достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

— вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;

— вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

— наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути уся сфера політики і будь-яку функцію політичної системи може виконувати партія. Інші політологи розцінюють партії як звичайні організації, які у своїй діяльності не піднімаються вище рівня активності «груп тиску» або «груп інтересів».

Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір кандидатів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій: організація громадської думки з питань, які торкаються життєвих інтересів нації; мобілізація виборців навколо партійних кандидатів; виховання громадської думки і дедалі активніше виконання партіями «загальноосвітньої ролі в
процесі політичної соціалізації»; забезпечення неперервності політичних зв´язків між парламентом і народом; формування разом з іншими політичними інститутами механізму державного і громадського управління, забезпечення стабільності влади; створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду за дво- і багатопартійної системи.

Важливими є функції соціальної інтеграції, політичної соціалізації, оскільки партії завжди небайдужі до політичні настроїв своїх членів і прибічників, від чого залежить їхня підтримка, участь у реалізації політики партії. Наприклад, американський політолог Ф. Сорауф вважає, що партії беруть участь у політичній соціалізації шляхом передачі політичних цінностей та інформації нинішнім і майбутнім виборцям.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функція політичного рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави. Авторитет партії в суспільстві залежить від того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і здійснення політичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї функції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

— з´ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;

— активізація та об´єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

— інституціоналізація політичних конфліктів;

— формування громадської думки;

— політичне виховання суспільства або його частини;

— формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;

— рекрутування та соціалізація нових членів.

Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива утворення партійної системи

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності (Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 р.)- Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. Розпочався він зі створення в березні 1988 р. Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебудові. А в січні 1898 р. відбувся перший з´їзд Українського християнсько-демократичного фронту, через рік — установча конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо пізніше — Українського товариства «Меморіал». Політичне життя активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 p. y газеті «Літературна Україна» проекту програми сприяння перебудові Народного Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий з´їзд НРУ як політизованого громадського об´єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. — до подій 19—24 серпня 1991). Започаткував його установчий з´їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 р. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), Український християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка — в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий з´їзд Об´єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП) та Українська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували партії та об´єднання національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про громадянство У HP 1918 р. і скликання національного конгресу, виступила за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та Національної поліції.

Восени 1990 р. політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України. У грудні 1990 р. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КПУ, створили партію демократичного відродження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з´їзд Демократичної партії України (ДНУ).

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 p.). Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991 р. відбувся установчий з´їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні — установчий з´їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об´єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994 pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 р. їх уже налічувалося 110. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об´єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв´язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 р.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням — ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ІІК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнське об´єднання лівих «Справедливість». Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об´єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціаль-но орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру. Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УПІШ), Партія регіонів України (ПРУ), Партія «Яблуко», Партія Зелених України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія «Реформи і порядок» (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.

Консервативні партії України. До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України «За єдність», Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП). їх об´єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім´ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія «Християнсько-народний союз» (ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське об´єднання християн (BOX). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб´єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільне значущих акціях.

Партії національного спрямування. Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських на-ціоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об´єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-націо-нальна партія України (СНПУ). Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів.

Актуальною суспільно-державною проблемою в Україні є формування партійної системи. Важливим кроком щодо цього стали вибори до Верховної Ради України 1998 р. У результаті виборів 9 партій провели своїх представників до Верховної Ради України й утворили в ній свої фракції: КПУ, НРУ, СПУ, СелПУ, НДП, ПЗУ, «Громада», СДПУ(о), ПСПУ. Жодна з них не здобула такої кількості депутатських місць, щоб могла сформувати уряд. Не утворився для сформування уряду і блок партій, що не дає підстав стверджувати про утворення партійної системи.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі і шляхом об´єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіонів»). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв´язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід´ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

Громадські об´єднання і рухи

Громадські об´єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв´язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Поняття, права та функції громадських об´єднань і рухів

Громадські об´єднання є формуваннями громадян на основі їх вільного і свідомого волевиявлення та спільності інтересів, їх різновидами є громадські організації та громадські об´єднання.

Громадські об´єднання — об´єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Право на об´єднання є невід´ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загально декларацією прав людини. Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об´єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості й гласності. Повноваження громадських об´єднань не можуть бути підставою для обмеження конституційних прав і свобод їх учасників.

У більшості країн світу громадські об´єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

— брати участь у формуванні державної влади й управління;

— реалізовувати законодавчу ініціативу;

— брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

— представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об´єднань. Не підлягають легалізації об´єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об´єднання виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 32; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.114 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты