Лекція 7. Політичний процес і політична діяльність

Під політичним процесом розуміють сукупну діяльність суб'єктів політико-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт та окремих осіб, завдяки якій забезпечуються функціонування і розвиток політичної системи.

Політичний процес охоплює різноманітні види політичної діяльності в рамках політичної системи, а також у взаємодії з іншими суспільними системами. Він включає такі види діяльності: політичну участь і професійну політичну діяльність.

Політична участь передбачає масові акції з метою формування певних позицій, вимог, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів влади. Це, зокрема, участь у виборах, референдумах, демонстраціях, маніфестаціях, мітингах, зборах тощо.

Професійна політична діяльність включає розробку правових норм та управління різноманітними політичними інститутами. До неї належать парламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська діяльність, партійний менеджмент і виборчий маркетинг. Професійна політична діяльність забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регулювання і вдосконалення суспільних відносин.

За вектором суспільного спрямування політична діяльність може бути інноваційною (зорієнтованою на впровадження нових політичних інститутів), стабілізуючою (спрямованою на збереження всього цінного в наявних структурах, недопущення деструктивних змін), консервативною (націленою на збереження старих інститутів і форм взаємодії), реакційною (зацікавленою у відновленні інститутів минулого).

Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер.

Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії; по-друге, виражають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні й культурні) не прямо, а опосередковано, через політичні організації; по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.

Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації та соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи — це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі та середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, — у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для обстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи.

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску і партії. Групи тиску включають усі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці — це неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку. Партії як вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб'єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, клани.

Кліка — це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від звичайної організованої злочинності мафія може займати провідне місце в політичній системі (особливо в олігархо-клановій).

Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, є в будь-якому суспільстві незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності та політичного впливу залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства, рівня правової та політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівняно із сучасними цивілізованими країнами, приховані інтереси можуть мати перевагу над відкритими, легальними.

Форми політичної взаємодії — це усталені, інституційно або психологічно зумовлені способи поведінки суб'єктів, що взаємодіють. їх можна умовно розділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація (ринкові) і панування, експлуатація (неринкові)); 2) розвитку (конфлікти і реформи).

Політична співпраця — форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб'єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.

Політична конкуренція — форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових або неправових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є рушійною силою суспільного прогресу.

Консолідація — форма політичної взаємодії, яка передбачає об'єднання, згуртування суб'єктів політики для досягнення загальної мети навколо спільних цінностей та інтересів. Тільки раціональні прагматичні цінності, що ґрунтуються на усвідомленні зв'язку інтересів особи і спільноти, забезпечують на сучасному етапі високий ступінь консолідації.

Панування — це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб'єктами політики нерівноправні стосунки: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатацію. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницький, феодально-кріпосницький, кастовий, імперсько-колоніальний, клієнтський.

Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. До політичних інструментів експлуатації належить: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп і непомірний податковий тиск для інших; корупція, перерозподіл соціальних благ на користь пануючої верхівки.

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

У конфлікті виділяють чотири стадії: передконфліктну, конфліктну, розв'язання конфлікту, післяконфліктну.

Перша стадія є латентною (прихованою) і характеризується накопиченням незадоволення у зв'язку з глибокою розбіжністю інтересів і цінностей суб'єктів конфліктної ситуації.

Конфліктна стадія характеризується гострим протистоянням між конфліктуючими сторонами, яке виражається у взаємному прямому чи опосередкованому блокуванні намірів та інтересів, цілей. На цій стадії відбуваються зіставлення сил конфліктуючих сторін, оцінка їхніх шансів у боротьбі.

Розв'язання конфлікту передбачає зміну як об'єктивної, так і суб'єктивної ситуації, тобто такої перебудови свідомості, за якої "образ ворога" перетворюється на "образ партнера", а психологічна установка до боротьби — на орієнтацію до співпраці. Часткове розв'язання конфлікту змінює тільки зовнішню поведінку, але зберігає внутрішню установку до продовження протиборства.

Сучасна конфліктологія передбачає низку ефективних засобів розв'язання конфлікту:

1) під час переговорів пріоритет має надаватись обговоренню тих питань, що призвели до конфлікту;

2) учасники конфлікту повинні прагнути зняти психологічну і соціальну напругу, демонструючи взаємну повагу один до одного;

3) сторони переговорів повинні створити атмосферу публічного рівноправного обміну думками, відкрито обговорювати взаємно незручні питання;

4) учасники переговорів повинні прагнути до компромісу.

На останній стадії остаточно долаються конфліктні суперечності та припиняється боротьба. Врегульований конфлікт має позитивний суспільний сенс: сприяє розв'язанню важливих суспільних проблем і поліпшує соціально-психологічні характеристики суб'єктів групової взаємодії, оскільки вчить їх великому політичному мистецтву — цивілізовано боротися й обстоювати свої інтереси та права.

Політичні конфлікти можуть відбуватися між такими суб'єктами політичної дії: національними державами або групами національних держав; між органами державної влади за розширення прерогатив у процесі формування політичних інститутів; між державою і соціальними групами (етнічними, соціальнокласовими, регіональними і політичними організаціями), політичними елітами, кліками, мафіями, політичними організаціями (партіями, групами тиску), політичними лідерами, політичними лідерами й організаціями, політичними організаціями й соціальними групами. Політичні конфлікти здебільшого виражаються у таких формах, як революція, переворот тощо.

Революція — процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою. Переворот — насильницьке захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або політичного режиму. Політична реформа передбачає поступову зміну інститутів політичної системи і всього суспільного ладу правовими засобами.

Політичний процес в Україні спрямований на розбудову інститутів незалежної держави та їх демократизації. Однак реформування політичної системи в Україні проходить повільно і незбалансовано, внаслідок чого сповільнюються процеси реформування в інших сферах суспільного життя, насамперед в економічній.

В Україні ще не сформовано нової соціальної структури, суб'єкти якої були б зацікавлені у сучасній цивілізованій політичній системі. Основним активним політичним суб'єктом є олігархічні угруповання, які намагаються використати інститути політичної влади для власного збагачення.

Середній клас, наявність якого, як показує досвід цивілізованих країн, є найголовнішим чинником політичної стабільності в суспільстві, в Україні є нечисленним. Основу його становлять дрібні та середні підприємці, а також частина інтелігенції (здебільшого представники престижних сьогодні професій).

Отже, така соціально-класова структура українського суспільства не дає змоги забезпечити рівне представництво соціальних груп у правлячій еліті й контреліті.

Політичний процес в Україні на сучасному етапі характеризується прискоренням процесу демократизації. Але незба-лансована політична система провокує конфлікти насамперед між інститутом Президента і урядом, а також між урядовою коаліцією й опозицією. Крім цього, посилилися конфлікти між політико-владними інститутами і різними соціальними групами з приводу справедливого розподілу ресурсів і встановлення цивілізованих соціальних стандартів у сферах нарахування зарплат, пенсій, надання адміністративних послуг.