Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. 4 страница

· Самостійність в умовах першої світової війни залишила б Україну без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна перетворилася б на легку здобич для воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію.

10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському з`їзді було оприлюднено І Універсал ЦР, в якому самочинно проголошувалася автономія України в складі Російської федерації. ЦР проголосила себе державним органом, що має право приймати акти конституційного значення. Цим же універсалом визнавалася рівність всіх національних меншин в Україні. Проголошенням І Універсалу ЦР брала на себе державні функції.

Для поточної роботи 15 червня 1917 р. було обрано уряд України – Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. Ці події спричинили зростання революційного ентузіазму мас в Україні.

Зважаючи на становище в державі (червневі масові демонстрації, поразка Південно-Західного фронту, що призвела до втрати Галичини, активна державотворчість в Україні), Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими методами. До того ж на захист ЦР могли виступити фронтові українські частини і загал населення України. Збройний конфлікт з ЦР сприяв би розколу в середовищі російських демократів. Зважаючи на це, 28 червня 1917 р. до Києва прибула делегація Тимчасового уряду в складі Керенського, Терещенка і Церетелі. Вони визнали автономію України. Цей компроміс спричинився до урядової кризи в Росії, але більшістю голосів угода була затверджена Тимчасовим урядом.

Зміст цієї угоди було покладено в основу ІІ Універсалу ЦР, проголошеного 3 липня 1917 р. ЦР визнавалася найвищим органом революційної демократії в Україні, Генеральний Секретаріат, після затвердження його Тимчасовим урядом, перетворився на крайовий орган влади. ЦР брала зобов`язання не здійснювати самочинно автономію України до зібрання Всеросійських Установчих зборів. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежила права України. Згідно Тимчасової інструкції ГС оголошувався органом Тимчасового уряду і призначався ним за поданням ЦР, інститут національної окремої влади в Україні зводився нанівець. До того ж в компетенції ГС залишилося 5 губерній – Київська, Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська. Харківська, Катеринославська (включаючи Донбас), Херсонщіна і Таврія підпорядковувалися Тимчасовому уряду, який до того ж вирішував військові, продовольчі, судові справи, відав шляхами сполучення, транспортом і зв`язком в Україні.

За цих складних умов ЦР так і не змогла налагодити ефективне керівництво в країні, забезпечити міста продовольством, домогтися порядку і законності. ЦР не пішла назустріч прагненню селянства розпочати негайно аграрну реформу. Це негативно позначилося на авторитеті ЦР. Фатальні наслідки мали прорахунки ЦР у воєнному питанні. Так у вирішальний час ЦР України втратила підтримку у селянському та військовому середовищах.

Після проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу 20 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат по суті став незалежним урядом України. Але він проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань:

· не змінили старі основи державності;

· не вилучив гроші з банків, що були вкрай потрібні новому урядові;

· не змінив судового апарату, систему освіти (російська мова);

· повільно йшла конфіскація земель і передача їх селянам.

УНР ставала мимоволі оплотом антибільшовицьких сил, оскільки до України мігрували противники більшовиків. Це спричинилося до загострення відносин з більшовицьким урядом Росії. Знайшовся і привід. В Україні стояли деякі більшовицькі частини, що отримали наказ просуватися до Києва з метою встановлення там більшовицької влади. Дорогу їм заступив І Український корпус під командуванням П. Скоропадського, що і врятувало молоду державу.

В ніч з 25 на 26 жовтня (7-8.11) 1917 р. в Петрограді більшовики здійснили соціалістичний переворот. Водночас в Києві розгорнули агітаційну діяльність за радянську владу місцеві більшовицькі організації. Тоді ЦР роззброїла червоногвардійські частини і вислала їх за межі України. Другим приводом для загострення стосунків між Україною та Росією став дозвіл ЦР на пропуск через територію України донських козачих частин на Дон, які перебували на ворожих позиціях до більшовиків. Тому 4 грудня 1917 р. Рада народних комісарів Радянської Росії по радіотелеграфу звернувся з “Маніфестом до українського народу”, який містив ультимативні вимоги до ЦР. В Маніфесті визначалося на словах право українського народу на самовизначення аж до відокремлення УНР від Росії при умові визнання радянської влади в Україні. Це означало ліквідацію українського уряду і її автономії, а після встановлення радянської влади Маніфест зобов’язував Україну не пропускати через свою територію донців, припинити роззброєння більшовицьких частин і допомогти їм розгромити противників радянської влади. Був визначений термін 48 годин, після якого РНК проголосить ЦР у стані війни з Росією. Маніфест був підписаний В.Леніним і Л.Троцьким.

ЦР у своїй відповіді підкреслила непослідовність більшовиків та радянської влади до національно-визвольного руху в Україні, відкинула домагання РНК і заявила, що на випадок війни ЦР буде боронити свої права.

4 грудня 1917 р. в Києві розпочав роботу І Всеукраїнський з‘їзд Рад, переважна більшість делегатів якого підтримали Центральну Раду. З’їзд визнав ультиматум РНК як замах на УНР.

Більшовики, що опинилися у меншості, переїхали до Харкова, який перетворився на радянський форпост в Україні. Саме тут 11-12 грудня 1917 р. більшовики провели свій з’їзд Рад, який проголосив встановлення радянської влади в Україні, яка, в свою чергу, проголошувалася частиною Російської республіки. Було створено радянські органи влади. Більшовицький уряд Харкова розпочав збройну боротьбу проти УЦР. РНК дав наказ більшовицьким військам встановлювати радянську владу на місцях в Україні. 17 грудня 1917 р. ЦВК більшовицьких рад в Харкові опублікував Маніфест про повалення в Україні ЦР і Генерального Секретаріату. Наступного дня Центральний Виконавчий комітет (більшовицький орган влади) сформував Комітет боротьби з контрреволюцією.

25 грудня 1917 р. радянські війська почали загальний наступ, в результаті якого захопили Катеринослав, Полтаву, Херсон, Одесу та ін. міста. Червоногвардійські загони наближалися до Києва.

З огляду на ці події 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал, який виголосив М. Грушевський. Універсал проголошував незалежність і суверенність УНР; стверджувалося, що Україна прагне жити в мирі з усіма народами, але жоден з них не має права втручатися у справи УНР. Урядові доручалося довести до кінця переговори з центральними державами і укласти з ними мир. Всю землю роздати селянам без викупу, націоналізувати ліси, води і підземні багатства. Держава встановлює контроль над банками та найближчим часом будуть скликані українські Установчі збори, які схвалять конституцію України. Генеральний Секретаріат було реорганізовано у Раду Міністрів на чолі з В. Винниченком.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив УНР незалежною і суверенною державою, завершивши процес складного і суперечливого періоду розвитку українського національно-визвольного руху. Прийняття IV Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром Росії, а з цим і зі сподіваннями на автономію і федералізм.

16 січня 1918 р. робітники заводу “Арсенал” почали збройне повстання, щоб допомогти більшовицьким військам. Повстання через 5 днів було придушене, але 26 січня 1918 р. більшовики захопили Київ.

30 січня 1918 р. в Києві було проголошено Українську робітничо-селянську республіку з Народним Секретаріатом на чолі. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира. Члени українського уряду були оголошені злочинцями, а їх майно конфісковано.

Перші кроки радянської влади в Україні ознаменувалися жорстоким терором. По оцінкам число знищених людей досягло 5 тис. чоловік. Пам’ятаючи 16 січня 1918 р. під Крутами, у Маріїнському парку було розстріляно 200 учнів гімназій і училищ. Через деякий час до Києва з Харкова прибули члени українського радянського уряду. На Україну була поширена дія всіх декретів радянської влади. Україна стала управлятися відповідно до законів Російської федерації.

Розв’язавши за допомогою насильства питання про владу, більшовики почали докорінний злам всіх соціально-економічних відносин, нав’язуючи народу України порядки, що утвердилися в Росії.

Перш за все, було встановлено контроль за фінансами – банкам заборонили здійснювати будь-які операції, конфісковувалися на користь Рад золото, дорогоцінні метали та коштовності. На заможні верстви населення України було накладено контрибуції, конфіскації, реквізиції.

Відбулося одержавлення української промисловості. Для цього в Україні було створено філії російської Вищої ради народного господарства, що проводили лінію центру на місцях. На селі більшовики прагнули нав’язати селянству принцип артільно-комуністичного ведення господарства, але майже все селянство виступало за індивідуальне господарювання. Одним з найважливіших для більшовиків в Україні було питання про хліб і сировину. Тільки за 4 перші місяці радянської влади з України було вивезено до 15 млн. пудів хліба, без якого більшовики в Росії не змогли б зберегти владу.

Установлений шляхом обману, насильства і прямого втручання ззовні, більшовицький режим в Україні неминуче мав стати і став причиною антибільшовицького опору в країні.

2. Політика Гетьманату та уряду Директорії. Утворення ЗУНР

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хлі­боробський з'їзд (близько 8 тис. чол.) проголосив почесного ота­мана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьма­ном України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення – гетьманат "Українська держава".

Основні причини, що забезпечили безкровний характер гетьманського перевороту:

· Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас (непослідовність тактичних дій; зволікання із вирішенням насущних соціально-економічних проблем; зне­вага до представників імущих класів; не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства; неповне усвідомлення по­треби творення національної армії тощо).

· Підтримка П.Скоропадського 450-тисячною німецько-австрій­ською армією.

· Важке економічне становище України (зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку – результат чотирирічної світової війни).

· Розкол у політичних силах України, які мали більшість у Центральній Раді, тощо.

· Поступове знецінення національних ідеалів.

· Розкольницька діяльність більшовиків України.

Ідеологічна платформа тих сил, які привели до влади П. Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій України", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.^[4]

Суттю державного режиму гетьманату була зміна демокра­тичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки одної особи - гетьмана П.Скоропадського.

Особливості політики уряду П. Скоропадського

В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові П.Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В.Винниченко). 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П.Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію, до якої увійшло п'ять чоловік: В.Винниченко – соціал-демократ, голова; С.Петлюра – соціал-демократ; Ф.Швець – соціаліст-революціонер; П.Андрієвський – соціаліст-самостійник; А.Макаренко – безпартійний.

14 грудня 1918 р гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і вона повністю пе­реходить до Директорії, яка 19 грудня влаштувала тріумфа­льний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Отже, після перемоги антигетьманського повстання Дирек­торія формально повинна була скласти свої повноваження. Од­нак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають "Тимчасовою Конституцією України", – Де­кларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні про­грамні цілі та чинники їх реалізації.

2. Оголосила себе "верховною владою революційного часу", за­значивши свою тимчасовість.

3. Оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу Украї­ни, який розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд соціально-економічних гасел, зокрема: робі­тничий контроль; боротьба зі спекуляцією; "національна зла­года всіх націй, що заселяють українську землю" тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, право коаліції і страйків, колективні договори.

6. Відновлювалась національно-персональна автономія та інші.

26 грудня 1918 року було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. 5 січня 1919 року відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ) – Тимчасового передпарламенту.

Варто наголосити, що 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (Злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив "Закон про форму влади в Україні". Він став державним органом молодого українського парламентаризму.

Наприкінці 1918 р. розпочинається наступ радянських військ на Україну; 3 січня 1919 року був зайнятий Харків, де частина української території отри­мала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Рес­публіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 року став болгарин Х.Раковський.

16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська зайняли Київ.

У царині зовнішньої політики Директорія продовжила безуспішні пошуки надійної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про перегово­ри з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри, як головних "провідників більшови­цького курсу", 9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра - із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих "похідних кабінетів", а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919 р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав до Польщі.

Українсько-польську угоду (21 квітня 1920 р.) іноді слушно називають договором Петлюри – Пілсудського, оскільки вона не користувалася підтримкою ані в польському середовищі, ані в українському суспільстві.

За умовами Варшавського договору:

· польський уряд визнавав незалежність УНР та Директорію на чолі з С. Петлюрою;

· кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордоні, а Східна Галичина і Волинь відходили до Польщі;

· гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі й польського – в Україні;

· Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод спрямованих проти України;

· у спеціальній таємній військовій конвенції передбачалось: початок спільних польсько-українських воєнних дій проти радянських військ на території України; воєнні дії мали відбуватись під польським командуванням; український уряд дав згоду на підпорядкування польському управлінню залізниць, постачати продукти харчування для польської армії.

Спільний польсько-український похід на Київ закінчився йо­го взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. червоні війська оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і РСФСР та УСРР було підписано Ризький мирний договір, згідно якого кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, що в 1919-1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Варшавський дого­вір був анульований.

Отже, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі пла­ни Директорії і "узаконив" контроль радянської Росії над більші­стю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

Основні причини поразки Директорії:

· Директорія не мала боєздатної армії, особливою рисою якої стала отаманщина (отамани не виконували наказів, діяли свавільно тощо);

· У керівництві Директорії не було єдності у поглядах на перспективу національно-державного будівництва. Пошук компромісів часто приводив до загострень особистих відносин між політичними діячами та партіями;

· По-справжньому не було створено інститутської влади. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію;

· Проведення аграрної реформи затягувалося, й вона мала популістський характер. Закон про ліквідацію приватної власності не втілювався в життя; земельна власність іноземних поміщи­ків оголошувалася недоторканою тощо;

· Психологічним аспектом поразки Директорії можна назвати відсутність у селян загальнонаціональних інтересів; виявляла­ся інертність у справі захисту власної держави;

· У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Ан­танти, що не визнавали Директорію та почали воєнну інтерве­нцію на півдні України.

Проголошення ЗУНР, її внутрішня та зовнішня політика

Коли Австро-Угорська імперія почала розвалюватися наприкінці Першої світової війни, в західних землях встановилася своя держава – Західно­українська Народна Республіка.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники всіх полі­тичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначен­ня Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Гали­цького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно-демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Євгена Петрушевича.

Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, що мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих обставин гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада українцями на чолі сотником УСС Д.Вітовським влада у Львові була взята. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот-тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік. Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки.

9 листопада 1918 р. на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. кв. км з 6 млн. на­селення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Прав­да, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише терито­рію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К.Левицького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний За­кон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: на­зва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. У цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, Державним прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня "Вже воскресла Україна" ("Ще не вмерла Україна").

Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час Українська галицька армія (УГА) ЗУНР вела бої з переважа­ючими у бойовій силі і техніці польськими військами. 16-18 лип­ня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч, залишивши всю Східну Гали­чину під польською окупацією.

Отже, Акт злуки мав декларативний символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості держа­вотворчих сил, щоб вистояти в тогочасних складних умовах і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали в цей час позицію за позицією, територію за тери­торією.

Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і ор­ганізацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов’язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо.

Причини втрати української державності та її історичне зна­чення

Серед складного комплексу чинників, що зумовили поразку, головними можна назвати наступні:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації ( відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елемента тощо);

2. З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона становила лише 2-3% усього населення;

3. Міста переважно не були осередками українства, оскіль були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків;

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики;

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, пану­вання ідей федералізму та автономізму також стримували на­ступальний темп української революції;

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів;

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздат­ної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради);

8. В Україні була відсутня сильна центристська сила, що могла об'єднати політичні сили в боротьбі за національну незалеж­ність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П.Скоропадський – лише на праві);

9. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії С.Петлюрою та В.Винниченком);

10. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!);

11. Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав національні змагання. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже. поразку української революції 1917-1921 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку.

Проте незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

· прискорився процес перетворення українського етносу, який за словами І.Франка, являв собою "купу піску", на сучасну по­літичну націю;

· з назвою "Україна" відроджена (хоч і тимчасово), держава ні­коли вже не зникала з політичної карти світу;

· була реанімована традиція державності, на засадах якої розви­валася українська політична думка до кінця XX ст.;

· накопичувався визвольний потенціал, зростала самосвідомість, формувалися національні кадри.

Варто також зазначити, що то був особливий етап національ­ної історії: протягом чотирьох років було пройдено величезну еволюцію – від підданства через проголошення національно-територіальної автономії федеративної Росії до усвідомлення по­вної незалежності й самостійності; поновлена в Україні держав­ницька свідомість, яка була приглушена двома віками російської окупації. Головне, що зробила революція – це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність.

Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття – економічній, політичній, духовній, державотворчій. Свідченням цього є Універсали Центральної Ра­ди, законодавчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформо­вано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя.

Слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України..." і що "... немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі".

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте державотворчу діяльність Української Центральної Ради. Визначте особливості еволюції напрямків українського державотворення упродовж 1917 – початку 1918 рр.

2. З‘ясуйте причини конфлікту УЦР з більшовицькою Росією.

3. Які причини гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р.?

4. Які причини падіння гетьманської влади П.Скоропадського?

5. В чому були досягнення і прорахунки Директорії УНР?

6. Якими були особливості національно-визвольного руху в західноукраїнських землях?

7. Чому національно-визвольна боротьба 1918-1919 рр. в Галичині, Буковині та на Закарпатті зазнала поразки?

8. Історичне значення української державності на початку 20-х років та причини її втрати.