Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Виникнення і розвиток українського козацтва




Читайте также:
  1. Аксіома 1: Розвиток (еволюція) системи визначається деякою ціллю й інформаційними ресурсами системи, її інформаційною відкритістю.
  2. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  3. Бюджетний дефіцит. Причини виникнення
  4. В чому полягає внесок античної філософії в розвиток філософського знання
  5. В чому полягає внесок філософії Середньовіччя в духовний розвиток суспільства
  6. Видатки бюджетів на розвиток інфраструктури країни
  7. Видатки бюджетів на розвиток промисловості, енергетики і будівництва
  8. Видатки бюджетів на розвиток сільського господарства, мисливства і рибальства
  9. Виконання вправ на розвиток голосу
  10. Виконання вправ на розвиток професійно-педагогічної уваги і спостережливості

Вперше термін «козак» згадується у Початковій монгольській хроніці (1240).

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницька», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими конями тощо. Відповідно до «захисної» тео­рії козаки з'явились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує ви­никнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соці­ального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати у комплексі.

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала у незаселені степові райони середньої течії Дніп­ра. Там втікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно по­лювали, нападали на татар, відбиваючи у них полонених та награ­боване майно. Так з XIV ст. на терені України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок у її історію. Термін «ко­зак» тюркського походження означав «вільна людина», «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів зму­шувала козаків дбати, перш за все, про оборону. Як наслідок, ви­никали укріплення, які називалися січчю (від слова сікти — руба­ти), тому що місце заселення обставляли висіченими у лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їхня резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична організація ко­заків». Разом із цим вживався термін «запорозький кош», який означав керівництво козаків, їх місцеперебування, табір.

Історію українського козацтва можна розділити на кілька пері­одів:

1. 1489—1591 рр. — утворення козацтва та його становлення;

2. 1591-1647 рр. — період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його на окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху;

3. 1648-1664 рр. — участь у Національній революції та Визво­льній війні українського народу, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих функцій;



4. 1664—1709 рр. — боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною;

5. 1709—1734 рр. — період існування запорожців за межами України;

6. 1734-1775 рр. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царизмом.

Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з князівського роду на Воли­ні. Він був черкаським та канівським старостою (намісником) ве­ликого князя литовського на півдні України, воював з татарами. Напочатку 1550-х рр. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. На цій підставі деякі історики і вважають його засновником Запорозької Січі. У дійсності Січ виникла дещо раніше і на іншому дніпровському острові — Томаківці. 1563 р. князь Вишневецький потрапив у по­лон до татарів, був переданий туркам і за наказом султана страче­ний. Його діяльність оспівана у народній думі про козака Байду.

Були певні умови прийняття у козаки: потрібно було бути вільним і неодруженим, вміти говорити української мовою (козацькою), сповіда­ти православну віру, пройти певне навчання. Першою умовою часто нехтували, бо ж козаки приймали до своїх лав і кріпаків. Щодо остан­ньої умови, то кандидат у козаки повинен був спочатку призвичаїтись до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди називали­ся молодиками, новаками, джурами. Прийнятий у запорозькі козаки записувався в один із 38 куренів, кількість яких була постійною. Часто при цьому він діставав якесь прізвисько, що свідчило про його харак­тер, зовнішність або нагадувало про деякі обставини життя.



Склад запорозького козацтва був багатонаціональним, хоча пе­реважали українці. Тут були представники 20 національностей: росіяни, білоруси, поляки, татари, угорці, євреї, іспанці, грузини, вірмени. Незважаючи на різноманітність складу Січі, вона все ж мала об'єднуючі чинники завдяки головним принципам її життє­діяльності. Це — свобода, рівність, товариство, православна віра, відсутність жінок, боротьба з ворогами, звільнення з полону хрис­тиянських невільників і захист пригноблених.

Сімейні козаки також допускалися на Запорожжя, але вони не могли тут жити із сім'ями. Вони поселялися у слободах, зимівни­ках і хуторах, займалися вирощуванням зерна, худоби, торгівлею і промислами і тому називалися не товаришами, а «посполитими», «зимовчаками». Але усі, січовики і зимовчаки називали себе «сла­вним низовим військом Запорозьким і товариством».

Ні знатність роду, ні станове походження, ні вік не мали на Січі особливого значення. Цінувались, перш за все, особисті якості: хоробрість, розум, винахідливість. У відносинах між козаками ці­нувався «стаж» перебування на Січі, а не вік — перевагу мав той, хто вступив до козаків раніше. Ті, що прийшли пізніше називали його «батьком», а він їх «синами». Ніякого певного часу перебу­вання на Січі не встановлювалося, кожен міг вийти з неї за влас­ним бажанням. Тих, хто мав заслуги і значний стаж називали «лицарство» або «товариство». Наприкінці XVI ст. запорожців на­раховувалося 5-6 тис. Серед козаків було поширене братство — «побратимство» з метою допомагати, звільняти і навіть жертвува­ти життям один за одного.



Товариство вирішувало питання про війну і мир, розподіляло всі землі, ліси, угіддя, вибирало посадових осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які присилалися на Січ.

Військо Запорозьке мало два поділи: військове і територіаль­не. У військовому було 38 куренів, а у територіальному — спочат­ку 5, а потім 8 паланок. Курені мали різні назви — за ім'ям отама­нів — їхніх засновників, за назвою місцевості, звідки вийшли перші запорожці, або ж стану, з якого вони вийшли. Серед них: Іванівський, Сергіївський, Канівський, Поповицький, Титарський, Кор-сунський, Уманський, Полтавський тощо. 10 куренів складали 1/4 Січі, яка називалися пірією і мала свою казну. Назва «курінь» походить від слова «курити», тобто «димити». Кожен курінь зовні виглядав як казарма до 30 м завдовжки і 3,5 м завширшки.

«Паланка» у перекладі а турецької означає «невелике укріплен­ня». Це було управління і сама територія. Паланки розміщались на площі, окружність якої складала 1700 км. Паланкову старшину складали: полковник, осаул та писар. Влада паланкового полков­ника була значною: він заміщав у своєму районі кошового отамана і тому мав право страчувати злочинців. Його влада поширювалася і на тих, хто проїзджав через паланку.

Господарство Запорожжя мало здобичницький характер. Козаки багато в чому жили з походів, але займалися також мисливством, рибальством, навіть хліборобством, добували сіль та селітру, ви­ступали посередниками у торгівлі з Кримом та Туреччиною, багато уваги приділяли розведенню коней.

Весь склад Війська Запорозького ділився на старшину, молоди­ків та сіромах — рядових козаків та запорозьке поспільство, яке жило поза Січчю, на зимівниках. Ті козаки, що жили в селах, містечках, на хуторах, називались ще городовими. Біднота козаць­ка звалася голотою, а багаті козаки — дуками. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (1551) польського історика Мартина Бєльського.

Запорозька Січ мала чітку військову організацію. На чолі всьо­го війська стояв виборний гетьман, який офіційно називався стар­шим. Безпосередньо Січчю керував кошовий отаман, який обира­вся на один рік, але міг бути переобраним. Кошовий отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову і духо­вну владу. У військовий час він був головнокомандувачем, вважа­вся і зверхником запорозького духівництва і тому приймав і на­правляв духовних осіб у січову та паланкову церкви. Кошовий отаман також затверджував вибраних на раді старшин, надавав законної сили розподілу угідь, ділив воєнну здобич, військові до­ходи, грошове утримання, приймав нових осіб на Січ, вступав у дипломатичні відносини з сусідніми державами. Його влада обме­жувалася звітом, часом і радою. Якщо козаки були незадоволені діяльністю кошового отамана, то його могли навіть стратити.

Другою особою після нього був суддя, який у своїй діяльності керувався не писаним законом, якого зовсім не було у козаків, а переказами і традиціями. Покарання у козаків присуджувались в основному за кримінальні та майнові злочини. Суворі закони на Січі пояснювались такими причинами: 1) необхідно було припини­ти вияви аморальності, так як сюди приходили і люди сумнівної моральності; 2) козаки вели постійні війни і для підтримки поряд­ку у війську необхідні були суворі закони. Середкримінальних злочинів найтяжчим вважалося вбивство козаком свого товариша, непідкорення начальству, дезертирство, приведення на Січжінок, пияцтво під час військового походу. Покарання :шлсжали від тяж­кості злочину. Практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчука­ми. Існували і смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю (за вбивство свого товари­ша), забивання киями біля ганебного стовпа.

Всіма письмовими справами керував військовий писар, роль якого часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов'язків. Він складав накази, писав дипломатичні листи, раху­вав прибутки і витрати, був основним радником гетьмана чи кошо­вого отамана у справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Зазвичай писарі приходили з Києво-Могилянського коле­гіуму (потім академії). Звідси поширене використання у листах запорозьких козаків текстів з святого письма, а також виразів типу «сдалека усмотреть перспективою своего ума». Ознакою влади ге­тьмана була булава, кошового отамана — бунчук, судді — печатка, писаря — каламар (срібна чорнильниця), полковника — пернач. Це називалось клейнодами. Помічниками гетьмана у військових справах були осаули, які спостерігали за порядком між козаками у мирний час на Січі, а у військовий — у таборі; слідкували за вико­нанням судових вироків; проводили розслідування злочинів. Зна­ком, влади осаула була дерев'яна палиця, скована з обох кінців срібними кільцями. Артилерією та обозом відав обозний. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, які ко­мандували окремими підрозділами. Значну роль у житті козацтва відігравали так звані „діди” — тобто колишні військові запорозькі старшини, які залишали свої посади за віком, хворобою чи були переобрані. Вони завдяки своєму досвіду мали суттєвий вплив на вирішення різних питань, були носіями звичаїв козаків, суворо слідкували за їх виконанням.

За військовою старшиною йшли військові служителі — довбиш, гармаш, товмач, кантаржий, шафар. Довбиш за допомогою ли­тавр скликав козаків на раду, гармаш відав артилерією, товмач був перекладачем — повинен був знати іноземні мови, кантаржий зберігав військові міри і терези, збирав податки на користь Війсь­ка з усіх завезених на Січ товарів. Подібну роботу виконували шафарі, але не у Січі, а на головних перевозах через річки.

До військових служителів належали також булавничий, бунчу­жний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали ще старшину для походів. Полки по 500 людей очолювали полковники, сотні — сотники. Козацький прапор був малинового кольору.

Вищою владою на Січі вважалася загальна військова рада (коло), що відбувалася у певні дні обов'язково (наприклад, 1 січня кожно­го року для переобрання старшини), а також за бажанням козаць­кого товариства.

Постійне заняття військовою справою шліфувало майстерність козаків. Основу війська складала піхота, посилена артилерією. Кіннота була менш чисельною. На озброєнні були мушкети, пісто­лі, шаблі, келепи (бойові молотки), лук і стріли. Запорожці вико­ристовували для військових операцій метод «рейдів», часто комбі­нованих з.партизанськими діями малих загонів, мали добру розвідку. У битвах козаки віддавали перевагу атакам з флангів і з тилу. З цією метою вони розділяли все своє військо на чотири час­тини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Запорожцям були відомі досить скла­дні бойові прийоми: лава або розгорнутий стрій; батовий або три-шеренговий при обороні; триангула, тобто трикутник; атака коло­нами. Для оборони козаки никористовували укріплений табір з возів з гарматами по кутах І валами. Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот з чайок або байдаків (20 м завдовжки, 4 м завшир­шки, 4-6 гармат, швидкість 15 км/год). У поході брало участь 50-300 таких чайок. Запорозька Січ була форпостом українських зе­мель у боротьбі з татарськими наїґадами. З 1450 р. до 1556 р. орда 86 разів нападала на Україну. У відповідь козаки самі завдавали дошкульних ударів. 1510 р. кримський хан наказав навіть «за­мкнути» Дніпро залізним ланцюгом, але це не допомогло. Походи запорожців проти татар і турок очолювали козацькі ватажки Байда Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка. Іван Підкова був родичем молдавського господаря (князя). Його назвали так тому, що він міг ламати підкови. 1577 р. він захопив молдавський пре­стол, але не зміг втримати його, повернувся в Україну, де на вимо­гу турецького султана був схоплений польською владою і страчений. Його подвиги оспівано в народних думах, один зі своїх віршів йому присвятив Т. Шевченко.

Ще одним героєм народних дум був запорозький гетьман Самійло Кішка. Він був керівником багаточисель|іих походів запорож­ців в Крим та Туреччину 1567-1570 рр. Потрапив у полон і відбув 20 років каторги на турецьких галерах. Організував повстання, зміг звільнитися і знов стати гетьманом, здійснив кілька походів у Молдавію і Литву, де і загинув 1602 р.

Ці походи на Крим, у Молдавію показали, що козаки були зна­чною військово-політичною силою, тому польський уряд вирішив частину з них взяти на службу, щоб використовувати для воєнних цілей і тримати під контролем. 1572 р. коронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II взяв на служ­бу 300 козаків. їхні прізвища заносили у спеціальні списки (ре­єстр), звідси їхня назва — «реєстрові козаки». їм встановили певну платню, вони підкорялися лише своєму «старшому». 1590 р. у ре­єстрі було вже 1000 чоловік. Зростала і кількість нереєстрового козацтва. Характерними рисами козацтва були відсутність кріпос­ництва, формальна рівність між козаками. Фактично Запорозька Січ була козацькою республікою. Запорозька Січ стала початковим етапом у формуванні української державності. Своєрідна за струк­турою військово-адміністративна влада мала можливість викону­вати різноманітні внутрішні і зовнішні функції, властиві держав­ному утворенню.

Наприкінці XVI ст. козацтво виділяється в окремий суспільний стан в Україні, стає значною військово-політичною силою, центром національно-визвольного руху, ядром української державності.

На відміну від таборитів і граничар і навіть донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, запорозьке ко­зацтво еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації. Козаки створили Запорозьку Січ, але водночас сама Запорозька Січ стала тим фактором, який суттєво вплинув на подальшу ево­люцію козацтва і долю України. Січ дала Україні і політиків, і воєначальників, які сприяли поступу своєї Вітчизни, зростанню її авторитету на міжнародній арені. Козацтво стало авангардом наро­ду, народних повстань і рухів. Воно стало виконувати державотво­рчі функції. Саме козаки підхопили естафету державної традиції, яка тимчасово перервалася після ліквідації Галицько-Волинського і Київського князівств. Феномен цього явища у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників народу. Українська державність збагатилася історичними форма­ми, які істотно відрізнялися від основ феодального суспільства, що панували в інших країнах.

Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись нови­ми елементами, був справжнім суспільно-політичним феноменом. Проста, але ефективна система органів влади, участь всіх козаків у вирішенні найважливіших питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм, забезпечили їй високу виживаність.

Для Запорозької Січі протягом століть її існування характерний якнайширший спектр суспільно-політичної і соціально-економіч­ної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза її увагою. Існування Запоро­зької Січі як самостійної політичної сили неодноразово визнавало­ся іншими державами. З ними велись переговори, укладались уго­ди і військові союзи. Військова сила запорожців та оригінальна тактика бою, якою козаки збагатили військове мистецтво, були добре відомі за межами України.

Характерною рисою діяльності Запорозької Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Феномен українського козацтва ще й у тому, що саме воно стало вирішаль­ною силою у боротьбі за українську державність і пізніше ця дер­жавність була створена за зразком і структурою запорозького коза­цтва. Цим українське козацтво суттєво відрізняється від донського козацтва, яке виконувало лише військово-оборонні функції.

Козацький ідеал відіграв значну роль у розвитку соціальної ак­тивності селянства, він став фактором реалізації їхніх мрій і праг­нень, матеріалізувався під час повстань, коли на звільненій тери­торії вводилися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку суспільної свідомості народу. За­безпечило появу нових елементів ментальності, пов'язаних з сво­бодою і власною державою.

Криму період пізнього середньовіччя.

1242 р. монголо-татари, які повернулися з походу на Польщу й Угорщину осіли в Криму, що став улусом — провінцією Золотої Орди іі управлявся намісником великого хана. Столицею Кримсь­кого улусу до середини XIV ст. стало місто «Кирим» — «Крим», побудовано золотоординцями на південному сході Кримського пів­острова. У XIV ст. назва міста Крим поступово поширилася на весь півострів.

На початку XII ст. у Криму, на південному узбережжі з'явля­ються колонії у вигляді торгових факторій, засновані Венеціансь­кою республікою. У запеклій боротьбі венеціанців витіснили гену-езці.У середині XIII ст. генуезці отримують від правителя Криму невеличке прибережне селище Феодосію, засноване ще у VI ст. до н. є. греками. Генуезці назвали це місто Кафа і перетворили його на торгову факторію і свій опорний пункт у Криму. Наприкінці XIV ст. у ньому нараховувалося 70 тис. жителів. У 50-60-х рр. XIV ст. генуезці захоплюють Балаклаву і Судак і в їхніх руках опиняється все чорноморське узбережжя від Керчі до Балаклавської бухти, яке вони назвали «капітанство Готії». Генуезці купува­ли і продавали сукно, зброю, ювелірні вироби, прянощі, хутро, шкіри, мед, віск, сіль, зерно, рибу, ікру, оливкову олію і вино.

1443 р. у Литві чингізіда Хаджі-Девлета Гірея було проголоше­но кримським ханом. За допомогою військ великого литовського князя Казимира IV і підтримки місцевої знаті він повернувся на Кримський півострів і оголосив його територію Кримським ханст­вом, що складалася з власне Криму, Північного Причорномор'я і Таманського півострова. Столицею ханства стало місто Крим-Сол-хат (Старий Крим). Незабаром Гірей заснував на берегах річки Чу-руксу місто Бахчисарай («Палац у садах»), що стало при його сині Менглі Гіреї новою кримською столицею.

Більшість населення ханства складали кримські татари. Першу згадку про цей етнонім зафіксовано на початку XVI ст. Кримські татари складалися з трьох народностей: передгірних татар, півден-нобережних татар і нащадків ногаїв — та були мусульманського віросповідання суннітського напряму. Ці народності сформували­ся у результаті асиміляції племен хозарів, що мігрували у Крим, кочових тюркомовних печенегів, половців, татаро-монголів і тав­рів, що жили здавна тут, кіммерійців, скіфів, сарматів.

У елітну частину населення входили беки, оглани, царевичі — чингізіди, мурзи — військові дворяни, магометанські священики мулли і богослови — улеми. Беки очолювали роди, що об'єднува­лися в аймаки — племена кримських татар. Знать володіла зем­лею, що забезпечувало їхню владу над татарами-скотоводоми, яких називали «чорним народом». На території Кримського ханства за­кріпилося декілька форм розподілу землі: ханське землеволодін­ня, бейлики — володіння знаті, султансько землеволодіння, мурзинське землеволодіння й общинні землі.

Беки мали право суду, установлювали розміри податків і пан­щини. Серед податків були: загальний податок, податок з врожаю, мито з купівлі-продажу, мито, подушний податок, мито від прода­жу винограду, плата за гумно і худобу. За наказом хана беки-васа-ли зобов'язані були виставляти військо. Татарське дворянство — мурзи, отримували від беків землі і плату за службу.

Управління ханством здійснювалося ханом і державною радою-диваном, що складався з хана, його заступника і спадкоємця калги-султана, старшої дружини або матері хана — ханші валіде, гла­ви мусульманського духівництва ханства — муфтія, головних беків і огланів.

Центром кримської торгівлі були Перекоп, Кафа і Гезлев (Євпа­торія). На півострів завозилися хутро, тканина, шкіра, залізо, зброя, тютюн, продовольство. Татари продавали сап'ян, смушки, шовк, вино. З Криму вивозилося багато солі — щорічно до півтори тисяч возів.

Регулярного війська у кримських татар не було. Для великих походів хан і мурзи збирали добровольців, число яких доходило до 100 тис. (із ханом) або 20 тис. (із мурзами). У походи і набіги татари ніколи не брали із собою артилерії й обозу, але кожний воїн мав із собою 3-4 коня, що дозволяло рухатися дуже швидко. їхні коні могли проскакати до 100 км на день. Атаки починалися за сигналом, яким був бій цимбал. На початку бою татари завжди намагалися обійти ліве крило супротивника для того, щоб зручні­ше було стріляти з лука. Основні татарські набіги проходили зи­мою по вкритих кригою ріках. Спочатку вирушали розвідники, за ними — основні сили орди. Після захоплення здобичі війська по­верталися в Крим завжди іншою дорогою.

Боротьба за панування в Криму з Великою ордою змусила крим­ських ханів звернутися по допомогу до Туреччини. 1475 р. турець­кі війська висадилися в Криму, захопили Кафу і всі міста півден­ного узбережжя Криму, що стали «султанським санджаком» і ввійшли до складу Туреччини. З генуезькою присутністю на Крим­ському півострові було покінчено. Кримське ханство перетворило­ся на васала Туреччини.

Наприкінці XVI ст. Кримське ханство досягло своєї найвищої могутності. Йому сплачували данину племена адигів, Молдавія, Польща І до 1685 р. Московське царство (Росія).


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 35; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты