Медицина. Гіппократ.

Гіппократ (близько 460-377р. до н.е.) жив в епоху розквіту давньогрецькою медична школа асклепіадів, до якої належали предки і рідні Гіппократа. Рахують, що сам Гіппократ відноситься до сімнадцятого покоління лікарів цієї школи.

Першим вчителем Гіппократа був його батько – лікар Геракліт. Але після смерті його батьків він покинув острів Кос, жив в Афінах культури. Народився великий вчений на острові Кос, де на протязі багатьох поколінь існувала сімейна, де продовжував свою освіту (одним із його вчителів був лікар Геродік) потім, ведучи життя подорожуючого лікаря, він побував в Єгипті, Малій Азії, Лівії, у скіфів і ознайомився з медициною цих країн.

Діяльність Гіппократа протікала в період розквіту економічного і культурного життя Древньої Греції, відомий під назвою „вік Перикла”. Цей період був охарактеризований Карлом Марксом, як „височайший внутрішній розквіт Греції”. Находячись в центрі боротьби матеріалістичних і ідеологічних філософських поглядів, Гіппократ виступав як представник матеріалізму в медицині. Але не вся філософія, як вважав Гіппократ, повинна бути використана в медицині. Гіппократ приймав тільки ті філософські положення, які базувалися на спостереженнях, на фактах, на досвіді. З цих позицій він відмовлявся від абстрактних, ідеологічних систем.

Заслугою Гіппократа було звільнення медицини від храмової медицини і опре ділення шляху її самостійного розквіту. Гіппократ вважав основним методом в медицині „мислячі” спостереження в ліжку хворого – підвищення досвіду розумом і пробірка теорії на практиці. В роботах Гіппократа представленні практично всі сторони і розділи сучасної клінічної медицини. Але хоч сучасна медицина ішла далеко вперед від медицини Гіппократа, останнє може рахуватись її колискою.

Відображуючи стан грецької філософії, яка за зауваженням Ф.Енгельса, недійшла до розтину природи, розглядаючи її, як взаємозв’язане ціле. Гіппократ підходив до хворих, як до єдиного цілого, як до частини єдиної природи. Медичне мистецтво, як вважав Гіппократ, заклечається не тільки в впливі на хворобу, а й в лікуванні хворої людини, як сукупності душевних і тілесних якостей, в строго обдуманій і відповідальній поведінці лікаря, і що особливо підкреслити, в умінні направляти самого хворого і все оточуюче його середовище на боротьбу з хворобою: „… не тільки сам лікар повинен використовувати в дію все, що необхідно, але і хворий, і оточуючі, і зовнішнє середовище повинні задіювати лікаря в його діяльності”.

Гіппократ – засновник принципу індивідуального підходу до хворого. В протилежність тенденції представників кнідської школи, обмежуючі тільки встановленням діагнозу захворювання, він намагався дати оцінку загального стану конкретного хворого. Принцип індивідуалізації пронизує представлення Гіппократа про природу людини. Гіппократ виходив із виявленої дії факторів оточуючого середовища на формування тілесних і душевних якостей людини. Він виділяв ці фактори (клімат, погода, стан вітрів, води, ґрунту, рельєф місцевості, спосіб життя людей, їхні звички, закони держави і так далі) з точки зору їх впливу над людини.

Гіппократ являвся родоначальником медичної географії. Як вважав Гіппократ на стільки багатообразні зовнішні фактори, визначаючі склад тіла, темперамент людини, так різноманітні і внутрішні фактори: „Є в людині і гірке, і солоне, і кисле, і солодке, і м'яке, і тверде і багато іншого у безкінечному числі, різновидності по якостям, силі, будові тіла людини”.

Заслуга Гіппократа заключається в тому, що він виділив основні типи темпераментів, в тому, що він, за словами І.П.Павлова: „Вловив в масі незчисленних варіантів людської поведінки основні риси”. В працях Гіппократа описані основні тілесні і душевні якості сангвініків, холериків, флегматиків і меланхоліків.

Виділення типів тілесного і душевного складу мало практичне значення і встановлення типу пов’язувалась з діагностикою лікування хворих, як вважав Гіппократ, кожний тип схильний до конкретної хвороби.

Згідно з поглядами на природу людини Гіппократ розглядав і причини хвороб. Їх він поділяв на загальні, переважно зовнішні (вплив пори року, клімату, повітря, води, продуктів харчування і так далі) і індивідуальні (вік, стать, темперамент, звички, схильність до спадкових хвороб, ведення способу життя, недостатність або відсутність фізичних вправ і так далі).

Гіппократ критично відносився до бездіяльності людини, що на його думку і призводить до різноманітних захворювань. Він осуджував такі погані звички, як надмірного вживання алкоголю, вважаючи, що це являється важливим фактором слабкості і хворобливості. Цей принцип не втратив свого значення і до наших днів.

Велике значення в цілях збереження здоров’я Гіппократ надав перевагу гімнастиці. Він писав: „Гімнастика, фізичні вправи, ранкова та вечірня зарядка, повинні ввійти в повсякденне життя кожного хто хоче і прагне до працездатності, здорового стану здоров’я, повноцінного і радісного життя .”.

Одною з найбільших заслуг Гіппократа являється розробка етології хвороб, із якої він не підтримував представлення про їх божественне походження. Розглядаючи хворобу, як розвиваюче явище, він встановив основні стадії хвороб, сутність яких зводилася до порушення рівноваги вологи тіла, до порушення сирості, до порушення виділення вологи і так далі.

Вивчивши досвід попередніх поколінь медиків і свій власний досвід, Гіппократ розробив вчення про діагностики і симптоми хвороб. При обстеженні хворого він користувався обстеженням, ощупуванням, постукуванням, прикладав вухо до грудей і живота, звертав увагу на вигляд і запах виділеної сечі, слини, фекалії і так далі. Гіппократ поклав початок описання хвороби (первинні історії хвороби).

В працях Гіппократа зустрічаються назви багатьох хвороб, ввійшовши в сучасну номенклатуру (наприклад, пневмонія, епілепсія, апоплексія та інші захворювання).

Велика заслуга Гіппократа – створення вчення про передбачення, яке спиралося на всебічний аналіз минулого і теперішнього стані хворого, критеріям при цьому являється порівняння із здоровою людиною.

Логічним висновком медичного погляду Гіппократа являлась його система лікування, яка складалась із наступних принципів:

1. Приносити користь і не шкодити хворому.

2. Протилежне лікувати протилежним.

3. Допомагати природі, організовувати свої дії з її намаганнями позбутися від хвороби.

4. Зберігати обережність і зберігати сили хворого, різко не замінювати ліки, застосовувати більш активні ліки тоді, коли менш активні не діють.

В загальній терапії Гіппократ широко використовував два методи:

1. Гігієно-дієтичний метод.

2. Фармацевтичний, який зводиться до приймання рвотних, сечогінних, проносних та інших препаратів.

Гіппократ відомий як видатний хірург давності. Йому належать розробки способів пов’язок (прості, спіральні, ромбовидні, „шапка Гіппократа”, перехресні та інші), способи накладання пов’язок, лікування переломів і вивихів за допомогою вправляння, накладання тугих пов’язок і шин.

Заслуговують уваги правила положення хірурга, його рук, розміщення інструментів, правильне освітлення при операції і так далі.

Ставши на матеріалістичні позиції лікування хворих Гіппократ являвся ти, хто започаткував клінічну медицину. Але вивчення хворого в Косскій медичній школі виходило за рамки клінічного мислення, так як невід’ємною частиною при цьому вважалось знайомство з „природою людини”, під якою розумілись знання в області анатомії і фізіології. Ці важливі розділи в медицини ще не були виділенні як самостійні напрямки медицини. Їхньому розвитку заважали тамтешні традиції і звичаї, які забороняли розтинати і препарувати трупів. Анатомія і фізіологія вивчалась на тваринах. Звичайно це не давало можливості при всьому лікарському спостереженні Гіппократа глибоко вивчити анатомії людини. В зв’язку з чим багато його знань і уявлень про анатомію людини не відповідають теперішнім. Проте уже Гіппократ уже знав про наявність шлуночків в серці, про крупні капіляри. Уже в ті давні часи він розумів, що психічна діяльність людини пов’язана з мозком.

них воно і хворіє і буває здоровим”.

Це були ще примітивні погляди на функцію організму, але в них уже відображувались зароджувальні знання про фізіологію людини. Організм людини Гіппократ представляв ік постійно змінний стан, який залежить від опре діленого співвідношення вищезгаданих рідин. Якщо їх співвідношення мінялися та порушувалась їх пропорція, то тоді наступали хвороби.

Заслуги Гіппократа в тому, що він дивився на організм людини, як на важку систему органів, які находяться в певному зв’язку, виконуючи певні функції. На його думку, серце продукує кров, печінка продукує жовч, мозок являється джерелом слизі, а селезінка – чорної жовчі. Всі ці рідини виконують визначену роль в організмі. Вони спричинюють збереження відповідної сухості або вологості, регулюють температуру тіла, за словами Гіппократа викликають жар в тілі або холод.

Живим початком в кожному організмі Гіппократ вважав природжену теплоту, яка підтримується особливою тоненькою ефірною речовиною – пневмою, яка постійно циркулює в судинах організму. Це були лише думки, але вони показували, що Гіппократ намагався зрозуміти походження хвороб і життєдіяльності організму. Він навіть намагався встановити залежність поведінки характеру люди від пропорційної кількості тої чи іншої рідини в організмі.

Його цікавлять і проблеми старіння організму. Він рахував, що люди похилого віку мають меншу кількість природженого тепла, ніж молоді.

Велике відкриття Гіппократа було те, що він відірвав хвороби від Бога хоч ще в наш час є такі проповідники, які намагаються пов’язати хвороби з гріхами перед Богом.

Він вважав, що кількісний склад різних рідин в організмі залежить від атмосферних і кліматичних умов. Зовнішнє середовище зі своїми несприятливими умовами може бути причиною розвитку захворювань.

В трактаті „Про священні хвороби” під яким греки розуміли епілепсію, Гіппократ стверджував, що всі хвороби у людини з’являються від звичайних причин. Це було надзвичайно важливе спостереження, воно носило матеріалістичний характер. Поряд з цим Гіппократ прийшов до висновку про необхідність проведення в цілях збереження здоров’я різного роду попереджувальних заходів. Це дозволило в попередженні і лікування хвороб широко проводити різного роду гігієнічні заходи.

Оцінюючи роль Гіппократа в історії медицини, слід відмітити, те що він значно піднявся над своїми попередниками і сучасниками. Йому вдалося перебороти містику, релігійність, антинауковий ідеалістичний вплив навколишнього світу, тим самим відкриваючи перед наступними поколіннями широкі можливості для наукового підходу до вивчення анатомії людини, фізіології і психології.

У цілому найважливішими культурними досягненнями давніх римлян, котрі вони, розвинувши запозичене у греків, передали Західній Європі, були: ретельно розроблена система права; система державної організації (зокрема принцип розподілу влад); принципи демократії та громадянської відповідальності.