Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Особливості Відродження в інших країнах




Термін «Північне Відродження» застосовують до культури XV—XVI ст. в європейських країнах, що лежать на північ від Італії. Цей термін досить умовний. Його застосовують за аналогією до італійського Відродження. Але якщо в Італії він мав прямий первинний зміст — відродження традицій античної культури, то в інших країнах пам´яток та спогадів про античну добу було небагато1. Культура Відродження у Нідерландах, Німеччині, Франції та Англії була продовженням готичних традицій. Ця культура просто внутрішньо еволюціонувала у бік «світської».

У культурі Північного Відродження характерна для готичної доби напруга не зникає. Але, з іншого боку, поширюється гуманістична освіта, дедалі відчутнішими стають італійські впливи. Специфіку Північного Відродження становить саме це поєднання самобутніх готичних традицій з впливами італійської культури.

Німеччина у XV ст. була типовою середньовічною країною, розділеною на багато карликових князівств (курфюршеств). Роздрібненість у ній не долалася, як в інших країнах, а підсилювалася. Число самостійних територіальних одиниць сягало тисячі. Хаотичність і роз´єднаність гальмували економічний розвиток, хоча німецькі міста усе ще відігравали значну роль у світовій торгівлі. Обстановка у Німеччині склалася така, що усі суспільні стани — і селяни, і бюргери, і навіть лицарство — були налаштовані опозиційно до князів — «імперських чинів». Ця тотальна опозиція вилилася на початку XVI ст. у Реформацію та селянську війну.

Економічні й культурні зв ´язки німецьких міст з Італією. Німеччина та Італія були сусідами, яких і розділяли, і об´єднували Альпи. Здавна німецькі товари йшли до Італії, а італійські — у німецькі землі. Одним із найважливіших центрів цієї торгівлі було місто Нюрнберг. Італійські торговельні компанії мали своїх представників у південнонімецьких містах, а німецькі купці тримали у Венеції своє постійне представництво. Між Флоренцією та Нюрнбергом, між розвиненими торговельно-промисловими містами Італії та Німеччини було дуже багато спільних рис.

Політичний та соціально-економічний устрій німецьких міст. Так само, як в Італії, хоча й на два століття пізніше, німецькі міста починають вести боротьбу зі своїми феодальними сеньйорами за політичні права. Після звільнення від своїх колишніх господарів німецькі міста формально підкоряються владі імператора — владі далекій та примарній. На відміну від багатих італійських комун, більшість німецьких міст перебували у злиднях. Процвітали тільки найбільші з них завдяки відносній економічній незалежності, розвитку торгівлі й ремесел. Міста на Півночі були, головним чином, торговельними центрами. Південнонімецькі міста, крім торгівлі, були славні ще й розвитком ремесел. Так, Аугсбург прославився виробництвом бумазеї, Констанц — полотна. Крім того Аугсбург та Страсбург були відомими центрами книгодрукування.

У середині XV ст. художні центри Німеччини пересуваються на Південний захід країни. Одним із найрозвиненіших центрів південної Німеччини був Нюрнберг. Крім книгодрукування, тут процвітали також зброярство, виготовлення різноманітних інструментів та інших виробів з металу. Ці галузі не тільки становили основу господарського життя південнонімецьких міст. Вони, крім того, були поживним середовищем для мистецтва. Ілюстрації для книжок, креслення механізмів, зброя, проекти ювелірних прикрас — усе це виконувалося художниками, граверами й винахідниками. А в означену добу художник, гравер і винахідник нерідко був однією особою.

У Нюрнберзі та Аугсбурзі з´явилися умови для зародження мануфактур та розвитку ранньокапіталістичних відносин (в італійських містах Флоренції, Сені та Болоньї це відбулося у більш широких масштабах та на два століття раніше). Цехи в німецьких містах, на відміну від цехів Флоренції, зберігали феодальний характер. Це гальмувало розвиток міської економіки на шляху нових виробничих відносин. Відображенням складних соціально-економічних протиріч була боротьба між аристократією, патриціатом та цехами1.

Місто Нюрнберг — центр німецького гуманізму.

У Франції поява багатої і своєрідної ренесансної культури відбувається в умовах значних змін у державному устрої. «Ренесансна держава» існувала у Франції близько 150 років (XVI — перша половина XVII ст.)1. Це була децентралізована династична влада без покірливої бюрократії. Влада спиралася на підтримку населення, ця підтримка надавалася через Генеральні і провінційні штати. «Ренесансна монархія» закінчується за часів правління Людовіка XIV, коли складається добре організована центральна влада «абсолютного уряду».

У Франції підсумки XV—XVI ст. протилежні підсумкам того, що відбулося в цей самий час у Німеччині. Реформаційний рух потерпів тут повний крах, країна залишалася католицькою. Хоча абсолютною монархією Франція стає на початку XVI ст., королівська влада була досить сильною і в XV ст. Це накладало певний відбиток на французьке мистецтво: у ньому рано з´явився відтінок «придворності». Малопомітний у літературі, де у XV ст. ще панувала стихія народної творчості і яскравим метеором виник у поезії бунтівний школяр Франсуа Війон, а XVI ст. було часом Рабле, Ронсара й Монтеня, цей відтінок набагато сильніше виявився в образотворчому мистецтві. Монархи, підсилюючи сяйво й славу свого двору, оточили себе художниками, яким вони пред´являли свої вимоги.

Образотворче мистецтво Франції доби Відродження. У французькому мистецтві драматичні ноти приглушені: тут не було аналогій до творчості Босха, Брейгеля, Дюрера, Грюнвальда, хоча історія Франції за ці два століття була також сповнена бурхливих і жорстоких подій. Столітня війна, війна з Габсбургами, релігійні війни католиків з гугенотами, кривава Варфоломіївська ніч — усе це було у французькій історії. Але ці настрої, якщо й виявилися у мистецтві, то, головним чином, у надгробній пластиці. У цілому ж французьке мистецтво залишалося ви-шукано-спокійним. У цьому виявилася не тільки раблезіанська життєрадісність, а й офіційна орієнтація замовників — королів та придворних — на мистецтво італійського маньєризму.

У XV ст. найкращі досягнення французького мистецтва пов´язані з мініатюрним живописом, який так само, як і в Нідерландах, мав тут давні традиції. У цей час нідерландська і французька школи мініатюристів дуже тісно взаємодіють, їх не завжди можна розрізнити. У них було спільне вогнище — Бургундія. У XV ст. це французьке герцогство було самостійним, до нього входили й Нідерланди. При дворі бургундських герцогів працювали і нідерландські, і французькі майстри — і самий Ян ван Ейк, і брати Лімбурги.

Одним із шедеврів цього виду мистецтва були ілюстрації до рукописної книги «Великих французьких хронік». Ця книга була виготовлена у середині XV ст. для бургундського герцога Філіпа Доброго. Головний художник цього твору — Сімон Марміон— виконав у манускрипті п´ятнадцять мініатюр, інші сімдесят п´ять — його помічники. Тут проілюстрована історія Франції, починаючи з легендарного походження франків від троянців, і закінчуючи подіями Столітньої війни з Англією. Усе в ілюстраціях проникнуте епічним спокоєм, сяє чистими гармонійними фарбами. Чудові батальні сцени виконані самим Марміоном. Поля рукопису вкрито вишуканим орнаментом. Дослідники досі не дійшли спільної думки: вважати Марміона південнонідерландським чи північнофранцузьким майстром.

Найвідомішим з французьких живописців XV ст. був головний суперник Марміона в мистецтві мініатюри — Жан Фуке. Майже одночасно з «Великими хроніками» Марміона у Франції створюється аналогічний за тематикою кодекс з ілюстраціями Фуке. Ці ілюстрації ще розкішніші за фарбами, вільніші у передачі простору, більш цілісні за композицією, ніж у бургундського майстра.

Фуке ілюстрував ще багато рукописних книжок (і між іншим, твори Бокаччо), але не менш відомі його портрети — короля Карла VII і придворних, а також диптих Етьєна Шевальє із зображенням мадонни. В образі мадонни зображена фаворитка Карла VII Агнеса Сорель. У цьому творі є вже певний присмак того вишуканого, холодного еротизму, що згодом пролунає у віршах Ронсара. У кольоровому відношенні тут є дещо від живопису вітражів.

У XVI ст. світського вигляду набуває французька архітектура. У цю добу вона відзначається стильовою цільністю — вигадливо варіюються і сполучаються елементи готики та італійських палаццо. При цьому вирішуються й загальні проблеми містобудування, планування. Міста тепер починають набувати вигляду, наближеного до сучасного — з прямими широкими вулицями, забудованими за одним планом. За такі завдання могла серйозно братися лише сильна централізована держава.

Один за одним зводяться у Франції пишні палаци й замки. Вони оточуються парками, обносяться стінами й вежами, виникає проблема архітектурного ансамблю. Таким є королівський замок Шамбор, побудований у першій половині XVI ст. Його триповерховий масив, симетричний і строгий, дуже ефектно увінчаний декоративним готичним завершенням. У подальшому у Франції починають старанно вивчати античну архітектуру, систему античних ордерів. Коли головна королівська резиденція переноситься до Парижу, архітектор П´єр Леско будує там на місці старого палацу розкішний Лувр.

Усі ці споруди будувалися за часів правління короля Франциска І, котрий усіляко сприяв розвитку мистецтва. При цьому він орієнтувався на італійські зразки. Саме він прийняв у себе Леонардо да Вінчі. Однак творчість цього генія не мала значного впливу на французьких майстрів: смаки королівського двору вимагали від художника не стільки внутрішньої глибини, скільки зовнішнього блиску. Тому французьким митцям більше імпонувало мистецтво італійських маньєристів — талановитих рисувальників і декораторів Россо і Пріматіччо. Ці митці прибули до Франції і працювали у Фонтенбло, започаткувавши цілий напрямок, відомий як «школа Фонтенбло».

Звідси поширилися у французькому мистецтві образи численних амурів, Діани-мисливиці, жеманних німф. Вплив італійського маньєризму був широким і досить тривалим. Він відображений у стилі декоративного мистецтва, у композиціях гобеленів, у вигадливості декору, що вкриває посудини й вази.

Найвідоміші французькі скульптори Жан Гужон і Жермен Пілон також зазнали впливу школи Фонтенбло, що не заважало їм виконувати чарівні твори. Гужон багато працював разом з архітектором Леско, будівничим Лувра. Леско створив проект «Фонтану німф» у вигляді галереї з семи аркад, а рельєфи між пілястрами, що зображують німф, виконав Гужон. У цих образах маньєристична видовженість та вишукані вигини фігур виглядають виправданими й естетично необхідними. Німфи Гужона швидше нагадують кращі твори французької готики, ніж маньєризму, і разом з тим у них є дещо від античної класики.

Італійські впливи порівняно мало торкнулися мистецтва портрета: тут мали більше значення нідерландські традиції. У Франції XVI ст. були широко розповсюджені портрети-рисунки олівцем і трохи підфарбовані сангіною. У цій галузі працювали відомі митці, що очолювали майстерні й школи: Жан Клуе Молодший, його син Франсуа Клуе, батько й син Дюмустьє та багато інших. Вони залишили обшир-ну галерею образів людей XVI ст. Серед них є і король Франциск І, і його спадкоємець Карл IX, Генріх Наваррський, Катерина Медичі, поет Ронсар. Вони зображені тверезо й просто, без значного проникнення у внутрішній світ, але й без лестощів, без алегорій і з великою портретною схожістю.

Доба французького Відродження була для історії французького мистецтва перехідною і стилістично не усталеною. Франція XVI ст. рішуче розірвала зі своїм готичним минулим, а звернення до нового пройшло через стадію сильного впливу іноземної художньої культури.

Англія у XVI ст. переживала розквіт театру й драматургії, але її образотворче мистецтво нічим особливо не відзначилося. Кальвіністська релігійна реформа, що була здійснена пуританами, виявилася тут надто послідовною у своєму іконоборництві: вона ліквідувала монастирі — основні центри художньої культури. Таким чином повністю припинився розвиток релігійного живопису. Розвиток світського мистецтва тут гальмувався відсутністю необхідної традиції. Англійські монархи надавали перевагу іноземним художникам, і так тривало досить довгий час. Піднесення національного англійського живопису розпочалося лише у XVIII ст.

Театральне мистецтво Англії доби Відродження. На англійському ґрунті у творчості видатного драматурга Вільяма Шекспіра досягнув своєї вершини європейський театр доби Відродження. Театр Шекспіра не тільки був підсумком розвитку національного англійського театру, а й певною мірою підсумовував досягнення усієї попередньої драматургічної культури давнини і нового часу. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п´єсам Шекспіра (комедії «Приборкання непокірної», «Сон літньої ночі», «Два веронці», «Комедія помилок», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч»). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — «Ромео і Джульєта», потім «Юлій Цезар», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло». Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють, зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони — творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.

Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але гуманізмом трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної. І разом з тим — усвідомлення того, що ренесансний світогляд з його ідилічним оптимізмом та спрощеністю недостатньо озброює для такої боротьби, що для неї потрібний складніший арсенал ідей, ніж той, що заготовлений ренесансним гуманізмом. Творчість Шекспіра — це ідейна основа літератури пізнього гуманізму.

Головна риса трагедій Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.) — у зіткненні реального й ідеального. Тут можна бачити, як ренесансний синтез трансформується в антагонізм. Особливістю пізнього гуманізму є його амбівалентність. Вона виявляється і в характері багатьох персонажів Шекспіра. Найяскравіше це виявилося у характері Гамлета. Він і слабкий, і сильний, і дієвий, і бездієвий герой. Але не тільки він містить у своєму характері різні можливості. Хто такий Лір — деспот чи шляхетна людина? А Отелло — дикун, що ледве прикриває свою примітивність подобою цивілізованої людини, чи шляхетний гуманіст? Інші персонажі шекспірівських трагедій також ставлять перед нами подібні дилеми.

У творчості Шекспіра виявлені характерні особливості літератури й драми Пізнього Відродження — сполучення різнорідних жанрових елементів. Це славнозвісне змішування трагічного й комічного досягає найбільшої гостроти у трагедіях «Гамлет» і «Король Лір». У «Гамлеті», наприклад, сполучені твереза життєва правда і фантастичний образ із потойбічного світу.

Для пізнього гуманізму в цілому було характерним посилення безпосередньо життєвого змісту драматургії. Стиль шекспірівських п´єс свідчить, що зникає значна доля риторичності. Виконання стає більш натуралістичним. У «Гамлеті» міститься теоретична платформа театрального мистецтва нового типу. Вустами самого героя заперечується стара риторично-декламаційна манера з її крайнощами й перебільшеннями. Гамлет засуджує акторів, котрі «рвуть пристрасть на шматки». Він радить акторам: «рухайтеся відповідно до діалогів, говоріть, слідкуючи за рухами, з тим лише застереженням, щоб це не виходило за межі природного».

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об´єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо; а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля — залишились автономними.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон — польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август — в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах із польською та литовською. її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання і руської мови в офіційному діловодстві.

Фактично українська еліта у 60—70-х pp. XVI ст. не мала можливостей маневрувати. Вона була поставлена перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

 

Контрольні запитання:

1. Які наукові відкриття епохи Відродження вам запамятались(Х.Колумб, М.Коперник)?

2.Що ви можете розповісти про гуманізм, медицину, літературу цього періоду(А.Везалій, Данте Алігєрі, Ф.Рабле, В.Шекспір, М.де Сервантес.)?

3.Раннє Відродження в Італії. Яке воно було і чим відзначилось?

4.Хто такі Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіціан і чим вони прославились?.

5.У чому полягають особливості Відродження в інших країнах(П.Брейгель, А.Дюрер.)

Домашнє завдання:

1.Підготувати доповідь: «Майстри музичного мистецтва Нового часу.»

2.Особливості культури епохи Відродження та її гуманістичний зміст.

3.Наукові відкриття епохи Відродження(Х.Колумб, М.Коперник).

4.Гуманізм, медицина, література(А.Везалій, Данте Алігєрі, Ф.Рабле, В.Шекспір, М.де Сервантес.)

5.Раннє Відродження в Італії.

6.Мистецтво Високого Відродження: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіціан.

7.Особливості Відродження в інших країнах(П.Брейгель, А.Дюрер.)

 

 

Література

· Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

· Чижевський Д. Ренесанс та Реформація, у Історії украшательство літератури. Нью-Йорк 1956.

· Лазарев В.Н. Происхождение итальянского Возрождения, 1956—59

· Лазарев В.Н. Старые итальянские мастера, 1972

· Всеобщая история искусств, Т ІІІ, М, «Искусство», 1962, с. 7-218

· Искусство раннего Возрождения. — М.: Искусство, 1980. — 257 с.

· История искусства: Ренессанс. — М.: АСТ, 2003. — 503 с.

· Яйленко Е. В. Итальянское Возрождение. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 128 с.

· Данилова И.Е. Итальянская монументальная живопись, М, «Изобразительное искусство», 1970

· «История зарубежного искусства». (Под редакцией Кузьминой М. Т., Мальцевой Н. Л.), М. «Искусство», 1971

· Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М. 1963.

· Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV—XVI веков. М. 1903.

· Січинський В. Історія українського мистецтва. І том: Архітектура. Нью-Йорк 1956.

· Мистецтво XIV — першої половини XVII ст.' в Історії українського мистецтва, в 6 тт., т. II. К. 1967.

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: «Культура Нового часу»

План

1. Наукові відкриття. Реформація. Просвітництво.

2. Французькі просвітителі. Література.

3. Стилі художньої культури: бароко і класицизм.

4. Майстри музичного мистецтва.

У Новий час культура західноєвропейських країн набула тієї розвиненої форми, яка виділила Європу з усього іншого світу і яку мають на увазі, коли говорять про європейську культуру в цілому. В соціальному, політичному, економічному аспектах Новий час продовжує тенденції культурного розвитку, закладені Ренесансом, але також виявляє нові культурні явища. Загалом це була епоха розвитку та утвердження у виробництві капіталістичних відносин, значно прискорених першими буржуазними революціями, та боротьби із залишками феодально-аристократичних привілеїв у соціальній та духовній сферах.

У цілому можна сказати, що гаслом Нового часу стали людський Розум, раціоналізм і наука, які і визначили культурне обличчя цієї епохи. "Знання - сила" - відомий вислів англійського філософа XVII століття Ф. Бекона. Душа європейської культури, не задоволена перебуванням у межах досягнутого, націлена на нескінченний рух до незвіданого, була охарактеризована Шпенглером як " фаустівська". Саме герою знаменитої трагедії Гете притаманний невтомний пошук сенсу людського існування, пов'язаний з набуттям усе нових і нових знань. Шлях до істини пролягає через сумніви, скепсис, втрати, страждання.

У цілому Новий час - це XVII, XVIII і ХІХ століття, але кожне із означених століть має власну специфіку, свій внутрішній сенс. Так, XVII століття - це період становлення раціональних засад в культурі. Виключне значення для культурного розвитку Європи XVII ст. мала наукова революція XVI-XVII ст., яка стала підґрунтям для формування нового світогляду. Основи новоєвропейської науки заклали видатні натурфілософи XVI ст. (Бруно, Телезіо, Парацельс, Кардано, Копернік), а потім важливий крок у цьому напрямку зробив Галілей, який почав використовувати експеримент та математику для опису отриманих результатів. У результаті виникло експериментально-математичне природознавство як новий спосіб пізнання природи та джерело культурних інновацій, що динамізували культуру.

Розквіт раціоналістичного світобачення - XVIII століття, яке ще називають століттям Розуму, століттям Просвітництва. Основні ідеї Просвітництва базувалися навколо тези - розум править Світом. Просвітителі Д.Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер, К.Гельвецій вважали, що все можна змінити в світі шляхом просвіти широких верств населення, залученням їх до культури, науки, мистецтва. Саме в цей час формується ідея всебічного соціального прогресу. Основною проблемою епохи Просвітництва стає проблема самовизначення людини, пошуки нею свого місця в світі. Доба Просвітництва - період великих суспільних потрясінь, що були обумовлені, з одного боку, розвитком матеріальної культури, а з іншого - посиленням соціальної несправедливості.

Європейська культура ХІХ століття характеризується існуванням значного кола проблем, які зародилися ще в попередні сторіччя. Це проблеми, що пов'язані, перш за все, з розвитком капіталістичного виробництва, що спричинило зміни політичного, соціального та загальнокультурного рівня. В духовному плані ХІХ ст. можна назвати століттям контрастів: розквіт духовної культури і духовне зубожіння суспільства. Це століття, в межах якого європейська культура досягла своєї зрілості і, в той же час, усвідомила наявність в ній кризових елементів.

Розумно побудовані держава та суспільство, суд, церква та інші соціальні інститути привели до цивілізації освіченої, технічно оснащеної, комфортної, але, на жаль, бездуховної, безжальної та аморальної.

Якщо середньовічній культурі був властивий теоцентризм, а ренесансній - антропоцентризм, то для культури Нового часу з її чітко вираженим натуралістично-механістичним баченням світу і людини в ньому центральним, структуруючим принципом стає не Бог і не людина, а держава. Сама вона в цю епоху стає головним гарантом нормального функціонування соціального організму.

Такий тотальний контроль, з одного боку, обмежував негативну свободу особистості - наслідок розпаду станово-корпоративних форм людського співіснування, а з другого - жорстко спрямовує її поведінку в рамках "сурогатного" колективу лише в тому напрямку, який дозволив людині бути лише одухотвореною машиною, автоматом, здатним лише продукувати і множити матеріальні цінності та блага, користуватись якими призначено було не їй, а наступним поколінням. Людина ставала несвідомим знаряддям у побудові підвалин майбутньої чуттєвої культури XX століття.

Реформа́ція (від лат. reformatio) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.


Поделиться:

Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 271; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.006 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты