Ресурси економічного зростання

Основні фактори економічного зростання визначені з достатньою повнотою, та відомі студентам із попередніх тем. До них відносять, нагадаємо, насамперед працю (трудові ресурси), землю, капітал, підприємницьку діяльність.

До факторів їх відносять, насамперед, саме тому, що поза поєднанням і використанням їх у процесі виробництва неможливо створити жодного продукту, жодної послуги. Недарма фактор (слово латинського походження – factor – такий що робить, виробляє) трактується у тлумачних словниках як рушійна сила, причина якогось процесу, явища; істотна обставина у якомусь процесі, явищі. Тобто, в даному разі йдеться про принципові умови забезпечення виробництва, безвідносно до стану, якості цих факторів. За будь-яких умов вони мають бути присутніми й використовуватися у процесі виробництва.

Водночас, ми вже розкривали суть і зміст поняття розвиток. Застосувавши критерії, що визначають сутність розвитку, до аналізу та характеристики змісту та сутності кожного з названих факторів виробництва на різних етапах життєвого циклу суспільства, суспільного виробництва, ми можемо прийти до висновку, згідно якого ці сутність та зміст постійно трансформуються, збагачуються - внаслідок розвитку економічної системи та як умова такого розвитку.

Такий висновок можна підтвердити фактом реальних трансформацій, що відбуваються з інституціональними оболонками кожного з названих факторів. Так, наприклад, у процесі руху економічних систем якісно і кількісно змінюється фактор праця. Характер і зміст праці постійно збагачуються, ускладнюються, змінюється якісна структура людського ресурсу, який перетворюється з умови виробництва в умову розвитку суспільства, соціально-економічних відносин.

Особливо наглядно цей процес можна побачити на прикладі трансформації інституційних форм такого фактору виробництва як капітал. Первісна уява про капітал в економічній теорії ототожнювала його з грошима, згодом із будь-якими засобами виробництва, створеними людською працею та використаними для отримання прибутку. Із ускладненням суспільного виробництва, динамічною зміною технологічних способів виробництва під впливом розвитку науки, техніки, а згодом науково-технічної революції, інституціональні форми функціонування капіталу видозмінюються. Зберігаючи ключову свою ознаку - можливість створювати умови для отримання прибутку, категорія капіталу виявляє такі нові сутнісні форми свого існування як: фінансовий капітал, промисловий капітал, торговельний капітал, а згодом і людський, інтелектуальний, соціальний, інформаційний капітал тощо. Як бачимо, у даному випадку можна говорити про діалектичні перевтілення сутності та форми, причини та наслідку, умови та результату. Адже в сучасних умовах забезпечити стале економічне зростання на національному рівні, та й в глобальному, світовому масштабі, стає можливим за умови не просто використання окремих, або сукупності факторів виробництва, але лише на основі їх усебічного розвитку, отже розвитку їх функціональних можливостей.

Дещо інакше слід трактувати поняття ресурси. Воно ширше за змістом ніж поняття фактори виробництва. Зокрема, поняття ресурси (фр. - ressources) означає засоби, запаси, можливості, джерела чогось, отже більше пов’язане із кількісною характеристикою можливостей виробництва, визначенням потенційних можливостей застосування факторів виробництва щодо реалізації певної конкретної мети, або сукупності цілей.

Ресурси можуть існувати у найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як природні, фінансові, людські, інтелектуальні, економічні, політичні, екологічні тощо. Водночас, наявні в національній економіці ресурси забезпечують рівень та якість використання як факторів виробництва, так і чинників, що впливають на ефективність поєднання цих факторів у процесі суспільного виробництва з метою створення економічних благ для задоволення потреб суб’єктів господарювання, громадян тієї чи іншої країни.

Чинники економічного зростання та розвитку складають більш широку основу функціонування економіки, оскільки, на відміну від факторів і ресурсів, мають більш складну, багатоелементну структуру (до того ж не стійку), яка включає як економічні, так і позаекономічні важелі впливу, як ендогенну (внутрішню), так і екзогенну (зовнішню) складову.

До економічних чинників економічного зростання можна, насамперед, віднести систему мотивації, яка містить у своїй структурі як підсистеми заохочення, так і підсистеми покарань з боку суспільства, держави за неефективне використання факторів і ресурсів виробництва. Система мотивації є найбільш важливою у системі економічних, та й не лише економічних, чинників економічного зростання, таких, як ефективність використання існуючих ресурсів і технологій, нагромадження ресурсів, технологічний прогрес тощо. На макрорівні базовим елементом системи мотивації може служити фіскальна політика, яка включає політику податкову, політику видатків і бюджетну політику.

Ефективна система мотивації забезпечує інтерес суб’єктів господарювання до залучення у виробництво усе більшої кількості необхідних ресурсів (насамперед, праці, основного капіталу та природних ресурсів) з метою нарощування його обсягів. Водночас така система орієнтує виробників й на більш ефективне використання усіх залучених ресурсів, що дозволяє говорити про економічне зростання «як результат множення витрат праці на її продуктивність».

Отже, ще одним визначальним економічним чинником економічного зростання є продуктивність праці, її рівень, динаміка, сталість у часі. Водночас, серед великої кількості чинників, що забезпечують названі вище умови перетворення продуктивності праці на стійкий чинник економічного зростання та розвитку слід, насамперед, назвати обсяги та якість структурних елементів капіталу, що застосовується у виробництві, та рівень і якість освітньої і професійної підготовки працівників. Таким чином, на динаміку та обсяги виробництва валового внутрішнього продукту, національного доходу безпосередньо впливають не лише кількість використаних ресурсів та зайнятих працівників, але, насамперед, обсяги інвестицій в освіту, науку, технічний прогрес, професійну підготовку кадрів, оптимальне розміщення та використання ресурсів тощо.

Яскравим прикладом розуміння ролі чинників, що забезпечують стале зростання продуктивності суспільної праці, як умови стійкого економічного зростання та розвитку, є економічна політика урядів США[14]. Результати, яких досягла країна у ХХ – на початку ХХІ ст.. (США займали у 2006 г. перше місце у світі за масштабами ВВП – понад 13 трлн. дол. та третє за ВВП на душу населення 44 тис. дол.. після Люксембургу і Норвегії) свідчать про ефективне використання національною економікою усієї сукупності економічних ресурсів - природних, трудових, науково-технічних, підприємницьких тощо, які є важливими складовими економічного потенціалу будь-якої господарської системи.

Володіючи значною часткою світових природних ресурсів – за запасами вугілля та земельних сільськогосподарських угідь США посідають перше місце на планеті, природного газу – третє, лісових ресурсів – четверте, мідної руди – п’яте, залізної руди - шосте, нафти – дванадцяте, країна в якості пріоритетного напряму щодо розвитку факторів і ресурсів вже давно визначила інвестиції в науково-технічний і людський потенціал. У 2006 р. на наукові дослідження та дослідно-конструкторські роботи країна витратила 315 млрд. дол., що складає близько 44% усіх витрат на НДДКР в усіх найбільш розвинених країнах планети. Хоча за часткою витрат на НДДКР у ВВП США знаходяться лише на п’ятому місці у світі (2,7%), поступаючись Швеції (3,8%), Фінляндії (3,4%), Японії (3,0%) та Ісландії (2,9%), загальні масштаби ресурсів, що спрямовуються у США в науково-технічну сферу, несумірні, як вважають дослідники, не лише із жодною країною на планеті, але й із цілими регіональними інтеграційними об’єднаннями країн.

Така увага до формування та використання науково-технічних ресурсів у забезпеченні економічного зростання є, на думку вчених, результатом глибокого усвідомлення політичною елітою, бізнесом, суспільством того факту, що науково-технічні ресурси, як власне, й людський, інтелектуальний потенціал, є в наш час ключовим показником, що забезпечує конкурентні переваги, країни, її визначальні позиції у світовому господарстві у віддаленій перспективі.

Такі висновки знаходять своє підтвердження й у політиці американських урядів щодо розвитку освіти та формування кваліфікованих кадрів для національної економіки. Так, середній рівень освіти у США досяг у 2006 р. 14 років навчання, що є одним із найбільших показників на планеті. Понад 87% американців віком від 25 років мають, як мінімум завершену середню освіту, а 29% завершену вищу освіту. Витрати на вищу та середню освіту складають в країні близько 7,5% ВВП. Ще близько 2% ВВП складають витрати на освіту дорослих, тобто на професійну підготовку та перепідготовку працівників. Усе більш важливу роль в економіці США відіграє охорона здоров’я, яка вважається одним із найбільш вагомих чинників забезпечення якості робочої сили та рівня життя в країні. Витрати на медичні послуги складали в країні у 2006 р. майже 15% ВВП, а очікувана тривалість життя – майже 78 років, у тому числі – 81 рік для жінок та 75 років – для чоловіків.

Прогресивною є в США й структура зайнятості. За даними, що наводяться у наукових джерелах, у сфері послуг (транспорт, фінанси, торгівля, освіта, наука, охорона здоров’я, професійні, рекреаційні та інші послуги) зайняті майже 79% від усіх працівників в національній економіці (понад 111 млн. осіб), у сфері матеріального виробництва (промисловість, будівництво, сільське господарство) - лише 21,3% (30,3 млн. осіб).

Як наслідок, за продуктивністю праці, фондовіддачею, енерго та матеріаломісткістю США займають перше місце на планеті. Так, за розрахунками на 2005 г. річний виробіток на одного зайнятого (продуктивність праці) у промисловості країни (за паритетом купівельної спроможності - ПКС) складав 97 тис. дол.. У Фран­ціїи, яка займає за даним показником друге місце на планеті, він складав 68 тис. дол.., у Великій Британії – 66 тис. дол.., Німеччині – 61 тис. дол.., Японії – 56 тис. дол..

За даними МОП на 2007 р., США залишаються лідером на планеті за показником продуктивності праці і відрив між США та іншими країнами за цим показником лише зростає. При розрахунках продуктивності праці в усій економіці (обсяг доданої вартості на одного зайнятого) у США цей показник складав 63,9 тис. дол.., в Ірландії – 55,9 тис. дол.., Люксембурзі – 55,: тис. дол.., Бельгії – 55, 2 тис. дол.., Франції – 54,6 тис. дол.. Подібна картина, як зазначають аналітики, спостерігається й по іншим показникам ефективності – фондовіддачі, фондомісткості тощо. Головними причинами динамічного зростання продуктивності у США у докризовий період вчені називають дію трьох основних чинників: покращення структури капіталу, зростання фондовіддачі за рахунок впровадження нового, більш ефективного устаткування, зростання кваліфікації та освіченості робочої сили, а також впровадження нових управлінських і виробничих нововведень. Усі ці чинники, як можна побачити, пов’язані із системним використанням досягнень НТП і НТР, інноваційних технологій, ефективних мотиваційних важелів, про що йшлося у попередніх питаннях лекції.

Водночас, саме на прикладі досягнень США у забезпеченні економічного зростання можна знайти підтвердження тези, висловленої у першому питанні лекції: економічне зростання та економічний розвиток поняття не тотожні, отже мають свою, власну діалектику та логіку руху у часі та просторі інституційного поля. Так, наприклад, США, країна – безумовний лідер у використанні інноваційних чинників економічного зростання, зростання продуктивності праці, обсягів ВВП, які забезпечують громадянам значну величину доходів, прогресивну структуру споживання тощо, поступається багатьом розвиненим країнам за показниками якості життя, такими як очікувана тривалість життя, доступність освіти, диференціація доходів ожидаемая продолжи­тельность жизни, доступность образования, послуг охорони здоров’я, дифференциация доходов тощо.

У 2006 р. за кумулятивним показником якості життя – індексом розвитку людського потенціалу, як зазначає В.Б. Супян, США знаходились на восьмому місці у світі, поступаючись Норвегії, Ісландії, Австралії, Ірландії, Швеції, Ка­наді та Японії. Такий результат є наслідком надання переваги у національній моделі економічного розвитку проблемам ефективності функціонування господ­арської системи та недостатня увага до надзвичайно важливого у сучасних умовах чинника сталого економічного зростання – соціального, зокрема, дотримання не лише принципу ринкової справедливості, але й справедливості соціальної. Коефіцієнт Джині, за допомогою якого можна визначити відносний рівень ступеню соціальної нерівності у суспільстві складав у США в 2005 р. 0,45, що в 1,5-2 разі вище, ніж у розвинених країнах Європи. Свідченням потужної соціальної диференціації у суспільстві можна вважати також такий факт: до­ходи 5% сімей із найбільш високими доходами (у середньому 145 тис. дол.. на рік) майже у 7 разів перевищували доходи 20% сімей із найнижчими доходами.

Наведені вище статистичні дані та факти стосовно деяких показників, що характеризують складність взаємозалежностей між економічним зростанням та економічним розвитком, дозволяють говорити про надзвичайну важливість використання у процесі економічного зростання не лише суто економічних чинників і ресурсів, але й чинників позаекономічних, соціальних, які характеризують складний характер і структуру сучасних мотиваційних систем. Зокрема, забезпечення стійкого інтересу суб’єктів економічної діяльності, найманих працівників до відповідальної, ефективної роботи щодо забезпечення інноваційного характеру економічного зростання, націленого водночас, на економічний розвиток усього суспільства, можливе в наш час лише за умови системного використання таких позаекономічних чинників, як: політика, політична влада, політична стабільність, соціальна відповідальність бізнесу, соціальна конкуренція, соціальне партнерство, економічна свобода, виробнича демократія, справедливість у розподілі доходу, культура, менталітет тощо.

Значна кількість названих чинників є формами прояву та функціонування неформальних інститутів суспільства, тобто таких, що не регламентуються певним законодавством, правовими нормами та правилами. Водночас, за певних умов саме вони можуть сприяти, або перешкоджати реалізації певних економічних цілей, пов’язаних із запровадження інноваційних проектів, зростанням продуктивності праці, підвищенням рівня реалізації принципу соціальної справедливості у розподілі виробленого продукту та доходу тощо. Саме тому об’єктом аналізу у нашій наступній лекції мають стати типи та моделі економічного розвитку, специфіка його цивілізаційного виміру.